Буря Мечів

Джон

Джон з мечем у руці повільно кружляв навколо Шовка, змушуючи його розвернутися.

— Підніми щита,— звелів він.

— Він заважкий,— пожалівся старгородський хлопець.

— Важкий, бо має зупинити меча,— пояснив Джон.— А тепер піднімай його.

Він зробив крок уперед, рубонув мечем. Шовк вчасно рвонув щита вгору, зловивши удар обідком, і сам махнув мечем, цілячи Джонові в ребра.

— Добре,— похвалив Джон, відчувши міць удару на своєму щиті.— Добрий удар. Але треба налягати всім тілом. Якщо вкладеш у крицю всю свою вагу, зможеш завдати значно більшої шкоди, ніж просто махнувши рукою. Ну ж бо, спробуй ще раз, але тримай щита вище, бо я тобі як заціджу — голова мов дзвін загуде...

Але Шовк у відповідь відступив і підняв забороло.

— Джоне,— сказав він стурбованим голосом.

Коли Джон розвернувся, позаду стояла вона в оточенні дюжини людей королеви. Не дивно, чому так тихо стало у дворі. Джон уже бачив Мелісандру вечорами біля священного багаття, бачив її мигцем у замку, але ще жодного разу — так близько. «А вона вродлива»,— подумав він... та було щось дуже тривожне в її червоних очах.

— Король хоче говорити з тобою, Джоне Сноу.

Джон застромив тренувального меча в землю.

— Можна мені перевдягнутися? В такому вигляді не годиться ставати перед королем.

— Ми чекаємо тебе нагорі на Стіні,— сказала Мелісандра. «Ми,— подумав Джон,— а не він. Усе так, як і кажуть. Оце справжня королева, а не та, яку він лишив у Східній варті».

Повісивши кольчугу й кірасу в зброярні, Джон повернувся до себе в келію, скинув просяклий потом одяг і вбрався в чистий чорний однострій. У клітці буде холодно й вітряно, знав він, а на крижаній горі ще холодніше й вітряніше, тож він обрав важкий плащ із каптуром. Останнім він узяв Довгопазура, закинувши байстрючий клинок собі за спину.

Мелісандра чекала на нього біля підніжжя Стіни. Людей королеви вона відіслала геть.

— Що від мене потрібно його світлості? — поцікавився Джон, заходячи у клітку.

— Усе, що ти маєш, Джоне Сноу. Він-бо король.

Зачинивши дверцята, він потягнув за мотузку. Лебідка почала обертатися. Вони поїхали вгору. День був ясний, Стіна плакала: її поверхнею струменіли довгі цівки води, зблискуючи на сонці. В тісноті залізної кліті Джон шкірою відчував присутність червоної жінки. «Від неї навіть пахне червоним». Цей запах нагадав йому Мікенову кузню: так пахло розжареним до червоного залізом, так пахло димом і кров’ю. «Поцілована вогнем»,— подумав Джон, пригадавши Ігритту. Вітер шарпнув довгу червону Мелісандрину мантію і почав ляскати нею об ноги Джона, який стояв поряд.

— Вам не холодно, міледі? — запитав Джон.

— Ніколи не буває,— засміялася вона. Рубін у неї на шиї, здавалося, пульсує в ритмі її серцебиття.— У мене в нутрі живе вогонь Царя, Джоне Сноу. От можеш сам відчути,— вона приклала його руку собі до щоки й так потримала, щоб він відчув, яка вона тепла.— Ось як відчувається життя,— сказала вона.— Холодна тільки смерть.

Станіс Баратеон стояв сам-один на краю Стіни, роздивляючись поле бою, на якому він здобув перемогу, і нескінченний зелений ліс за ним. Вбраний він був у такі самі чорні бриджі, сорочку й чоботи, які міг би вдягнути і брат Нічної варти. Відрізняв його тільки плащ: важкий і золотий, облямований чорним хутром, він застібався на брошку у формі полум’яного серця.

