Буря Мечів

Тиріон

Новий вінець, якого батько дарував Вірі, був удвічі вищий за попередній, розтрощений натовпом,— тріумф кришталю й золотої канителі. Щоразу як верховний септон повертав голову, зблискувала веселка, розсипаючи мерехтливе світло, але Тиріон не припиняв дивуватися, як чоловік витримує на голові таку вагу. Але навіть він мусив визнати, що Джофрі з Марджері, які стояли пліч-о-пліч між височенних позолочених статуй Отця й Матері, мали в парі справді царствений вигляд.

Наречена була прегарна в шовках барви слонової кості й у мирському мереживі, з квітковим малюнком на спідниці, вишитим дрібнесенькими перлинками. Як удова Ренлі, вона могла б убратися в кольори Баратеонів — у чорне й золоте, але вийшла вона в кольорах Тайрелів — у зеленому оксамитовому дівочому плащі, розшитому сотнею злототканих руж. Цікаво, думав Тиріон, а вона і справді панна? «Хоча Джофрі все одно не відчує різниці».

Король мав вигляд майже такий самий пишний, як і його наречена: темно-рожевий камзол, а згори — темно-малиновий оксамитовий плащ з оленем і левом. На кучерях легко сиділа корона — золота на золотому. «Ту кляту корону для нього вберіг я». Тиріон напружено перем’явся з ноги на ногу. Не міг встояти на місці. «Забагато вина». Слід було подумати про вбиральню, перш ніж виїжджати з Червоної фортеці. Та й безсонна ніч, проведена з Шей, давалася взнаки, але понад усе йому кортіло придушити свого царственого небожа.

«Я знаюся на валлійській криці»,— хвалився хлопчак. Септони весь час торочать, що Отець небесний судить справедливо. «От якби Отець зараз перевернувся й розчавив Джофа, як жука-гнойовика, я б, може, навіть увірував».

Він мав би давно здогадатися. Джеймі в житті не послав би когось на вбивство замість себе, а Серсі надто кмітлива, щоб скористатися з кинджала, який може привести до неї, а от Джоф, хвальковита лиха дурна маленька погань...

Тиріону пригадався холодний ранок, коли він спустився крутими зовнішніми сходами з вічнозимської бібліотеки й наскочив на Джофрі, який жартував з Гончаком про смерть вовків. «Пошлемо пса убити пса!» — сказав він. Та навіть Джофрі не такий дурний, щоб наказати Сандору Клігану зарізати сина Едарда Старка: Гончак пішов би з цим до Серсі. Натомість хлопець знайшов найманого вбивцю серед лихого наброду — вільних вершників, купців і повій, які дорогою на північ пристали до королівського почту. «Знайшов якогось пранцюватого дурня, який згодився ризикнути життям за милість королевича і які-не-які грошики». Цікаво, міркував Тиріон, кому спало на думку дочекатися, коли Роберт поїде з Вічнозиму, перш ніж розітнути Бранові горлянку? «Швидше за все, Джофу. Без сумніву, він гадав, що це просто верх хитромудрості».

Королевичів власний кинджал мав прикрашену коштовним камінням головку на руків’ї і золоту інкрустацію на лезі, пригадував Тиріон. Принаймні Джофу вистало клепки не скористатися ним. Натомість він пішов длубатись у батьковій зброї. Роберт Баратеон вирізнявся безтурботною щедрістю, він би віддав синові будь-який кинджал, якби той попросив... але Тиріон був певен, що хлопець поцупив його. Роберт приїхав у Вічнозим з велетенським шлейфом лицарів і підданих, у великій кареті, з великим багажем. Понад усякий сумнів, який-небудь сумлінний слуга подбав, щоб королівська зброя приїхала разом з ним — на той раз, як йому захочеться чимось скористатися.

Клинок, який обрав Джоф, був добрий і простий. Без золотого оздоблення, без коштовного каміння на руків’ї, без срібної інкрустації на лезі. Король Роберт ніколи з ним не ходив і, швидше за все, геть забув про його існування. А валірійська криця була смертельно гостра... настільки гостра, що з одного удару могла прорізати шкіру, м’ясо і м’яз. «Я знаюся на валлійській криці». Та насправді він на ній геть не знався. Бо в іншому разі не був би дурнем і не обрав би Мізинчиків кинджал.

Але Тиріон так і не розумів, для чого це робилося. «Може, з простої жорстокості?» Цього його небожеві точно не бракувало. Тиріон заледве тримався, щоб не виблювати випите вино, або не обмочити штани, або те й те разом. Він неспокійно переминався. Слід було за сніданком тримати язика за зубами. «Хлопець тепер знає, що я знаю. Мій довгий язик до смерті мене колись доведе, присягаюся».

Уже дали сім обітниць, отримали сім благословень і обмінялися сімома клятвами. Проспівали весільну пісню, й ніхто не назвав підстав, чому шлюб не може відбутися, і прийшов час обмінятися плащами. Тиріон переніс вагу з однією коротенької ніжки на другу, намагаючись визирнути поміж батьком і дядьком Кеваном. «Якщо боги справедливі, Джоф усе постарається зам’яти». Він навмисно не дивився на Сансу, щоб у його очах вона не прочитала гіркоти. «Могла б і навколішки опуститися. Чорти б тебе ухопили! Невже так у біса важко було прихилити ті твої негнучкі старківські коліна, щоб я зберіг бодай краплину гідності?»

Мейс Тайрел ніжно зняв з дочки дівочий плащ, а Джофрі прийняв від брата Томена згорнений плащ нареченої і показово струснув його. Малолітній король у свої тринадцять був такий самий на зріст, як його наречена в шістнадцять; йому б точно не довелося залазити на спину блазня. Накинувши на Марджері малиновий із золотом плащ, він нахилився до неї, щоб застебнути його на шиї. Отак легко вона перейшла з-під батькового захисту під захист Джофа. «Та хто захистить її від Джофа?» Тиріон зиркнув на лицаря квітів, який стояв серед королівської варти. «Тримайте меч добре нагостреним, пане Лорасе».

— Цим поцілунком я засвідчую свою любов! — оголосив Джофрі дзвінким голосом. Коли Марджері відлунням повторила ці слова, він пригорнув її й поцілував — цілунком довгим і глибоким. Знову затанцювали веселки навколо вінця верховного септона, коли той урочисто оголосив Джофрі з дому Баратеонів і Ланістерів і Марджері з дому Тайрелів одним тілом, одним серцем, однією душею.

«Ну, нарешті закінчилося. Швиденько вертаймося в клятий замок — мені у вбиральню треба!»

