Буря Мечів

Семвел

«Білодерево,— подумав Сем.— Будь ласка, хай це буде Білодерево». Він пам’ятав Білодерево. Білодерево було на картах, які він укладав під час подорожі на північ. Якщо це село — Білодерево, тоді Сем точно знатиме, де вони. «Будь ласка, це мусить бути воно!» Він так цього хотів, що на деякий час навіть забув про свої ноги, забув про біль у литках і попереку, про задубілі пальці, яких він майже не відчував. Навіть забув про лорда Мормонта, і Крастера, і блідавців, і Чужих. «Білодерево»,— молився Сем до всіх богів, які могли його почути.

Однак усі села дикунів були дуже схожі. В центрі цього теж росло велетенське віродерево... але біле дерево ще не означає, що це — Білодерево. Чи не було віродерево в Білодереві більшим за це? Може, він погано запам’ятав. Лик, викарбуваний на білому як кість стовбурі, був довгий і сумний, з очей скрапували криваві сльози застиглої смоли. «Такий він був, як ми їхали на північ?» Сем не пригадував.

Навколо дерева тулилася жменька однокімнатних халуп з дерновими стріхами, збудована з колод довга будівля, вся поросла мохом, кам’яний колодязь, вівчарня... але ні овець, ні людей. Дикуни приєдналися до Манса Рейдера на Льодоіклах, забравши з собою всі пожитки, окрім хіба що хат. Сем був вдячний і за це. Насувалася ніч, і приємно буде бодай раз поспати з дахом над головою. Як він утомився! Здавалося, наче він півжиття на ногах. Чоботи розлазилися, водянки на ногах давно полускали й перетворилися на мозолі, але під мозолями почали набрякати нові водянки, а пальці на ногах вже відморожені.

Але Сем розумів: або він іде далі, або помре. Жиллі досі слаба після пологів, ще й з дитиною на руках, тому їй кінь потрібен більше, ніж йому. Другий кінь здох за три дні після їхньої втечі з Крастерової фортеці. Це ще диво, що та голодна шкапа стільки протрималася, бідолаха. Мабуть, її доконала Семова вага. Вони з Жиллі могли би спробувати сісти вдвох на одного коня, але Сем боявся, що ситуація повториться. «Ліпше мені пішки йти».

Сем лишив Жиллі в дерев’яному зрубі розпалювати багаття, а сам пішов позазирати в халупи. З вогнем вона вправлялася краще, Семові-бо ніяк не вдавалося підпалити дрова з іскри, а останнього разу, як він намагався викресати іскру, чиркаючи крицею об кресало, порізався власним ножем. Жиллі забинтувала йому рану, але рука й досі боліла й погано слухалася — стала ще незграбнішою, ніж була. Сем знав, що рану слід промивати, а пов’язку міняти, але боявся поглянути на поріз. Та й було так холодно, що не хотілося рукавиці знімати.

Сем і гадки не мав, чого шукає в порожніх хатах. Може, дикуни трохи харчів лишили. Глянути треба. Дорогою на північ Джон уже обшукував хижі в Білодереві. В одній з халуп Сем почув у кутку шарудіння щурів, але нічого, крім старої соломи, задавнених запахів і трохи попелу під димовим отвором, там не було.

Сем повернувся до віродерева і якусь мить роздивлявся вирізьблений лик. «Ні, цього лику ми не бачили,— зізнався він собі.— Та й дерево і вполовину не таке велике, як було в Білодереві». Тут червоні очі плакали кривавими слізьми, і цього також Сем не пригадував. Він незграбно опустився навколішки.

— Боги давні, вислухайте мою молитву. Сімох шанував як богів мій батько, але я, приєднуючись до Варти, давав свою обітницю вам. Допоможіть же нам. Боюся, ми загубилися. Ми голодні, а як намерзлися! Я вже й не знаю, в яких богів тепер вірую, але... будь ласка, якщо ви є, допоможіть нам. У Жиллі народився синочок.

