Буря Мечів

Давос

Голоси злітали, як попіл, кружляли у фіолетовому вечірньому небі.

— І виведи нас із темряви, о мій Царю! І наповни серця наші вогнем, щоб ми пішли твоєю осяйною дорогою.

Священне вогнище палало в сутінках, наче величезний яскравий звір, і його мінливе жовтогаряче світло відкидало у двір двадцятифутові тіні. А на мурах Драконстону, задавалося, рядиться й риштується ціла армія химер і обмар.

Давос дивився вниз із арочного вікна верхньої галереї. Бачив, як Мелісандра підносить руки, так наче хоче обійняти тремтливе полум’я.

— Р’глоре,— співала вона гучним і чистим голосом,— ти — світло очей наших, вогонь душ наших, жар чересел наших. Сонце твоє зігріває наші дні, зорі твої стережуть нас у темряві ночі.

— Царю світла, оборони нас. Ніч-бо темна і повна жахіть,— завела у відповідь королева Селіза, і на її вузькому обличчі читалося завзяття. Поряд з нею стояв король Станіс, міцно зціпивши зуби, і щоразу як він ворушив головою, мерехтіли зубці його корони з червоного золота. «Він серед них, але не з ними»,— подумав Давос. Була там і королівна Ширін, і сірі плями в неї на обличчі й на шиї здавалися у світлі вогню майже чорними.

— Царю світла, оборони нас,— співала королева. Король не підхопив молитви з усіма разом. Він задивився в полум’я. Цікаво, думав Давос, що він там бачить? Ще одну прийдешню війну? Чи щось ближче до рідної домівки?

— Р’глоре, ти дарував нам дихання, дякуємо тобі,— співала Мелісандра.— Р’глоре, ти дарував нам день, дякуємо тобі.

— Дякуємо тобі за сонце, що гріє нас,— озвалася королева Селіза разом з іншими вірянами.— Дякуємо тобі за зорі, що наглядають за нами. Дякуємо тобі за наші вогнища та смолоскипи, що стримують дику темряву.

Давосу здалося, що голосів у хорі поменшало порівняно з учорашнім днем; навколо вогнища менше облич спалахувало жовтогарячим світлом. А завтра їх буде ще менше... чи більше?

Голос сера Акселя Флорента лунав гучно як сурма. Кривоногий і широкогрудий, чоловік стояв у світлі вогню, яке лизало йому обличчя, наче велетенський жовтогарячий язик. Давосу було цікаво, чи подякує йому потім сер Аксель. Можливо, та справа, яку сьогодні заладнали, зробить його королівським правицею, як він і мріяв.

— Дякуємо за Станіса,— крикнула Мелісандра,— твоєю милістю короля нашого. Дякуємо за чистий і білий вогонь його праведності, за червоний меч правосуддя в його руці, за його любов до вірних йому. Спрямуй і захисти його, Р’глоре, і дай йому сили здолати усіх ворогів.

— Дай йому сили,— підхопили королева Селіза, сер Аксель, Деван і решта.— Дай йому мужності. Дай йому мудрості.

Коли Давос був зовсім хлопчиком, септони навчили його молитися Стариці за мудрість, Воїну — за мужність, Ковалю — за силу. Та тепер він молився Матері, щоб уберегла його любого синочка Девана від бісівського бога червоної жінки.

— Лорде Давосе! Нам слід поквапитися,— сер Ендрю легенько торкнувся його ліктя.— Мілорде?

Титул цей і досі дивно звучав для вуха, але Давос таки відвернувся від вікна.

— Так. Уже час.

Станіс, Мелісандра і люди королеви молитимуться ще з годину, ба й більше. Червоні жерці щодня запалювали свої вогнища на заході сонця — дякували Р’глору за день, який закінчується, та благали взавтра знову прислати на землю своє сонце, щоб розігнати підступаючу темряву. Пачкар мусить добре розумітися на припливах і відпливах і вміти з них користатися. Цього вечора Давос таким і був — він був простим пачкарем. Скалічена рука потягнулася до шиї — до талісману, якого там уже не було. Різко опустивши руку, Давос прискорив крок.

