Буря Мечів

Джеймі

Гаренхольська лазня — темне й повне пари приміщення з низькою стелею — була заставлена великими кам’яними купелями. Коли Джеймі завели всередину, він виявив, що в одній з купелей уже сидить Брієнна, сердито тручи собі руку.

— Не перестарайся, дівко,— гукнув він.— Шкіру собі здереш.

Впустивши щітку, вона затулила груди величезними, як у Грегора Клігана, долонями. Маленькі гостренькі пуп’янки, які вона так наполегливо ховала, природніший вигляд мали б на десятирічній дівчинці, ніж на її широких м’язистих грудях.

— Що ви тут робите? — вимогливо запитала вона.

— Лорд Болтон наполягає, щоб я з ним повечеряв, але чомусь не запросив і моїх вошей,— мовив Джеймі й лівою рукою посмикав свого наглядача.— Допоможи мені скинути це смердюче лахміття.

Однією рукою він навіть бриджі собі розшнурувати не міг. Чоловік знехотя скорився.

— А тепер іди собі,— сказав Джеймі, коли його одяг лежав уже гіркою на вологій кам’яній підлозі.— Міледі Тартська не воліє, щоб таке бидло, як ти, витріщалося на її цицьки,— мовив він і обернувся до довговидої жінки, яка прислужувала Брієнні.— Ти теж. Почекай за дверима. Двері тут лише одні, а дівиця така дебела, що навряд чи зможе втекти через комин.

Звичка коритися закорінена глибоко. Жінка вслід за наглядачем пішла геть, лишаючи в лазні їх удвох. Купелі, як заведено у вільних містах, були великі, на шестеро-семеро людей, тож Джеймі незграбно й повільно заліз у воду до дівчини. Він уже бачив на обидва ока, хоча праве ще лишалося набряклим, навіть після Кайбернових п’явок. Джеймі почувався на сто дев’ять років, але й це вже було набагато краще порівняно з тим, яким він приїхав у Гаренхол.

Брієнна сахнулася.

— Тут є й інші купелі.

— Мені ця подобається,— він обережно занурився у гарячущу воду до підборіддя.— Не бійся, дівко. Стегна в тебе фіолетово-зелені, а те, що між ними, мене взагалі не цікавить.

Праву руку довелося покласти на край, бо Кайберн попередив його: бинти не мочити. Він відчував, як розпружуються ноги, а в голові паморочиться.

— Якщо зомлію, витягнеш мене. Ніхто з Ланістерів ще в купелі не топився, не хочу бути першим.

— Чого мені хвилюватися, що ви помрете?

— Ти ж обітницю дала,— посміхнувся він, а в неї по шиї вгору поповз рум’янець. Вона розвернулася до Джеймі спиною.— Сором’язлива панна? Чого такого я тут не бачив?

Він потягнувся до щітки, яку вона впустила, зловив пальцями й заходився недоладно себе шкребти. Навіть це виходило важко, незграбно. «Ліва рука взагалі до нічого».

Але вода темніла: зі шкіри змивався засохлий бруд. Дівчина, згорбившись, напружено сиділа спиною до нього.

— Тебе так мучить вигляд мого кикотя? — поцікавився Джеймі.— Ти б мала радіти. Я-бо втратив ту руку, якою вбив короля. Ту руку, яка скинула Старкового малого з вежі. Ту руку, яка, прослизнувши сестрі між стегон, змушувала її стікати соком,— він тицьнув кикотем їй просто в обличчя.— Не дивно, що Ренлі під твоїм захистом загинув.

Наче він їй ляпаса дав, вона зірвалася на ноги, збуривши хвилю гарячої води. Поки вона вилазила з купелі, Джеймі запримітив густі біляві кучерики в неї між стегон. Брієнна була волохатіша за його сестру. Дивна річ: він відчув, як напружується під водою прутень. «Отепер я точно знаю, що занадто довго вже не був із Серсі». Він відвів очі, стривожений такою реакцією власного тіла.

— Негідно я повівся,— пробурмотів він.— Але я каліка, тому й прикрий. Пробач мені, дівчино. Ти мене захищала, як справжній чоловік, ба й краще за багатьох чоловіків.

Вона загорнулася в рушник.

— Ви з мене глузуєте?

Це його знов розсердило.

