Буря Мечів

Семвел

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. «Це останній, найостанніший, я далі не піду, не можу». Але ноги рухалися самі. Одна, потім друга. Вони робили крок, другий, і він думав: «Це не мої ноги, це чиїсь чужі, це хтось інший іде, не може бути, щоб це я сам».

Опустивши очі, він побачив, як човгають вони у снігу — безформні й незграбні. Чоботи були чорні, пригадував він, та зараз кругом поналипав сніг, тож вони перетворилися на потворні білі грудки. Крижані клишаві ноги.

А сніг усе не припинявся. Замети вже сягали вище коліна, і литки вкрилися кіркою, як білими поножами. Сем, хитаючись, ледве тягнув ноги. Важкий мішок, який він завдав на спину, нагадував велетенський горб. А як Сем змучився, як змучився! «Я більше не можу. Мати милостива, я не можу».

На кожному четвертому-п’ятому кроці доводилося підтягувати пояс. Меча Сем загубив на Кулаці, але піхви й далі відтягували ремінь. Лишилося два ножі: кинджал з драконового скла, подарований Джоном, і сталевий ніж для м’яса. Ця вага тягнула вниз, а живіт-бо в Сема був такий великий і круглий, що коли хлопець забував підтягувати ремінь, той просто сповзав і заплутувався на кісточках, хай би як туго був застебнутий перед тим. Якось Сем спробував затягнути пояс над животом, але той підскочив заледве не попід пахви. Побачивши це, Грен реготав — мало не луснув, а Стражденний Ед сказав: «Знав я хлопця, який носив меча на ланцюгу на шиї, отак. Одного разу він спіткнувся, і руків’я йому просто в ніс увіткнулося».

А нині спотикався Сем. Під снігом ховалося каміння, коріння дерев, а іноді й глибокі ямки в замерзлій землі. В одну таку потрапив Чорний Бернар і зламав ногу — три дні тому, може, чотири, а може... насправді Сем уже й не знав, як давно це було. Після цього лорд-командувач усадовив Бернара на коня.

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Здавалося, він падає, а не йде,— падає нескінченно, так і не досягаючи землі, просто падає і падає вперед. «Треба зупинитися, все так болить! Я змерз і стомився, треба поспати, трошки поспати біля вогню і з’їсти бодай щось не мерзле».

Та якщо він зупиниться — помре. Він це усвідомлював. Усі вони це усвідомлювали, хто ще лишився. З Кулака їх тікало п’ятдесятеро, а може, й більше, але хтось заблукав у снігу, а кількоро поранених спливли кров’ю... а ще іноді позаду лунали крики, а одного разу — моторошний зойк. Почувши його, Сем побіг — щодуху промчав він ярдів двадцять-тридцять, задубілими ногами розкидаючи сніг. Він і досі біг би, якби в ногах лишалася сила. «Вони позаду, досі позаду, хапають нас по одному».

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Він мерзнув уже стільки часу, що й забув, як воно буває, коли тепло. Три пари панчіх, дві пари білизни, подвійна вовняна сорочка, а згори — цупка стьобана куртка, яка захищала від холодної криці кольчуги. На кольчугу він одягнув вільне сюрко, а згори — потрійний плащ із єдиним ґудзиком, що застібався під бородою. Каптур натягнутий був аж на чоло. На руки, на тонкі пальчатки з вовни та шкіри, Сем надів ще й грубі вовняні рукавиці, а нижню половину обличчя добре замотав шарфом, а ще ж бо під каптуром він мав тугу шапку з ворсом, яка натягалася на вуха. Та холод не відпускав. Особливо ноги. Сем їх уже не відчував, а ще вчора вони так боліли, що він не те що йти — стояти не міг. Від кожного кроку хотілося верещати. Коли це було — вчора? Він уже не пам’ятав. Він-бо не спав від самого Кулака — з тої-таки миті, як засурмив ріжок. Хіба що на ходу. А людина здатна спати на ходу? Сем чи не знав, чи забув.

Схлипуючи, він ступив ще один крок. Навколо кружляв сніг. Він падав то з білого неба, то з чорного, але ото й усе, що відрізняло день від ночі. Сем носив цей сніг на плечах, як іще один плащ, сніг горою нападав йому на мішок, і той став іще важчий. У попереку нестерпно боліло, так наче хтось застромив туди ножа і з кожним кроком прокручував. Плечі вже не витримували ваги кольчуги. Сем би все віддав, щоб її скинути, але боявся. Та й усе одно довелось би знімати спершу плащ і сюрко, а тоді ж бо вчепиться холод.

«Був би я дужчий...» Але ж це не про нього, нема чого і мріяти. Сем — слабкий і товстий — такий товстий, що заледве власну вагу тягає, і кольчуга для нього — це забагато. Здавалося, вона вже до крові натерла плечі, попри шари тканини і стьобаної вовни між тілом і крицею. Лишалося тільки плакати, та коли Сем починав плакати, сльози замерзали на щоках.

