Буря Мечів

Джон

Йому снилося, що він знов у Вічнозимі — кульгає повз кам’яних королів на їхніх престолах. Їхні сірі гранітні очі проводжали його, а сірі гранітні пальці стискалися на руків’ях іржавих мечів, що лежали у них на колінах. «Ти не Старк,— бурмотіли вони важкими гранітними голосами.— Тобі тут не місце. Забирайся». А він глибше пірнав у темряву. «Батьку! — гукав він.— Бране! Риконе!» Ніхто не відповідав. Шию обдував холодний вітерець. «Дядьку! — гукав Джон.— Дядьку Бенджене! Батьку! Будь ласка, батьку, поможи мені!» Нагорі почулися барабани. «У великій залі бенкет, але мене там не чекають. Я не Старк, мені тут не місце». Милиця ковзнула, і він упав навколішки. У крипті темнішало. Десь погасло світло. «Ігритто? — прошепотів Джон.— Пробач мене. Будь ласка». Та то був деривовк, попелястий і примарний, у плямах крові,— його золоті очі сумно сяяли в мороці...

У келії було темно, ліжко тверде. Його власне ліжко, пригадав Джон, його власне ліжко у його власній келії стюарда в покоях Старого Ведмедя. Взагалі-то тут йому мали би снитися солодші сни. Навіть загорнувшись у шкури, він мерзнув. Раніше, до розвідки, разом з ним у келії спав Привид, грів його холодними ночами. А в глушині біля Джона спала Ігритта. «І тепер нема їх обох». Він власноруч спалив Ігритту, як вона й хотіла, а Привид... «Де ти?» Невже він теж загинув, невже саме це й означав той сон — той закривавлений вовк у крипті? Але вовк уві сні був сірий, а не білий. «Сірий, як Бранів вовк». Може, тенійці вистежили його й убили біля Корони Королеви? Якщо так, Бран для нього втрачений назавжди.

Отак міркував Джон, коли засурмив ріжок.

«Ріжок зими»,— подумав Джон, не до кінця прокинувшись. Але Манс так і не відшукав ріжок Джорамуна, тож ні, це не може бути він. Почувся другий сигнал, довгий і гучний, як і перший. Джон розумів: слід підвестися й іти на Стіну, але як же це важко!..

Відкинувши хутра, він сів. Біль у нозі став тупий, його можна витримати. Для тепла Джон спав у білизні, бриджах і сорочці, тож лишалося тільки натягнути чоботи, дублену шкіру й кольчугу і накинути плащ. Ріжок знову просурмив два довгі сигнали, і Джон, закинувши на плече Довгопазур, відшукав милицю й пострибав сходами вниз.

Надворі була глупа ніч, страшенно холодна і хмарна. Брати вже висипали з веж і фортець, дорогою до Стіни застібаючи на собі пояси з мечами. Джон пошукав Пипа та Грена, але не знайшов. Можливо, хтось із них і сурмить у ріжок, стоячи на чатах. «Це Манс,— подумав Джон.— Прийшов нарешті. Ще одна битва — і спочинок. Живих чи мертвих, нас чекає спочинок».

Де колись були сходи, лишилася тільки велетенська купа обгорілого дерева й обваленої криги попід Стіною. Тепер нагору піднімав коловорот, але в кліті поміщалося тільки десятеро людей, та й коли підійшов Джон, кліть уже їхала нагору. Доведеться чекати своєї черги. З ним чекали й інші: Шовк, Маллі, Зайвий Чобіт, Кегз, білявий здоровань Гарет з конячими зубами. Всі його так і звали — Кінь. Він був конюшим у Кротівці — один з небагатьох кротівців, хто лишився в Чорному замку. Решта ж повернулися до своїх ланів і халуп, або ж до своїх ліжок у підземному борделі. А Кінь, оцей здоровезний дурень з конячими зубами, хотів убратися в чорне. Лишилась і Зі — повія, яка так добре вправлялася з арбалетом, а ще Ной зоставив трьох хлопчаків-сиріт, чий батько загинув на сходах. Вони були ще малі — дев’ять, вісім і п’ять років,— але ніхто більше їх брати, схоже, не хотів.

