Буря Мечів

Арія

Роз’їзд наскочив на них за годину їзди від зеленого зубця, коли віз ледве тягнувся тванистою дорогою.

— Схили голову і тримай рота на замку,— попередив Гончак, коли до них під’їхали троє вояків — лицар і двоє зброєносців у легких обладунках і на прудких ступаках. Кліган ляснув батогом двох старих возовиків, які знали кращі часи. Віз рипів і погойдувався, на кожному повороті два величезні колеса вичавлювали багнюку з глибоких колій. Позаду, прив’язаний до воза, ступав Невідомець.

Великий норовливий рисак не мав ні збруї, ні захисного барду, а сам Гончак був у брудному зеленому одязі з грубого полотна й у попелястому плащі з каптуром, який проковтнув його голову. Поки Кліган не підводив погляду, обличчя взагалі не було видно, тільки білки очей. Він схожий був на сіромаху-селюка. Проте селюка кремезного. А під грубим полотном, знала Арія, ховається дублена шкіра й наолієна кольчуга. Сама Арія нагадувала чи то селянського сина, чи то свинопаса. Позаду на возі стояло чотири об’ємні діжки солонини й одна — засолених свинячих ніжок.

Вершники, перш ніж під’їхати ближче, розділилися, щоб усе оглянути. Кліган, зупинивши воза, терпляче чекав, поки вони втамують цікавість. У лицаря був спис і меч, а у його зброєносців — довгі луки. Мініатюри на їхніх шкірянках були зменшеними копіями герба, вишитого на сюрко їхнього пана: на іржавому полі — чорні вила на золотій смузі на лівій половині щита. Арія думала, що признається до першого-ліпшого роз’їзду, який вони зустрінуть, але чомусь завжди уявляла вояків у сірих плащах, з деривовком на грудях. Вона б могла ризикнути, навіть побачивши Амберового велета чи Гловерів кулак, але вила вона не впізнала, тож не відала, кому цей лицар служить. З того, що вона бачила у Вічнозимі, такі вила нагадував тільки герб лорда Мандерлі — тризуб у руці тритона.

— У тебе справи у Близнючках? — запитав лицар.

— Солонину везу на весілля, прошу пана,— пробурмотів Гончак у відповідь, опустивши очі й ховаючи обличчя.

— І не проси — не люблю солонини,— лицар з вилами ковзнув по Клігану очима, на Арію взагалі не звернув уваги, але довго й пильно роздивлявся Невідомця. З першого погляду видно було, що це огир, а не який-небудь тягловик. Один зі зброєносців мало не опинився в болоті, коли великий чорний рисак куснув його коня.— Звідки ти цього жеребця взяв? — суворо запитав лицар з вилами.

— М’леді веліла привезти, прошу пана,— боязко мовив Кліган.— Це весільний дарунок для юного лорда Таллі.

— Яка це леді? Кому ти служиш?

— Стара леді Вент, прошу пана.

— Вона гадає, що може конем відкупитися й Гаренхол собі повернути? — поцікавився лицар.— Боги, гірша за дурепу тільки стара дурепа.

Попри це, він махнув рукою:

— Проїжджайте.

— Ага, прошу пана,— Гончак ляснув батогом, і старі возовики потягнулися далі. Під час зупинки колеса добряче загрузли, тож упряжка не зразу змогла зрушити з місця. На той час роз’їзд уже подався далі.

Кліган кинув на них останній погляд — і пирхнув.

— Сер Донел Гейг,— сказав він.— Я в нього стільки коней виграв, що не порахувати. І збруї. А одного разу в рукопашній мало не зарубав.

— То як це він вас не впізнав? — запитала Арія.

— Бо всі лицарі — дурні, це ж нижче їх — роздивлятися якогось жалюгідного селюка,— він вбатожив коней.— Тримай очі долу, говори скромно. Побільше повторюй «прошу пана» — і лицарі здебільшого тебе взагалі не помічатимуть. На коней вони звертають уваги більше, ніж на простолюд. От Невідомця він міг би впізнати, якби хоч раз мене на ньому бачив.

«Ваше обличчя він би теж упізнав». Щодо цього Арія сумнівів не мала. Близни на обличчі Сандора Клігана забути важко, навіть раз побачивши. І під шоломом ці шрами було не сховати, хіба що як викувати цей шолом у формі вищиреної собачої голови.

Саме тому подорожнім і знадобився віз і засолені свинячі ніжки. «Не хочу я, щоб мене притягнули до твого брата в ланцюгах,— сказав Гончак Арії,— та й пробиватися до нього з мечем у руці я теж не хочу. Отож зіграємо у гру».

Селянин, випадково стрінутий по дорозі, віддав їм — хай і неохоче — і віз, і коней, і одяг, і діжки. Гончак забрав їх, пригрозивши мечем. Коли ж селянин обізвав його рабівником, Гончак озвався: «Ні, я фуражир. Ти подякуй, що я тобі майтки лишив. А тепер скидай чоботи. Бо ноги відкинеш. Обирай». Селянин і сам був здоров’як, як Кліган, та вирішив скинути чоботи, щоб не відкинути ноги.