Схлипуючи, він ступив ще один крок. Наст під ногами розбили вже до нього, бо якби ні — він, мабуть, узагалі вже не зміг би іти. А ліворуч і праворуч снігопад перетворював смолоскипи на розмиті жовтогарячі ореоли, ледве видимі серед мовчазних дерев. Обертаючи голову, Сем бачив, як вони безшумно ковзають у лісі, стрибаючи вгору-вниз, вперед-назад. Це вогняне кільце Старого Ведмедя, нагадав собі Сем, і горе тому, хто опиниться за його межами. Сем, здавалося, женеться за тими смолоскипами попереду, але вони теж мають ноги, ще й довші та міцніші за його власні, тож наздогнати їх неможливо.

Вчора він благав, щоб йому дали смолоскип, навіть якщо доведеться йти не в колоні й зусібіч підступатиме темрява. Він хотів вогню, мріяв про вогонь. «Якби мені вогонь, я б не мерз». Але йому нагадали, що спочатку в нього був смолоскип, тільки він його впустив у сніг, і полум’я згасло. Сем не пригадував, щоб впускав кудись якийсь смолоскип, але, мабуть, так і було. Він такий слабкий, що й руку вже заледве може підняти надовго. Хто йому про той смолоскип нагадав — Ед чи Грен? Цього він теж пригадати не міг. «Товстий і слабкий нездара — навіть мізки в мене померзли». Він ступив ще один крок.

Рот і ніс Сем замотав шарфом, але на нього стільки поналипало снігу, він так задубів, що Сем боявся — вже й до обличчя примерз. Навіть дихати було важко: боляче ковтати зимне повітря.

— Мати, змилуйся,— пробурмотів він тихо і хрипко в закрижанілу пов’язку.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся...— повторюючи молитву, він робив крок, тягнучи по снігу ноги.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся.

Його власна мати лишилася за тисячу льє на південь, у безпеці фортеці у Сурмосхилі разом із сестрами й Семовим маленьким братиком Диконом. «Вона не почує мене. Як і Мати небесна». Мати милостива, це всі септони кажуть, але за Стіною Семеро сили не мають. Тут правлять давні боги — безіменні боги дерев, снігів і вовків.

— Змилуйтеся,— прошепотів Сем невідомо до кого — богів давніх чи нових, а може, і бісів.— Ох, змилуйтеся, змилуйтеся, змилуйтеся наді мною.

Суржик, коли верещав, теж благав змилостивитися. Чого Семові це пригадалося? От чого пам’ятати точно не хотілося. Як чолов’яга, позадкувавши, впустив меча, молячи про пощаду і здаючись,— навіть товсту чорну рукавичку зірвав з руки й кинув собі під ноги, мов латну рукавицю. Суржик так і благав помилувати, коли блідавець за шию підняв його в повітря, замалим не відірвавши йому голову. Але в мерців не лишилося милосердя, а Чужі... «Ні, не можна про це думати, не думай, не згадуй, просто йди, просто йди, просто йди».

Схлипуючи, Сем ступив ще один крок.

Носак зачепився за корінець під настом, Сем спіткнувся і важко гримнувся на одне коліно — так сильно, що язика прикусив. У роті з’явилася кров — такого тепла він не відчував з самого Кулака. «Все, кінець»,— подумав Сем. Він упав, а сили встати не має. Ухопившись за якусь гілку, він міцно її стиснув, намагаючись підвестися, але задубілі ноги не тримали його. Кольчуга заважка, а він — занадто товстий, і слабкий, і змучений.

— Ставай на ноги, Поросятко! — гаркнув хтось, проходячи повз, але Сем не звернув уваги. «Просто ляжу собі в сніг і заплющу очі. Померти тут не так уже й погано». Холодніше вже точно бути не може, а за деякий час він уже не відчуватиме ні «ножа» в попереку, ні жахливого болю в плечах — точно як зараз не відчуває ніг. «Я тут не перший помру, хай не кажуть». На Кулаці загинули сотні — навколо нього всюди вмирали люди, вмирали вони і згодом, він бачив. Тремтячи, Сем відпустив дерево та звалився в сніг. Тут було холодно й мокро, він це знав, але крізь шари одягу насправді не відчував цього. Він утупився в біле небо над головою, а сніжинки падали йому на живіт, на груди, на повіки. «Сніг укриє мене грубим білим покривалом. Під снігом буде тепло, а якщо мене згадають, то всім доведеться визнати, що я помер як вояк Нічної варти. Так. Так. Я виконав свій обов’язок. Ніхто не скаже, що я зрікся обітниці. Я товстий і слабкий боягуз, але я виконав свій обов’язок».

Круки — ось який був у нього обов’язок. Саме для цього його і взяли сюди. Він не хотів їхати, він так і сказав, він усім розповів, що він — справжній боягуз. Але ж мейстер Еймон занадто старий, ще й сліпий на додачу, тому піклуватися про круків послали Сема. Коли стали табором на Кулаці, лорд-командувач сам віддав йому наказ: «Ти не боєць. Ми обидва розуміємо це, хлопче. Якщо на нас нападуть, не намагайся довести протилежне, бо тільки заважатимеш. Твоє завдання — відсилати листи. І не бігай до мене й не питай, що в них писати. Сам усе напишеш і відішлеш одного птаха в Чорний замок, а другого — в Тіняву вежу,— сказав Старий Ведмідь і націлив пальця просто Семові в обличчя.— Мені байдуже, якщо ти зо страху штанці закаляєш, мені байдуже, якщо через мури полізуть тисячі дикунів, жадаючи твоєї крові,— ти мусиш відправити птахів, бо як не зробиш цього, присягаюся, я тебе в сьомому пеклі знайду — от коли тобі стане шкода».