Чекаючи, заки повернеться кліть, Клайдас приніс усім кухлі глінтвейну, а Трипалий Гоб роздав скибки чорного хліба. Джон, узявши скоринку, вп’явся в неї зубами.

— Це Манс Рейдер? — схвильовано поцікавився Шовк.

— Будемо сподіватися.

У темряві живуть і страшніші за дикунів істоти. Джон пам’ятав слова, які промовив дикунський король на Кулаці Перших Людей, стоячи серед рожевого снігу. «Коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті. Боротися з мертвими неможливо. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я». На саму думку про це вітер здався ще холоднішим.

Нарешті кліть із брязкотом спустилася, розгойдуючись на кінці довгого ланцюга, і брати мовчки залізли всередину й зачинили двері.

Маллі тричі смикнув сигнальну мотузку. За мить вони вже піднімалися, спершу ривками, згодом плавніше. Ніхто не розмовляв. Нагорі кліть гойднулася вбік, і вони один по одному вилізли. Кінь допоміг Джонові спуститися на кригу. Холод ударив у зуби, мов кулак.

Нагорі вздовж Стіни горіли вервечкою вогні — в залізних відрах, підвішених на палі вище людського зросту. Холодний ніж вітру крутив і куйовдив полум’я, і ясне жовтогаряче світло весь час мінилося. Повсюди напоготові стояли в’язки стріл до арбалетів, луків і стрілометів, а також списів. Навалені були десятифутові гори каміння, поряд з ними вишикувалися барила зі смолою і оливою. Бовен Марш лишив Чорний замок з великим запасом усього, крім людей. Вітер шарпав чорні плащі опудал-чатових, які стриміли уздовж валів зі списами в руках.

— Сподіваюся, в ріжок сурмив не один з них,— пожартував Джон, докульгавши до Донала Ноя.

— Ти чуєш? — запитав Ной.

Вітер, коні — і щось іще.

— Мамонт,— сказав Джон.— Це мамонт.

З широкого приплюснутого зброяревого носа вихоплювалися хмарки пари. На північ від Стіни розстилалося море пітьми, якому, здавалося, кінця-краю немає. Вдалині Джон розрізняв слабеньке червоне сяйво вогнів, які рухалися через ліс. Це Манс, ясно як білий день. Чужі не запалюють смолоскипів.

— Як нам з ними битися, якщо їх не видно? — запитав Кінь.

Донал Ной повернувся до двох величезних метавок, які полагодив Бовен Марш.

— Світла! — заричав він.

У пращі квапливо завантажили барила смоли й підпалили від смолоскипів. Вітер роздмухав полум’я до ярого червоного шаленства.

— Стріль! — загорлав Ной. Противаги пірнули вниз, важелі зметнулися вгору та стукнулися об м’яку підбивку поперечок. Запалена смола полетіла в темряву, відкидаючи на землю моторошне миготливе світло. Джон запримітив мамонтів, які важко переступали в напівтемряві, але так само швидко вони зникли з очей. «Дюжина, а може, й більше». Барила, гепнувшись на землю, тріснули. Почувся басовитий рев, і щось загарчав давньою мовою велет — голос його звучав, наче грім давнини, і в Джона аж сироти побігли по спині.

— Ще! — гаркнув Ной, і метавки завантажили вдруге. Ще два барила запаленої смоли з тріском полетіли в темряву й розбилися серед ворогів. Цього разу одне з них вдарилось у всохле дерево, огорнувши його полум’ям. «Не дюжина мамонтів,— подумав Джон,— сотня».

Він підійшов до краю. «Обережно,— нагадав він собі,— вниз летіти далеко». Рудий Алін на чатах знов засурмив у ріжок: «А-а-агу-у-у, а-а-агу-у-у!» І цього разу дикуни відповіли йому, але не одним ріжком, а дюжиною, ще й барабанами і волинками. «Ми прийшли,— здавалося, промовляють вони,— ми прийшли проломити вашу Стіну, захопити ваші землі й забрати ваших дочок». Завивав вітер, рипіли й гупали метавки, літали барила. Позаду велетів на мамонтах Джон роздивився людей, які наближалися до Стіни з луками й сокирами. Їх двадцятеро чи двадцять тисяч? У темряві цього не скажеш. «Битва сліпих, тільки в цій битві у Манса на кілька тисяч вояків більше, ніж у нас».