Компаньйони не відставали, тримаючись із ним нога в ногу. У Ночеспівського Байстрюка було побите віспою обличчя й аура підмоченої шляхетності; сер Джеральд Гавер був бочкуватий, благодушний і білявий; сер Ендрю Естермонт, на голову за нього вищий, мав широку бороду-лопату й кошлаті каштанові брови. Всі вони по-своєму гарні люди, думав Давос. «І всі вони помруть, якщо сьогодні вночі справа піде не так».

«Вогонь живий,— сказала якось Давосу червона жінка, коли він попросив її навчити його бачити в полум’ї майбутнє.— Воно вічно рухливе, вічно мінливе... наче книга, в якій танцюють і скачуть літери, коли ти намагаєшся її читати. Потрібно роками вчитися бачити в полум’ї обриси — і ще більше вчитися, щоб у цих обрисах розрізнити, що буде, що може бути, а що вже було. Та й тоді це важко, дуже важко. Вам цього не зрозуміти — вам, людям з призахідних земель». Давос запитав її тоді, як це так, що сер Аксель так швидко цього навчився, але вона тільки на це загадково посміхнулася й мовила: «І кицька може в полум’ї побачити гру мишей».

Давос щодо цього не брехав людям короля. «Червона жінка може побачити наші заміри»,— застеріг він.

«То слід почати з її вбивства,— запропонував Луїс на прізвисько Рибниця.— Знаю місце, де можна її перестріти,— ми вп’ятьох, з гострими мечами...»

«Приречете нас усіх,— сказав Давос.— Мейстер Кресен уже спробував її вбити — вона все знала. Гадаю, саме з полум’я. Мені здається, загрозу собі вона відчуває зразу, але ж не може вона бачити геть усе! Якщо просто не зважатимемо на неї, може, вдасться уникнути її уваги».

«Немає честі в тому, щоб ховатися й підкрадатися»,— заперечив сер Тристон з Торгосхилу, який був підданим Сангласа, поки лорд Гансер не згорів у Мелісандриному вогнищі.

«А в тому, щоб палити живцем, багато честі? — поцікавився у нього Давос.— Лорд Санглас помер у вас на очах. Ви такого хочете? Мені зараз не потрібні люди честі. Мені потрібні контрабандисти. То ви зі мною чи ні?»

Вони були з ним. Боги праведні, вони були з ним!

Коли Давос відчинив двері, мейстер Пілос саме займався арифметикою з Едриком Штормом. Сер Ендрю зайшов разом з Давосом, решта ж лишилися стерегти сходи та двері в підвал. Мейстер урвав урок.

— На сьогодні досить, Едрику.

Хлопець здивувався гостям.

— Лорде Давосе, пане Ендрю, у нас арифметика.

— Я терпіти не міг арифметики в твоєму віці, братику,— всміхнувся сер Ендрю.

— А мені нормально. Але найбільше я люблю історію. Стільки легенд!

— Едрику,— сказав мейстер Пілос,— біжи принеси свого плаща. Ти підеш із лордом Давосом.

— Я? — Едрик скочив на ноги.— А куди ми підемо?

Тут вуста його уперто стислися.

— Не піду я молитися Царю світла. Я солдат Воїна, як мій батько.

— Знаю, знаю,— мовив Давос.— Давай, хлопче, нема часу.

Едрик накинув цупкий плащ із нефарбованої вовни. Мейстер Пілос допоміг йому застебнутися й накинув на голову каптур, щоб затінити обличчя.

— А ви підете з нами, мейстре? — запитав хлопчик.

— Ні,— Пілос торкнувся ланцюга з різних металів, що висів у нього на шиї.— Моє місце тут, у Даконстоні. А тепер іди з лордом Давосом і в усьому його слухайся. Він — королівський правиця, пам’ятай. А що я тобі казав про королівського правицю?

— Правиця говорить від імені короля.