Сер Лорас і сер Мірин у своїх білих лускатих обладунках і білосніжних плащах повели процесію з септу. За ними йшов королевич Томен, розсипаючи перед королем і королевою трояндові пелюстки. За королівським подружжям ішли королева Серсі з лордом Тайрелом, тоді мати нареченої під руку з лордом Тайвіном. За ними дріботіла королева колючок, одну долоню поклавши на руку сера Кевана Ланістера, а другу — на свою ковіньку; позаду неї невідступно тупали її близнята-вартові — на той раз, як вона впаде. Далі йшли сер Гарлан Тайрел зі своєю леді-дружиною, а за ними настала черга й Тиріона з Сансою.

— Міледі,— Тиріон простягнув Сансі руку. Вона покірно взяла її, але, йдучи проходом поряд з дружиною, Тиріон відчував, яка вона напружена. Жодного разу вона й не глянула на чоловіка.

Ще й до дверей не дійшли, а знадвору вже чулися вітальні вигуки. Юрма так любила Марджері, що готова була знову полюбити Джофрі. Дівчина-бо перед тим належала Ренлі, молодому красеню-королевичу, який настільки любив народ, що навіть з могили піднявся, щоб його врятувати. До того ж разом з Марджері прийшов достаток Небосаду — полився з півдня рожевим гостинцем. Здається, дурні геть забули, що саме Мейс Тайрел і відрізав рожевий гостинець перед тим, спричинивши той клятий голод.

Вийшли на свіже осіннє повітря.

— Я вже боявся, нам ніколи звідти вибратися не вдасться,— пожартував Тиріон.

Тут уже Сансі не лишалося нічого, як поглянути на нього.

— Я... так, мілорде. Як ви й кажете,— вона була сумна.— Та церемонія була прегарна.

«А от наша — ні».

— Довга — це точно. Мені давно вже треба в замок — гарненько відлити,— Тиріон потер обрубок носа.— От не вигадав я собі якогось важливого завдання, щоб на цей час виїхати з міста! А Мізинчик — справжній розумник.

Джофрі з Марджері стояли в оточенні королівської варти на верхівці сходів, які виходили на простору мармурову площу. Сер Адам зі своїми золотими плащами стримував натовп, а згори на це доброзичливо поглядала статуя короля Бейлора Благословенного. Тиріон не мав вибору, тож став у загальну чергу, щоб привітати подружжя. Поцілувавши пальчики Марджері, він побажав їй щастя. Добре, що ззаду підпирали інші охочі, тож затримуватися надовго не довелося.

Паланкін стояв на сонці, тож усередині, за запнутими фіранками, було дуже тепло. Коли рушили, Тиріон відкинувся на лікоть, а Санса так і сиділа, втупившись у власні руки. «Вона така сама гарненька, яка і тайрелівська панна». Коси вона мала в осінніх золотисто-каштанових барвах, а очі — темно-сині, як у всіх Таллі. Від горя в неї був зацькований, вразливий вигляд, але так вона здавалася навіть вродливішою. Тиріону кортіло дотягнутися до неї, пробити броню її чемності. Чи тому він заговорив? Чи, може, просто відчував потребу відвернути власну увагу від переповненого сечового міхура?

— Я тут подумав, коли на дорогах знову стане безпечно, можна поїхати в гості в Кичеру Кастерлі...— («Подалі від Джофрі й сестри». Що більше він думав про те, як вчинив Джофрі з «Житіями чотирьох королів», то більше хвилювався. В цьому був певний сигнал, о так).— Я радо покажу тобі Золоту галерею, і Лев’ячу пащу, і Залу звитяжців, де ми з Джеймі гралися хлопчаками. Знизу чути гуркіт — там б’ються хвилі...

Санса повільно підвела голову. Він знав, що вона бачить: крутий звірячий лоб, напівзагоєний обрубок носа, кривий рожевий шрам і різнобарвні очі. Її власні очі були великі й порожні.

— Я поїду, куди схоче лорд-чоловік.

— Я сподівався порадувати вас, міледі.

— Мене радує все, що радує мілорда.

У нього стислися вуста. «Який же ти жалюгідний недоросток! Чи ти гадав, що оті теревені про Левячу пащу змусять її всміхнутися? Чим, крім золота, міг ти колись викликати в жінки усмішку?»

— Ні, дурна була ідея. Тільки Ланістери можуть любити Кичеру.

— Так, мілорде. Як скажете.

Тиріон чув, як простолюд викрикує ім’я короля Джофрі. «За три роки цей жорстокий хлопчисько стане дорослим чоловіком і зможе правити самостійно... і всі карлики, які мають голову на плечах, заберуться далеко-далеко від Королівського Причалу. Може, у Старгород. А може, навіть у вільні міста». Тиріону завжди страшенно хотілося побачити Титана Браавоського. «Може, бодай це порадує Сансу». Він лагідно заговорив про Браавос — і наштовхнувся на стіну гнітючої ввічливості, крижаної і неприступної, як Стіна, якою він колись прогулювався на півночі. Це дуже втомлювало. І тоді, і зараз.

Решту дороги здолали в мовчанні. Тиріон ловив себе на сподіванні, що Санса заговорить — скаже бодай щось, що завгодно, просто одне слово, але вона так і не розтулила рота. Коли паланкін спинився у дворі замку, Тиріон дозволив одному з грумів допомогти їй спуститися.

— Нас очікують на бенкеті за годину, міледі. Я скоро до вас приєднаюся,— і він на негнучких ногах пішов геть. З того кінця двору долинав задиханий сміх Марджері: Джоф знімав її з сідла. «Одного дня хлопець буде високий і дужий, як Джеймі,— подумав Тиріон,— а я так і буду карликом у нього під ногами. А потім одного дня він мене ще й укоротить...»

Відшукавши вбиральню, він полегшено зітхнув, звільняючись від ранкового вина. Бувають моменти, коли відлити майже так само приємно, як переспати з жінкою, і цей був саме з таких. Хотілось би звільнитися він своїх сумнівів і провин так само легко!

Перед покоєм на нього чекав Подрик Пейн.

— Я приготував ваш новий камзол. Не тут. На ліжку. В спальні.

— Я зрозумів — ліжко зазвичай стоїть саме там.

Там буде Санса — вдягатиметься до бенкету. І Шей.

— Вина, Поде.

Тиріон пив, сидячи на підвіконні та спостерігаючи за хаосом унизу на кухні. Сонце ще не торкнулося верху замкового муру, але вже долинали запахи випічки та смаженини. Скоро в тронну залу поллються гості, збуджені від очікування; це буде вечір пісенний і пишний, покликаний не лише поєднати Небосад і Кичеру Кастерлі, а й просурмити на весь світ про їхню владу й багатство, даючи урок усім, хто ще наважується не коритися волі Джофрі.