Коли западав вечір, Гончак з Арією так і тягнулися в напрямку Зеленого Зубця й замків-близнюків лорда Фрея. «Я майже приїхала»,— подумала Арія. Вона знала, що мала б радіти, та в животі все стискалося. Може, це через гарячку, яка ще не минулася, а може, й ні. Вчора вночі їй наснився поганий сон — справжній кошмар. Самого сну вона пригадати не могла, але страшне відчуття не полишало її цілий день. Навіть зростало. «Страх ранить глибше за меч». Вона має бути сильна, як батько казав. Від матері її відділяє тільки замкова брама, ріка й армія... але ж це Робова армія, тож небезпеки немає. Чи є?

В цій армії є Руз Болтон. Лорд П’явка, як прозвали його беззаконники. Це їй не подобалося. З Гаренхолу вона втекла не тільки від кривавих лицедіїв, а й від Болтона, а щоб утекти, довелося перерізати горлянку одному з його вартових. Чи знає він, що це вона зробила? Чи покладає провину на Гендрі або Пиріжка? Чи розповів би він про це її матері? І що б він зробив, якби зараз побачив її? Мабуть, навіть не впізнав би. Останнім часом вона більше нагадувала мокрого щура, ніж панську чашницю. Мокрий щурик! Усього два дні тому Гончак обтяв їй волосся. Голяр з нього був ще гірший, ніж із Порена, тож з одного боку Арія була геть лиса. «Закладаюся, навіть Роб мене не впізнає. Навіть мама!» Коли востаннє вони бачилися, вона була зовсім дівчинкою,— це того дня, коли лорд Едард Старк виїхав з Вічнозиму.

Замку ще не було видно, а музика вже чулася — далеке дріботіння барабанів, мідні голоси сурем, тоненьке квиління волинок, яке губилося в ревищі ріки й торохтінні дощу по голові.

— Весілля проґавили,— сказав Гончак,— але бенкет, схоже, ще триває. Скоро я тебе позбудуся.

«Це я вас позбудуся»,— подумала Арія.

Дорога переважно прямувала на північний захід, але зараз звернула рівно на захід, поміж яблуневого садка й затопленого житнього поля, прибитого дощем. Проїхали останні яблуневі дерева й довгий пагорб — і перед ними постали замки, ріка й табори. Були тут сотні коней і тисячі людей, які здебільшого товклись у трьох велетенських святкових шатрах, які стояли біч-о-біч лицем до замкової брами, як три велетенські полотняні палаци. Роб став табором подалі від замку, де вище й сухіше, але Зелений Зубець так розлився, що навіть лизнув кілька непродумано поставлених наметів.

Тут музика з замку чулася краще. Над табором прокочувалися барабанні й суремні хвилі. Музики у ближньому замку награвали одну пісню, в дальньому — іншу, і їхні співи більше нагадували битву.

— Не дуже добре грають,— зауважила Арія.

Гончак хрокнув — мабуть, то був сміх.

— Зараз у Ланіспорті глухі старухи скаржаться на гуркіт, це точно. Казали, лорд Волдер Фрей слабує на очі, але я не думав, що й на кляті вуха теж.

Арія піймала себе на тому, що воліла б, аби зараз був білий день. Якби вийшло сонце й повіяв вітер, вона б могла ліпше роздивитися прапори. Пошукала б деривовка Старків, чи бойовий топір Сервинів, чи кулак Гловерів. Але у вечірніх сутінках усі кольори здавалися сірими. Дощ зменшився до мжички, майже до імли, але перед тим устиг так намочити стяги, що вони обвисли, як ганчірки,— нічого не роздивишся.

По периметру табору наставили фургонів і возів, щоб забезпечити такий-сякий захист у разі нападу. Саме там чатові й зупинили Гончака з Арією. У світлі ліхтаря, якого тримав сержант, Арія розгледіла, що плащ у нього блідо-рожевий, у червоних сльозинках. Вояки під його командуванням мали на грудях, де серце, герби лорда П’явки — облупленого чоловіка Страхфорту. Їм Сандор Кліган переповів ту саму байку, що й роз’їзду, але болтонівський сержант виявився твердішим горішком, ніж сер Донел Гейг.

— Солонина не для панського весілля,— презирливо мовив він.

— У мене ще засолені свинячі ніжки, сер.

— Не на бенкет, це точно. Бенкет уже майже закінчився. І я північанин, а не якийсь там південський лицар з невисохлим молоком на губах.

— Мені велено знайти стюарда або кухаря...