Мормонтів крук на це покивав головою і крякнув: «Шкода, шкода, шкода».

Семові вже було шкода: що він не такий хоробрий, не такий дужий, не вміє тримати меча, що не став він кращим сином для батька та братом для Дикона й сестер. Помирати йому теж було шкода, але на Кулаці померли і кращі вояки, добрі й чесні, а не такі тлусті скиглії, як він. Та принаймні Старому Ведмедю не доведеться розшукувати його в сьомому пеклі. «Я відіслав птахів. Бодай це я зробив правильно». Листи він написав заздалегідь, короткі та прості, в яких повідомлялося про напад на Кулак Перших Людей, а тоді заховав їх у торбу з пергаментом, сподіваючись, що відправляти їх не доведеться.

Як засурмили ріжки, Сем спав. Спершу йому здалося, що це сон, та коли він розплющив очі, на табір падав сніг, а чорні брати хапали луки та списи й бігли до городища. Поряд лишився тільки Чет — колишній стюард мейстра Еймона з чиряками на обличчі й великим жировиком на шиї. Коли з-поміж дерев пролунав третій сигнал, у Чета на обличчі було написано стільки переляку, що Сем у житті такого не бачив. «Допоможіть мені відіслати птахів»,— попросив Сем, але другий стюард просто розвернувся і, стискаючи кинджала в руці, погнав геть. Йому ж треба про собак подбати, пригадав Сем. Мабуть, йому теж лорд-командувач давав якісь накази.

Пальці в рукавичках задубіли й не слухалися, а сам він тремтів від холоду і страху, але Сем розшукав таки торбу з пергаментом і дістав написані листи. Круки люто верещали, а коли він відчинив клітку з Чорного замку, один з них метнувся йому просто в обличчя. Ще двоє втекли, а як Сем одного нарешті піймав, той його так дзьобнув крізь рукавичку, аж кров пустив. Але Семові вдалося його втримати і причепити маленький сувій пергаменту. На той час бойовий ріжок уже затих, але Кулак відлунював гучними командами і брязкотом криці. «Лети!» — крикнув Сем, підкидаючи крука в повітря.

Птахи у клітці з Тінявої вежі верещали й кидалися, як божевільні, Сем аж боявся відчинити дверцята, але все-таки змусив себе. Цього разу вдалося зловити першого ж птаха, який намагався вилетіти. За мить він уже продирався крізь снігопад, несучи повідомлення про напад.

Виконавши свій обов’язок, Сем незграбними, переляканими пальцями закінчив одягатися, натягнув шапку й сюрко, застебнув пояс із мечем — застебнув дуже туго, щоб той не сповз. Тоді розшукав свій мішок і запакував речі: запасну білизну і сухі шкарпетки; вістря з драконового скла до стріл і списів — ті вістря, які йому подарував Джон, а ще старий ріжок; пергамент, чорнило й пера; складені ним самим карти та тверду як камінь часникову ковбасу, яку він приберігав з самої Стіни. Добре зав’язавши мішок, Сем завдав його на спину. «Лорд-командувач не велів мені мчати до городища,— пригадав Сем,— але й до нього бігти теж не казав». Тут він збагнув, що не знає, що ж діяти далі.

Він пам’ятає, як розгублено топтався на місці, а в нутрі, як завжди, наростав страх. Брехали собаки й іржали коні, але звуки приглушував сніг, і вони здавалися зовсім далекими. Сем на три кроки вперед уже нічого не бачив, навіть смолоскипів, які горіли на невисокому мурі, що увінчував пагорб. Невже смолоскипи згасли? Про це навіть подумати було страшно. Ріжок сурмив тричі, а три довгі сигнали означають Чужих. Білих блукальців з лісу, холодних примар, чудовиськ із казок, які їздять верхи на велетенських крижаних павуках, жадаючи крові,— в дитинстві, слухаючи про них, Сем зойкав і тремтів...

Він незграбно витягнув меча та, тримаючи його в руках, важко побрів у снігу. Мимо пробіг, гавкаючи, собака, а далі Сем побачив кількох вояків з Тінявої вежі — дебелих бороданів з бардами й восьмифутовими списами. В їхньому товаристві він почувався безпечніше, тож рушив за ними до муру. Побачивши нагорі круглого городища запалені смолоскипи, він відчув полегшу.

Чорні брати стояли з мечами і списами в руках, спостерігаючи, як падає сніг, і чекаючи. Проїхав на коні сер Маладор Лок з білим від снігу шоломом на голові. Сем тримався позаду інших, вишукуючи Грена і Стражденного Еда. «Якщо мені судилося померти, нехай я помру поряд з товаришами»,— подумалося йому. Та навколо були самі незнайомці, вояки з Тінявої вежі під командуванням розвідника на ім’я Блейн.

«Ось вони»,— сказав якийсь брат.

«У гніздо»,— скомандував Блейн, і двадцять чорних стріл випірнули з двадцятьох сагайдаків і опинилися в двадцятьох тятивах.

«Боги праведні, та їх там сотні»,— тихо зронив чийсь голос.