— Правильно,— усміхнувся молодий мейстер.— А тепер іди.

Давос спершу не був упевнений у Пілосі. Мабуть, ставився до нього упереджено через те, що той посів місце старого Кресена. Та нині він міг тільки захоплюватися мужністю цього чоловіка. Бо він теж ризикує життям.

За дверима мейстрових покоїв на сходах чекав сер Джеральд Гавер. Едрик Шторм зацікавлено глянув на нього. Коли ж почали спускатися, запитав:

— Куди ми йдемо, лорде Давосе?

— На море. На тебе чекає корабель.

— Корабель? — став як укопаний хлопчик.

— Так, один з кораблів Саладора Саана. Саладор — мій добрий друг.

— Я теж з тобою попливу, братику,— запевнив малого сер Ендрю.— Нема чого боятися.

— А я і не боюся,— обурено сказав Едрик.— Просто... а Ширін теж пливе?

— Ні,— озвався Давос.— Королівна має лишатися тут, з татом і мамою.

— Тоді я маю з нею побачитися,— пояснив Едрик.— Попрощатися. Бо вона засмутиться.

«Значно менше, ніж якщо тебе спалять».

— Немає часу,— сказав Давос.— Я перекажу королівні, що ти про неї думав. Та й ти, коли допливеш, зможеш їй написати.

— А ви впевнені, що мені обов’язково їхати? — нахмурився хлопчик.— Для чого дядькові відсилати мене з Драконстону? Я чимось викликав його незадоволення? Я не хотів! — на його обличчі знову з’явився впертий вираз.— Хочу бачити дядька. Хочу бачити короля Станіса.

Сер Ендрю з сером Джеральдом обмінялися поглядами.

— Немає часу, братику,— мовив сер Ендрю.

— Я хочу з ним побачитися! — наполягав Едрик, уже голосніше.

— А він не хоче з тобою бачитися,— мусив сказати бодай щось Давос, щоб хлопець нарешті пішов далі.— Я — королівський правиця, я говорю від імені короля. Чи я маю йти до короля й розповідати йому, що ти не хочеш слухатися? Ти бачив дядька, коли він сердиться? — Давос стягнув рукавицю й показав хлопчику чотири пальці, які йому вкоротив Станіс.— От я бачив.

Це була неправда: Станіс Баратеон зовсім не сердився, коли відтяв своєму цибулевому лицарю кінчики пальців,— то було залізне правосуддя. Та Едрик Шторм тоді й на світ не народився, він цього знати не міг. І загроза справила бажаний вплив.

— Не слід було йому так чинити,— сказав хлопчик, але дозволив Давосу взяти себе за руку й повести сходами вниз.

Ночеспівський Байстрюк приєднався до них біля входу в підвал. Ішли квапливо; перетнули тінистий двір, спустилися сходами, пройшли попід хвостом закам’янілого дракона. Луїс Рибниця й Омер Блекбері чекали біля потерни, під ногами в них валялися двоє зв’язаних вартових.

— Човен? — запитав у них Давос.

— Тут,— відгукнувся Луїс.— Четверо гребців. Галера стоїть на якорі зразу за мисом. «Шалений Прендос».

Давос хихикнув. Назвати корабель на честь божевільного! «Дуже влучно». А Саладор має поняття про піратський чорний гумор.

Давос опустився перед Едриком Штормом на одне коліно.

— Маю тебе залишити,— сказав він.— Тут човен, який доправить тебе на галеру. А потім ви попливете через море. Знаю, ти син Роберта, тож, хай що станеться, будеш хоробрий.

— Буду. Тільки...— завагався хлопчик.

— Вважайте це пригодою, мілорде,— Давос постарався додати в голос бадьорості й радості.— Початком великої життєвої пригоди. І хай боронить вас Воїн!

— І хай Отець судить вас по справедливості, лорде Давосе,— хлопчик рушив зі своїм кузеном сером Ендрю до потерни. За ними пішли й інші, окрім Ночеспівського Байстрюка. «Хай Отець судить мене по справедливості»,— подумав Давос. Та зараз його більше турбував суд короля.