— Замок зачинений. Лордів просили не турбувати,— Сержант хвильку поміркував.— Можеш розвантажитися тут, біля святкових наметів,— він указав рукою в кольчужній рукавиці.— Від елю апетит розігрується, а старий Фрей і не помітить, що кількох свинячих ніжок бракує. Зубів-то в нього все одно немає. Спитаєш Седжкінса, він знатиме, що з тобою робити.

Лицар гаркнув команду, і його люди відкотили вбік один з возів, щоб дати дорогу.

Гончак вперіщив коней батогом, поганяючи до святкових наметів. Здавалося, на них ніхто не звертає уваги. Хлюпаючи по воді, проїхали ряди яскравих шатер, мокрі шовкові стінки яких світилися від розпалених усередині ламп і жаровень, немов чарівні ліхтарики,— рожеві, золоті й зелені, смугасті, в ромбиках і картаті, прикрашені птахами та звірами, галочками й зірками, кружечками й малюнками зброї. Арія запримітила зелений намет з шістьма жолудями на вставках — згори три, нижче два, ще нижче один. «Лорд Смолвуд»,— здогадалася вона, пригадавши далекий Жолудевий Палац і леді, яка сказала Арії, що вона гарна.

Проте на кожне мерехтливе шовкове шатро було дві дюжини повстяних і полотняних наметів, тьмяних і темних. Були й намети-касарні, в які поміщалося чотири десятки солдатів, але навіть вони здавалися карликовими на тлі величезних весільних шатер. Схоже, пиятика тривала вже кілька годин. До Арії долинали гучні тости і брязкіт кухлів, до яких домішувався звичний таборовий галас — іржання коней і брехіт собак, торохтіння фургонів у темряві, сміх і лайка, тенькіт і тукання криці й дерева. З наближенням до замку музика дедалі гучнішала, але крізь неї пробивався глухий і похмурий звук: річка, розлитий Зелений Зубець, ревіла, як лев у лігві.

Арія крутилася й вертілася, намагаючись роздивитися все водночас, сподіваючись побачити деривовка на гербі, або сіро-білий намет, або знайоме з Вічнозиму обличчя. Але бачила тільки незнайомців. Вона довго розглядала чоловіка, який в очереті справляв нужду, але це був не Пиворіз. З намету зі сміхом випірнула напівроздягнена дівиця, але намет виявився блакитним, а не сірим, як Арії здалося спершу, й чоловік, який побіг наздоганяти дівицю, мав на камзолі лісокота, а не деривовка. Під деревом троє стрільців кріпили навощені тятиви до своїх довгих луків, та були це не батькові стрільці. Дорогу перейшов мейстер — занадто молодий і худий, щоб виявитися мейстром Лувіном. Арія звела погляд на Близнючок: нагорі у вежах м’яко світилися вікна в кімнатах, де запалили вогні. У мряці замки видавалися страшнуватими й таємничими, наче з казок старої Нан, але це був не Вічнозим.

Біля святкових наметів було найзавізніше. Широкі запинала підв’язали, туди-сюди шастали чоловіки з рогами й кухлями в руках, деякі в товаристві повій. Коли Гончак проїжджав повз перший намет, Арія зазирнула всередину й побачила сотні людей, які розсілися на лавках і штовхалися біля діжок з медом, пивом і вином. Усередині заледве можна було протиснутися, але на це ніхто не зважав. Принаймні там було сухо й тепло. Змерзла й мокра Арія могла тільки позаздрити. Дехто навіть співав. Дрібненька мжичка аж парувала біля виходу, нагріваючись від тепла, яке струменіло зсередини.

— За лорда Едмура й леді Рослій,— прокричав голос. Усі випили, а хтось інший гаркнув: — За Юного Вовка й королеву Джейн!

«Хто така королева Джейн?» — на мить зацікавилася Арія. Вона-бо знала тільки одну королеву — Серсі.

Перед наметами були вириті кострища — попід грубими плетеними та шкуратяними навісами, які захищали від дощу, тільки якщо він був прямий. Але з ріки віяв вітер, тож краплі все одно залітали всередину, й від цього багаття сичали й пихкали. Понад вогнем служки повертали на рожнах великі окости. Від запахів у Арії потекли слинки.

— Може, зупинимося? — запитала вона в Сандора Клігана.— В наметах є північани.

Їх вона впізнала по бородах, по обличчях, по ведмежих і тюленячих шубах, по їхніх тостах і піснях,— то були Карстарки, Амбери й люди з гірських кланів.

— Можу заприсягтися, тут є люди і з Вічнозиму.

Батькові люди, вояки Юного Вовка, деривовки Старків.

— Твій брат у замку,— озвався Гончак.— І мати теж. Ти хочеш до них чи ні?

— Так,— сказала вона.— А як же Седжкінс?

Сержант-бо казав спитати Седжкінса.

— Седжкінс може собі в дупу розпечений рожен запхати,— змахнув Кліган батогом, і той, свиснувши крізь м’який дощик, ляснув коня по боці.— Мені потрібен твій клятий брат.