Більше нічого вигадати він не зміг. Западали сутінки, листя на віродереві стиха шелестіло, тріпочучи, наче тисячі закривавлених долонь. Сем не міг сказати, почули його Джонові боги чи ні.

Коли він повернувся у зруб, Жиллі вже розпалила багаття. Сиділа розхриставши шубу, близенько до нього, тримаючи немовля біля грудей. «Воно голодне, як і ми»,— подумав Сем. Старенькі поцупили для них у Крастера трохи харчів, але вони вже майже все поїли. З Сема і в Сурмосхилі був кепський мисливець, де дичини було повно, а полювати допомагали хорти й нагоничі, а тут, у нескінченних порожніх лісах, шанси на те, що йому вдасться щось піймати, були примарні. Спроби зловити рибу в озерах і напівзамерзлих струмках теж провалилися.

— Скільки ще, Семе? — запитала Жиллі.— Ще далеко?

— Вже не дуже. Лишилося менше, ніж було,— Сем скинув на землю наплічник, незграбно опустився на долівку та спробував схрестити ноги. Спина боліла так немилосердно, що кортіло притулитися до одного з різьблених дерев’яних стовпів, які тримали дах, але ж багаття горіло в центрі будівлі, попід димовим отвором, а тепла хотілося більше, ніж зручності.— Ще кілька днів — і ми на місці.

У Сема були карти, але якщо це не Білодерево, карти не допоможуть. «Ми зайшли задалеко на схід, обходячи озеро,— боявся він,— а може, задалеко на захід, коли я хотів повернутися на початковий курс». Він уже ненавидів озера й річки. Тут, на півночі, не було ні поромів, ні мостів, тобто доводилося озера обходити, а на річках шукати броду. Набагато легше йти звіриною стежкою, ніж продиратися крізь хащі, легше обійти гору, ніж дертися на неї. «Якби з нами були Банен чи Дайвен, ми б уже давно сиділи в Чорному замку, гріючи ноги у їдальні». Але Банен загинув, а Дайвен поїхав з Греном, Стражденним Едом і рештою.

«Стіна триста миль завдовжки й сімсот футів заввишки»,— нагадав собі Сем. Якщо вони й далі рухатимуться на південь, рано чи пізно обов’язково на неї натраплять. А щодо того, що вони рухаються на південь, він був певен. Вдень він орієнтувався по сонцю, а зоряної ночі йшов за хвостом Крижаного Дракона, хоча відтоді як здохла кобила, вночі вже майже не їхали. Навіть за повного місяця під деревами було темно, тож і Сем, і останній гарон могли легко зламати собі ногу. «Ми вже далеченько мали зайти на південь, обов’язково мали».

От щодо чого Сем не був певен, то це як далеко відхилилися вони на схід або захід. Так, вони дістануться Стіни... за день або за два тижні, вона не далі, точно-точно... але в якому місці? Їм-бо потрібно відшукати браму Чорного замку — єдиний прохід крізь Стіну на сотні льє.

— А Стіна справді така велика, як Крастер розповідав? — поцікавилася Жиллі.

— Ще більша,— постарався весело відповісти Сем.— Височенна, аж не видно замків, які за нею ховаються. Але вони там є, от побачиш. Стіна крижана, а замки муровані й дерев’яні. Там є і високі вежі, і глибокі підвали, і довгі будівлі, де в коминку день і ніч горить вогонь. Там так жарко Жиллі, ти не повіриш!

— А мені можна буде постояти біля вогню? Мені з хлопчиком? Недовго, тільки нагрітися?

— Зможеш стояти біля вогню, скільки заманеться. Буде і що їсти, і що пити. Глінтвейн і миска оленячого рагу з цибулею, і Гобів хліб просто з печі, гарячий — пальці обпечеш,— Сем стягнув рукавицю, щоб поворушити власними пальцями над вогнем, але зовсім скоро пожалів про це. Вони давно заніміли від холоду, та коли до них почало повертатися відчуття, заболіли так, що він мало не розплакався.— Іноді хтось із братів співає,— заговорив він, щоб не думати про біль.— Найкраще співав Дареон, але його відіслали у Східну варту. Проте лишився Гальдер. І Жаба. Насправді його звати Тодер, але він схожий на жабу, от і отримав прізвисько. Він теж любить співати, але голос має жахливий.