«Дотяг,— скомандував Блейн і додав,— тримати».

Сем нічого не бачив і не хотів бачити. Позаду смолоскипів стояли вояки Нічної варти, тримаючи біля вуха напнуті в тятивах стріли, а темним і ковзким пагорбом крізь сніг щось піднімалося.

«Тримати,— повторив Блейн,— тримати, тримати...— А тоді: — Стріль!»

Стріли вилетіли зі свистом.

Над городищем зірвалися нестройні підбадьорливі вигуки, але швидко стихли.

«Не зупиняються, мілорде»,— сказав якийсь чоловік до Блейна, а другий крикнув: «Ще йдуть! Гляньте, виходять з-за дерев». А ще хтось мовив: «Боги милостиві, вони підповзають. Вони вже близько, вже тут!» Сем уже задкував, трепечучи, як останній на дереві листок на вітру,— не так від холоду, як від страху. Тої ночі було страшенно холодно. «Холодніше навіть, ніж зараз. У снігу майже тепло. Мені вже краще. Мені просто треба трішки відпочити. Може, ще трошки — і я знову зможу йти. Ще трошки».

Біля його голови пройшов кінь, сірий і кошлатий, зі снігом у гриві й обмерзлими копитами. Сем провів його поглядом. Потім зі снігу з’явився ще один. Його вів чоловік у чорному. Побачивши в себе на дорозі Сема, він вилаявся й обвів коня навколо. «Був би в мене кінь,— подумав Сем.— Був би в мене кінь, я б зараз їхав далі. Сидів би в сідлі, навіть поспати міг би». Але чорні брати втратили на Кулаці більшість коней, а ті, що лишилися, тягнули харчі, смолоскипи й поранених. А Сем не поранений. Просто товстий і слабкий, і до того ж найбільший боягуз у Сімох Королівствах.

Який же він боягуз! Його батько, лорд Рендил, завжди це казав і не помилявся. Сем був його спадкоємцем, але не заслуговував на цю честь, тож батько відіслав його на Стіну. Тепер землі й замок Тарлі успадкує його менший братик Дикон, а з ними і великий меч Серцезгуб, яким лорди Сурмосхилу пишаються вже багато сторіч. Сем подумав, чи зронить Дикон сльозинку за свого брата, який замерз у снігу десь далеко-далеко за краєм світу. Але з якого дива? Боягуз не вартий сліз. Сем сто разів чув, як батько це каже матері. Старий Ведмідь про це теж знав.

«Запалені стріли,— ревів лорд-командувач тої ночі на Кулаці, зненацька з’явившись верхи на коні,— хай вогню скушують!»

Тут він запримітив тремтячого Сема.

«Тарлі! Геть звідси! Твоє місце з круками».

«Я... я... я вже відіслав листи».

«Добре». Крук на Мормонтовому плечі повторив відлунням: «Добре, добре».

У хутрі й кольчузі лорд-командувач здавався велетенським. З-під чавунного заборола люто зблискували очі. «Ти заважаєш. Повертайся до кліток, щоб не довелося тебе розшукувати, якщо мені треба буде ще вислати листа. Підготуй птахів,— сказав він і, не чекаючи на відповідь, розвернув коня й поїхав по колу, вигукуючи: — Вогню! нехай скуштують вогню!»

Семові двічі говорити не довелося. Він швидко — наскільки товсті ноги дозволяли — повернувся до птахів. «Слід заздалегідь понаписувати листи,— подумав він,— щоб одразу відправити птахів». Розпалював вогонь, щоб розігріти чорнило, він довше, ніж зазвичай. Потім сів на камінь з пером і пергаментом у руках і понаписував листи.

«Холодно і сніжно, на нас напали, але ми відбили атаку запаленими стрілами»,— писав він під дзвінкі команди Торена Смолвуда: «В гніздо — дотяг — стріль!» Звук, з яким злітали стріли, був солодший за мамину молитву. «Горіть, кляті мертвяки, горіть»,— співав Дайвен, улюлюкаючи. Брати гукали й лаялися. «Все гаразд,— писав Сем.— Лишаємося на Кулаці Перших Людей». Він сподівався, що лучники з хлопців кращі, ніж із нього.

Відклавши листа, він дістав чистий аркуш пергаменту. «Б’ємося на Кулаці, валить сніг»,— написав він, аж тут хтось загорлав: «Підходять ще!» «Ситуація поки що непевна». «Списи»,— гукнув хтось. Можливо, сер Маладор, але точно сказати Сем не міг. «Падає сніг, на нас на Кулаці напали блідавці,— писав Сем,— але ми відігнали їх вогнем». Він обернув голову. Крізь завірюху він бачив хіба що велетенське багаття в центрі табору, а навколо нього невпинно рухалися вершники. Сем знав: це другий ешелон, готовий кинутися на тих, хто прорветься в городище. Вояки замість мечів озброїлися смолоскипами й запалювали їх від багаття.