— Я привела вам Вічнозимського Байстрюка, ваша світлосте,— сказала Мелісандра.

Станіс, розвернувшись, пильно глянув на Джона. З-під навислого чола дивилися очі, схожі на два бездонні сині ставки. Запалі щоки та квадратні щелепи поросли коротко підстриженою синяво-чорною бородою, яка не могла приховати худорлявість обличчя; зуби були міцно зціплені, шия і плечі — напружені, а праву руку король стиснув у кулак. Джонові пригадалися слова, які Донал Ной колись сказав про братів Баратеонів. «Роберт був зі щирої криці. Станіс — це сутий чавун — чорний, твердий і міцний, але крихкий, як усяке залізо. Він зламається, а не зігнеться». Джон неохоче опустився навколішки, подумавши: і чого ж цьому крихкому королю потрібно?

— Підведися. Я про тебе чув багато і ще трошки, лорде Сноу.

— Я не лорд, сір,— зіп’явся на ноги Джон.— Я знаю все, що ви чули. Що я перекинчик і боягуз. Що я вбив свого брата Кворина Піврукого, щоб дикуни не вкоротили мені віку. Що я був з Мансом Рейдером і взяв собі жінку-дикунку.

— Так. Усе це і не тільки. Кажуть, що ти ще й варг — шкуромін, який ночами перекидається на вовка,— посмішка в короля Станіса була важка.— Що з цього правда?

— У мене був деривовк, Привид. Я його покинув, коли перелазив Стіну біля Сіроварти, й відтоді не бачив. Кворин Піврукий наказав мені приєднатися до дикунів. Він знав, що вони примусять мене його вбити, щоб довести свою рішучість, отож він велів мені робити, як мені накажуть. Жінку звали Ігритта. З нею я порушив свою обітницю, але я присягаюся батьковим іменем, що ніколи не був перекинчиком.

— Я тобі вірю,— сказав Станіс.

Джон був вражений.

— Чому?

— Бо я знаю Джаноса Слінта,— пирхнув Станіс.— І Неда Старка я також знав. Батько твій ніколи не був моїм другом, та тільки дурень піддаватиме сумніву його уявлення про честь і чесність. У тебе його погляд...— Станіс Баратеон був чималий на зріст, він вивищувався над Джоном, але був він такий сухорлявий, що здавався на десять років старшим за свій справжній вік.— Я знаю більше, ніж ти гадаєш, Джоне Сноу. Я знаю, що саме ти відшукав кинджал з драконового скла, яким отой син Рендила Тарлі зарізав Чужого.

— Це Привид його відшукав. Лезо, загорнуте у плащ розвідника, було закопане біля підніжжя Кулака Перших Людей. Там була й інша зброя... вістря до стріл, гостряки на списи — всі з драконового скла.

— Ще я знаю, що ти утримав браму,— сказав король Станіс.— Якби не втримав, я міг би тут з’явитися запізно.

— Це Донал Ной утримав браму. Він загинув унизу, в тунелі, в бою з королем велетів.

— Ной,— скривився Станіс,— викував мого першого меча, і Робертового келепа теж. Якби боги зберегли йому життя, з нього вийшов би кращий лорд-командувач для вашого ордену, ніж оці всі дурні, які зараз сваряться за титул.

— Котер Пайк і сер Деніс Малістер не дурні, сір,— мовив Джон.— Це добрі вояки, обдаровані. Отел Ярвик по-своєму теж. Лорд Мормонт усім їм довіряв.

— Ваш лорд Мормонт усім довіряв. В іншому разі не загинув би так, як загинув. Але ми говорили про тебе. Я не забув, що саме ти приніс нам того чарівного ріжка й полонив жінку Манса Рейдера з сином.

— Далла померла,— сумно мовив Джон.— Вал — це її сестра, й з немовлям неважко було полонити, ваша світлосте. Ви погнали дикунів, а шкуромін, якого Манс лишив вартувати королеву, просто здурів, коли загорівся орел,— Джон перевів погляд на Мелісандру.— Подейкують, то ваших рук була справа.