— У тебе голова тверда, як замкові мури? Я вибачився! Я вже втомився сваритися з тобою. Може, укладемо перемир’я?

— Перемир’я ґрунтується на довірі. Ви хочете, щоб я довірилася...

— ...Царевбивці, я забув. Клятвовідступнику, який закатрупив бідолашного Ейриса Таргарієна,— пирхнув Джеймі.— Але я каюся не через Ейриса. А через Роберта. «Подейкують, вам дали прізвисько Царевбивця,— сказав він мені на учті з нагоди коронації.— Тільки за звичку це собі не беріть». І він розреготався. Чому Роберта ніхто не кличе клятвовідступником? Це він розвалив королівство, але чомусь безчесним вважають мене.

— Все, що чинив Роберт, він чинив з любові.

По Брієнниних ногах збігала вода, збираючись у калюжку.

— Все, що чинив Роберт, він чинив через гординю, піхву й гарненьке личко,— він стиснув кулак... тобто хотів стиснути, якби в нього була долоня. Руку штрикнув біль — жорстокий як сміх.

— Він воював, щоб урятувати королівство,— наполягала дівчина.

«Урятувати королівство».

— А ти знаєш, що мій брат підпалив Чорноводий Бурчак? Дикополум’я горить і на воді. Ейрис, якби наважився, купався б у ньому. Таргарієни всі дуріли від вогню,— говорив Джеймі, відчуваючи, як у нього паморочиться в голові. «Це тут так жарко, чи це токсини в мене в крові, чи ще не минулася гарячка? Я не при собі». Він опустився нижче, поки вода не дійшла до підборіддя.— Заплямував свій білий плащ... Того дня я був у своїх золотих обладунках, але...

— У золотих обладунках? — долинув слабкий голос, неначе здалеку.

Все пливло — від спеки, від спогадів.

— Коли танцюючі грифони програли Битву дзвонів, Ейрис вислав Конінтона у вигнання...— («Навіщо я розповідаю все цій дивакуватій, потворній дитині?») — Він нарешті усвідомив, що Роберт — не якийсь там король розбійників, якого можна за бажання просто розчавити, але найбільша загроза для дому Таргарієнів, яка постала з часів Деймона Чорнопломеня. Король безцеремонно нагадав Левину Мартелу, що в нього в руках Елія, й послав його перебрати командування над десятьма тисячами дорнян, які вже марширували королівським гостинцем. Джон Дарі з Баристаном Селмі виїхали у Скельний Септ — позбирати кого зможуть з грифонів, а королевич Рейгар повернувся з півдня й переконав свого батька проковтнути свою гордість і викликати мого батька. Але з Кичери Кастерлі крук так і не повернувся, і король ще більше налякався. Йому всюди ввижалися зрадники, та й Вейрис завжди крутився поруч і підказував чергового зрадника, про якого він сам ще не встиг подумати. Отож його світлість наказав алхімікам розмістити по всьому Королівському Причалу сховки з дикополум’ям. Під Бейлоровим септом і халупами Блошиного Дна, під стайнями і складами, під усіма сімома брамами, навіть у підвалах Червоної фортеці.

Все робилося цілком таємно жменькою майстрів-піромантів. Вони навіть власним підмайстрам не довіряли, тож їм ніхто не допомагав. Королева вже багато років заплющувала на все очі, а Рейгар був надто зайнятий армійськими справами. Але Ейрисів новий правиця — той, що з булавою і кинджалом на гербі,— був не зовсім дурень, отож побачивши, як щодня і щоночі ходять туди-сюди Росарт, Беліс і Гаригус, він щось запідозрив. Челстед, ось як його звали, лорд Челстед...— (Ім’я пригадалося зненацька, під час розповіді).— Я вважав його боягузом, але йому вдалося десь набратися мужності й піти до Ейриса. Він, як міг, відмовляв короля. Переконував, жартував, залякував і, нарешті, благав. Та коли все виявилося марним, він зняв свій ланцюг — знак своєї посади — і кинув його на підлогу. За це Ейрис спалив його живцем, а ланцюга повісив на шию Росартові — своєму улюбленому піроманту. Це саме він засмажив лорда Рикарда Старка у власних обладунках. А я весь цей час стояв біля підніжжя Залізного трону в своїх білих латах, непорушно як мрець, охороняючи свого сюзерена і його милі секрети.