«Нас оточили блідавці,— написав Сем, почувши крики з північної ділянки.— Напали водночас із півночі й півдня. Списи й мечі їх не зупиняють, тільки вогонь». «Стріль, стріль, стріль»,— кричав крізь ніч голос, а інший голос зронив: «Ну й дебелий!» А ще третій підхопив: «Велет!» Четвертий голос загукав: «Ведмідь, ведмідь!» Заіржав кінь, забрехали собаки, здійнявся такий галас, що Сем не розрізняв більше слів. Він швидко писав — лист по листу. «Мерці-дикуни, а ще велет, а може, ведмідь, нападають зусібіч». Долинули удари криці по дереву, а це могло означати тільки одне. «Блідавці вже на мурі городища. Бій у таборі». Повз Сема промчала до східного муру дюжина братів на конях, з запаленими смолоскипами в руках. «Лорд-командувач зустрів їх вогнем. Ми перемогли. Ми перемагаємо. Ми тримаємося. Ми пробиваємося з оточення й повертаємося на Стіну. Ми в пастці на Кулаці, в оточенні».

Один з вояків з Тінявої вежі, кульгаючи, випірнув з темряви і впав Семові просто під ноги. Доповз майже до багаття — і помер. «Кінець,— написав Сем,— битві кінець. Нам усім кінець».

Чому він не може забути битву на Кулаці? Він не хоче її пам’ятати. Не її. Сем постарався пригадати маму, сестричку Таллу, або ту дівчину з Крастерової фортеці — Жиллі... Хтось трусив його за плече.

— Вставай,— сказав голос.— Семе, не можна тут засинати. Підводься і йди.

«Я не спав, я пригадував».

— Забирайся,— буркнув він, і слова його замерзали в зимному повітрі.— Зі мною все гаразд. Хочу відпочити.

— Вставай,— пролунав Гренів голос, суворий і сиплий. Хлопець нависав над Семом у чорному вбранні, заліпленому снігом.— Не можна відпочивати, казав Старий Ведмідь. Бо помреш.

— Грене,— усміхнувся Сем.— Ні, правда, мені тут добре. Йди собі. Я трохи відпочину й наздожену тебе.

— Е ні.

Гренова густа каштанова борода вся закрижаніла навколо рота, і тепер він нагадував стариганя.

— Замерзнеш, або Чужі тебе схоплять. Семе, вставай!

Семові пригадалося, як того вечора, коли вони від’їздили, Пип на свій звичний манір з посмішкою дражнив Грена, мовляв, його тільки й треба брати в розвідку, бо він такий дурний, що нічого не боїться. Грен гаряче заперечував — поки не збагнув, що він доводить. Він був кремезний, міцний, з дебелою шиєю (сер Алісер Торн прозвав його Туром, як-от Сема прозвав сером Поросятком, а Джона — лордом Сноу), але з Семом Грен завжди поводився лагідно. Але все це тільки завдяки Джону. «Якби не Джон, ніхто б мене не любив». А тепер Джона немає — загубився десь на Скімливому перевалі разом з Кворином Півруким, швидше за все, загинув. Семові хотілося поплакати за ним, але сльози замерзнуть, а він і так заледве очі розплющує.

Поряд з Греном з’явився рослявий брат зі смолоскипом, і на одну чудову мить Сем відчув на обличчі тепло.

— Облиш його,— сказав чолов’яга до Грена.— Коли йти не може, це вже все. Бережи сили для себе, Грене.

— Він встане,— озвався Грен.— Йому тільки допомогти треба.

Чоловік рушив далі, забираючи з собою благословенне тепло.

Грен спробував поставити друга на ноги.

— Боляче,— пожалівся Сем.— Припини. Грене, рука болить. Припини.

— Чорт, який ти важкий,— Грен підхопив Сема попід пахви і, крекнувши, рвонув його вгору. Та щойно він його відпустив, як товстун знову сів у сніг. Грен буцнув його ногою — добряче буцнув, аж тріснув налиплий на чоботі сніг і розлетівся навсібіч.— Вставай! — знову буцнув хлопець Сема.— Треба йти.

Сем упав на бік і скрутився калачиком, щоб захиститися він ударів. Крізь вовну, шкіру й кольчугу він заледве їх відчував, та все одно було боляче. «А я думав, Грен мені друг. Не можна бити друзів ногами. Чого вони мене ніяк не облишать? Мені просто треба відпочити, і все, відпочити і трішки поспати, а може, трішки померти».

— Якщо візьмеш смолоскип, можу взяти товстуна.

Зненацька Сем злетів з приємного м’якого снігу в холодне повітря; він ширяв. Одна рука тримала його під коліна, а друга — під спину. Сем підвів голову і закліпав. Зовсім близько було обличчя — широке грубе обличчя з пласким носом, маленькими темними очима й жорсткою каштановою бородою. Сем уже бачив це обличчя, але пригадав не одразу. Пол. Малий Пол. Від жару смолоскипа в Сема з очей потекла розмерзла крига.

— А ви зможете його нести? — запитав Грен.

— Одного разу я теля тягнув — важче за нього. Відніс його до матері, щоб воно молока попило.

З кожним кроком, який робив малий Пол, Семова голова сіпалася вгору-вниз.

— Припиніть,— пробурмотав він,— поставте мене, я не дитина. Я — вояк Нічної варти,— сказав він і схлипнув.— Просто дайте мені померти.

— Помовч, Семе,— сказав Грен.— Сили бережи. Подумай про сестер і про брата. Про мейстра Еймона. Про свої улюблені страви. Якщо хочеш, співай.