Жінка посміхнулася, і довгі мідні коси впали на обличчя.

— У Царя світла вогняні пазурі, Джоне Сноу.

Джон кивнув і обернувся назад до короля.

— Ваша світлосте, ми говорили про Вал. Вона просила побачення з Мансом Рейдером — хоче принести йому сина. Це буде... сердечно.

— Цей чоловік дезертирував з вашого ордену. Твої брати наполягають, що він заслужив на смерть. Навіщо мені виявляти до нього сердечність?

На це Джон відповіді не мав.

— Як не до нього, то до Вал. Заради її сестри, матері немовляти.

— Тобі подобається ця Вал?

— Я її заледве знаю.

— Подейкують, вона гарненька.

— Дуже,— визнав Джон.

— Врода може бути оманливою. Моєму братові цей урок дала Серсі Ланістер. Це вона його вбила, понад усякий сумнів. І твого батька з Джоном Арином також,— нахмурився король.— Ти кочував з цими дикунами. Є в них бодай поняття про честь?

— Так,— відповів Джон,— але своєрідне, сір.

— І в Манса Рейдера?

— Так. Гадаю, так.

— А в кістяного лорда?

Джон завагався.

— Тарарах — ось як ми його прозиваємо. Зрадливий і кровожерливий. Якщо в нього і є честь, він добре ховає її під своїми кістяними обладунками.

— А в того другого, Тормунда з цілою купою прізвиськ, який вислизнув від нас після бою? Відповідай правду.

— Тормунд Велетозгуб здався мені людиною, з якої може вийти добрий друг і лютий ворог, ваша світлосте.

Станіс коротко кивнув.

— Твій батько був людиною честі. Ми не дружили, але я бачив, чого він вартий. Твій брат був заколотником і зрадником, який хотів украсти в мене половину королівства, але ніхто не сумнівається в його мужності. А як щодо тебе?

«Він хоче, щоб я сказав, що люблю його?» Коли Джон заговорив, голос його звучав сухо й офіційно:

— Я — вояк Нічної варти.

— Словеса. Словеса — це суховій. Чого, як гадаєш, я покинув Драконстон і поплив на Стіну, лорде Сноу?

— Я не лорд, сір. Сподіваюся, ви припливли, бо ми вас покликали. Хоча не можу пояснити, чому ви так забарилися.

Дивно, але Станіс на це посміхнувся.

— А ти сміливий, як справжній Старк. Так, мені слід було з’явитися давно. Та якби не мій правиця, може, я б узагалі не приплив. Лорд Сіворт — людина простого роду, але він нагадав мені про мої обов’язки, коли я думав тільки про свої права. Я ставлю воза попереду кобили, сказав мені Давос. Я намагався сісти на престол, щоб порятувати королівство, тоді як слід було рятувати королівство, щоб сісти на престол,— мовив Станіс і вказав на північ.— Ось де на мене чекає ворог, для боротьби з яким я народився.

— Імені його не можна називати,— стиха докинула Мелісандра.— Він — бог ночі й жаху, Джоне Сноу, а оті істоти в снігу — знаряддя в його руках.

— Подейкують, ти убив одного з цих ходячих мерців, щоб урятувати життя лорду Мормонту,— мовив Станіс.— Можливо, це і твоя війна теж, лорде Сноу. Якщо ти мені допоможеш.

— Мій меч служить Нічній варті, ваша світлосте,— обережно відповів Джон Сноу.

Короля це не задовольнило. Скрипнувши зубами, Станіс сказав:

— Від тебе мені потрібно більше, ніж меч.

— Мілорде? — розгубився Джон.

— Мені потрібна Північ.

«Північ».

— Я... брат Роб був королем на Півночі...

— Твій брат Роб був законним лордом Вічнозиму. Якби він лишався вдома й виконував свої обов’язки, замість коронуватися й кидатися завойовувати приріччя, може, він і сьогодні був би живий. Але хай там уже як сталося... ти не Роб, так само як і я не Роберт.