— Брама! — крикнув Пип.— Вони вже під брамою!

Стіна була занадто вже велика, щоб штурмувати її звичайними методами: зависока для драбин і облогових башт, затовста для таранів. Немає на світі катапульти, щоб метнула такий камінь, який проб’є її, а якщо спробувати її запалити, крига загасить вогонь. Можна перелізти, як зробили це нальотчики під Сіровартою, та спроможні на це лише люди дужі, треновані, рукасті, хоча й вони можуть кінчити, як кінчив Ярл: нахромленим на дерево. «їм треба взяти браму, бо в іншому разі вони не пройдуть».

Але ж брама — кривий тунель у кризі, менша за будь-яку браму в Сімох Королівствах, а така вузька, що розвідникам доводиться проводити там гаронів по одному. Всередині вона перегороджена трьома залізними ґратами, замкненими на засуви й ланцюги та згори захищеними через душники. Зовнішні двері — старі, дубові, дев’ять дюймів завтовшки, окуті залізом, через них теж нелегко пробитися. «Але в Манса є мамонти,— нагадав собі Джон,— і велети».

— Холодно там, унизу, мабуть,— сказав Ной.— Може, зігріємо їх, хлопці?

На краю рядком стояло з дюжину глечиків з оливою. Пип пробігся вздовж ряду зі смолоскипом, підпалюючи їх. За ним біг Оуен Одоробало, один по одному скидаючи глечики вниз. Огорнені язиками світло-жовтого полум’я, ті полетіли на землю. Коли зник останній, Грен вибив клин з барила смоли й також з гуркотом перекотив його через край. Звуки внизу перетворилися на крики й зойки — солодку музику для вух братів.

Та барабани гуркотіли й далі, метавки здригались і гупали, і ніч прошивав виск волинок, наче пронизлива пісня дивних птахів. Септон Селадор теж заспівав тремтливим і хрипким од вина голосом.

На нього накинувся Донал Ной.

— Хтось мені тут зупинить свій меч, і його зморшкувата срака полетить зі Стіни вниз... починаючи з вас, септоне. Лучники! Є в нас кляті лучники?

— Тут,— озвався Шовк.

— І тут,— підхопив Маллі.— Та як мені шукати ціль? Темно, як у свині в череві. Де ворог?

Ной тицьнув на північ.

— Ви спустите достатньо стріл — може, когось і поцілите. Принаймні налякаєте,— він озирнув коло освітлених полум’ям облич.— Мені потрібно двоє лучників і двоє списників, щоб допомогли тримати тунель, якщо дикуни зламають браму.

Наперед ступило більш як десять вояків, і коваль обрав чотирьох.

— Джоне, ти головний на Стіні, поки я не повернуся.

На мить Джонові здалося, що він недочув. Ной лишає йому командування?

— Мілорде?

— Лорд? Я коваль! І я сказав: Стіна в твоїх руках.

«Серед нас є люди старші,— хотілося заперечити Джонові,— кращі. Я ж зелений, як трава влітку. Я поранений, і мене звинувачують у дезертирстві». У нього пересохло в роті.

— Ага,— вичавив він.