— А ти співаєш? — Жиллі поправила шубу й переклала немовля з одного перса до другого.

— Я...— спалахнув Сем,— я знаю кілька пісень. Коли був маленький, любив співати. І танцювати теж, але мій лорд-батько завжди був проти. Казав, що як мені кортить пострибати, то робити я це маю у дворі з мечем у руці.

— А можеш заспівати якусь південницьку колискову? Для малого?

— Якщо хочеш,— Сем на мить замислився.— Є одна пісня, яку нам з сестрами співав септон перед сном, коли ми були маленькі. Називається «Пісня Сімох».

Прочистивши горло, він стиха заспівав.

Семові пригадалося, як востаннє він співав цю пісню разом з матір’ю, заколисуючи маленького Дикона. Батько, почувши голоси, розгнівано влетів у кімнату. «Досить з мене! — різко кинув лорд Рендил дружині.— Одного хлопця тими септонськими співанками вже зіпсувала, а тепер ще й малого зіпсувати хочеш?» Тоді, поглянувши на Сема, він мовив: «Якщо так не можеш без співів, іди сестрам співай. А до сина мого не наближайся».

Малюк Жиллі заснув. Був він такий крихітний і такий мовчазний, що Сем побоювався за нього. Навіть імені він поки що не мав. Сем запитав про це Жиллі, але вона сказала, що це погана прикмета — давати дитині ім’я, поки їй не виповниться два роки. Адже їх стільки помирає!

Жиллі сховала персо назад під шубу.

— Як гарно, Семе! Ти добре співаєш.

— От почула б ти Дареона! Голос у нього солодкий, як мед.

— Того дня, коли Крастер узяв мене за жінку, ми пили найсолодший мед. Було літо, зовсім не холодне,— мовила Жиллі, а тоді кинула на нього розгублений погляд.— Ти співав тільки про шістьох богів? Крастер завжди казав, що у вас, південців, їх семеро.

— Семеро,— підтвердив Сем,— але про Невідомця не співають...— (Лик Невідомця — це лик смерті. Навіть розмови про нього викликали у Сема тривогу).— Треба нам попоїсти. Щось куснути.

Не лишилося нічого, крім кров’янки, твердої як дерево. Сем украяв по кілька тонесеньких кружалець. Від напруги заболіло зап’ястя, але він так зголоднів, що терпів. Якщо довго жувати кружальця, вони м’якшали, та й на смак ковбаса була приємна. Крастерові жінки приправили її часником.

Коли поїли, Сем вибачився й пішов до вітру, а заодно й про кобилу подбати. З півночі віяв кусючий вітер, і навздогін Сему шелестіло листя. На струмку довелося розбити примерзлу кірку, щоб напоїти кобилу. «Слід її у приміщення завести». Не хотів Сем прокинутися на світанку — і виявити, що вночі кобила просто замерзла. Жиллі, звісно, піде далі навіть і так. Хоробра вона дівчина, не те що він. Він гадки не мав, що робити з нею в Чорному замку. Вона все повторює, що, як він схоче, стане йому за жінку, але ж у чорних братів не буває жінок; крім того, він — Тарлі Сурмосхильський, він не може одружитися з дикункою. «Доведеться щось вигадати. Тільки б до Стіни дійти, а все решта дурниці. Просто дурниці».

Довести кобилу до будівлі було просто. А от завести у двері — вже не так, проте Сем виявив наполегливість. Коли нарешті гарон опинився всередині, Жиллі вже задрімала. Стриноживши кобилу в кутку, Сем підкинув дров у багаття, зняв важкого плаща й заліз під хутра поряд з дикункою. Плаща вистало, щоб накритися втрьох, гріючись теплом власних тіл.