Жорсткі слова розвіяли всю прихильність, яку Джон почав відчувати до Станіса.

— Я любив свого брата,— мовив він.

— Як і я — свого. Але вони — це вони, а ми — це ми. Я — єдиний законний король Вестеросу, і на півночі, і на півдні. А ти — байстрюк Неда Старка,— Станіс утупився в нього своїми синіми очима.— Тайвін Ланістер призначив Руза Болтона хранителем Півночі як винагороду за те, що той зрадив твого брата. По смерті Балона Грейджоя залізні гризуться між собою, але й досі тримають Кейлінський Рів, Пущанський Насип, Торенів Квадрат і більшість Скелястого узбережжя. Землі твого батька спливають кров’ю, а в мене бракує і сили, і часу загоїти ці рани. Тому мені потрібен лорд Вічнозиму. Лояльний лорд Вічнозиму.

«Він дивиться на мене»,— вражено збагнув Джон.

— Вічнозиму більше немає. Його спалив Теон Грейджой.

— Граніт спалити не так легко,— мовив Станіс.— Замок з часом можна відбудувати. Лорд — це не мури, це людина. Ваші північани мене не знають і підстав мене любити не мають, але мені потрібна вся їхня потуга в прийдешніх битвах. Мені потрібен син Едарда Старка, щоб поставити їх під мої прапори.

«Він хоче зробити мене лордом Вічнозиму». Шарпав вітер, а у Джона так паморочилось у голові, що здалося — зараз він злетить зі Стіни.

— Ваша світлосте,— сказав він.— Ви одне забуваєте. Я — Сноу, а не Старк.

— Це ти дещо забуваєш,— озвався король Станіс.

Мелісандра поклала теплу долоню Джонові на руку.

— Змахом руки король здатен стерти з людини пляму незаконнонародженості, лорде Сноу.

«Лорд Сноу». Так його прозвав сер Алісер Торн, глузуючи з його позашлюбного народження. Чимало братів підхопили прізвисько — хтось із любов’ю, хтось — аби дошкулити. Та зненацька це прізвисько зовсім по-новому зазвучало у Джонових вухах. Зазвучало... по-справжньому.

— Так,— мовив він невпевнено,— вже були випадки, щоб королі узаконювали байстрюків, але... Я ж усе-таки брат Нічної варти. Я навколішках перед серце-деревом дав обітницю, що не володітиму землями й не народжу дітей.

— Джоне,— нахилилася Мелісандра так близько, що відчувалося тепло її подиху.— Єдиний істинний бог — це Р’глор. Обітниця, дана дереву, варта не більше, ніж обітниця, дана черевикам. Відкрий своє серце та впусти в нього світло Царя. Спали всі ці віродерева та прийми Вічнозим як дар Царя світла.

Коли Джон був зовсім маленький — замалий, аби розуміти, що таке бути байстрюком,— він часто мріяв, що колись Вічнозим може належати йому. Подорослішавши, він почав соромитися тих мрій. Вічнозим перейде Робу і його синам, а якщо він помре бездітний, то Брану чи Рикону. Після них ідуть Санса з Арією. Навіть мріяти про це здавалося віроломністю, так наче Джон у душі зраджував їх, бажаючи їм смерті. «Я цього ніколи не прагнув,— думав він, стоячи перед синьооким королем і червоною жінкою.— Я любив Роба, любив їх усіх... Я ніколи не зичив їм лиха, але воно їх спіткало. І нині лишився я один». Йому досить було сказати одне слово — і він стане Джоном Старком і ніколи вже не буде Сноу. Досить було присягнути на вірність цьому королю — і Вічнозим належатиме йому. Досить було...

...знову зрадити свою обітницю.

І цього разу вже по-справжньому. Щоб отримати батьків замок, він має відвернутися від батькових богів.

Король Станіс задивився знову на північ, а його золотий плащ розмаявся за плечима.