Згодом йому здавалося, що ця ніч минула мов уві сні. Пліч-о-пліч з солом’яними солдатами, стискаючи в руках довгі луки й арбалети, лучники випускали сотні стріл в людей, яких зовсім не бачили. Час від часу у відповідь прилітала дикунська стріла. Джон послав людей до менших катапульт, і тоді повітря наповнилося камінням завбільшки з кулак велета, але темрява проковтнула його, як людина може проковтнути жменю горіхів. У мороці ревіли мамонти, перегукувалися дивні голоси дивнішими мовами, а септон Селадор молився таким гучним і п’яним голосом за прихід світанку, що Джон і сам відчував спокусу штурхнути його через край. Під ногами в них помирав один мамонт, а другий, охоплений полум’ям, чкурнув у ліс, дорогою топчучи і людей, і дерева. Налітав холоднючий вітер. Гоб на ланцюзі піднімав нагору кухлі гарячої цибулевої юшки, й Оуен з Клайдасом напоювали нею лучників просто на позиціях, поміж пострілами. Серед них з арбалетом стала й Зі. Кілька годин метання глечиків щось зрушили в правій метавці, і в неї з гуркотом відірвалася противага, раптово й катастрофічно, з тріском звернувши важіль убік. Ліва метавка досі працювала, але дикуни швидко навчилися уникати того місця, куди приземлялися снаряди.

«У нас би мало бути двадцять метавок, а не дві, на санях і поворотних столах, щоб ми могли їх пересувати». Даремно зараз було про це мріяти. Так само можна мріяти про додаткову тисячу вояків, або ж про дракона — а краще трьох.

Донал Ной не повертався, не повертався й ніхто з тих, хто пішов з ним захищати чорний холодний тунель. «Стіна в моїх руках»,— нагадував собі Джон, коли відчував, як його полишають сили. Він стріляв з лука, пальці вже заціпеніли, не слухалися. Його знов лихоманило, і нога нестримно тремтіла, прошиваючи тіло болем, наче розжареним до білого ножем. «Ще одна стріла, і відпочину,— казав собі Джон уже вп’ятдесяте.— Ще одна». Щоразу як у нього порожнів сагайдак, один з сиріт-кротівчан приносив йому новий. «Ще один сагайдак, і все. До світанку вже недалечко».

Коли ж прийшов ранок, вони не зразу це зрозуміли. Світ і досі був темний, але чорнота почала сіріти, й у мороці почали проступати обриси. Джон опустив лук, задивившись на скупчення важких хмар, що затягнули небо на сході. За ними проглядалося сяйво,— а може, йому це просто снилося? Він вставив чергову стрілу.

І тут прорвалося сонце на сході, націливши на поле бою бліді списи світла. Джон аж затамував подих, угледівши півмилі зачищеної від дерев землі від Стіни ген до узлісся. За півночі брати перетворили її на пустелю з почорнілою травою, киплячою смолою, битим камінням і трупом. Туша обгорілого мамонта вже привабила ворон. На землі валялися й мертві велети, а за ними...

Поряд з Джоном хтось застогнав, і долинув голос септона Селадора:

— Мати милостива, ох! Ох-ох-ох, Мати милостива!

Попід деревами зібралися всі дикуни на світі: нальотчики й велети, варги й шкуроміни, горяни й моряки, людожери з крижаних річок, печерники з фарбованими обличчями, собачі колісниці з Замерзлого узбережжя, рогоногі з твердими як дублена шкіра підошвами,— всі ці дивні дикі народи, яких зібрав Манс, аби нарешті пробити Стіну. «Це не ваша земля,— кортіло закричати до них Джонові.— Тут вам не місце. Забирайтеся!» Та у відповідь йому причувся регіт Тормунда Велетозгуба. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— сказала б на це Ігритта. Джон стиснув і розтиснув пальці на робочій руці, звичній до меча, хоча й розумів, що до меча тут не дійде.

Його кидало то в пал, то в холод, і довгий лук раптово зробився неймовірно тяжким. Бій з магнаром — то було ніщо, зненацька збагнув він, і нічний бій — теж ніщо, таке собі промацування: кинджал у темряві, спроба заскочити їх зненацька. А справжня битва тільки починається.

— Не знав я, що їх буде так багато,— сказав Шовк.

Джон знав. Він їх уже бачив, тільки не так, як зараз, коли вони вишикувались у бойові порядки. На марші дикунська валка розтягнулася на багато льє, як довжелезний черв’як, побачити її всю одразу було неможливо. А от зараз...

— Наступають,— зронив хтось хрипко.