Всі мої побратими, бачте, поїхали, та мене Ейрис тримав біля себе. Я ж бо син свого батька, от він мені й не довіряв. Хотів, щоб Вейрис мав змогу за мною наглядати і вдень, і вночі. От я і чув усе...— (Йому пригадалося, як світилися очі в Росарта, коли той розгортав карти, щоб показати, куди ще слід закласти речовину. Гаригус із Белісом були такі самі).— Рейгар зустрівся з Робертом на Тризубі, й ти добре знаєш, що з цього вийшло. Коли звістка про це дійшла до двору, Ейрис відіслав королеву разом з королевичем Вісерисом на Драконстон. Князівна Елія теж мала їхати, але король заборонив. Чогось забрав собі в голову, що княжич Левин зрадив Рейгара на Тризубі, але вважав, що змусить Дорн зберігати вірність доти, доки триматиме князівну Елію з Ейгоном біля себе. «Зрадникам потрібне моє місто,— я чув, як він казав Росарту,— та вони отримають тільки попіл. Роберт буде королем обгорілого кістя та смаженого м’яса». Таргаріени померлих не ховають — вони їх спалюють. А Ейрис вирішив запалити найбільше з усіх погребальне багаття. Хоча, якщо по правді, не вірю я, що він справді чекав смерті. Як і Ейріон Полум’яний перед ним, він гадав, що вогонь його перевтілить... що він повстане з мертвих, переродиться в дракона й перетворить усіх своїх ворогів на попіл.

Нед Старк мчав з Робертовим авангардом на південь, однак мій батько з військом дістався міста перший. Пайсел переконав короля, що хранитель Заходу прийшов його захищати, тож він відчинив браму. Єдиний раз, коли слід було послухатися Вейриса, король його проігнорував. Мій батько не встрявав у війну, підраховуючи образи, яких завдав йому Ейрис, і вважав, що дім Ланістерів має приєднатися до переможця. Все вирішилося на Тризубі.

Тримати Червону фортецю доручено було мені, але я вже знав, що ми програли. Я послав до Ейриса — просив у нього згоди почати переговори. Мій гонець повернувся з королівським наказом. «Якщо ти не зрадник, принеси мені голову свого батька». Ейрис здаватися не збирався. Мій гонець доповів, що з ним лорд Росарт. Я розумів, що це значить.

Коли я знайшов Росарта, він, одягнений як простий солдат, квапився до потерни. Його я зарубав першим. А тоді вбив і Ейриса — поки він не встиг когось іншого послати з наказом до піромантів. Кілька днів я полював на решту піромантів і порішив їх усіх. Беліс пропонував мені золото, а Гаригус зі сльозами благав мене про милосердя. Ну, меч милосердніший за вогонь, але не думаю, що Гаригус оцінив мою доброту...

...Вода вже охолола. Джеймі, розплющивши очі, виявив, що витріщається на кикіть, який лишився від його робочої руки. «Руки, яка зробила мене Царевбивцею». Цап відібрав у нього і славу, і ганьбу водночас. «Лишивши мені що? Хто я тепер?»

Дівчина мала кумедний вигляд, притискаючи до пласких грудей рушника, з-під якого визирали дебелі білі ноги.

— Ти від моєї оповіді мову втратила? Ну ж бо, вилай мене, чи поцілуй, чи обізви брехуном. Давай!

— Якщо це правда, чому про це ніхто не знає?

— Лицарі королівської варти дають обітницю не видавати королівських таємниць. Чи ти хотіла, щоб я присягу зламав? — розсміявся він.— Чи ти вважаєш, що шляхетний лорд Вічнозиму хотів вислухувати мої кволі пояснення? Такий поважний чоловік! Йому досить було тільки глянути на мене — і засудити як винного,— Джеймі зірвався на ноги, холодна вода побігла по грудях.— За яким правом вовк судить лева? За яким правом?

Його почав бити дрож, і Джеймі, силкуючись вилізти з купелі, врізався кикотем об край.

Нестерпний біль... і знагла купіль попливла. Але Брієнна встигла підхопити Джеймі. Рука в неї вся була вкрита сиротами, липка й холодна, зате дужа — й ніжніша, ніж він міг подумати. «Ніжніша, ніж у Серсі»,— подумав він, поки дівчина допомагала йому вилазити з купелі на нетвердих, як обвислий прутень, ногах.