— Уголос?

— Подумки.

Сем знав сотні пісень, але не зміг згадати жодної. Всі слова вилетіли з голови. Знову схлипнувши, він мовив:

— Не знаю я пісень, Грене. Знав, а тепер ні.

— Знаєш,— мовив Грен. Ось наприклад «Бурмило і дівиця мила» — всі її знають.

— Ні, тільки не цю,— заблагав Сем. У бурмила, який видерся на Кулак, узагалі ніякого хутра не лишилося на гнилому тілі, не те що кошлатого. І тепер Семові геть не хотілося думати про ведмедів.— Не треба пісень, Грене. Будь ласка.

— Тоді подумай про круків.

— Це ж не мої були круки...— («То були круки лорда-командувача — круки Нічної варти»).— Вони належали Чорному замку й Тінявій вежі.

— Чет казав,— нахмурився Малий Пол,— що я можу забрати крука Старого Ведмедя — отого, що розмовляє. Я для нього харчів приберіг і все таке,— він похитав головою.— Тільки я забувся. Лишив усі харчі, де заховав.

Він важко рушив уперед, і з кожним кроком з рота його вихоплювалися білі хмарки пари; зненацька він мовив:

— А можна мені одного з твоїх круків? Усього одненького. Ларкові я не дам його з’їсти.

— Нема їх,— сказав Сем.— Мені шкода...— («Як мені шкода!») — Вони летять назад на Стіну.

Сем відпустив птахів, знову почувши бойові ріжки — сигнал Нічній варті сідати на коней. Дві короткі сурми й одна довга — це сигнал «верхи». Але ж для чого сідати верхи, як не для втечі з Кулака, а це означає, що битва програна. Страх так скував Сема, що він спромігся тільки на одне — відчинити клітки. І тільки спостерігаючи, як останній крук пірнає у сніговій, Сем збагнув, що забув відіслати понаписувані ним листи.

«Ні,— зойкнув він,— ох, ні, ні, ні!» Падав сніг і сурмили ріжки — «ау-ау-ау-у-у-у-у!», ячали вони, «на коней, на коней, на коней!». Сем угледів двох круків, які присіли на камінь, і кинувся до них, але птахи ліниво здійнялися у сніговій завії і розлетілися врізнобіч. Сем погнався за одним, з носа великими білими хмарками вилітала пара; спіткнувся — і збагнув, що опинився за десять футів од городища.

А потім... він пам’ятає мерців, які перелазили через мур, а з їхніх облич і ший стирчали стріли. Дехто був у кольчугах, а дехто — майже голий... переважно дикуни, та було серед них і кілька вицвілих чорних плащів. Семові пригадалося, як один з братів з Тінявої вежі проштрикнув списом м’який білий живіт блідавця, аж гостряк вистромився зі спини, але істота йшла собі вперед, тільки сильніше насаджуючися на ратище, а тоді, простягнувши чорні руки, скрутила брату голову — аж з рота кров хлянула. Оце тоді — майже певен був Сем — у Сема сам собою спорожнився сечовий міхур.

Він не пам’ятає, як побіг, але напевно-таки побіг, бо далі, перетнувши половину табору, опинився біля багаття — з сером Отином Вайзерсом і кількома лучниками. Сер Отин стояв навколішках у снігу, витріщаючись на хаос, який чинився навколо,— аж поки якийсь кінь без вершника, проїжджаючи повз, не буцнув його копитом в обличчя. Лучники навіть уваги не звертали. Вони випускали запалені стріли в тіней у темряві. У Сема на очах одна стріла поцілила блідавця, його охопило полум’я, але за ним виднілася ще дюжина інших, а ще — велетенське біле створіння, мабуть, ведмідь, а в лучників зовсім скоро закінчилися стріли.

А тоді Сем опинився на коні. Не на своєму коні, і він не пригадував, як виліз на нього. Можливо, це був саме той кінь, що розчавив серу Отину обличчя. Ріжки досі сурмили, тож Сем підбив коня п’ятами в боки й розвернув на звук.

Посеред розгардіяшу, й різанини, й сніговію він угледів Стражденного Еда, який сидів на своєму гароні з простим чорним прапором у руках. «Семе,— сказав Ед, побачивши хлопця,— ти не збудиш мене? Мені сниться якийсь кошмар».

З кожною миттю дедалі більше братів заскакувало на коней. Їх скликали бойові ріжки. «Ау-ау-ау-у-у!»

«Вони вже перелізли західний мур, мілорде,— крикнув до Старого Ведмедя Торен Смолвуд, силкуючись стримати коня.— Я висилаю резерви...»

«Ні!!! — гаркнув Мормонт на всі легені, перекрикуючи сурми.— Відкликай їх, нам треба пробиватися звідси». Він стояв на стременах, чорний плащ виляскував на вітру, а від лат відблискувало сяйво вогню. «Клин! — прогуркотів Мормонт.— Формуйте клин, ми їдемо. Вниз на південь, тоді на схід».

«Мілорде, на південному схилі від них аж мурашиться!»

«А решта надто круті,— озвався Мормонт.— Нам треба...»