Та чи знайдеться ще такий дурень, щоб оспорювати владу Джофрі тепер, після розгрому Станіса Баратеона й Роба Старка? У приріччі досі тривають бої, але мотузка затягується. Сер Грегор Кліган перейшов Тризуб і зайняв рубіновий брід, а тоді майже без зусиль узяв Гаренхол. Стражморе здалося Чорному Волдеру Фрею, лорд Рендил Тарлі утримує Дівостав, Сутінь-діл і королівський гостинець. На заході сер Давен Ланістер об’єднався на Золотому Зубі з сером Форлі Престером для походу на Річкорин. Сер Райман Фрей вивів з Близнючок дві тисячі списів, щоб долучитися до них. А Пакстер Редвин заявив, що його флот незабаром випливе з Арбору в довгий вояж навколо Дорну й через Східці. Станісові пірати-лісянці воюватимуть один до десятьох. Боротьба, яку мейстри вже назвали Війною п’ятьох королів, добігає кінця. Мейс Тайрел, подейкують, жалівся, що лорд Тайвін не лишив для нього ніяких перемог.

— Мілорде,— підійшов до Тиріона Под.— Будете перевдягатися? Я он розклав камзол. На ліжку. На свято.

— Свято? — кисло перепитав Тиріон.— Яке свято?

— Весілля,— сказав Под, який, звісно, не вловив сарказму.— Короля Джофрі й леді Марджері. Королеви Марджері тобто.

Тиріон вирішив сьогодні напитися п’яним.

— Ну гаразд, юний Подрику, ходім посвяткуємо.

Коли вони увійшли в спальню, Шей допомагала Сансі зачесатися. «Радість і горе,— подумав Тиріон, побачивши їх разом.— Сміх і сльози». Санса вбралася в сріблясту атласну сукню, оздоблену горностаєм, з прорізними рукавами, які мало не по підлозі черкали й були підбиті м’якою малиновою кошмою. Шей майстерно уклала їй волосся під тоненьку срібну сіточку з темно-фіолетовими камінцями. Тиріон Сансу такою чарівною ще не бачив, але на довгих атласних рукавах була жалобна стрічка.

— Леді Сансо,— заговорив він,— сьогодні в залі ви будете найвродливіша.

— Мілорд дуже добрий.

— Міледі,— мрійливо зронила Шей,— можна мені прийти прислужувати за столом? Так хочеться поглянути, як з пирога вилітають голуби!

Санса невпевнено подивилася на неї.

— Слуг відбирала королева.

— І в залі й так буде забагато людей,— Тиріон ледве притлумив роздратування.— Але в замку гулятимуть музики, і в зовнішньому дворі поставлять столи з наїдками й напоями для всіх.

Він оглянув свій новий камзол — малиновий оксамит з підставленими плечима й пишними рукавами з прорізами, в яких світилася чорна атласна підбивка. «Краса, а не вбрання. Тільки до нього треба красеня».

— Ходи, Поде, поможеш мені вдягнути це.

Вбираючись, Тиріон перехилив іще один келих вина, а тоді, взявши дружину під руку, вивів її з Кухонної фортеці, щоб влитися в ріку шовку, атласу й оксамиту, яка плинула до тронної зали. Дехто з гостей зайшов усередину, щоб зайняти місця на лавках. Інші товклися під дверима, насолоджуючись негадано теплим пообіддям. Тиріон обвів Сансу навколо двору, щоб обмінятися належними люб’язностями.

«Добре у неї виходить»,— думав Тиріон, спостерігаючи, як Санса каже лорду Гайлзу, що сьогодні він наче менше кашляє, нахвалює сукню Елінор Тайрел, розпитує Джалабара Ксо про весільні звичаї на Літніх островах. Кузен сер Лансель оце вперше після битви залишив лікарняне ліжко — прийшов разом з сером Кеваном. «Блідий як привид». Волосся в Ланселя побіліло й витончилося, а сам він був худий як лозина. Якби батько його не підтримував, він, певно, упав би. Та коли Санса похвалила його за доблесть і запевнила, що їй страшенно приємно бачити, як він одужує і міцнішає, засяяли і Лансель, і сер Кеван. «Могла б вона стати для Джофрі гарною королевою і ще кращою дружиною, якби в нього вистало здорового глузду полюбити її». Та чи здатен небіж узагалі когось любити?

— Ти маєш просто неперевершений вигляд, дитинко,— мовила до Санси леді Оленна, шкандибаючи у злототканій сукні, яка, певно, важила більше за неї саму.— Тільки коси трохи вітром розвіяло,— крихітна старенька потяглася до зачіски, заправила на місце кілька вільних пасом і розпрямила Сансину сіточку до волосся.— Мені страшенно прикро за твою втрату,— сказала вона, перебираючи пальцями.— Знаю, брат твій був мерзенний зрадник, та якщо ми почнемо вбивати чоловіків просто на весіллях, вони боятимуться шлюбу ще більше, ніж зараз. Ось, так уже краще,— посміхнулася леді Оленна. Хочу повідомити радісну новину: післязавтра я нарешті повертаюся в Небосад. Досить уже з мене цього смердючого міста, дякую. Може, складеш мені товариство, заскочиш ненадовго в гості, поки чоловіки займаються своєю війною? Мені страшенно бракуватиме і Марджері, і всіх її чарівних леді. А твоє товариство могло б мене розрадити.

— Ви дуже добрі, міледі,— сказала Санса,— та моє місце поряд з лордом-чоловіком.

Леді Оленна посміхнулася до Тиріона зморшкуватим беззубим ротом.

— О! Пробачте стару дурепу, мілорде, я не збиралася украсти вашу прегарну дружину. Я просто вирішила, що ви поїдете — поведете військо Ланістерів проти лихого ворога.

— Тільки проти армії драконів і оленів. Скарбничий лишається при дворі, щоб усі війська були оплачені.

— Певна річ! Дракони й олені, як мудро! І карликові пенні теж. Чула я про ці карликові пенні. Без сумніву, збирати їх страшенно обтяжливо.

— Цю роботу я лишаю іншим, міледі.

— Справді? А я гадала, вам цікавіше це самому робити. Не можна ж, аби корону дурили на ці карликові пенні. Правда ж?

— Боги збавте! — Тиріон уже питав себе, чи лорд Лутор Тайрел не зумисне зірвався зі скелі.— Даруйте, леді Оленно, нам час займати місця.

— І мені теж. Сімдесят сім страв, уявляєте? Вам не здається, це якось трохи забагато, мілорде? Сама я більш як три-чотири шматочки не з’їм, але ж ми з вами маленькі, правда?

Вона знову поправила Сансі волосся й мовила:

— Ну, йди вже, дитинко, і трошки веселіше! Так, і де це поділися мої охоронці? Лівий, Правий, ви де? Поможіть мені піднятися на поміст.