— Варта! — крикнула Брієнна.— Царевбивця!..

«Джеймі,— подумав він,— мене звати Джеймі».

Оговтався він на вологій підлозі, а навколо нього зі стурбованими обличчями стояли вартові, дівчина і Кайберн. Брієнна так і була гола, тільки, здавалося, геть забула про це.

— Це все через гарячу купіль,— говорив мейстер Кайберн. «Ні, він не мейстер, у нього забрали ланцюга».— А ще в нього в крові й досі є залишки токсинів, та й голодував він. Чим ви його годували?

— Хробаками, сечею і сірим блювотинням,— підказав Джеймі.

— Сухими плескачами, водою й вівсянкою,— заперечив гвардієць.— Але він майже нічого не їсть. Що з ним робити?

— Помийте, вдягніть і, якщо не зможе йти, віднесіть у Погребальну вежу,— сказав Кайберн.— Лорд Болтон наполягає, щоб він сьогодні з ним повечеряв. Часу вже лишається мало.

— Принесіть мені для нього чисте вбрання,— мовила Брієнна.— Я сама його помию і вдягну.

Всі тільки зраділи, що вона це завдання бере на себе. Джеймі підвели на ноги і всадовили на кам’яну лавку під стіною. Брієнна пішла забрала свій рушник і повернулася з жорсткою щіткою, щоб домити Джеймі. Один з гвардійців приніс їй лезо — підголити йому бороду. Кайберн повернувся зі спідньою білизною з грубого полотна, чистими чорними вовняними бриджами, вільною зеленою сорочкою і шкірянкою, що спереду була на шнурівці. На той час у Джеймі вже менше паморочилось у голові, але він і досі був кволий. Дівчина допомогла йому вдягнутися.

— Тепер мені тільки срібного люстерка бракує.

Окаянний мейстер також приніс для Брієнни чистий одяг: трохи поплямовану рожеву атласну сукню й лляну нижню сорочку.

— Даруйте, міледі, та на вас у Гаренхолі тільки це і знайшлося.

Зразу стало зрозуміло, що кроїли сукню на жінку з тоншими руками, коротшими ногами та значно пишнішим бюстом. Тонке мирське мереживо не могло приховати синців у Брієнни на шкірі. В результаті вигляд дівчина мала в новому вбранні сміховинний. «Та в неї плечі ширші, ніж у мене, і шия дебеліша,— подумав Джеймі.— Не дивно, що вона віддає перевагу кольчузі». І колір рожевий був їй зовсім не до лиця. На думку спадала дюжина злих жартів, але вперше в житті Джеймі притримав язика. Ліпше її не дратувати: однією рукою він її точно не здолає.

Ще Кайберн приніс фляжку.

— Що це? — поцікавився Джеймі, коли позбавлений ланцюга мейстер звелів йому випити.

— Настояна на оцті локриця з медом і гвоздикою. Додасть вам сил і прояснить голову.

— Ліпше принесіть настоянку, щоб руку відростити,— мовив Джеймі.— Від такої я точно не відмовлюся.

— Пийте,— серйозно сказала Брієнна, і він послухався.

Минуло півгодини — і він відчув у собі сили підвестися. Після вологого тепла лазні повітря надворі обпекло, мов ляпас.

— Мілорд уже, мабуть, його зачекався,— мовив гвардієць до Кайберна.— І її теж. Мені його віднести?

— Я дійду сам. Брієнно, дай мені руку.

Вчепившись у неї, Джеймі дозволив провести себе через двір у величезну — більшу за тронну залу на Королівському Причалі — палату, в якій гуляли протяги. Вздовж стін що десять футів тягнулися велетенські коминки — і не порахувати скільки, але ніхто їх не запалював, тож холод пробирав до кісток. Дюжина списників у хутряних плащах стояла на варті при вході й на сходах, які вели у дві верхні галереї. А в центрі цієї величезної пустки, за довгим двоногим столом, навколо якого, здавалося, розкинулися цілі акри гладенької лупакової підлоги, чекав лорд Страхфорту в товаристві хіба чашника.

— Мілорде,— привіталася Брієнна, зупинившись перед ним.

Очі Руза Болтона були світліші за камінь, але темніші за молоко, а голос обволікував м’яко, як павутиння.