Від Жиллі пахло молоком, часником і старим цвілим хутром, але Сем уже звик до цього. Як на нього, це були приємні запахи. Він любив спати поряд з нею. Це нагадувало йому про давно минулі часи, коли він у Сурмосхилі ділив величезне ліжко з двома своїми сестрами. Закінчилося це, коли лорд Рендил вирішив, що Сем стає м’якотілий, як дівка. «Чомусь самотня холодна келія не зробила мене ні суворішим, ні хоробрішим». Цікаво, що сказав би батько, якби побачив його зараз? «Я убив Чужого, мілорде,— уявив Сем, як сказав би батькові.— Заколов його обсидіановим кинджалом, і тепер побратими кличуть мене Семом Смертовбивцею». Та навіть у мріях лорд Рендил тільки недовірливо хмурився.

Сни тої ночі йому наснилися дивні. Він знову повернувся в Сурмосхил, у замок, але батька там не було. Тепер це був Семів замок. А з Семом був Джон Сноу. І лорд Мормонт, Старий Ведмідь, і Грен, і Стражденний Ед, і Пип, і Жаба, і решта братів з Варти, тільки вбрані не в чорне, а в яскраві барви. Сидячи за почесним столом, Сем давав для всіх гостину, батьковим великим мечем Серцезгубом нарізаючи для них здоровезні шматки смаженини. Були і солодкі пироги, і вино з медом, були співи й танці, всі розпалилися. Коли бенкет скінчився, Сем пішов нагору спати, але не в господарську спальню, де жили батько з матір’ю, а в кімнату, яку він колись ділив з сестрами. От тільки замість сестер у величезному ліжку на нього чекала Жиллі, закутана лише в розкошлане хутро, а з грудей у неї бігло молоко...

Знагла Сем прокинувся від холоду й жаху.

Багаття перегоріло й ледь тліло. Було так холодно, що здавалося, наче й повітря замерзло. Гарон у кутку тихо іржав, задніми ногами хвицаючи в рублену стіну. Жилі сиділа біля вогню, тулячи до себе немовля. Сем у півсні сів, з рота в нього вихоплювалася пара. Довга будівля потемніла від тіней — чорних і ще чорніших. У Сема на руках волосся стало сторч.

«Нічого страшного,— сказав він собі.— Я просто змерз — і все».

А тоді одна з тіней біля дверей ворухнулася. Велика тінь.

«Це продовження сну,— молився Сем,— нехай це буде сон, просто кошмар. Він же мертвий, мертвий, я ж бачив, як він загинув».

— Він прийшов по немовля,— плакала Жиллі.— Занюхав його. Немовлятко пахне життям. От він і прийшов по життя.

Велетенська тінь пригнулася під одвірком, ступила в кімнату й почовгала до них. У тьмяному світлі багаття тінь перетворилася на Малого Пола.

— Забирайся,— прохрипів Сем.— Ми тебе не чекали.

Долоні в Пола були вугільно-чорні, обличчя — біле як молоко, а очі палали пронизливою блакиттю. Борода побіліла від паморозі, а на одному плечі сидів крук, дзьобаючи щоку, поїдаючи мертве біле м’ясо. Сем обмочив штани, відчуваючи, як по ногах побігло тепло.

— Жиллі, заспокой кобилу і виведи її. Ну ж бо!

— А ти...— почала була дівчина.

— У мене є клинок. Кинджал з драконового скла.

Підводячись на ноги, Сем незграбно випорпав його. Свого ножа він оддав Грену, але, на щастя, не забув перед виходом з Крастерової фортеці забрати кинджал лорда Мормонта. Міцно стискаючи його, Сем рушив геть від багаття, подалі від Жиллі й немовляти.

— Поле? — заговорив він хоробро, але насправді вийшов якийсь писк.— Малий Поле! Ви мене пам’ятаєте? Я — Сем, Товстун Сем, Сем Страхополох, ви ще мене в лісі врятували. І несли мене, коли я вже й кроку ступити не міг. Ніхто б цього не подужав, а ви змогли,— Сем задкував, стискаючи ножа в руці й тремтячи. «Який я боягуз!» — Не кривдьте нас, Поле. Будь ласка. Навіщо вам нас кривдити?