В центрі дикунської шереги їхали мамонти, бачив Джон, сотня чи й більше мамонтів, везучи на спинах велетів з обушками й кам’яними сокирами. Біля них бігли піші велети, які котили на велетенських дерев’яних колесах дерево з загостреним кінцем. «Таран»,— похмуро подумав Джон. Якщо брама ще тримається, кілька цілунків цієї штуки швидко перетворять її на скіпки. Обабіч дикунів їхало море вершників у дубленій шкірі, з обпаленими ратищами; бігли лучники, бігли сотні піхотинців зі списами, пращами, палицями та шкуратяними щитами. Кістяні колісниці з Замерзлого узбережжя гримотіли на флангах, стрибаючи на корінні й камінні позаду запряжок великих білих собак. «Шал дикого світу»,— подумав Джон, слухаючи вищання волинок, гавкіт і гарчання собак, ревіння мамонтів, свист і крики вільного народу, ричання велетів їхньою давньою мовою. Від криги відлунював гуркіт барабанів і котився, наче грім.

Джон відчув навколо розпач.

— Та їх, певно, сотня тисяч,— простогнав Шовк.— Як нам зупинити стількох?

— Їх зупинить Стіна,— почув Джон власний голос. Розвернувшись, він повторив гучніше: — Їх зупинить Стіна.

То були порожні слова, але йому потрібно було їх промовити — майже так само, як братам потрібно було їх почути.

— Манс хоче залякати нас своєю чисельністю. Він гадає, ми дурні? — Джон уже кричав, забувши про ногу, і його слухали всі й кожен.— Колісниці, вершники, всі ці піші дурні... що вони зроблять нам тут, нагорі? Ви колись бачили, щоб мамонт видерся на стіну? — зареготався він, і його сміх підхопили Пип, Оуен і ще дюжина хлопців.— Вони ніщо, з них толку не більше, ніж з оцих наших солом’яних братів, вони не можуть нас дістати, не можуть нам нічого вдіяти, і налякати нас вони теж не можуть, ні?

— Ні! — загорлав Грен.

— Вони внизу, а ми нагорі,— провадив Джон,— і поки ми тримаємо браму, вони не пройдуть. Не пройдуть!

На той час горлали вже всі, підтримуючи його гуркотом слів, вимахуючи мечами й луками, і щоки їхні розчервонілися. Джон помітив Кегза, в якого під рукою висів бойовий ріжок.

— Брате,— звернувся до нього Джон,— сурміть бій.

Широко посміхнувшись, Кегз підніс ріжок до вуст і двічі протяжно засурмив, що означало: дикуни! Інші ріжки підхопили цей клич, аж, здалося, здригнулася Стіна, і луна цих гортанних стогонів заглушила всі звуки.

— Лучники,— мовив Джон, коли сурми затихли,— цільтесь у велетів з тараном, усі до останнього. Стріляйте за моєю командою, не раніше. ВЕЛЕТИ З ТАРАНОМ! Стріли мають їх поливати на кожному кроці, але мусимо дочекатися, поки вони вишикуються. Кожен, хто змарнує стрілу, полізе вниз її забирати, чули мене?

— Так,— гаркнув Оуен Одоробало,— я чую, лорде Сноу.

Джон засміявся — він сміявся як п’яний чи божевільний, і з ним сміялися брати. Він бачив: колісниці й вершники на флангах уже добряче обігнули дикунів по центру. Дикуни ще й третину милі не здолали, а бойовий порядок уже розпадався.

— Заряджайте в метавки триболи,— звелів Джон.— Оуене, Кегзе, спрямуйте катапульти в центр. Стріломети заряджайте вогняними дротиками й чекайте на мою команду,— мовив він і тицьнув у хлопчаків-кротівців.— Ти, ти і ти, ставайте тут зі смолоскипами.

Наближаючись, дикунські лучники стріляли: кидалися вперед, зупинялися, випускали стрілу, тоді знову пробігали десяток ярдів, їх було так багато, що в повітрі постійно літали хмари стріл, та жодна не долітала. «Марна справа,— думав Джон.— От де дається взнаки брак дисципліни». Маленьким дикунським лукам з кості й дерева далеко було до велетенських тисових луків Нічної варти, та й дикуни цілилися в людей, які були на сімсот футів вище.

