Буря Мечів

Джон

Світ здавався сірою пітьмою, що пахла соснами, мохом і холодом. З чорної землі піднімався білий туман, а вершники прокладали собі шлях крізь кучугури каміння й розкошлані дерева, в напрямку гостинних багать, розсипаних, немов коштовне каміння, в долині біля річки. Кострищ було стільки — не порахувати: сотні вогнів, тисячі — ще одна ріка мерехтливого світла вздовж берегів крижано-білої Молочноводої. Джон Сноу розім’яв пальці робочої руки.

З гори спускалися без прапорів і сурем, і тишу порушувало тільки далеке мурмотіння ріки, тупіт копит і торохтіння кістяних обладунків Тарараха. Десь угорі ширяв на велетенських синьо-сірих крилах орел, а внизу рухалися люди, собаки, коні й один білий деривовк.

По схилу покотився камінець, відкинутий копитом, і на цей наглий звук обернув голову Привид. Увесь день він біг за вершниками оддалік, як і зазвичай, та коли над соснами-солдатами зійшов місяць, він, сяючи червоними очима, наздогнав людей. Тарарахові собаки, як завжди, привітали його одностайним гарчанням і диким гавкотом, але деривовк не звернув уваги. Шість днів тому, коли дикуни стали табором на ніч, на нього ззаду напав найбільший хорт, але Привид, розвернувшись, стрибнув на пса — і той утік із закривавленим стегном. Потому решта зграї трималися від нього на безпечній відстані.

Джонів гарон тихенько заіржав, та легкий доторк і тихе слово заспокоїли тварину. Якби ж то і свої страхи Джон Сноу міг так легко втихомирити! Він їхав весь у чорному — у чорному Нічної варти, а попереду й позаду їхали вороги. «Дикуни, а я серед них». Ігритта була вбрана у плащ Кворина Піврукого. Леніл забрав собі його кольчугу, здоров’ячка-списосуджена Рагвіла — його рукавиці, а один з лучників — його чоботи. Кворинів шолом виграв простуватий коротун на ім’я Рик Довгоспис, але шолом погано сидів на його вузькій голові, тож чоловік віддав його Ігритті. А Тарарах поклав у свою торбу Кворинові кістки й закривавлену голову Ебена, який разом з Джоном виїхав на розвідку на Скімливий перевал. «Мертві, всі мертві, крім мене, і я мертвий для світу».

Зразу за Джоном їхала Ігритта. Попереду — Рик Довгоспис. Цим двом кістяний лорд велів його стерегти. «Якщо ворон утече, я ваші кості теж зварю»,— попередив він перед виїздом, посміхаючись крізь криві зуби велетенського черепа, який правив йому за шолом.

Ігритта пхекнула. «Хочеш сам його стерегти? А як волієш, щоб це робили ми, дай нам спокій, і ми все зробимо».

Джон бачив: це і справді вільний народ. Може, Тарарах і ватажок, але ніхто з дикунів не боїться до нього огризатися.

Дикунський ватажок втупився у Джона недружнім поглядом. «Може, їх усіх ти й обдурив, вороне, але не думай, що тобі вдасться обдурити Манса. З одного погляду на тебе він знатиме, що ти брешеш. А коли це станеться, з отого твого вовка він шубу зробить, а тобі розпанахає м’який хлоп’ячий животик і зашиє всередину ласку».

Джон розтиснув і стиснув кулака, під рукавицею поворушивши обпеченими пальцями, але Рик Довгоспис тільки розреготався. «І де ж ви в снігу ласку знайдете?»

Першої ночі, після довгого дня верхи, отаборились у мілкій кам’яній западині на верхівці безіменної гори, тулячись ближче до багаття; тим часом почав падати сніг. Джон спостерігав, як тануть сніжинки, пролітаючи над полум’ям. Попри кілька шарів вовни, хутра й шкіри, він промерз до кісток. Поївши, Ігритта присіла біля нього, натягнувши каптур і для тепла заховавши долоні в рукави.