Хоча до вечора була ще година, тронна зала вже палахкотіла світлом — у всіх держалах горіли смолоскипи. Гості стояли перед столами, а герольди оголошували імена й титули лордів і леді, які переступали поріг. Пажі в королівських лівреях проводили їх широким центральним проходом. Галерея над залою була повна-повнісінька музик: барабанщиків, дударів і скрипалів, лютнистів, сурмачів і волинщиків.

Стиснувши Сансу за руку, Тиріон вайлувато подолав прохід. Він відчував на собі очі — всі витріщалися на свіженький шрам, який зробив Тиріона ще потворнішим, ніж до того. «Нехай витріщаються,— подумав він, стрибаючи на своє місце.— Нехай витріщаються і перешіптуються, поки не набридне, я через них не ховатимуся». Королева колючок ішла ззаду, човгаючи маленькими крочками. Цікаво, думав Тиріон, у кого з них двох кумедніший вигляд: у нього з Сансою чи у крихітної зморщеної старої, що йде між двох височенних — сім футів на зріст — охоронців?

Джофрі з Марджері в’їхали у тронну залу на однакових білих рисаках. Перед ними бігли пажі, розсипаючи під копита трояндові пелюстки. Король з королевою до бенкету теж перевдяглися. Джофрі був у смугастих чорно-малинових бриджах і злототканому камзолі з чорними атласними рукавами й оніксовими запонками. Марджері змінила скромну сукню, в якій була у септі, на значно відвертішу — світло-зелену, парчеву, з тісно зашнурованим корсетом, який лишав оголеними руки й верх її невеличких грудей. Незібране волосся спадало на білі плечі й на спину, сягаючи мало не пояса. На голові в неї була тоненька золота корона. Усміхалася Марджері сором’язливо й мило. «Чарівна дівчина,— подумав Тиріон,— небіж на таку не заслуговує».

Королівська варта провела пару на поміст до почесних місць у тіні Залізного трону, який на свято прикрасили довгими шовковими вимпелами в золотих барвах Баратеонів, малинових — Ланістерів і зелених — Тайрелів. Серсі, обійнявши Марджері, розцілувала в щоки. Те саме зробив лорд Тайвін, а за ним Лансель і сер Кеван. Джофрі отримав довгі поцілунки від батька нареченої і двох своїх новоспечених свояків — Лораса й Гарлана. Але ніхто не квапився цілуватися з Тиріоном. Коли король з королевою нарешті сіли, підвівся верховний септон, щоб прочитати молитву. «Принаймні цей не бубонить, як попередній»,— втішав себе Тиріон.

Вони з Сансою сиділи далеченько, праворуч од короля, поряд з сером Гарланом Тайрелом і його дружиною — леді Ліонеттою. Ближче до Джофрі сиділо ще з дюжину гостей, і хтось чутливіший міг би сприйняти це за образу, адже зовсім недавно Тиріон був королівським правицею. Та сам Тиріон тільки радів би, якби їх розділяла сотня гостей.

— Наливаймо кубки! — оголосив Джофрі, щойно богам віддали належну шану. Чашник налив цілу карафу темного арборського червоного в золоту весільну чару, яку зранку підніс у дарунок лорд Тайрел. Щоб підняти, королю довелося взяти її обіруч.— За мою дружину й королеву!

— Марджері! — почала скандувати зала.— Марджері! Марджері! За королеву!

Тисячі кубків задзвеніли, і весільний бенкет нарешті почався. Тиріон Ланістер випив з усіма, вже після першого тосту спорожнивши келих до дна, і, тільки-но сів, жестом велів наповнити його знову.

На перше у позолочених мисках подали грибний крем-суп з масляними равликами. Тиріон майже не торкнувся сніданку, а вино вже вдарило в голову, тож їжі він тільки зрадів. З супом покінчив швидко. «Мінус одна, попереду ще сімдесят шість. Сімдесят сім страв, коли в місті й досі голодують діти, а дорослі готові вбити за редиску! Якби вони нас зараз побачили, може, їхня любов до Тайрелів трохи пригасла б».

Санса, скуштувавши ложку супу, відсунула миску.

— Не сподобалося, міледі? — запитав Тиріон.

— Ще стільки всього попереду, мілорде. А в мене шлунок маленький,— вона, нервово накручуючи пасмо волосся, глянула туди, де сидів Джофрі зі своєю королевою з дому Тайрелів.

«Невже вона б хотіла сидіти на місці Марджері? — нахмурився Тиріон.— Навіть у дитини має бути більше здорового глузду». Він відвернувся, шукаючи, чим розважитися, але всюди наштовхувався на жінок — гарних, вишуканих. Чарівних і щасливих жінок, які належали іншим чоловікам. Он Марджері мило всміхається, п’ючи разом з Джофрі з семигранної весільної чари. Он її мати леді Алері, срібнокоса та вродлива, гордо сидить поряд з Мейсом Тайрелом. Он три молодші кузини королеви, яскраві як пташки. Темнокоса дружина-мирсянка лорда Мерівезера з її великими чорними хтивими очима. Еларія Санд сміється на якийсь жарт Червоного Гада, сидячи серед дорнян (Серсі всадовила їх за окремий стіл зразу під помостом, на почесному місці, але якнайдалі від Тайрелів — наскільки дозволяла ширина столу).

А була ще одна жінка, яка сиділа майже в кінці третього столу ліворуч... дружина одного з Фосовеїв, подумав Тиріон, у тяжі. Її витончену вроду зовсім не псували ні її вагітність, ні її захоплення потравами й пустощами. Тиріон спостерігав, як чоловік годує її шматочками зі своєї тарілки. Пили вони з одного келиха й раз у раз цілувалися — часто й непередбачувано. І хай що вони робили, а його рука лагідно лежала в неї на животі — ніжним і захисним жестом.

Цікаво, думав Тиріон, як би повелася Санса, якби він от просто зараз нахилився й поцілував її? Швидше за все, відсахнулася. Чи хоробро витримала, оскільки то її обов’язок? «Вона страшенно обов’язкова, ця моя дружинонька». Якби він сказав їй, що сьогодні вночі збирається позбавити її цноти, вона б і це сумлінно витримала, і навіть не дуже б і плакала.

Тиріон попросив іще вина. Заки принесли, вже встигли подати другу страву — пиріг зі свининою, кедровими горішками і яйцями. Санса з’їла заледве шматочок, а в цей час герольди оголосили першого з сімох співців.

Сивобородий Гейміш Лірник повідомив, що співатиме «для вух богів і людей пісню, яка ще не звучала в Сімох Королівствах». Називалася пісня «Виїзд лорда Ренлі».