— Нехай стріляють,— сказав Джон.— Чекайте. Тихше.

За спинами маяли плащі.

— Вітер дме нам в обличчя, він здуватиме стріли. Чекайте.

Ближче, ближче. Волинки голосили, барабани гуркотіли, дикунські стріли пурхали і падали.

— Натягнули! — Джон підніс власного лука й напнув стрілу до вуха. Так само зробив Шовк, і Грен, і Оуен Одоробало, і Зайвий Чобіт, і Блекджек Булвер, Аррон і Емрик. Підкинула арбалет до плеча Зі. Джон дивився, як наближається таран, а обабіч нього важко тупали мамонти й велети. Здалеку вони були такі маленькі, що їх, здавалося, долонею розчавити можна. «Якби тільки рука в мене була така велика». Вони ступили на поле побоїща. З туші дохлого мамонта, обабіч якого тупотіли дикуни, злетіли сотні ворон. Ближче і ближче, аж поки...

— СТРІЛЬ!

Чорні стріли з сичанням метнулися вниз, як змії на оперених крилах. Джон не марнував часу, роздивляючись, куди вони влучили. Щойно перша стріла вилетіла з лука, він потягнувся по другу.

— В гніздо — дотяг — стріль!

Тільки-но стріла майнула, він намацав наступну.

— В гніздо — дотяг — стріль!

Знову і знову. Джон крикнув команду метавці й одразу почув рипіння, й затим важко гупнувся велет: це в повітря вилетіла сотня гострих сталевих трибол.

— Катапульти! — гукнув Джон.— Стріломети. Лучники, стріляйте без команди.

Тепер уже стріли дикунів поціляли в Стіну, але на сотню футів нижче, ніж треба. Другий велет завертівся й заточився. В гніздо — дотяг — стріль. Мамонт врізався в сусіднього, бачив Джон, і на землю посипалися велети. В гніздо — дотяг — стріль. Таран упав, зламавшись, бачив Джон, а велети, які штовхали його, лежали мертві або присмертні.

— Вогняні стріли,— крикнув він.— Таран має згоріти.

Ревіння поранених мамонтів і громовитий крик велетів змішувалися з барабанами й волинками, створюючи жахливу какофонію, а лучники все напинали тятиви і стріляли, так наче поглухли, як покійний Дик Форлард. Може, останні брати тут — рештки колишньої величі, але ж вони — вояки Нічної варти, чи майже вояки — зараз це байдуже. «І тому дикуни не пройдуть».

Один з мамонтів ошаліло бігав, розкидаючи дикунів своїм хоботом і топчучи ногами лучників. Джон ще раз напнув тятиву й пустив стрілу тварині в кошлату спину, щоби ще її підстьобнути. На сході й на заході фланги дикунського війська, не зустрівши опору, досягли Стіни. Зупинялися й розверталися колісниці, а вершники безцільно купчилися під велетенським крижаним стрімчаком.

— Брама! — почувся крик. Певно, Зайвого Чобота.— Мамонт коло брами!

— Вогонь,— гаркнув Джон.— Грене, Пипе!

Грен пожбурив геть лук, перекинув на бік барило оливи й покотив до краю Стіни, де Пип вибив з нього клин, запхав у отвір скручену ганчірку й підпалив її від смолоскипа. Удвох вони перекинули барило через край. На сотню футів нижче воно врізалося в Стіну й тріснуло, вибухнувши клепками й полум’яною оливою. А Грен уже котив до краю наступну діжку, і Кегз також. Пип підпалив обидві.

— Попався! — закричав Шовк, звісивши голову з краю так, що Джон був певен: зараз він униз гримнеться.— Попався, попався, попався!

Долинало ревіння вогню. В поле зору потрапив охоплений вогнем велет: він спіткнувся й покотився по землі.