— А з цими двома що? — запитав сер Ролланд про вартових, зачиняючи бічні двері й замикаючи на засув.

— Затягніть їх у підвал,— мовив Давос.— Потім розв’яжете, коли Едрик уже буде в дорозі.

Байстрюк коротко кивнув. Більше не було чого казати; вони виконали найлегшу частину. Давос натягнув рукавицю, шкодуючи, що загубив свій талісман. З мішечком кісточок на шиї він був наче добріший і доблесніший. Провівши вкороченими пальцями по каштановому поріділому волоссю, він подумав, чи не час уже підстригтися. Мусить мати гарний вигляд, коли постане перед королем.

Ніколи Драконстон не видавався таким темним і моторошним. Давос ішов повільно, і його кроки відлунювали від чорних стін і драконів. «Кам’яні дракони, які, сподіваюся, ніколи не прокинуться». Попереду вимальовувався велетенський Кам’яний Барабан. З наближенням Давоса вартові при дверях розвели схрещені списи. Не перед цибулевим лицарем, а перед королівським правицею. Принаймні заходив Давос правицею. Не відаючи, ким виходитиме. «Якщо взагалі вийду...»

Сходи здавалися довшими та крутішими, ніж зазвичай, а може, він просто змучився. «Матір створила мене не для таких завдань». Надто високо й надто швидко він злетів, та й на цій височині повітря було розріджене, не давало дихати. Змалечку він мріяв про багатство, але було це давним-давно. Потім, вирісши, він бажав хіба що кілька акрів доброї землі, будинок, у якому можна постаріти, і кращого життя для синів. Безокий Байстрюк колись казав йому, що кмітливий контрабандист не буде занадто багатіти й не стане привертати до себе увагу. «Кілька акрів, рублена хата, ще й „сер“ перед іменем — і цього мало бути досить». Якщо він переживе сьогоднішню ніч, він забере Девана додому, на мис Гніву, до милої Марії. «Разом оплачемо своїх синів і роститимемо тих, що лишилися, добрими людьми, й більше жодного слова про королів».

Коли Давос увійшов, у Палаті мальованого столу було темно й порожньо; король і досі біля священного вогнища з Мелісандрою і людьми королеви. Опустившись навколішки, Давос запалив у коминку, викурюючи з круглої палати прохолоду й розганяючи тіні по своїх кутках. А тоді по колу обійшов кімнату, по черзі підходячи до кожного вікна, розсуваючи важкі оксамитові портьєри й відчиняючи дерев’яні віконниці. У палату влетів вітер, міцний запах солі й моря, шарпнув Давоса за простий коричневий плащ.

Біля вікна, що виходило на північ, Давос зіперся на підвіконня, вдихаючи холодне нічне повітря; він сподівався роздивитися, як «Шалений Прендос» піднімає вітрила, але, скільки сягало око, море здавалося чорним і пустельним. «Галера вже відпливла?» Давосу лишалося хіба молотися, що вона таки вже відпливла, а з нею і хлопчик. У високості світив серпик місяця, то випірнаючи з-за ріденьких хмар, то ховаючись за ними, й Давос роздивлявся знайомі зорі. Ось Галера пливе на захід; а он Ліхтар Стариці — чотири яскраві зірки, що обрамлюють золотий серпанок. Хмари майже цілковито заховали Крижаного Дракона, виднілося тільки ясно-блакитне око, яке вказувало на північ. «На небі повно пачкарських зірок». Це старі друзі, ці зорі; Давос сподівався, що це на успіх.

Та коли він опустив погляд з неба на замкові фортечні вали, його певність похитнулася. У світлі священного вогню крила кам’яних драконів відкидали величезні чорні тіні. Давос постарався заспокоїти себе, що це просто статуї, холодні й неживі. Колись це було їхнє місце. «Місце драконів і їхніх лордів, престолу дому Таргарієнів». Таргарієни були кров’ю од крові давньої Валірії...