— Можливо, я помилився в тобі, Джоне Сноу. Ми обидва знаємо, як кажуть про байстрюків. Можливо, тобі бракує батькової честі чи братової військової вправності. Але ти — зброя, дана мені Царем світла. Я відшукав тебе тут, як ти біля підніжжя Кулака відшукав пакунок з драконовим склом, і я з тебе скористаюся. Навіть Азор Агай не переміг у своїй війні самотужки. Я вбив тисячу дикунів, ще тисячу взяв у полон, решту розігнав, але ми обидва знаємо, що вони повернуться. Мелісандра бачила це в полум’ї. Отой Тормунд Грім-кулак, швидше за все, просто зараз збирає їх і планує нову атаку. А що більше ми одні одних виснажимо, то слабші будемо, коли нападе справжній ворог.

Джон і сам це розумів.

— Як скажете, ваша світлосте.

Він не розумів, куди хилить король.

— Поки твої брати сперечалися, хто має їх очолити, я розмовляв з Мансом Рейдером,— Станіс скреготнув зубами.— Упертий він і гоноровий. Він не лишає мені вибору, як тільки віддати його полум’ю. Але ми взяли й інших бранців, інших ватажків. Отого, що називається кістяним лордом, кількох кланових вождів, нового магнара Тенійського. Твоїм братам це не сподобається, так само як і лордам твого батька, але я маю намір пропустити дикунів через Стіну... тих, хто присягне на вірність, дасть слово не порушувати королівського миру й королівських законів і прийме Царя світла як свого бога. Навіть велетів, якщо оті їхні дебелі коліна здатні зігнутися. Їх я оселю в Дарі, коли видеру його з рук вашого нового лорда-командувача. Коли здіймаються холодні вітри, жити нам і помирати разом. Час укласти союз проти спільного ворога,— він глянув на Джона.— Ти згоден?

— Батько мріяв знову заселити Дар,— визнав Джон.— Вони з дядьком Бендженом неодноразово про це говорили.

«Щоправда, він не думав заселяти Дар дикунами... але ж він і не кочував з дикунами». Джон не дурив себе: дикуни будуть підданими непокірливими, а сусідами небезпечними. Але, якщо поставити руді коси Ігритти проти холодних блакитних очей блідавців, вибір зробити легко.

— Я згоден.

— Добре,— мовив король Станіс,— бо найкращий спосіб скріпити майбутній союз — це шлюб. Я збираюся одружити лорда Вічнозиму з дикунською королівною.

Мабуть, Джон кочував з вільним народом занадто довго: він не зміг стримати сміху.

— Ваша світлосте,— сказав він,— полонянка вона чи ні, та якщо ви гадаєте, що просто можете віддати Вал за мене, боюся, ви замало знаєте про дикунок. Як хто воліє з нею одружитися, має бути готовий залізти до неї у вікно на вежі й винести її звідти на вістрі меча...

— «Хто»? — Станіс зміряв його поглядом.— Тобто ти з дівчиною одружуватися не збираєшся? Попереджаю: вона входить у ціну, яку ти маєш заплатити, якщо хочеш отримати батькове ім’я і батьків замок. Цей шлюб необхідний, щоб заручитися вірністю наших нових підданих. Ти відмовляєш мені, Джоне Сноу?

— Ні,— поспішно мовив Джон. Король-бо говорив про Вічнозим, а од Вічнозиму відмовитися не так легко.— Просто... все сталося так несподівано, ваша світлосте. Можна мені трохи часу на роздуми?

— Як скажеш. Але думай швидше. Я не з терплячих, як дуже скоро пересвідчаться твої брати,— Станіс поклав Джонові на плече тонку кістляву руку.— Нікому нічого не розповідай про сьогоднішню розмову. Нікому. А коли повернешся, тобі досить буде прихилити коліно, покласти свого меча мені під ноги й віддатися мені на службу, і підведешся ти Джоном Старком, лордом Вічнозиму.