І тут раптом почали розбігатися мамонти — тікали нажахано від диму й вогню, врізаючись у тих, що позаду. Ті, своєю чергою, теж розвернулись і погнали; велети й дикуни розбігалися з їхньої дороги. За мить почав розвалюватися весь центр бойового порядку. Вершники на флангах вирішили, що їх покинули, й собі повернули назад, хоча жоден з них навіть не був поранений. Навіть колісниці покотили назад, так нічого й не зробивши: полякали тільки своїм виглядом і гуркотом. «Якщо вже вони зламаються, то зламаються з тріском»,— думав Джон, спостерігаючи, як дикуни відступають. Усі барабани стихли. «Як тобі така музика, Мансе? Тут ти дорнянина жінку не пізнав?»

— Є в нас поранені? — запитав він.

— Кляті вилупки мені в ногу поцілили,— Зайвий Чобіт висмикнув стрілу й помахав над головою.— В дерев’яну!

Нестройно полетіли радісні вигуки. Схопивши Оуена за руки, Зі закружляла його, а тоді в усіх на очах поцілувала довгим поцілунком. Джона вона теж хотіла поцілувати, але він, стримавши її за плече, лагідно, але твердо її відтрутив.

— Не треба,— сказав він. «Досить з мене поцілунків». Знагла він відчув, що ледве стоїть, а нога пече від коліна до паху. Він навпомацки пошукав милицю.— Пипе, проведи мене до кліті. Грене, тепер Стіна твоя.

— Моя? — вигукнув Грен.

— Його? — вигукнув Пип. Важко було сказати, хто з них нажаханий більше.

— Ну,— затинаючись, мовив Грен,— н-ну, а що мені робити, як дикуни знову атакуватимуть?

— Зупиниш їх,— сказав Джон.

Коли спускалися вниз у кліті, Пип скинув шолом і витер чоло.

— Мерзлий піт. Яка бридота — мерзлий піт! — розсміявся він.— Боги, в житті не був я такий голодний. Я б зараз цілого тура зжер, присягаюся. Як гадаєш, Гоб нам Грена приготує?

Та коли він глянув на Джонове обличчя, сміх урвався.

— Що таке? Нога?

— Нога,— погодився Джон, бо слова насилу давалися.

— Не битва ж, правда? Ми ж виграли битву.

— Спитаєш мене, коли я побачу браму,— похмуро кинув Джон. «Мені б зараз багаття, і гарячого поїсти, і тепле ліжко, і чогось від болю в нозі»,— мріяв він подумки. Але спершу слід перевірити тунель і з’ясувати, що там сталося з Доналом Ноєм.

Після бою з тенійцями брати витратили майже цілий день, розчищаючи внутрішню браму від криги й потрощених балок. Пейт Брудний Баняк, Кегз і ще дехто з будівничих гаряче сперечалися, що сміття слід просто лишити, де є: це буде ще одна перешкода для Манса. Але це б означало неможливість обороняти тунель, а Ной такого допускати не збирався. Якщо розставити людей біля душників, а також лучників і списників за кожними внутрішніми ґратами, кілька рішучих братчиків зможуть відбити напад стократ численніших дикунів, завалюючи прохід трупами. Ной не збирався дозволити Мансу Рейдеру вільно пройти крижаний тунель. Отож за допомогою льодорубів, лопат і мотузок уламки сходів відтягнули геть і розкопали браму.

Джон чекав біля холодних залізних ґрат, поки Пип сходить до мейстра Еймона по запасний ключ. Дивина: повернувся він не сам, а з мейстром Еймоном і з Клайдасом, який ніс ліхтар.

— Коли закінчите, прийдеш до мене,— мовив старий до Джона, поки Пип вовтузився з ланцюгами.— Слід поміняти тобі бинти й поставити нову припарку, та й від болю тобі не завадить трохи сновійного вина.

Джон слабко кивнув. Двері розчахнулися. Пип рушив перший, за ним Клайдас із ліхтарем. Джон заледве встигав за мейстром Еймоном. Зусібіч тиснули крижані стіни; він відчував, як холод пронизує до кісток, як давить згори тягар цілої Стіни. Відчуття було, наче входиш у пащу крижаного дракона. Тунель зробив поворот, потім іще один. Пип відімкнув наступні залізні ґрати. Пішли далі, зробили ще поворот — і тут побачили вдалині світло, слабеньке й бліде у товщі криги. «Кепські справи,— одразу зрозумів Джон.— Зовсім кепські».