Його гарон, заіржавши, став дибала, мало не скинувши вершника на землю: крізь сніг видибав ведмідь. Сем знову обмочив штани. «А здавалося, вже нема чим». Ведмідь був дохлий, білий і гнилий, з обдертим хутром і шкурою, з обпаленою до кісток правою передньою лапою, але він ішов! Живі були тільки очі. Ясно-блакитні, як і розповідав Джон. Вони сяяли, мов крижані зірки. Торен Смолвуд кинувся вперед — його меч зблискував жовтогарячим і червоним від світла з багаття. Одним ударом Торен мало не відрубав ведмедеві голову. Але за мить ведмідь відірвав голову йому.

«За мною!» — гаркнув лорд-командувач, розвертаючись.

Поки досягли городища, мчали вже учвал. Раніше Сем страшно боявся кінних стрибків, та коли перед ним виріс невисокий мур, він зрозумів, що вибору не має. Підбуцнувши коня, він заплющив очі й заскиглив — і гарон переніс його, невідомо як, але переніс. А от вершник праворуч під іржання коня звалився купою криці й дубленої шкіри, на нього кинулися блідавці, а клин уже знову змикався. Вершники погнали схилом униз — крізь простягнуті чорні долоні, палючі блакитні очі та сніговій. Коні спотикались і котилися вниз, скидаючи вершників з сідел, у повітрі кружляли смолоскипи, топори й мечі рубали мертву плоть, Сем схлипував, відчайдушно чіпляючись за коня з такою силою, якої в собі й не підозрював.

Сем опинився всередині летючого клина, брати були праворуч і ліворуч, ззаду і спереду. Якийсь час за ними сніжним схилом біг собака, виринаючи тут і там поміж коней, але почав відставати. Блідавців, які стояли на дорозі, просто переїжджали, топчучи копитами. Навіть падаючи, вони чіплялися за мечі, стремена й кінські ноги. У Сема на очах один з блідавців правою рукою розпоров коню живота, лівою рукою в цей час чіпляючись за сідло.

Зненацька вершників зусібіч обступили дерева, Сем з плюскотом влетів у затягнутий кригою струмок, а звуки різанини стихали позаду. Задиханий від полегшення, Сем озирнувся... і тут якийсь чолов’яга в чорному вистрибнув з кущів і скинув його з сідла. Сем так і не роздивився, хто це був; за мить нападник уже скочив у сідло й учвал погнав геть. Сем побіг за конем, але нога зачепилася за корінь, він боляче грьопнувся долілиць — і довго лежав, схлипуючи, поки на нього не натрапив Стражденний Ед.

Це був останній зв’язний спогад про Кулак Перших Людей. Пізніше — години минули — він уже стояв, тремтячи, в гурті інших зацілілих, половина з яких була верхи, а половина — піша. На той час вони вже відійшли від Кулака на кілька миль, хоча Сем і не пригадував, як це було. Дайвен вів п’ять в’ючаків, навантажених харчами, оливою і смолоскипами, але сюди дійшли тільки троє. Старий Ведмідь звелів перерозподілити вантаж, щоб втрата одного коня з провізією не вдарила по загону надто боляче. У здорових він позабирав гаронів і віддав пораненим, організував піших, облаштував смолоскиповий захист з флангів і з тилу. «Мені просто треба йти»,— сказав собі Сем, роблячи перший крок додому. Але вже за годину втомився й пас задніх...

І зараз вони теж пасли задніх. Семові пригадалося, як Пип казав, що Малий Пол — найдужчий чоловік у Варті. «Мабуть, так і є, коли вже тягне мене». Але сніг тут глибшав, більшало підступних нерівностей на землі, й Полові кроки зменшувалися. Маленький гурт обігнало ще кілька коней з пораненими вершниками, які проводжали Сема порожніми, байдужими очима. Пройшов вояк зі смолоскипом.

— Відстаєте,— сказав він.

— Ніхто на вас не чекатиме, Поле,— погодився з ним інший.— Лишай порося мерцям.

— Він мені пообіцяв птаха,— сказав Малий Пол, хоча насправді Сем йому нічого не обіцяв. «Вони не мої, щоб їх роздавати».— Я хочу такого, щоб розмовляв і їв мені з долоні кукурудзу.

— От дурень,— сказав чоловік зі смолоскипом. І вони пішли собі.

Минуло чимало часу, коли раптом Грен різко зупинився.

— Ми самі,— сказав він хрипким голосом.— Не бачу інших смолоскипів. То це був ар’єргард?

Малий Пол не мав що відповісти. Здоров’як тільки крекнув і опустився навколішки. Коли він лагідно вкладав Сема на сніг, руки в нього тремтіли.

— Не можу тебе більше нести. Ніс би, але не можу.

Він весь трусився.

Між дерев зітхав вітер, сиплючи в обличчя дрібненьким сніжком. Холод кусав так, що Сем почувався як голий. Він шукав очима інші смолоскипи, але ті зникли, всі до одного. Лишився тільки той, якого ніс Грен,— полум’я тріпотіло, як жовтуватий шовк. Крізь нього просвічувала чорнота. «Скоро смолоскип догорить,— подумав Сем,— а ми тут геть самі, без харчів, друзів і вогню».

Але це було не так. Вони тут були зовсім не самі.

З м’яким і вологим «шух» з нижніх гілок велетенського зеленого чатового дерева злетів налиплий сніг. Грен рвучко розвернувся, виставивши перед собою смолоскип.