— Я радий, що ви знайшли в собі сили навідатися до мене, сер. Міледі, прошу сідати,— сказав він і жестом обвів сири, хліб, холодне м’ясо, фрукти, якими був заставлений стіл.— Питимете біле чи червоне? Врожай такий собі, боюся. Сер Ейморі майже спустошив пивниці леді Вент.

— Сподіваюся, ви його за це вбили? — Джеймі швидко опустився на запропоноване крісло, поки Болтон не помітив, який він слабий.— Біле — це для Старків. А я питиму червоне, як порядний Ланістер.

— Мені б води,— попросила Брієнна.

— Елмаре, червоного для сера Джеймі, води для леді Брієнни, а мені — гіпокрасу.

Болтон махнув рукою, відпускаючи конвойних, і гвардійці мовчки вийшли.

Джеймі за завичкою потягнувся до вина правою рукою. Зачепив кикотем кубок, заляпавши бинти ясно-червоними краплями, але встиг його підхопити лівою рукою, поки той не перекинувся; Болтон вдав, що не помітив такої незграбності. Північанин пригостився чорносливиною і з’їв її, відкушуючи маленькими шматочками.

— Скуштуйте, пане Джеймі. Надзвичайно солодкий чорнослив, і травлення поліпшує. Лорд Варго привіз його зі спаленого ним заїзду.

— Травлення у мене й так добре, цап — ніякий не лорд, а ваш чорнослив і вполовину не цікавить мене так, як ваші наміри.

— Щодо вас? — на Болтонових вустах заграла легенька посмішка.— Ви — трофей небезпечний, сер. Хай де ви з’являєтеся, ви сієте розрух. Навіть тут, у моєму щасливому домі — Гаренхолі,— шелестів-шепотів він.— І, схоже, в Річкорині теж. Ви знаєте, що Едмур Таллі за ваше спійняття пропонує тисячу золотих драконів?

«Ото і все?»

— Моя сестра заплатить за мене вдесятеро більше.

— Справді? — і знов на мить з’являється посмішка — і швидко зникає.— Десять тисяч драконів — серйозна сума. Звісно, варто ще розглянути пропозицію лорда Карстарка. Він-бо пообіцяв руку своєї дочки тому, хто принесе йому вашу голову.

— Доручіть це своєму цапу — і він зробить з точністю до навпаки.

Болтон стиха хихикнув.

— До речі, ви не в курсі, що тут, коли ми взяли замок, у полоні був Гаріон Карстарк? Я йому віддав усіх людей з Картверді, які були зі мною, і відіслав звідси разом з Гловером. Сподіваюся, з ним у Сутінь-долі не сталося нічого поганого... бо з нащадків лорда Рикарда зостанеться хіба Аліс Карстарк,— він підхопив ще одну чорносливину.— Вам пощастило, що дружина мені не потрібна. У Близнючках я одружився з леді Волдою Фрей.

— З Гарною Волдою? — Джеймі незграбно притримав хліб кикотем, лівою рукою намагаючись відламати собі шматочок.

— З Гладкою Волдою. Мілорд Фрей у посаг за нареченою давав стільки срібла, скільки вона важить, от я й зробив свій вибір. Елмаре, дай хліба серу Джеймі.

Хлопець відламав окраєць завбільшки з кулак і простягнув його Джеймі. Брієнна відламала собі сама.

— Лорде Болтон,— промовила вона,— подейкують, ви збираєтеся віддати Гаренхол Варго Гоуту.

— Таку ціну він заправив,— озвався лорд Болтон.— Ланістери не єдині завжди сплачують свої борги. В будь-якому разі, мені вже скоро їхати. Едмур Таллі у Близнючках одружується з леді Рослій Фрей, і король вимагає моєї присутності.

— Одружується Едмур? — перепитав Джеймі.— Не Роб Старк?

— Його світлість король Роб уже одружений,— Болтон сплюнув кісточку собі в долоню й відклав убік.— З дівчиною з Вестерлінгів зі Стрімчака. Мені сказали, її звати Джейн. Навіть не сумніваюся, що ви її знаєте. Її батько — прапороносець у вашого батька.

— У мого батька чимало прапороносців, і переважно всі вони мають дочок,— Джеймі однією рукою потягнувся до кубка, силкуючись пригадати цю Джейн. Вестерлінги — давній рід, у якого гонору більше, ніж грошей.