Палатою пролетів вітер, і полум’я в коминку пригасло й закружляло. Давос дослухався до тріскоту й сичання дров. Коли він відійшов од вікна, його обігнала його власна тінь, довга й тонка, і впала на мальований стіл, наче меч. Тут Давос довго стояв, чекаючи. На кам’яних сходах почулися кроки — вони піднімалися. Попереду летів голос короля.

— ...це не троє,— казав він.

— Троє — це троє,— долинула відповідь Мелісандри.— Присягаюся, ваша світлосте, я бачила його смерть і чула, як голосить його мати.

— У священному вогнищі,— Станіс і Мелісандра разом переступили поріг.— Полум’я підступне. Що є, що буде, що може бути. Сказати напевне ти не можеш...

— Ваша світлосте,— ступив наперед Давос.— Леді Мелісандра все правильно побачила. Ваш небіж Джофрі мертвий.

Якщо король і здивувався, угледівши його біля мальованого столу, то й знаку не подав.

— Лорде Давосе,— мовив він.— Він мені був не небіж. Хоч я вірив кілька років, що це так.

— Він вдавився їжею на власному весільному бенкеті,— сказав Давос.— Може, правда, бути, що його отруїли.

— Він третій,— мовила Мелісандра.

— Я лічити вмію, жінко,— Станіс рушив уздовж столу, попри Старгород і Арбор, до Щитових островів і гирла Мандера.— Весілля нині небезпечніші за битви, схоже. Хто отруйник? Це відомо?

— Дядько, подейкують. Куць.

Станіс скреготнув зубами.

— Небезпечний чоловік. Це я затямив на Чорноводді. Звідки ви дізналися новину?

— Лісянці досі торгують з Королівським Причалом. Саладор Саан не має підстав брехати мені.

— Мабуть,— король провів пальцями по столу.— Джофрі... пригадую, там була кицька на кухні... кухарі годували її обрізками й риб’ячими головами. Один сказав хлопцю, що в неї в животі кошенята,— думав, може, він захоче собі одне. Джофрі розпоров бідолаху ножем, аби поглянути, чи це правда. Знайшов кошенят і приніс показати батькові. Роберт так його побив, що я думав — уб’є,— король зняв корону й поставив на стіл.— Карлик чи п’явка, а вбивця короні послугу зробив. Тепер вони мають послати по мене.

— Не пошлють,— сказала Мелісандра.— У Джофрі є брат.

— Томен,— знехотя вимовив ім’я король.

— Коронують Томена й правитимуть від його імені.

Станіс стиснув кулака.

— Томен кращий за Джофрі, та народжений він від такого самого інцесту. Ще одне майбутнє чудовисько. Ще один здирник на землі. Вестеросу потрібна чоловіча рука, а не дитяча.

— Облиште їх, сір,— наблизилася до нього Мелісандра.— Дозвольте мені збудити кам’яних драконів. Троє — це троє. Віддайте мені хлопця.

— Едрика Шторма,— сказав Давос.

— Я знаю, як його звати! — з холодною люттю накинувся на нього Станіс.— Досить уже твоїх докорів. Мені це подобається не більше за тебе, але я маю обов’язки перед королівством. Обов’язки...— тут він обернувся до Мелісандри.— Ти присягаєшся, що іншого виходу немає? Присягнися власним життям, бо я обіцяю: якщо брешеш, я тебе на шматки порву.

— Ви — той, хто має стати проти Чужого. Той, чий прихід було пророковано п’ять тисяч років тому. Червона комета звістила ваш прихід. Ви — королевич обіцяний, і ваша поразка означатиме поразку всього світу.

Мелісандра підійшла до нього, її червоні вуста розтулилися, а рубін запульсував.

— Віддайте мені хлопця,— прошепотіла вона,— і я віддам вам королівство.

— Він не може,— сказав Давос.— Едрика Шторма немає.

— Немає? — обернувся Станіс.— Що значить немає?

— Він на борту лісянської галери, далеко в морі.