— Коли Манс дізнається, як ти впорався з Півруким, він зразу тебе визнає,— сказала вона.

— Визнає за кого?

Дівчина глузливо засміялася.

— За ’дного з нас. Чи ти, мо’, думаєш, що ти — єдиний ворон, який злітав до нас зі Стіни? В душі всім вам хочеться полетіти на волю.

— А коли я опинюся на волі,— повільно мовив він,— чи вільний я піти геть?

— Певна річ,— попри криві зуби, в дівчини була тепла усмішка.— А ми вільні тебе забити. Вільним бути небезпечно, але більшості людей це до шмиги,— Ігритта поклала сховану в рукавичку долоню йому на ногу трохи вище коліна.— От побачиш.

«Побачу,— подумав Джон.— Побачу, почую, дізнаюся, а коли це станеться, я повернуся на Стіну й перекажу все». Дикуни вважають його клятвопорушником, але в душі він і досі вояк Нічної варти, що виконує останнє завдання, яке дав йому Кворин Піврукий. «Перш ніж я його вбив».

Біля підніжжя схилу наїхали на невеличкий струмок, який біг передгір’ям, щоб влитись у Молочноводу. Зовні він нагадував каміння під склом, але чути було, як під кригою шумить вода. Тарарах повів загін на той бік, розбиваючи льодяну шкуринку.

Тут до них виїхали пластуни Манса Рейдера. Джон оцінив їх поглядом: восьмеро вершників — і чоловіків, і жінок, вдягнених у хутро й дублену шкіру, а подекуди — в шоломи й деталі кольчуги. Озброєні вони були списами й загартованими у вогні сулицями — всі, окрім ватажка — дебелого білявця зі сльозливими очима, який мав при собі величезну нагострену сталеву косу. Плаксій, одразу здогадався Джон. Про нього чорні брати переказували легенди. Як Тарарах, Гарма Песиголова і Альфин Круковбивця, він був знаним нальотчиком.

— Кістяний лорд! — вигукнув Плаксій, побачивши їх. Тоді поглянув на Джона і його вовка.— А це хто ж такі?

— Ворон до нас перелетів,— мовив Тарарах, який надавав перевагу цьому прізвиську — «кістяний лорд», яке отримав на честь своїх торохкітливих обладунків.— Злякався, що я і його кості позбираю, як кості Піврукого,— він помахав перед дикунами своєю торбою трофеїв.

— Він сам убив Кворина Піврукого,— сказав Рик Довгоспис.— Разом з отим своїм вовком.

— І Орелла прикінчив,— мовив Тарарах.

— Хлопака — варг абощо,— втулила Рагвіла, здоров’ячка-списосуджена.— А його вовк відкусив шмат ноги у Піврукого.

Червоні сльозливі очі Плаксія знову зупинилися на Джоні.

— Справді? Ну, якщо так подивитися, він і справді схожий на вовка. Ведіть його до Манса, може, він його й лишить,— він розвернув коня й учвал помчав геть, а його вершники не відставали.

Віяв вогкий дужий вітер, коли загін перетинав долину Молочноводої і вервечкою переїжджав табір на березі ріки. Привид тримався біля Джона, але запах його летів попереду, як герольд, і дуже скоро новоприбулих з гарчанням і гавкотом оточили дикунські пси. Леніл гаркнув на них, щоб замовкли, але ті навіть не звернули на нього уваги.

— Щось не дуже їм до вподоби твій звір,— мовив Рик Довгоспис до Джона.

— Бо це собаки, а він — вовк,— озвався Джон.— Вони розуміють, що він не з їхньої породи.

«Як і я не з вашої». Але йому слід думати про свій обов’язок, про завдання, яке поклав на нього Кворин Піврукий, коли востаннє вони удвох сиділи біля вогню: зіграти роль перекинчика та знайти те, що шукають дикуни в похмурому холоді пустельних Льодоіклів.