— Не може бути,— не повірила Брієнна.— Король Роб присягався одружитися з дівчиною з Фреїв. Він би не зламав обітниці, він...

— Його світлість — шістнадцятирічний хлопчак,— м’яко мовив Руз Болтон.— І я був би вам дуже вдячний, міледі, якби ви більше не ставили під сумнів моїх слів.

Джеймі стало навіть шкода Роба Старка. Виграв війну на полі бою — і програв у спальні, сердешний дурень.

— І як лорду Волдеру смакує пструг замість вовчатини? — поцікавився він.

— О, з пструга можна зварити смачну вечерю,— мовив Болтон і вказав білим пальцем на свого чашника.— А от мій бідолашний Елмар лишився без нареченої. Він-бо мав одружитися з Арією Старк, але мій добрий тесть Фрей не мав вибору — розірвав заручини, коли король Роб його зрадив.

— А що чути про Арію Старк? — гойднулася вперед Брієнна.— Леді Кетлін боялася, що... Дівчинка жива?

— О так,— сказав лорд Страхфорту.

— Ви в цьому впевнені, мілорде?

Руз Болтон знизав плечима.

— На деякий час Арія Старк загубилася, та вже знайшлася. І я збираюся безпечно доправити її на північ.

— І її, і сестру,— сказала Брієнна.— Тиріон Ланістер обіцяв нам за свого брата обох дівчаток.

Це, здається, забавило лорда Страхфорту.

— Міледі, хіба вам ніхто ще не казав? Ланістери — брехуни.

— Хочете заплямувати честь мого дому? — Джеймі підхопив здоровою рукою сирний ніж.— Кінчик круглий, лезо тупе,— сказав він, проводячи великим пальцем по лезу,— але око вам пробити я зможу.

На чолі в нього набрякли краплини поту. Джеймі тільки й сподівався, що може видатися міцнішим, ніж почувається.

На вуста лорда Болтона знов набігла легенька посмішка.

— Сміливо промовляєте — як на людину, яка без сторонньої допомоги і хліба собі вломити не здатна. Хочу вам нагадати, що тут кругом мої гвардійці.

— Кругом-кругом — і водночас за милі звідси,— Джеймі кинув погляд у кінець довгої зали.— Поки вони сюди добіжать, ви вже будете не живіший за Ейриса.

— Не личить лицарю погрожувати своєму господарю, пригощаючись його ж сиром і оливками,— насварив його лорд Страхфорту.— На Півночі ми дотримуємося священних законів гостинності.

— Я тут бранець, а не гість. Ваш цап мені руку відрубав. Якщо гадаєте, що сливок достатньо, аби я про це забув, то ви, чорт забирай, помиляєтеся!

Руз Болтон був приголомшений.

— Мабуть, і справді. Мабуть, слід мені вас віддати Едмуру Таллі як весільний подарунок... або голову вам відрубати, як ваша сестра — Едарду Старку.

— Я б не радив. У Кичери Кастерлі довга пам’ять.

— Між моїми мурами й вашою кичерою пролягає тисяча льє — гори, море і болото. Ворожість Ланістера не лякає Болтона.

— А от дружба Ланістера може і в пригоді стати.

Джеймі подумав, що гра, в яку вони зараз граються, йому знайома. Та чи знайома вона дівчині? Він не наважувався кинути на неї погляд, щоб пересвідчитися.

— Щось я не певен, що мудра людина захоче собі такого друга,— мовив Руз Болтон і жестом підкликав хлопчика.— Елмаре, вкрай нашим гостям трішки смаженини.

Брієнні подали першій, але вона і не торкнулася страви.

— Мілорде,— заговорила вона,— сера Джеймі мають обміняти на дочок леді Кетлін. Ви мусите нас звільнити, бо нам час їхати.

— Крук, який прилетів з Річкорину, приніс звістку про втечу, а не про обмін. А якщо ви допомогли полоненому вислизнути, ви у зраді винні, міледі.

Здоров’ячка скочила на ноги.

— Я служу леді Старк!

— А я — королю на Півночі. Чи радше королю, який втратив Північ, як дехто його нині називає. А він не збирався повертати сера Джеймі Ланістерам.