Пальці торкнулися струн арфи, наповнюючи тронну залу солодкими звуками.

почав Гейміш і продовжив оповіддю про те, як Ренлі, розкаявшись у спробі узурпувати корону свого небожа, кинув виклик самому царю смерті й повернувся в царство живих, щоб захистити королівство від свого брата.

«От за таке бідолашний Саймон у масній мисці опинився»,— подумав Тиріон. Наприкінці пісні в королеви Марджері очі вже були на мокрому місці,— це коли хоробрий лорд Ренлі полинув у Небосад, щоб кинути останній погляд на обличчя своєї коханої.

— Ренлі Баратеон ніколи в житті ні в чому не каявся,— мовив Куць до Санси,— але хто я такий, щоб судити: Гейміш он, може, собі золоту лютню щойно виграв.

Лірник заспівав ще декілька відомих пісень. «Золоту ружу» — певна річ, для Тайрелів, а «У Кастамері дощ» — щоб полестити батькові. «Діва, Мати і Стариця» потішили верховного септона, а «Дружинонька» — дівчаток з романтичними серцями, а може, й деяких хлопчиків теж. Тиріон слухав упіввуха, куштуючи кукурудзяні оладки й гарячий вівсяний хліб, випечений зі шматочками фініків, яблук і апельсинів, і кусаючи реберце вепра.

Після того страви й забави змінювали одна одну з разючою щедрістю, підживлювані цілим потоком вина й елю. Гейміш пішов, а його місце посів невеличкий підстаркуватий ведмедик, який незграбно танцював під сопілки й барабани, поки весільні гості їли пструга, запеченого в товченому мигдалі. Сновида видерся на свої диби й почав гасати навколо столів за неймовірно тлустим блазнем лорда Тайрела на прізвисько Маслозад, а лорди й леді скуштували смажену чаплю й пироги з сиром і цибулею. Пентоські акробати виконували «колеса» та стійки на руках, балансували з тарелями на босих ногах, видиралися одне одному на плечі, будуючи піраміду. Цей виступ проходив під крабів, зварених із вогняними східними присмаками, під рублену баранину, тушковану в мигдалевому молоці з морквою, цибулею й родзинками, яка подавалася в хлібній мисці, і під гарячі, щойно з печі рибні пироги, які аж пальці обпікали.

Герольди оголосили нового співця — Колліо Квейніса Тайроського, який мав полум’яну бороду й саме такий кумедний акцент, як Саймон і попереджав. Колліо почав зі свого варіанту «Танку драконів», хоча пісня ця була написана на два голоси — чоловічий і жіночий. Тиріон витримав її за допомогою подвійної порції куріпки з медом та імбиром і кількох келихів вина. Нав’язлива балада про двох присмертних коханців на порозі Руїни Валірії, може, сподобалась би присутнім більше, якби Колліо не заспівав її валірійською мовою, якої гості переважно не знали. Але «Бесса буфетниця» своїм сороміцьким текстом таки завоювала публіку. Подали павичів у власному пір’ї, запечених цілком і начинених фініками, а Колліо, покликавши барабанщика, низько вклонився лорду Тайвіну й завів «У Кастамері дощ».

«Якщо доведеться вислухати це сім разів, мабуть, спущуся на Блошине Дно й вибачуся перед масною мискою». Тиріон обернувся до дружини.

— То хто тобі сподобався більше?

— Мілорде? — закліпала Санса.

— Зі співців. Хто тобі сподобався більше?

— Я... перепрошую, мілорде, я не слухала.

Вона і не їла також.

— Сансо, щось негаразд? — мовив він не подумавши — й тут-таки почувся бовдуром. «Усі її родичі загинули, а її саму видали за мене,— а я тут питаю, чи щось у неї негаразд».

— Ні, мілорде,— відвела вона очі, непереконливо вдаючи, що зацікавилася Сновидою, який шпурляв у сера Донтоса фініки.

Четверо майстрів-піромантів начаклували з живого вогню звірів, які кидалися одне на одного, дерли полум’яними кігтями, а слуги в цей час наливали в миски яловичу юшку з гарячим вином, присмаченим медом, у якій плавав бланшований мигдаль і шматки каплуна. Далі були мандрівні дударі, і розумні собаки, і ковтачі мечів, які перемежовувалися горохом у маслі, подрібненими горіхами та м’ясом лебедя в соусі з шафрану й персиків. («Тільки не лебідь знову!» — пробурмотів Тиріон, пригадавши вечерю з сестрою напередодні битви). Жонглер підкидав у повітря одразу півдюжини мечів і топорів, а в цей час на столи ставили рожни з кров’янкою, яка ще сичала,— поєднання, звісно, дотепне, але не в найкращому смаку.

Герольди засурмили в сурми.

— А тепер за золоту лютню,— крикнув один з них,— позмагається Галійон Кайський.

Галійон виявився здорованем з грудьми як діжка, чорнобородий, голомозий і з громовитим голосом, який заповнив усі куточки тронної зали. Підігравати собі він привів аж шістьох музик.

— Шляхетні лорди й чарівні леді, сьогодні я заспіваю для вас лише одну пісню,— оголосив він.— Це балада про Чорноводдя, про те, як була врятована держава.

Барабанщик почав повільно й лиховісно настукувати.

заспівав Галійон.

в унісон підхопили музики. Вступила флейта.

співав Галійон.

Знову пісню підхопили музики:

Заграли ліра і скрипка.

— Якщо я колись знову стану правицею, то повішу всіх співців,— сказав Тиріон — надто голосно.

Поряд з ним легко розсміялася леді Ліонетта, а сер Гарлан, перехилившись, мовив:

— Неоспіваний доблесний вчинок від того менш доблесним не стає.

— «...Аби Тиріон втратив свій ніс»,— закінчив замість співця Тиріон.

Леді Ліонетта хихикнула.

— Вам, певно, варто самому співати, мілорде. Ваша рима анітрохи не гірша за Галійонові.

— Ні, міледі,— мовив сер Гарлан.— Мілорд Ланістер був створений робити великі справи, а не оспівувати їх. Якби не його ланцюг і не дикополум’я, ворог перетнув би ріку. І якби Тиріонові дикуни не вирізали більшість розвідників лорда Станіса, нам би ніколи не вдалося заскочити його зненацька.

Його слова сповнили Тиріона дивної вдячності й пом’якшили враження від Галійонового нескінченного співу про відвагу малолітнього короля і його матері, золотої королеви.

— Нічого з цього вона не робила,— зненацька випалила Санса.

— Не можна вірити тому, що співається в піснях, міледі.

Тиріон закликав слугу, щоб долив їм вина в келихи.