«Якусь силу»,— ось як сказав Старому Ведмедю Кворин, але він помер, так і не дізнавшись ні що це, ні чи знайшов це вже Манс Рейдер під час своїх розкопок.

Уздовж річки, серед возів, підвід і саней, тягнулися багаття. Чимало дикунів поставили намети зі шкур, хутра і повсті. Інші знайшли собі прихисток за камінням під грубими дашками або ж полягали спати просто під возами. Біля одного з багать Джон побачив чоловіка, який загартовував на вогні гостряки довгих дерев’яних списів, а тоді скидав їх на купу. Деінде двоє бородатих юнаків у дубленій шкірі билися на дрючках, наскакуючи один на одного через полум’я, і бурчали, якщо отримували влучний удар. Поблизу колом сиділа дюжина жінок, оперюючи стріли.

«Стріли на моїх братів,— подумав Джон.— Стріли на батькових підданих, на людей з Вічнозиму, Пущанського Насипу й Останнього Вогнища. Стріли на Північ».

Але бачив він не тільки підготовку до війни. Бачив він також і жіночі танці, чув і плач немовляти, перед Джоновим гароном пробіг хлопчак, цілком закутаний у хутро й задиханий від гри. Вільно блукали собі вівці й кози, а воли топталися на узбережжі в пошуках трави. З одного багаття тягнуло смаженою бараниною, а над іншим Джон побачив вепра, якого обертали на дерев’яному рожні.

На галявині, оточеній високими соснами-солдатами, Тарарах стрибнув з коня.

— Станемо табором тут,— мовив він до Леніла, Рагвіли й решти.— Нагодуйте коней, тоді собак, а тоді й самі поїсте. Ігритто, Довгосписе, ведіть ворона — нехай Манс на нього гляне. А випатраємо його ми пізніше.

Решту шляху здолали пішки, проминаючи ще і ще багаття й намети, а Привид насідав на п’яти. Джон у житті не бачив стільки дикунів. Цікаво, думав він, чи взагалі хто стільки їх бачив. «Табір тягнеться нескінченно,— міркував він,— але більше це схоже на сотню таборів, ніж на один, і всі ці табори один за одного вразливіші». Розтягнувшись на довгі милі, дикуни не поставили серйозного захисту — не мали вони ні ровів, ні частоколу, тільки невеличкі загони пластунів об’їжджали периметр. Кожен гурт, клан чи селище просто стали собі, де захтіли, тільки-но побачили, що інші зупиняються, або ж нагледіли собі вигідне місце. «Вільний народ». Якщо Джонові брати заскочать їх у такому безладі, чимало представників цього народу заплатять за цю волю кров’ю свого життя. Їхня чисельність проти дисципліни Нічної варти, а в бою дисципліна побиває в дев’ятьох випадках з десятьох, як одного разу сказав йому батько.

Королівський намет сплутати було неможливо. Він був утричі більший за всі, які бачив Джон, а ще зсередини линула музика. Як і чимало менших наметів, цей був змайстрований зі зшитих хутр, тільки в Манса Рейдера хутра ці були білі й кошлаті — шкури снігового ведмедя. Гострий дах увінчували здоровезні роги велетенського лося з тих, які колись, у часи перших людей, вільно мандрували Сімома Королівствами.

Принаймні тут знайшлися оборонці: двоє чатових біля входу в намет, які, в одній руці тримаючи щит, спиралися на довгі списи. Побачивши Привида, один з них наставив гостряк списа й мовив:

— Звір лишається знадвору.

— Привиде, сидіти,— скомандував Джон. Деривовк сів.

— Довгосписе, наглядай за звіром,— Тарарах відігнув запинало намету й жестом запросив Джона з Ігриттою всередину.