Жиллі задки поповзла по земляній долівці. Блідавець обернув до неї обличчя, але Сем заверещав: «Ні!» — і той знов перевів погляд на нього. Крук на плечі видер з його білої подзьобаної щоки цілу смужку плоті. Сем, сапаючи як ковальські міхи, виставив кинджал перед собою. Нарешті перетнувши кімнату, Жиллі дісталася гарона. «Боги, дайте мені мужності,— молився Сем.— Бодай раз дайте мені трохи мужності. Ненадовго — просто щоб вивести звідси дівчину».

Малий Пол рушив до нього. Сем задкував, поки не вперся в шорстку нетесану стіну. Обіруч він стиснув кинджал, щоб не дрижав. Але блідавець, здавалося, драконового скла не боявся. Може, не знав, що це таке. Рухався він повільно, та Малий Пол і за життя прудкістю не відзначався. Десь позаду мурмотіла Жиллі, заспокоюючи кобилу й тягнучи її до виходу. Зненацька кобила стала дибки, хвицаючи копитами морозяне повітря. Пол круто розвернувся на звук, здавалося, геть втративши цікавість до Сема.

Не було часу ні думати, ні молитися, ні боятися. Семвел Тарлі кинувся вперед і загнав кинджал Малому Полу в спину. Блідавець, який уже відвернувся, і не побачив цього нападу. Крук, вереснувши, злетів у повітря.

— Ти мертвий,— кричав Сем, штрикаючи ножем.— Ти мертвий, ти мертвий!

Він штрикав і кричав, знову і знову, видираючи величезні шматки з Полового важкого чорного плаща. Але клинок наткнувся під вовною на залізну кольчугу, і навсібіч полетіли уламки драконового скла.

Сем заголосив, і в чорне повітря здійнявся білий туман. Випустивши нікому не потрібне руків’я, хлопець квапливо зробив крок назад, а Малий Пол рвучко розвернувся. Не встиг Сем витягнути другого ножа — сталевого, якого носять усі брати, як чорні блідавцеві долоні вже зімкнулися на його подвійному підборідді. Пальці в Пола були такі холодні, що, здавалося, обпікають шкіру. Вони глибоко вп’ялися в м’яку шкіру на Семовому горлі. «Тікай, Жиллі, тікай»,— хотів гукнути він, та коли розтулив рота, вихопилося тільки харчання.

Пальці наосліп нарешті намацали кинджал, та коли Сем засадив його блідавцю в живіт, кінчик ковзнув по залізній кольчузі, й кинджал, вертнувшись, вилетів з Семової руки. Пальці Малого Пола невблаганно стискалися, скручуючи йому шию. «Та він мені голову відірве»,— розпачливо подумав Сем. Горло наче заморозило, а от легені горіли вогнем. Він бив і шарпав блідавця за зап’ястки, та все даремно. Буцнув Пола поміж ніг — марно. Світ зменшився до двох блакитних зірок, жахливого болю й такого лютого холоду, що на очах замерзали сльози. Сем відчайдушно вертівся й сіпався... а тоді кинувся вперед.

Малий Пол був дебелий і дужий, та важив Сем більше, до того ж, як хлопець бачив на Кулаці, блідавці незграбні. Від несподіваного нападу Пол заточився — і вдвох живий і мертвий гримнулися на підлогу. Від удару одна рука відчепилася від Семової шиї, тож йому вдалося ковтнути повітря, перш ніж крижані чорні пальці повернулися. В роті відчувався смак крові. Сем викрутив шию, очима шукаючи ножа, і побачив тьмяне жовтогаряче світло. Вогонь! Лишився попіл і кілька жарин, але все-таки... Неможливо було ні дихати, ні думати... Сем крутнувся вбік, тягнучи на собою Пола... руки мацали земляну долівку, хапалися, тягнулися, розкидаючи золу, поки не натрапили на гаряче... пальці стиснулися, і Сем застромив жарину Полові в рота з такою силою, що в того аж зуби хруснули.