— Сядь і поїж, Брієнно,— мовив Джеймі, а в цей час Елмар поклав перед ним кришеник смаженини, темний і з кров’ю.— Якби Болтон планував нас повбивати, то не марнував би на нас свого чорносливу, шкодячи своєму травленню.

Він узявся до м’яса — і збагнув, що однією рукою порізати його ніяк не зможе. «З мене тепер користі менше, ніж з дівчиська,— подумав він.— Цап зрівняв ставки, от тільки маю сумніви, що леді Кетлін йому подякує, коли Серсі поверне її вилупків у такому ж стані». На думку про це він скривився. «Закладаюся: і за це провина впаде на мене».

Руз Болтон методично краяв м’ясо, на тарілку бризкала кров.

— Леді Брієнно, ви сядете, якщо я скажу вам, що сподіваюся відправити сера Джеймі далі, як і хтілося вам з леді Кетлін?

— Я... ви справді нас відправите далі? — сторожко перепитала дівчина, але сіла.— Дуже добре, мілорде.

— Так. От тільки лорд Варго спричинив маленьку... проблемку,— він перевів безбарвні очі на Джеймі.— Ви здогадуєтеся, чому Гоут відрубав вам долоню?

— Та він узагалі любить рубати руки,— озвався Джеймі; бинт, яким був замотаний кикіть, уже весь просякнув кров’ю і вином.— І ноги теж. І йому, схоже, для цього й приводу не потрібно.

— Але привід був. Гоут мстикованіший, ніж здається. Ніхто б не зміг керувати такою бандою, як браві компанійці, якби не мав лою в голові,— Болтон настромив кавалок м’яса на кинджал, закинув до рота, замислено прожував і проковтнув.— Лорд Варго порвав з домом Ланістерів, бо я пообіцяв йому Гаренхол — нагороду в тисячу разів більшу за ту, на яку він міг сподіватися від лорда Тайвіна. Але він, чужинець у Вестеросі, не знав, що трофей отруйний.

— Ви маєте на увазі прокляття Гарена Чорного? — глузливо поцікавився Джеймі.

— Я маю на увазі прокляття Тайвіна Ланістера,— Болтон простягнув кубок, і Елмар мовчки його наповнив.— Нашому цапу слід було спершу порадитися з Тарбеками чи Рейнами. Може, вони б його попередили, як ваш батько чинить зі зрадниками.

— Не лишилося ні Тарбеків, ні Рейнів,— зауважив Джеймі.

— Отож-бо й воно. Лорд Варго, без сумніву, сподівався, що лорд Станіс здобуде перемогу на Королівському Причалі й, на знак подяки за його маленький внесок у падіння дому Ланістерів, підтвердить його право на володіння цим замком,— він сухо хихикнув.— Боюся, і про Станіса Баратеона він знає небагато. Бо той за вірну службу віддав би йому Гаренхол... а за попередні злочини приготував би зашморг.

— Зашморг — це гуманніше за те, що йому приготує мій батько.

— Він уже й сам здогадався. Станіс розбитий, Ренлі загинув, і тепер тільки Старкова перемога може врятувати його від помсти лорда Тайвіна, але шанси на неї стають дедалі примарнішими.

— Король Роб переміг у всіх боях,— рішуче сказала Брієнна, вперто-віддана і на словах, і на ділі.

— Переміг у всіх боях, але втратив і Фреїв, і Карстарків, і Вічнозим, і Північ. Шкода, що вовк такий юний. Шістнадцятирічні хлопчаки завжди вважають, що вони — невмирущі й непереможні. Людина старша, думаю, прихилила б коліно. Після війни завжди приходить мир, а з миром — прощення... принаймні для таких, як Роб Старк. Не для таких, як Варго Гоут,— Болтон легенько посміхнувся.— Обидві сторони скористалися ним, але жодна з них сльозинки не зронить після його смерті. Браві компанійці загинули в Битві на Чорноводді, хоч і не воювали там.

— Ви мене пробачите, якщо я їх не оплакуватиму?

— Невже не відчуваєте жалю до нашого клятого приреченого цапа? Але боги, мабуть, відчували... бо для чого тоді вони привели вас просто йому в руки? — Болтон прожував ще шматок м’яса.— Картвердь — менша й скромніша за Гаренхол, зате розташована за межами досяжності для лев’ячих пазурів. Одружившися з Аліс Карстарк, Гоут і справді може стати лордом. Якби вдалося отримати грошей від вашого батька — тим краще, але він усе одно доправив би вас лорду Рикарду, хай скільки б заплатив лорд Тайвін. В обмін на панну й безпечний прихисток.