У наметі було жарко й задимлено. По чотирьох кутках стояли кошики запаленого торфу, наповнюючи повітря тьмяним червонуватим світлом. Земля тут теж була встелена шкурами. Стоячи тут у чорному, очікуючи на милість перекинчика, який називався королем-за-Стіною, Джон почувався неймовірно самотнім. Коли очі його призвичаїлися до димних червонуватих сутінок, він роздивився шістьох людей; ніхто з них не звертав на нього уваги. Темночубий юнак пив із симпатичною білявкою мед з одного рогу. Над жаровнею стояла вагітна жінка, смажачи пару курчат, а сивий чоловік у подертому чорно-червоному плащі сидів, схрестивши ноги, на подушці, граючи на лютні та співаючи:

Джон знав цю пісню, хоча дивно було чути її тут, у потертому шкуратяному наметі за Стіною, за десять тисяч льє від червоних гір і теплих вітрів Дорну.

Тарарах, чекаючи на закінчення пісні, скинув свій пожовкли і і шолом. Під обладунками з кістя та шкіри він виявився невеличким чоловіком, та й обличчя під велетовим черепом теж було звичайнісіньке — з роздвоєним підборіддям, ріденькими вусами й землистими запалими щоками. Очі він мав близько посаджені, брови зрослися на переніссі, а обабіч темного мису волосся на чолі світилися залисини.

Поряд з жаровнею на стільчику сидів опецькуватий, зате неймовірно широкий у плечах чолов’яга і їв з рожна курча. По підборіддю в нього скрапував гарячий смалець просто в білосніжну бороду, але він усе одно щасливо усміхався. На дебелих руках красувалися широкі золоті браслети з вигравіюваними рунами, а вдягнений він був у важку чорну кольчугу, яку можна було тільки зняти з мертвого розвідника. За кілька футів од нього хмурився над картою вищий і тонший чоловік у шкірянці, обшитій бронзовими пластинами; за спиною в нього в шкіряних піхвах висів великий дворучний меч. Чоловік був стрункий як спис, жилавий, гладенько поголений, лисий, з прямим виразним носом і глибоко посадженими сірими очима. Можна було б навіть назвати його вродливим, якби не вуха: десь він позбувся обох — чи то мороз постарався, чи то ворожий ніж — сказати напевне Джон не міг. Через їхню відсутність голова здавалася вузькою і загостреною.

І білобородий, і лисий безпомильно були вояками — Джон зрозумів це з першого погляду. «Ці двоє набагато небезпечніші за Тарараха». Цікаво, думав він, хто з двох — Манс Рейдер?

Коли затихли останні ноти «Жінки дорнянина», безвухий лисань відірвався від карти й люто нахмурився до Тарараха й Ігритти — і до Джона, який стояв між ними.

— Це що таке? — поцікавився він.— Ворон?

— Чорний байстрюк, який випатрав Орелла,— мовив Тарарах,— а ще він — клятий варг.

— Ви мали всіх їх повбивати.

— Цей перейшов на наш бік,— пояснила Ігритта.— Власноруч зарубав Кворина Піврукого.

— Оцей хлопчисько? — безвухий розлютився на таку новину.— Піврукий мав дістатися мені! Ім’я в тебе є, вороне?

— Джон Сноу, ваша світлосте.

Цікаво, думав він, чи не чекають від нього, щоб він і коліно прихилив?

— «Ваша світлосте»? — безвухий поглянув на білобородого здорованя.— Бачиш. За короля мене має.

Бородань так розреготався, аж шматочки курки полетіли навсібіч. Тоді зворотом велетенської долоні витер з рота смалець.

— Сліпий хлопчина, певно. Хто ж це чував про безвухого короля? Та в нього корона спаде просто на шию! Ха! — вищирився він до Джона, витираючи пальці об штани.— Стули дзьоба, вороне. І розвернися — тоді, може, і знайдеш того, кого шукаєш.

Джон розвернувся.

Співець звівся на ноги.

— Я — Манс Рейдер,— представився він, відкладаючи лютню.— А ти — байстрюк Неда Старка, Сноу Вічнозимський.