Скоро за високими вікнами запала ніч, а Галійон усе співав і співав. Пісня його мала сімдесят сім куплетів, але здалося, що їх тисяча. По одному на кожного гостя в залі. Останні двадцять куплетів Тиріон просто пив, аби притлумити бажання заткати собі вуха грибами. Коли співець нарешті відкланявся, деякі гості настільки сп’яніли, що несамохіть уже й самі служили розвагою. Великий мейстер Пайсел просто заснув і проспав танцюристок з Літніх островів, які кружляли й крутилися в сукнях з яскравого пір’я і туманного шовку. Саме подавали лосині пироги з блакитним сиром, коли один з лицарів лорда Рована штрикнув дорнянина. Золоті плащі витягнули з зали обох: одного — в камеру гнити, а другого — до мейстра Балабара зашивати.

Тиріон саме приклався до кружальця зельцю, присмаченого цинамоном, гвоздикою, цукром і мигдалевим молоком, коли король Джофрі знагла скочив на ноги.

— Приведіть моїх королівських двобійників! — крикнув він хрипким од вина голосом, плескаючи в долоні.

«А небіж напився гірше за мене»,— подумав Тиріон, коли золоті плащі відчинили великі двері в кінці зали. Зі свого місця він бачив тільки кінчики смугастих списів: це в’їхали пліч-о-пліч двоє вершників. Поки вони їхали центральним проходом до короля, за ними котилася хвиля сміху. «Мабуть, на поні їдуть»,— подумав Тиріон... і тут вони постали в полі зору.

Двобійники виявилися парою карликів. Один сидів верхи на прудкому сірому собаці, довгоногому, з квадратним писком. Другий їхав на величезній плямистій свині. Маленькі «лицарі» стрибали вгору-вниз у своїх сідлах, і їхні розфарбовані дерев’яні обладунки гупали та грюкали. Щити в карликів були більші за них самих; мужньо борючись зі списами, двобійники тупотіли вперед, раз у раз відхиляючись від курсу й викликаючи вибухи реготу. Один з лицарів був весь у золоті, з чорним оленем на щиті, а другий вбраний у сіре й біле, з вовком на гербі. «Коні» були в таких самих кольорах. Тиріон обвів поглядом веселі обличчя на помості. Джофрі сидів червоний і захеканий; Томен, улюлюкаючи, підстрибував; Серсі ввічливо хихикала; навіть лорд Тайвін злегка повеселішав. З усіх присутніх за високим столом не всміхалася тільки Санса Старк. Тиріон за таке міг би в неї закохатися, та насправді очі в неї були геть порожні, так наче вона подумки далеко-далеко й навіть не бачить наближення кумедних вершників.

«Карлики не винні,— подумав Тиріон.— Коли закінчать, похвалю їх і подарую тугий гаманець срібла. А завтра дізнаюся, хто це все вигадав, і влаштую невеличку віддяку».

Коли карлики зупинилися перед помостом, щоб привітати короля, лицар з вовком на гербі впустив щита. Щойно він нахилився, аби підняти його, лицар з оленем не впорався зі списом, і той ляснув першого лицаря по спині. Лицар з вовком звалився зі свині, його спис теж вилетів з руки й стукнув суперника по голові. Обидва жужмом опинилися на підлозі. Підвівшись, карлики вдвох кинулися сідати на пса. Зачалася шарпанина й штовханина. Нарешті вони знову позалазили в сідла, тільки обмінявшись «кіньми» і щитами, ще й усівшись задом.

Направили цю плутанину не так швидко, та ось нарешті карлики помчали в різні кінці зали, де й розвернулися, готові до сутички. Лорди й леді гоготали й гиготіли, а карлики з’їхалися з гуркотом і грюкотом, і спис лицаря з вовком встромився в шолом лицаря з оленем, начисто відірвавши йому голову. Та завертілася в повітрі, розбризкуючи кров, і приземлилася лорду Гайзлу на коліна. Карлик без голови, хитаючись, дибав між столами, розмахуючи руками. Загавкали собаки, заверещали жінки, а Сновида влаштував цілий смертельний номер, гойдаючись на своїх дибах, аж поки лорд Гайлз не витягнув з розбитого шолома червоний соковитий кавун, і тоді лицар з оленем вистромив голову з обладунків, і залою прокотилася ще одна хвиля реготу. Малі лицарі дочекалися, поки вона вщухне, покружляли один навколо одного, обмінюючись барвистими образами, й готові вже були роз’їхатися для нової сутички, коли собака скинув свого вершника на землю й поліз на свиню. Велетенська свиня заверещала з розпачу, а весільні гості вже верещали зо сміху, особливо коли лицар з оленем заскочив на лицаря з вовком, спустив бриджі й заходився несамовито штовхати його в зад.

— Здаюся, здаюся,— вереснув карлик внизу.— Добрий пане, сховайте свого меча!

— Сховаю, сховаю, якщо припините совати піхвами! — озвався карлик згори на радість усім присутнім.

Джофрі пирхнув вином з обох ніздрів. Задихаючись, він підскочив на ноги, мало не перевернувши високу чару з двома ручками.

— Переможець! — загорлав він.— У нас є переможець!

Побачивши, що говорить король, гості в залі почали затихати.

Карлики відліпилися один від одного, без сумніву, очікуючи на королівську винагороду.

— Але переможець не вповні,— сказав Джоф.— Хто ще кине виклик нашому маленькому звитяжцю? — з радісною посмішкою він обернувся до Тиріона.— Дядьку! Ви ж захистите честь корони? Можете виїхати на свині!

Сміх хвилею накрив Тиріона Ланістера. Він не пам’ятав, як підвівся, не пам’ятав, як заліз на лавку, отямився тільки вже на столі. Зала перетворилася на підсвічену смолоскипами пелену зловтішних облич. Тиріон скривив вуста у найжахливішій пародії на посмішку, яку тільки бачили Сім Королівств.

— Ваша світлосте,— гукнув він,— я виїду на свині... якщо ви поїдете на собаці!

— Я? — спантеличено нахмурився Джоф.— Я не карлик. Чому я?

«Точно в сильце, Джофе».

— Як чому? Ви в залі єдиний чоловік, якого я точно переможу!

Тиріон напевно б і не сказав, що було приємніше: мить приголомшеного мовчання, вибух сміху за нею чи сліпа лють на обличчі небожа. Карлик зістрибнув на землю цілком задоволений, а коли озирнувся, сер Озмунд і сер Мірин допомагали зійти вниз і Джофрі. Помітивши, що Серсі пропікає його очима, Тиріон послав їй повітряний цілунок.

Яке було полегшення, коли музики знову заграли! Маленькі двобійники вивели собаку та свиню з зали, гості повернулися до своїх мисок зі свининою, а Тиріон попросив іще кухоль вина. Аж тут відчув у себе на рукаві долоню сера Гарланда.