— Хто йде?

З темряви випірнула коняча голова. На мить Сем навіть відчув полегшення — поки не угледів самого коня. Паморозь вкривала його, мов крижане мило, а з розпоротого живота тягнулися замерзлі чорні кишки. На спині в коня сидів вершник блідий як лід. У Сема з горла вихопився грудний схлип. Хлопець так злякався, що, мабуть, утретє б обмочив штани, але його скував такий жорстокий холод, що здавалося, навіть сечовий міхур закрижанів. Чужий граційно ковзнув із сідла і став у снігу. Був він стрункий як меч і молочно-білий. При кожному русі обладунки його брижились і мінилися, а ноги навіть не провалились у свіжий сніг.

Малий Пол витягнув топір на довгому держаку, який висів у нього за спиною.

— Навіщо ти коня замучив? Це був кінь Моні.

Сем потягнувся до руків’я свого меча, але піхви були порожні. З запізненням хлопець пригадав, що згубив меча на Кулаці.

— Забирайся! — зробив Грен крок, виставляючи перед собою смолоскип.— Геть, а то згориш! — він тицьнув у Чужого полум’ям.

Меч Чужого зблиснув слабеньким блакитним сяєвом. Мов блискавка, метнувся до Грена, рубаючи. Коли блакитне як лід лезо черкнуло полум’я, Семові вуха кольнув тонкий як голка скрегіт. Головка смолоскипа відвалилась і зникла під кучугурою, і полум’я миттю згасло. А в руках у Грена лишився хіба короткий дерев’яний патичок. Вилаявшись, Грен жбурнув його в Чужого, а Малий Пол кинувся вперед зі своїм топором.

Сема опанував такий страх, якого він у житті не відчував, а Семвел Тарлі зазнав чимало страху.

— Мати, змилуйся...— схлипнув він, від переляку забувши всіх давніх богів.— Отче, захисти, ох-ох...

Пальці намацали кинджал, і Сем міцно його стиснув.

Блідавці були повільні й незграбні, а от Чужий — легкий, як сніг на вітру. Він вислизнув від Полового топора, тільки обладунки замінилися, і його кришталевий меч крутнувся, вертнувся і ковзнув між залізних кілець Полової кольчуги, прошиваючи дублену шкіру, вовну, м’ясо й кості. З сичанням меч вистромився зі спини, і Пол, випускаючи топір, зітхнув: «Ох!» Нахромлений на меч, який димівся від гарячої крові, здоров’як потягнувся руками до свого вбивці, але не схопив його — впав. Своєю вагою він висмикнув дивний блідий меч з долонь Чужого.

«Зараз! Припини плакати і бийся, скиглію. Бийся, боягузе». У вухах звучали голоси батька, Алісера Торна, брата Дикона й хлопця на ім’я Раст. «Боягуз, боягуз, боягуз!» Сем істерично захихотів, подумавши, чи не зроблять і з нього самого блідавця — велетенського товстого блідавця, який тільки спотикатиметься своїми мертвими ногами. «Давай, Семе». Це вже Джонів голос? Джон мертвий! «Ти можеш, ти зможеш, давай». І Сем покульгав уперед — не кинувся, а радше впав, заплющивши очі й обіруч сліпо штрикаючи кинджалом перед собою. Долинув тріск — з таким звуком під ногами хрускає сніг, а тоді такий різкий і разливий вереск, що Сем, затуливши долонями і так сховані під шапкою вуха, позадкував і важко осів на дупу.

Коли він розплющив очі, обладунки збігали струмочками по ногах Чужого, а блакитна кров із сичанням парувала навколо чорного кинджала з драконового скла, який стирчав у нього в шиї. Чужий потягнувся білими як кістка руками, щоб витягнути клинок, але там, де пальці торкалися обсидіану, вони починали димітися.

З розширеними очима Сем перекотився набік, а Чужий малів і танув, перетворюючись на калюжу. Двадцять ударів серця — і він зник, розчинився в дрібному білому тумані. Лишилися тільки кості — білі та блискучі, але й вони танули. Нарешті зостався лише кинджал з драконового скла, весь у димці, мов живий і запітнілий. Грен нахилився підняти його, але миттю впустив на землю.

— Мати, який він холоднючий!

— Обсидіан,— Сем важко звівся навколішки.— Драконове скло, як його ще кличуть. Драконове скло,— він хихикнув, схлипнув і, склавшись навпіл, виблював на сніг усю свою мужність.

Грен поставив Сема на ноги, перевірив пульс у Пола та склепив йому повіки, тоді знову схопив кинджал. Цього разу він уже зміг втримати його в руці.

— Візьми його собі,— сказав Сем.— Ти не такий боягуз, як я.

— Такий боягуз, що аж Чужого вбив? — мовив Грен і вказав клинком.— Дивися сюди, між дерева. Рожеве світло. Світанок, Семе. Там, певно, схід. Якщо підемо в тому напрямку, маємо наздогнати Мормонта.

— Як скажеш,— Сем, струшуючи сніг, стукнув об дерево лівою ногою. Тоді правою.— Постараюся йти,— скривившись, він зробив перший крок.— Дуже постараюся,— сказав він, роблячи наступний.