Вражений Джон на мить застиг, утративши мову, аж нарешті, трішки оговтавшись, промимрив:

— Звідки... звідки ви знаєте...

— Про це пізніше,— сказав Манс Рейдер.— Сподобалася тобі пісня, хлопче?

— Так. Я вже чув її.

— Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,— легковажно проспівав король-за-Стіною,— я ж дорнянина жінку пізнав... Скажи-но, правду мовить кістяний лорд? Ти зарубав мого давнього друга Піврукого?

— Так.

«Хоча його заслуги в цьому більше, ніж моєї».

— Ніколи більше Тінява вежа не буде такою застрашливою,— з сумом у голосі зронив король.— Кворин був моїм ворогом. Та колись давно — моїм братом. Отож... мені слід тобі дякувати за те, що вбив його, Джоне Сноу? Чи проклинати тебе? — він глузливо посміхнувся.

Король-за-Стіною геть не схожий був на короля — не схожий навіть на дикуна. Він був середній на зріст, стрункий, з гострими рисами обличчя, з проникливими карими очима й довгим каштановим волоссям, яке здебільшого вже посивіло. Вбирався він у вовну та шкіру, а єдиною деталлю туалету, вартою уваги, був пошарпаний чорний плащ, довгі проріхи на якому були залатані побляклим червоним шовком.

— Вам слід дякувати мені за те, що вбив вашого ворога,— нарешті сказав Джон,— і проклинати мене за те, що вбив вашого друга.

— Ха! — розреготався білобородий.— Гарно сказано!

— Згода,— Манс Рейдер поманив Джона ближче.— Якщо ти збираєшся до нас приєднатися, варто з нами познайомитися. Чоловік, якого ти прийняв за мене, це Стир, магнар Тенійський. «Магнар» означає «лорд» давньою мовою.

Безвухий холодно глянув на Джона, а Манс обернувся до білобородого.

— Наш лютий пожирач курчат — це мій вірний Тормунд. Жінка...

Тут Тормунд звівся на ноги.

— Стривай. Титул Стира ти назвав, назви і мій.

— Як зволиш,— розсміявся Манс Рейдер. Джоне Сноу, перед тобою — Тормунд Велетозгуб, балаклій, сурмач і льодоруб, який ще називається Тормунд Грім-кулак, ведмедицям чоловік, медовий король червоноградський, співрозмовник богів і батько полчищ.

— Отак більше на мене схоже,— мовив Тормунд.— Приємно познайомитися, Джоне. Люблю варгів, до речі, а от Старків не люблю.

— Добра жінка біля жаровні,— провадив Манс Рейдер,— це Далла.

Вагітна сором’язливо всміхнулася.

— Стався до неї як до королеви, бо вона носить мою дитину,— сказав Манс і обернувся до останніх двох.— Ця красуня — її сестра Вал. А юний Ярл поряд з нею — її останній пестун.

— Нічий я не пестун,— кинув Ярл, чорночубий і лютий.

— Чого ж Вал тебе так пестить? — пирхнув білобородий Тормунд.— Чи ти досі не помітив, хлопче?

— Ось ти нас і знаєш, Джоне Сноу,— сказав Манс Рейдер.— Короля-за-Стіною з його двором, який уже він є. А тепер, гадаю, слід послухати і тебе. Звідки ти сюди прибився?

— З Вічнозиму,— мовив Джон,— через Чорний замок.

— І що привело тебе на Молочноводу, так далеко від домашнього вогнища? — Манс, не чекаючи на відповідь, зразу глянув на Тарараха.— Скільки їх було?

— П’ятеро. Троє мертві, хлопець тут. Ще один пішов у гори, куди конем не проїдеш.

Рейдер знову перевів очі на Джона.

— Вас було тільки п’ятеро? Чи десь іще підкрадаються брати?

— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двадцятьох.

На це король-за-Стіною посміхнувся.

— Дехто так гадав. Але... хлопчак з Чорного замку з розвідниками з Тінявої вежі? Як це так?

Джон уже пригодував брехню.