— Мілорде, стережіться,— попередив лицар.— Король!

Тиріон розвернувся. Джофрі був уже поряд, червоний з обличчя, він п’яно хитався, а з величезної весільної чари, яку він тримав обіруч, через вінця переливалося вино.

— Ваша світлосте,— тільки й устиг сказати Тиріон, перш ніж король вивернув чару йому на голову. Вино червоним потоком виплеснулося йому на голову. Від нього змокло волосся, запекло очі й запалала рана, воно побігло по щоках і просочило оксамит нового камзола.

— Як тобі це, Куцю? — глузливо спитав Джофрі.

У Тиріона горіли очі. Витерши обличчя рукавом, він покліпав, сподіваючись прояснити зір.

— Недобрий це вчинок, ваша світлосте,— тихо мовив сер Гарлан.

— Аж ніяк, пане Гарлане,— мовив Тиріон, який не міг дозволити, щоб ситуація зайшла ще далі,— не тут, не на очах половини королівства.— Не кожен король обслугує свого скромного підданого, вшанувавши його зі своєї королівської чари. Шкода тільки, вино розлилося.

— Не розлилося,— сказав Джофрі, який через брак виховання не схотів скористатися з виходу, запропонованого Тиріоном.— І я тебе не обслуговував!

Раптом поряд із Джофрі з’явилася королева Марджері.

— Любий королю,— заблагала дівчина з дому Тайрелів,— ходімо, повертайтеся на місце, новий співець чекає.

— Аларик Ейзенський,— сказала леді Оленна Тайрел, спираючись на ціпок і звертаючи на просяклого вином карлика уваги не більше, ніж її онука.— Сподіваюся, він заспіває нам «У Кастамері дощ». Година вже минула — я геть забула слова.

— І сер Адам хотів тост виголосити,— провадила Марджері.— Ваша світлосте, будь ласка.

— У мене вина немає,— заявив Джофрі.— Як я можу пити за тост, коли не маю вина? Дядьку Куцю, ти можеш обслугувати мене. Не хочеш битися — побудь моїм чашником.

— Вважатиму за честь.

— Це не честь! — вереснув Джофрі.— Нахилися й підніми мою чару!

Тиріон послухався, та коли потягнувся до ручки, Джоф буцнув чашу, й та пролетіла в Тиріона між ніг.

— Піднімай! Чи ти такий самий незграбний, як і бридкий?

Тиріону довелося лізти під стіл, щоб розшукати чару.

— Добре, а тепер наповнюй вином.

Забравши в подавальниці карафу, Тиріон на три чверті налив чару.

— Ні, на коліна, карлику.

Опустившись навколішки, Тиріон підніс угору важку чару, не певний, чи не доведеться йому зараз скупатися вдруге. Але Джофрі однією рукою забрав чару, жадібно випив і поставив її на стіл.

— Можеш підводитися, дядьку.

Від зусилля ноги звело судомою, і Тиріон мало не повалився знову. Довелося вчепитися за крісло. Сер Гарлан простягнув йому руку. Джофрі зареготав, а за ним і Серсі. До них приєдналися й інші. Тиріон не бачив, хто саме, але добре чув.

— Ваша світлосте,— почувся бездоганно ввічливий голос лорда Тайвіна.— Несуть пиріг. Потрібен ваш меч.

— Пиріг? — Джофрі взяв під руку свою королеву.— Ходімо, міледі, пиріг!

Гості попідводилися; вони гукали, плескали в долоні й цокалися келихами, а великий пиріг повільно плив залою — його котило півдюжини сяючих кухарів. Пиріг був два ярди в діаметрі, хрусткий і золотисто-коричневий, а зсередини долинало цвірінькання й ляскіт крил.

Тиріон сів на місце. Лишилося, щоб його ще й голуб заквецяв для повного щастя. Вино просочило і камзол, і білизну, й Тиріон відчував на шкірі вологу. Слід було би перевдягнутися, але ж нікому не можна йти з бенкету, поки не почнеться постільна церемонія. А до неї, він прикинув, ще двадцять-тридцять страв.

Король Джофрі з королевою зустріли пиріг під помостом. Джофрі висмикнув меч, але Марджері поклала долоню йому на руку, стримуючи.

— Вдовине Волання викуване було не для пирогів.

— Щира правда,— мовив Джофрі та крикнув: — Пане Іліне, ваш меч!

З півтемряви в кінці зали виступив сер Ілін. «Кат його бери!» — подумав Тиріон, дивлячись на виконавця королівського правосуддя, худого і хмурого, який широкими кроками рушив уперед. Тиріон занадто молодий, щоб пам’ятати сера Іліна, коли той ще мав язика. «Тоді, мабуть, він був іншою людиною, але нині мовчання стало такою самою невід’ємною його частиною, як оті порожні очі, й ота іржава кольчуга, й отой великий меч за спиною».

Сер Ілін, уклонившись королю й королеві, потягнувся через плече й висмикнув шість футів яскравого срібла, оздобленого рунами. Опустившись навколішки, він підніс велетенський клинок Джофрі руків’ям уперед; сипалися червоні іскри з рубінових очей на головці з драконового скла, вирізьбленого у вигляді черепа, що скалить зуби.

— Що це за меч? — стрепенулася Санса.

Тиріонові очі й досі пекло від вина. Кліпнувши, він придивився пильніше. Меч сера Іліна був і завдовжки, і завширшки як Лід, але занадто сріблястий; валірійська криця темна, димчаста в своєму серці. Санса схопила Тиріона за руку.

— Що це сер Ілін зробив з мечем мого батька?

«Слід було мені відіслати Лід Робу Старку»,— подумав Тиріон. Він глянув на батька, але лорд Тайвін не зводив очей з короля.

Джофрі з Марджері, з’єднавши руки, занесли меч і сріблястою дугою разом опустили його. Тріснула скоринка, і з пирога в хмарі білого пір’я пурхнули голуби, розлітаючись навсібіч, у вікна й на бантини. З лавок полинув захоплений крик, а скрипалі й дударі на галереї заграли жваву мелодію. Джоф, підхопивши наречену на руки, весело закружляв її.

Слуга поставив перед Тиріоном скибку голубиного пирога, згори наклавши ложку лимонного крему. У пирозі були й запечені голуби, але в Тиріона вони викликали апетиту не більше, ніж їхні білі брати, що пурхали в залі. Санса теж не їла.

— Ви бліда як смерть, міледі,— мовив Тиріон.— Вам треба свіжого повітря дихнути, а мені — камзол поміняти,— він підвівся, простягаючи їй руку.— Ходімо.