— Кров на землі,— сказав Пип.

Останні двадцять футів тунелю стали полем бою і могилою. Зовнішні дубові двері, окуті залізом, були порубані й розбиті, зірвані з завіс, і серед уламків усередину заповз один з велетів. Ліхтар заливав жахливу сцену похмурим червонястим світлом. Пип відвернувся — його вивернуло, а Джон піймав себе на тому, що заздрить сліпому мейстру Еймону.

Ной з товаришами чекали дикунів усередині, за масивними залізними ґратами, як оті двоє, які щойно відімкнув Пип. Два арбалети випустили дюжину стріл у велета, який пробивався вперед. Потім у бій, мабуть, вступили списники, штрикаючи його через ґрати. Та велету вистало сили дотягнутися рукою і скрутити шию Пейту Брудному Баняку, потім вчепитися в залізні ґрати й розсунути штаби. Під ногами валялися шматки розірваного ланцюга. «Один велет! Усе це — робота одного-єдиного велета».

— Всі загинули? — стиха спитав мейстер Еймон.

— Так. Останній — Донал.

Меч Ноя глибоко, мало не до руків’я, застряг у горлянці велета. Джон завжди вважав зброяра здорованем, але, затиснений у велетових дебелих руках, той здавався зовсім дитиною.

— Велет йому хребет переломив. Не знаю, хто з них помер перший...— Джон узяв ліхтар і підніс ближче, щоб краще роздивитися.— Маґ.

«На світі я велет останній». Джон відчув дивний смуток, але зараз не було часу на смуток.

— Це Маґ Могутній. Король велетів.

Він відчув, як йому бракує сонця. В тунелі було страшенно холодно й темно, а сморід крові та смерті був просто задушливий. Джон віддав ліхтар назад Клайдасу, протиснувся крізь тіла й погнуті штаби та рушив до світла, щоб визирнути за розтрощені двері.

Дорогу частково перегородила туша дохлого мамонта. Коли Джон протискався повз, його плащ зачепився за один з бивнів звірюки й порвався. Знадвору лежало ще три велети, напівзавалені камінням, грязюкою і застиглою смолою. Де-не-де вогонь підтопив Стіну, від неї повідвалювалися чималі шматки криги й розбилися на почорнілій землі. Джон підвів голову — поглянути, звідки вони відпали. «Звідси Стіна здається велетенською, і таке враження, наче вона просто розчавить тебе».

Джон повернувся в тунель, де чекали решта.

— Слід, наскільки зможемо, полагодити зовнішні двері, а тоді завалити цю ділянку тунелю. Камінням, льодом, чим завгодно. Якщо зможемо, аж до других ґрат. Командування на себе має взяти сер Вінтон, він останній лицар, але починати треба вже, велети повернуться — ми й кліпнути не встигнемо. Треба сказати йому...

— Кажи йому, що хочеш,— лагідно мовив мейстер Еймон.— Він усміхнеться, кивне й забуде. Тридцять років тому серу Вінтону Стауту не вистачило дюжини голосів, щоб стати лордом-командувачем. І з нього був би гарний керівник. І десять років тому з нього ще був би гарний керівник. А тепер уже ні. Ти знаєш це незгірше, ніж знав Донал, Джоне.

То таки була правда.

— Тоді керуйте ви,— мовив Джон до мейстра.— Ви провели на Стіні все своє життя, брати підуть за вами. Нам слід зачинити браму.

— Я мейстер, я вдягнув ланцюг і дав обітницю. Мій орден служить, Джоне. Ми роздаємо поради, а не накази.

— Хтось же має...

— Ти. Ти маєш узяти керівництво на себе.

— Ні.

— Так, Джоне. Це не надовго. Лише поки не повернеться гарнізон. Тебе обрав Донал, а перед ним — Кворин Піврукий. Лорд-командувач зробив тебе своїм стюардом. Ти — син Вічнозиму, племінник Бенджена Старка. Або ти, або ніхто. Стіна в твоїх руках, Джоне Сноу.