— Лорд-командувач відіслав мене до Піврукого для гартування, от він і взяв мене на розвідку.

— На розвідку, кажеш...— нахмурився магнар Стир.— І для чого воронам розвідувати Скімливий перевал?

— Усі селища спорожніли,— сказав щиру правду Джон.— Так наче вільний народ просто зник.

— Зник, ага,— зронив Манс Рейдер.— І не тільки вільний народ. Хто повідомив вам, де ми, Джоне Сноу?

— Якщо не Крастер,— пирхнув Тормунд,— то я — сором’язлива дівка. Казав я тобі, Мансе, ту потвору слід на голову вкоротити.

Король роздратовано глянув на старого.

— Тормунде, іноді думай, перш ніж говорити. Я сам знаю, що це був Крастер. А Джона я запитав, щоб побачити, чи скаже він правду.

— Ха! — сплюнув Тормунд.— Попавсь я! — широко посміхнувся він до Джона.— Бачиш, хлопче, чому він — король, а я — ні. Я його можу перепити, перебороти й переспівати, і людей у мене втричі більше, але Манс — хитромудрий. З нього ростили ворона, розумієш, а ворон — підступний птах.

— Хочу побалакати з хлопцем наодинці, кістяний лорде,— мовив Рейдер до Тарараха.— Залиште нас усі.

— Що, і я теж? — спитав Тормунд.

— А ти — особливо,— сказав Манс.

— Я не їм у вітальні, де мені не раді,— Тормунд звівся на ноги.— Ми з курочками забираємося.

Він хапнув ще одне курча з жаровні, запхав його в кишеню, вшиту в підкладку його плаща, зронив «Ха!» й вийшов, облизуючи пальці. Решта всі рушили за ним, окрім жінки на ім’я Далла.

— Сідай, якщо хочеш,— мовив Рейдер, коли вони вийшли.— Голодний? Тормунд он лишив нам двох курчат.

— Залюбки поїм, ваша світлосте. Дякую вам.

— «Ваша світлосте»? — посміхнувся король.— Таке звертання нечасто почуєш з вуст вільного народу. Для більшості я просто Манс, для декого — «той самий Манс». Вип’єш ріг меду?

— Залюбки,— сказав Джон.

Король сам налив меду, поки Далла порізала підсмажених до хрусткої шкуринки курчат і подала кожному з чоловіків по половинці. Стягнувши рукавиці, Джон заходився їсти просто руками, обсмоктуючи з кісток м’ясо.

— Тормунд правду казав,— мовив Манс Рейдер, розламуючи навпіл буханець хліба.— Чорний ворон — підступний птах, так і є... га я сам був вороном, коли ти був завбільшки з малюка в Даллиному животі, Джоне Сноу. Тож не грайся в підступні ігри зі мною.

— Як скажете, ваш... Мансе.

— «Ваш Манс»! — розсміявся король.— А чом би й ні? Я тобі обіцяв розповісти, звідки я знав, хто ти. Ти ще не здогадався?

Джон похитав головою.

— Може, Тарарах вам звісточку вислав?

— На крилах? У нас немає учених круків. Ні, я впізнав твоє обличчя. Я його вже бачив. Двічі.

Спершу це здалося безглуздим, та коли Джон прокрутив це в голові, його осінило.

— Коли ви були братом Нічної варти...

— Дуже добре! Так, тоді вперше. Ти був ще зовсім хлопчик, а я — в чорному, один з дюжини верхівців у ескорті старого лорда-командувача Коргайла, який приїздив до твого батька у Вічнозим. Я саме патрулював мур у дворі, коли побачив тебе з братом Робом. Уночі падав сніг, і ви двоє скачали височенну кулю над брамою і чекали, коли хтось проходитиме під вами.

— Я пригадую,— здивовано засміявся Джон. Молодий чорний брат на мурі, так...— Ви обіцяли нікому не розповідати.

— І дотримав обітницю. Принаймні цю.