Проте, щоб мати змогу вас продати, вас іще треба зберегти, а у приріччі забагато людей, радих вас викрасти. Гловера з Толгартом розбили під Сутінь-долом, але навколо блукають залишки їхнього війська, а на них полює Гора-на-коні. Тисяча карстарківських вояків нишпорить на південь і схід від Річкорину, вистежуючи вас. А є ще люди Дарі, на яких тепер нема ні лорда, ні закону; і зграї чотирилапих вовків; і банди беззаконників лорда Лискавки. Дондаріон залюбки повісив би вас поряд з цапом на одному дереві,— лорд Страхфорту скибкою хліба вимочав кров з тарілки.— Гаренхол — єдине місце, де лорд Варго міг сподіватися вас зберегти, але тут його бравих компанійців чисельно переважають мої люди і люди сера Ейніса з його Фреями. Без сумніву, він побоювався, що я можу повернути вас серу Едмуру в Річкорин... ба гірше: відіслати вас до батька.

Отож, скалічивши вас, він хотів позбутися загрози, яку несе ваш меч; отримати жахливий сувенір, щоб відіслати його вашому батькові, а також зменшити вашу цінність для мене. Адже він служить мені, а я служу королю Робу. Тому його злочин — то мій злочин, принаймні такий вигляд це матиме в очах вашого батька. От у цьому й полягає моя... проблемка,— він з холодним очікуванням втупив у Джеймі незмигний погляд безбарвних очей.

«Зрозуміло».

— Ви хочете, щоб я вам відпустив цей гріх. Сказав батькові, що мій кикіть — не ваших рук справа,— розсміявся Джеймі.— Мілорде, відішліть мене до Серсі, і тоді я солодко співатиму, як добре ви до мене ставилися, скільки вам заманеться...— (Він розумів: будь-яка інша відповідь — і Болтон віддасть його назад цапові).— Якби не рука, я б вам письмово це засвідчив: як скалічив мене перекупний меч, якого у Вестерос привіз мій власний батько, а врятував мене шляхетний лорд Болтон.

— Покладаюся на ваше слово, сер.

«Таке я нечасто чую».

— Коли нам дозволять поїхати? І як ви плануєте вберегти мене від усіх цих вовків, зарізяк і Карстарків?

— Поїдете, коли Кайберн підтвердить, що ви оклигали, вас супроводжуватимуть мої найкращі люди на чолі з капітаном Волтоном. Його прізвисько — Сталеві Ноги. Солдат залізної відданості. Волтон доправить вас на Королівський Причал цілим і неушкодженим.

— За умови, що доньки леді Кетлін теж будуть доправлені додому цілі й неушкоджені,— втрутилася дівчина.— Мілорде, ми радо приймемо захист того вашого Волтона, але дівчата — це моя відповідальність.

Лорд Страхфорту кинув на неї байдужий погляд.

— Нехай дівчата вас більше не хвилюють, міледі. Леді Санса — дружина карлика, їх тепер можуть розлучити тільки боги.

— Дружина? — вражено вигукнула Брієнна.— Куця? Але... він присягався перед цілим двором, перед очима богів і людей...

«Яка невинність!» Джеймі був здивований не менше за неї, якщо по правді, але вмів це краще приховувати. «Санса Старк... може, Тиріон знов навчиться усміхатися». Джеймі пам’ятав, який щасливий був брат з малою селючкою... цілі два тижні.

— Зараз уже не має значення, в чому там Куць присягався,— сказав лорд Болтон.— Тим більше для вас.

Дівчина, здається, образилася. Мабуть, нарешті відчула сталеві щелепи пастки — коли лорд Болтон жестом прикликав своїх гвардійців.

— Сер Джеймі поїде на Королівський Причал. А от вам, боюся, я нічого не обіцяв. Позбавити лорда Варго обох трофеїв — це було б уже занадто,— лорд Страхфорту знов потягнувся до чорносливу.— На вашому місці, міледі, я поменше б непокоївся через Сансу Старк, а побільше — через сапфіри.