Та навіть зараз блідавець не ослабив хватки. Остання думка, яка зринула у Сема, була про маму, яка так його любила, і про батька, якого він підвів. Довге приміщення закружляло — і тут він побачив, що з-поміж Полових зламаних зубів куриться цівка диму. А тоді обличчя мерця вибухнуло вогнем — і руки відчепилися.

Хапнувши повітря, Сем відкотився геть. Блідавець палав, паморозь на бороді танула і скрапувала, а шкіра під бородою почорніла. Крук кракнув, а от Пол не зронив ні звуку. Коли він розтуляв рота, з нього вихоплювалося лише полум’я. А очі... «Нема, блакитного сяйва більше нема!»

Сем поповз до дверей. Повітря було таке холодне, аж боляче дихати, але який приємний то був біль! Сем визирнув з приміщення.

— Жиллі! — гукнув він.— Жиллі, я його вбив. Жил...

Дівчина з хлопчиком на руках стояла, притулившись спиною до віродерева. А навколо неї зібралося повно блідавців. Їх була дюжина, два десятки, більше... деякі з них, дикуни за життя, досі були вдягнені у звірині шкури... та здебільшого то були чорні брати. Сем угледів Ларка Сестринця, Тихонога, Райлза. Жировик у Мета на шиї почорнів, а чиряки вкрилися тоненькою кіркою льоду. А отой був схожий на Гейка, хоча хіба скажеш напевне, коли половини голови бракує! Вони вже роздерли бідолашного гарона на шматки, а тепер закривавленими руками тягли з нього нутрощі. З кінського живота парувало.

— Це нечесно,— схлипнув Сем.

— Чесно,— приземлився йому на плече крук.— Чесно, чемно, чуйно.

Ляпаючи крилами, крук заверещав разом з Жиллі. А блідавці вже насідали на неї. Сем чув, як шурхотить багряне листя віродерева, перешіптуючись невідомою мовою. Світло зірок, здавалося, ожило, а навколо стогнали й рипіли дерева. Сем побілів як молоко, а очі в нього стали круглі, як дві тарілки. Круки! На віродереві їх були сотні, тисячі — сиділи на білих як кість гілках, визираючи поміж листя. Сем бачив, як вони, крукаючи, розтуляють дзьоби, як розгортають чорні крила. З вереском ляпаючи крилами, вони сердитими хмарами опустилися на блідавців. Обліпивши кругле Четове обличчя, вони видзьобали його блакитні очі; вони обсіли Сестринця, як мухи, вони скубали шматки з Гейкового тріснутого черепа. Було їх так багато, що Сем, звівши очі, не побачив місяця.

— Тікай,— крякнув птах у нього на плечі.— Тікай, тікай, тікай.

І Сем побіг, а з рота вилітали хмарки пари. Навколо нього блідавці відмахувалися від чорних крил і гострих дзьобів, які атакували їх, і все це в моторошній тиші, не зронивши ні стогону, ні зойку. А от Сема круки ігнорували. Ухопивши Жиллі за руку, хлопець потягнув її геть од віродерева.

— Треба бігти.

— Але куди? — Жиллі мчала за ним, стискаючи немовля.— Вони нашу кобилу вбили, як ми...

— Брате! — розітнув ніч крик, заглушивши вереск тисяч круків. Попід деревами сидів на лосеві якийсь чоловік, з ніг до голови закутаний у сіро-чорний строкатий плащ.— Сюди! — гукнув вершник. Обличчя його затіняв каптур.

«Він у чорному!» Сем потягнув Жиллі до нього. Лось був здоровезний — великий лось, десять футів заввишки в холці, з рогами мало не такими ж завширшки. Звір опустився навколішки, щоб вони змогли залізти.

— Сюди,— гукнув вершник,— простягнувши вниз руку в рукавичці й підсадивши Жиллі собі за спину. Далі була Семова черга.

— Дякую,— пропихтів хлопець. Лише коли він ухопив запропоновану руку, то збагнув, що насправді вершник не мав рукавичок. Долоня була чорна й холодна, а пальці тверді як камінь.