Та вийти вони не встигли: повернувся Джофрі.

— Дядьку, куди це ви зібралися? Ти ж у мене чашник, не забув?

— Маю перевдягнутися, ваша світлосте. З вашого дозволу?

— Ні. Мені так більше подобається. Подай мені вина.

Королівська чара стояла на столі, де він її і поставив. Тиріонові, щоб дістати її, довелося лізти назад на крісло. Джоф, висмикнувши чару з дядькових рук, надовго припав до неї; борлак ходив ходором, а по підборіддю стікало бордове вино.

— Мілорде,— заговорила Марджері,— нам слід повернутися на місця. Лорд Баклер хоче тост підняти.

— Дядько не з’їв свій голубиний пиріг,— тримаючи чару однією рукою, Джоф другою стукнув по Тиріоновому пирогу.— Погана прикмета — не з’їсти пиріг,— бурчав він, набиваючи рота гарячим голубиним м’ясом, присмаченим спеціями.— Бачиш, як смачно?

Сплюнувши пластівці скоринки, він відкашлявся й запхав у рота ще одну жменю начинки.

— Сухуватий, правда. Треба запити,— Джоф зробив ковток вина й закашлявся ще дужче.— Хочу подивитися... кахи... подивитися, як ви їздите на тій... кахи-кахи... свині, дядьку... Хочу...— не договоривши, він зайшовся кашлем.

— Ваша світлосте? — стурбовано глянула на нього Марджері.

— Це... кахи... пиріг, нічо... кахи... пиріг,— Джоф зробив іще ковток — точніше, хотів зробити, бо вино фонтаном бризнуло йому з рота, коли його накрив новий напад кашлю. Обличчя його почало червоніти.— Я... кахи... я не можу... кахи-кахи-кахи-кахи...

Чара вислизнула з його руки, й помостом розлилося червоне вино.

— Він задихається! — ахнула королева Марджері.

До неї підійшла бабуся.

— Допоможіть бідолашному хлопчині! — верескливо звеліла королева колючок голосом, який пасував би людині вдесятеро більшій.— Йолопи! Ви так і стоятимете, роззявивши рота? Допоможіть своєму королю!

Сер Гарлан, відштовхнувши Тиріона, почав плескати Джофрі по спині. Сер Озмунд Кетлблек розірвав на королі комірець. З горла хлопця вихопився моторошний пронизливий звук, так наче хтось цілу ріку хоче втягнути через соломинку; звук урвався, й це було ще моторошніше.

— Переверніть його! — гаркнув Мейс Тайрел до всіх і ні до кого.— Переверніть його догори ногами, потрусіть за п’яти!

— Води,— кричав інший голос,— дайте йому води!

Верховний септон заходився голосно молитися. Великий мейстер Пайсел крикнув, щоб йому допомогли швидко дістатися в покої — узяти якесь зілля. Джофрі схопився за горло, нігтями здираючи шкіру до крові. М’язи його напнулися, затвердли на камінь. Королевич Томен кричав і плакав.

«Він зараз помре»,— збагнув Тиріон. Він почувався на диво спокійно, хоча навколо вирувало пекло. Джофрі знову били по спині, та обличчя його тільки темніло. Брехали собаки, репетували діти, дорослі викрикували одне одному безглузді поради. Половина гостей скочила на ноги: частина штовхалася, щоб краще бачити, а частина побігла до дверей, чимшвидше тікаючи.

Сер Мірин силоміць розтулив королю рота, щоб запхати йому в горло ложку. В цю мить хлопець зустрівся очима з Тиріоном. «У нього очі Джеймі». От тільки Тиріон у житті не бачив Джеймі таким переляканим. «Хлопцю всього тринадцять!» Джофрі сухо хрипів, намагаючись заговорити. Вибалушені очі побіліли від жаху, він підніс руку... чи то тягнувся до дядька, чи то вказував на нього... «Він просить пробачення чи гадає, що я здатен його врятувати?»

— Ні-і-і! — завила Серсі.— Батьку, допоможи йому, хто-небудь, допоможіть йому! Синочок, мій синочок!..

Тиріон піймав себе на тому, що думає про Роба Старка. «Якщо так подумати, то моє весілля було не таке вже і зле». Він озирнувся поглянути, як усе це сприйняла Санса, але в залі стояв такий гармидер, що він так і не знайшов її. Але погляд його упав на весільну чару, забуту на підлозі. Тиріон підійшов і підняв її. На денці було ще півдюйма бордового вина. Тиріон якусь мить поміркував, а тоді вилив його на підлогу.

Марджері плакала в обіймах бабусі, а стара леді її втішала:

— Тримайся, тримайся!

Більшість музик повтікали, та один флейтист на галереї заграв похоронної. В кінці зали біля дверей зчинилася бійка: гості, наступаючи одне на одного, вибігали геть. Зайшли золоті плащі сера Адама, сподіваючись навести лад. А гості стрімголов вибігали в ніч — хтось плачучи, хтось хитаючись і блюючи, а хтось білий від жаху. До Тиріона запізніло дійшло, що і йому краще за все забиратися.

Коли він почув крик Серсі, одразу зрозумів, що все скінчено.

«Треба зникати. Вже!» Але натомість він подибав до неї.

Сестра сиділа в калюжі вина, заколисуючи синове тіло. Сукня в неї була подерта й у плямах, а обличчя біле як крейда. Ззаду до неї підкрався худий чорний собака, принюхуючись до трупа Джофрі.

— Хлопця не повернеш, Серсі,— казав лорд Тайвін. Він поклав руку в рукавичці дочці на плече, а один з вартових шугнув собаку.— Не чіпляйся за нього. Відпусти його.

Вона не чула. Довелося залучити двох вартових, щоб розчепити її пальці, й тіло короля Джофрі Баратеона ковзнуло на підлогу, обм’якле й неживе.

Поряд з ним опустився навколішки верховний септон.

— Отче небесний, суди доброго короля Джофрі по справедливості,— речитативом заспівав він початок молитви за упокій. Марджері Тайрел почала схлипувати, а її мати, леді Алері, мовила:

— Він удавився, люба. Давився пирогом. Ти тут ні до чого. Він удавився. Ми всі бачили.

— Він не удавився,— голос Серсі розітнув повітря, як клинок сера Іліна.— Мого сина отруїли,— вона озирнулася на білих лицарів, які безпомічно стояли навколо неї.— Королівська варто, виконуйте свій обов’язок.

— Міледі? — невпевнено зронив сер Лорас Тайрел.

— Арештуйте мого брата,— наказала вона йому.— Це він зробив, це карлик! Він і його дружинонька. Це вони вбили мого сина. Вашого короля. Хапайте їх! Хапайте їх обох!