Давос дивився на Мелісандрине бліде обличчя-сердечко. Раптом він помітив сліди сум’яття, раптову невпевненість. «Вона нічого не бачила!»

Очі короля на запалому обличчі здавалися темними синцями.

— Байстрюка вивезли з Драконстону без мого дозволу? Галера, кажеш? Якщо лісянець хоче використати хлопця, щоб доїти з мене золото...

— Це робота вашого правиці, сір,— сказала Мелісандра й кинула на Давоса проникливий погляд.— Ви його повернете, мілорде. Повернете.

— До хлопця мені вже не дістатися,— мовив Давос.— І вам теж, міледі.

Від погляду її червоних очей він аж зіщулився.

— Слід було зоставити вас у темряві, сер. Ви розумієте, що ви наробили?

— Це був мій обов’язок.

— А дехто назвав би це зрадою,— Станіс підійшов до вікна й задивився в ніч. «Він шукає очима корабель?» — Я підніс тебе з бруду, Давосе,— сказав король не так сердито, як утомлено.— Невже мої надії на твою відданість були завищені?

— На Чорноводді за вас загинуло четверо моїх синів. Я й сам міг загинути. Я завжди був вам відданий,— заговорив пачкар. Наступні слова Давос Сіворт обдумував довго: він знав, що від них залежить його життя.— Ваша світлосте, ви взяли з мене обітницю давати вам чесні поради й завжди коритися, захищати королівство від супостата й боронити народ. Хіба Едрик Шторм не з вашого народу? Не з тих, кого я присягався боронити? Я стримав обітницю. Як це можна вважати зрадою?

Станіс знову скреготнув зубами.

— Я цієї корони не просив. Золото на голові — важке й холодне, та поки я король, у мене є обов’язки... Якщо доведеться офірувати одну дитину заради спасіння мільйона від темряви... Офіра... вона ніколи не буває легкою, Давосе. Бо тоді це не справжня офіра. Скажіть йому, міледі.

— Азор Агай,— заговорила Мелісандра,— загартував Світлоносця кров’ю серця власної коханої дружини. Якщо людина має тисячу корів і віддає одну богові — це ніщо. Та якщо людина має лише одну корову...

— Вона говорить про корів,— звернувся Давос до короля,— а я — про хлопчика, друга вашої донечки й сина вашого брата.

— Сина короля, в чиїх жилах біжить королівська кров,— Мелісандрин рубін на шиї світився, як червона зірка.— Ви гадаєте, що врятували Едрика Шторма, цибулевий лицарю? Коли западе довга ніч, Едрик Шторм, хай де він ховатиметься, згине разом з усіма. І ваші сини також. Землю накриють темрява й холод. Ви втручаєтесь у справи, на яких не розумієтеся.

— Я багато на чому не розуміюся,— визнав Давос.— Ніколи й не претендував. Я добре знаюся на морях і річках, на береговій лінії, на скелях і мілинах. Я знаю таємні бухти, куди непомітно можна причалити човен. А ще я знаю, що король боронить свій народ, бо як ні, то ніякий він не король.

Станіс потемнів з обличчя.

— Ти з мене глузуєш просто мені в лице? Мене вчитиме королівських обов’язків контрабандист цибулі?

Давос опустився навколішки.

— Якщо я образив, зітніть мені голову. Я помру, як і жив, вашим вірним підданим. Та спершу вислухайте мене. Вислухайте заради отої цибулі, що я вам привіз, і тих пальців, які ви мені відрубали.

Станіс витягнув з піхов Світлоносця. Кімнату наповнило його сяйво.

— Кажи, що маєш, але швидко.

Жили в короля на шиї напнулися, як дроти.

Давос, покопирсавшись під плащем, видобув пом’ятий аркуш пергаменту. Він здавався тоненьким і крихким, але кращого щита пачкар не мав.

— Королівський правиця мусить уміти читати й писати. Мене учить мейстер Пілос.

Розправивши листа на коліні, він почав читати у світлі чарівного меча.