— Я скинув сніг на Товстуна Тома. Він з батькових гвардійців був найповільніший...— (Потім Том довго ганявся за хлопцями у дворі, поки всі троє не розчервонілися, як осінні яблука).— Але ви сказали, що бачили мене двічі. Коли ж удруге?

— Коли у Вічнозим приїздив король Роберт, щоб оголосити твого батька правицею,— легковажно мовив король-за-Стіною.

Джонові очі недовірливо розширилися.

— Не може бути!

— Може. Коли твій батько дізнався, що їде король, він сповістив свого брата Бенджена на Стіні, щоб той приїздив на учту. Ти навіть не уявляєш, скільки ведеться торгівлі між чорними братами й вільним народом, тож дуже швидко звістка досягла і моїх вух. Такий рідкісний шанс — я не міг опиратися спокусі! Твій дядько мене з обличчя не знав, тож тут я не боявся, та й не остерігався, що твій батько пригадає юного ворона, з яким коротко познайомився багато років тому. А я хотів побачити того Роберта на власні очі, як король короля, а ще — оцінити твого дядька Бенджена. На той час він уже був головним розвідником — згуба для всіх моїх людей! Отож я осідлав найпрудкішого коня й поїхав.

— Але,— заперечив Джон,— Стіна...

— Стіна може зупини військо, але не одну людину. Я взяв лютню й мішок срібла, подолав кригу поблизу Довгого Кургану, перейшов пішки кілька льє на південь від Новодару, а там купив коня. Загалом я рухався набагато швидше за Роберта, який подорожував у велетенській громіздкій кареті, щоб королеві було зручно. За день їзди на південь від Вічнозиму я прибився до нього. Вільні вершники й лицарі-бурлаки завжди приєднуються до королівських кортежів — у надії стати на службу до короля, а мене з лютнею прийняли зразу,— розсміявся він.— Та я знаю всі сороміцькі пісні, які тільки хтось колись співав на північ і на південь од Стіни! От і все. Того вечора, коли твій батько гостив Роберта, я сидів у глибині зали серед вільних вершників, слухаючи Орланда Старгородського, який, награючи собі на арфі, співав про мертвих королів на дні морському. Я скуштував меду-м’яса у твого батька, поглянув на Царевбивцю й на Куця... а ще запримітив дітей лорда Едарда й вовченят, які за ними хвостом бігали.

— Баїл Бард,— мовив Джон, пригадуючи легенду, яку оповіла йому Ігритта на Льодоіклах тої ночі, коли він мало не вбив її.

— Якби ж то! Не заперечу, що Баїлові звитяги надихали мене... але, наскільки пам’ятаю, жодну з твоїх сестер я не викрадав. Баїл сам писав пісні й сам проживав їх. А я просто співаю пісні, складені кращими за мене. Ще меду?

— Ні,— озвався Джон.— Якби вас викрили... схопили...

— Твій батько відрубав би мені голову,— знизав плечима король.— Хоча, коли я сидів за його стільницею, мене захищало гостеправо. Закони гостинності давні, як перші люди, й священні, як серце-дерево,— він вказав на стільницю, яка їх розділяла, на розламаний хліб і курячі кістки.— Тут ти — мій гість і можеш не боятися кривди з мого боку... принаймні сьогодні. Тому скажи мені правду, Джоне Сноу. Ти боягуз, який перекинувся на другий бік зі страху, чи опинився в моєму наметі з іншої причини?

Хай його і захищає гостеправо, Джон Сноу усвідомлював, що ступив на тонкий лід. Один хибний крок — і він може провалитись у воду таку холодну, що серце зупиниться. «Зважуй кожне слово, перш ніж вимовити»,— сказав він собі. Тоді зробив великий ковток меду, щоб виграти трохи часу. Нарешті, відставивши ріг, він мовив:

— Скажіть мені, чому перекинулися на другий бік ви, і я скажу, чому це зробив я.

Манс Рейдер посміхнувся, як і сподівався Джон. Очевидно було, що король обожнює слухати власний голос.

— Ти, без сумніву, чув перекази про моє дезертирство.

— Одні кажуть, це через корону. Інші — через жінку. Ще інші — що у вас у жилах біжить дикунська кров.

— Дикунська кров — це кров перших людей, така сама кров біжить і в жилах Старків. Що ж до корони, де ти її бачиш?

— Я бачу жінку,— Джон глипнув на Даллу.

Манс, узявши її за руку, підтягнув до себе.

— На міледі немає провини. З нею я познайомився, коли вертався з замку твого батька. Піврукий був витесаний зі старого дуба, але я зроблений з плоті та крові, я легко піддаюся жіночим чарам... як і три чверті вояків Варти. Є серед них такі, що й досі ходять у чорному, а жінок мають удесятеро більше, ніж оцей бідолашний король. Тому — друга спроба, Джоне Сноу.

Джон якусь мить поміркував.

— Піврукий казав, що ви були залюблені в дикунську музику.

— Був. І є. Це вже ближче, так. Але й тут не в ціль,— Манс Рейдер підвівся, розстебнув застібку, яка тримала плащ, і скинув його на лавку.— Ось справжня причина.

— Плащ?

— Чорний вовняний плащ побратима Нічної варти,— сказав король-за-Стіною.— Одного дня ми ходили на розвідку й уполювали гарного великого лося. Ми саме його білували, коли запах крові виманив з лігва тінь-кота. Я його відігнав, та він устиг подерти мій плащ на пасма. Бачиш? Отут, отут і отут? — він хихикнув.— Він мені ще руку та спину подер, з мене кров цебеніла гірше, ніж із лося. Брати боялися, що не довезуть мене до мейстра Маліна в Тіняву вежу, тому віднесли мене у селище дикунів, де одна знахарка була відомою цілителькою. Але, як виявилося, вона вже померла, зате мене прийняла її дочка. Промила мені рани, позашивала, давала мені вівсянку й відвари, поки я знов не зміг сісти на коня. А ще вона залатала проріхи на моєму плащі черленим ашайським шовком, який її бабуся врятувала з розбитого кога, що його викинуло на Замерзле узбережжя. Це був її найдорожчий скарб — і вона подарувала його мені,— Манс накинув плащ назад собі на плечі.— Але в Тінявій вежі мені видали новий вовняний плащ із запасів, чорний з чорним, облямований чорним, щоб пасував до моїх чорних бриджів і чорних чобіт, мого чорного камзолу й чорної кольчуги. Не було на новому плащі ні потертостей, ні дірок, ні проріх... а головне, не було червоного. Вояки Нічної варти вбираються в чорне, суворо нагадав мені сер Деніс Малістер, так наче я забув. А мій старий плащ тепер хіба що спалити, сказав він.

Наступного ранку я поїхав... туди, де цілунок — не злочин і де чоловік може носити плащ, який схоче,— він заклацнув застібку та знову сів.— А ти, Джоне Сноу?

Джон зробив ще один ковток. Тільки в одну версію цей чоловік може повірити.

— Ви кажете, що були у Вічнозимі того вечора, коли мій батько гостив короля Роберта.

— Кажу, бо так і було.

— Тоді ви нас усіх бачили. Королевича Джофрі й королевича Томена, королівну Мірселлу, моїх братів Роба, Брана й Рикона, моїх сестер Арію і Сансу. Ви бачили, як вони йшли центральним проходом, і на них були звернені всі погляди, а тоді вони сіли за стіл поряд з помостом, на якому всадовили короля з королевою.

— Я пам’ятаю.

— А ви пам’ятаєте, де всадовили мене, Мансе? — він гойднувся вперед.— Бачили, куди відіслали байстрюка?

Довгу мить Манс Рейдер вдивлявся Джону в обличчя.

— Думаю, слід підшукати тобі нового плаща,— нарешті мовив король, простягаючи руку.