Буря Мечів

Джеймі

Хоча гарячка не відступала, кикіть гоївся добре, і Кайберн запевняв, що руці більше нічого не загрожує. Джеймі нетерпеливилося забратися звідси, лишити позаду і Гаренхол, і кривавих лицедіїв, і Брієнну Тартську. В Червоній фортеці на нього чекала справжня жінка.

— Я відсилаю з вами Кайберна — піклуватиметься про вас дорогою на Королівський Причал,— повідомив Руз Болтон з самого ранку в день від’їзду.— Він наївно сподівається, що ваш батько в подяку змусить Цитадель повернути йому ланцюг.

— У нас усіх є такі наївні надії. Якщо він мені руку назад відростить, батько зробить його великим мейстром.

Конвой Джеймі очолив Волтон Сталеві Ноги — благуватий, безцеремонний, брутальний, у глибині душі — простий солдат. Джеймі все своє життя служив поряд з такими. Люди на взір Волтона за наказом свого лорда вбиватимуть, після бою розпалившись — ґвалтуватимуть, з’явиться можливість — грабуватимуть, та по закінченні війни спокійно повернуться додому, обміняють списи на сапки, одружаться з сусідською дочкою і роститимуть цілу зграю писклявих дітлахів. Такі люди без питань виконують накази, але глибока згубна жорстокість бравих компанійців їм не притаманна.

Обидва загони виїхали з Гаренхолу того самого ранку, під холодним сірим небом, яке обіцяло дощ. Сер Ейніс Фрей поїхав три дні тому — попрямував на північ, на королівський гостинець. Болтон збирався в тому ж напрямку.

— На Тризубі повінь,— пояснив він Джеймі.— Навіть на рубіновому броді перейти дуже важко... Перекажете батькові мої теплі вітання?

— Якщо ви перекажете вітання від мене Робові Старку.

— Обов’язково.

У дворі зібралося кілька бравих компанійців, щоб провести їх. Джеймі під’їхав до них.

— Золло! Як мило, що ти вирішив мене провести. Пигу! Тимеоне! Скучатимете за мною? А жартик на прощання, Шагвеле? Підбадьорити мене перед поїздкою? А ти, Рордже, не хочеш мене поцілувати на дорогу?

— Відчепися, каліко,— буркнув Рордж.

— Ну, якщо наполягаєш. Але не сумнівайся: я повернуся. Ланістери завжди сплачують борги.

Розвернувши коня, Джеймі приєднався до Волтона Сталеві Ноги та двох його сотень.

Лорд Болтон спорядив його як лицаря, проігнорувавши відрубану руку, через яку все це ратне вбрання радше скидалося на пародію і знущання. Джеймі їхав з мечем і кинджалом при боці, з притороченими до сідла щитом і шоломом, у кольчузі під темно-коричневим плащем. Він, звісно, не такий був дурень, щоб виставляти напоказ лева Ланістерів на щиті або ж простий білий герб, як у всіх побратимів королівської варти. Натомість знайшов у зброярні старий щит, пом’ятий і пощерблений, де в залишках облущеної фарби ще можна було розгледіти великого чорного кажана дому Лотстонів на сріблясто-червоному полі. Саме Лотстонам перед Вентами належав Гаренхол, свого часу це була могутня родина, та всі вони погинули сто років тому, тож ніхто не заперечуватиме, якщо Джеймі походить з їхнім гербом. Ніхто йому тепер не родич, не ворог, не побратим... і сам він теж ніхто.

З Гаренхолу виїхали через меншу східну браму, а за шість миль розпрощалися з Рузом Болтоном і його військом, повернули на південь і деякий час їхали дорогою вздовж озера. Волтон планував уникати королівського гостинцю, скільки зможе, віддаючи перевагу сільським путівцям і звіриним стежкам поблизу Божого Ока.

— Королівським гостинцем було би швидше,— зауважив Джеймі, якому нетерпеливилося повернутися до Серсі. Якщо поквапляться, він може навіть устигнути на весілля Джофрі.

— Не хочу неприємностей,— озвався Сталеві Ноги.— Тільки боги знають, на кого наскочиш на королівському гостинці.

— Кого вам боятися? З вами двісті вояків.

— Так. Але тих може виявитися більше. Мілорд велів безпечно доправити вас до батька, і я це зроблю.

«Я вже тут їздив»,— подумав Джеймі, здолавши кілька миль і проїжджаючи покинутий млин на озері. Все нині поросло травою там, де колись до нього сором’язливо всміхалася мірошникова дочка, а сам мірошник гукав: «На турнір в інший бік». Так наче Джеймі й сам не знав.

Король Ейрис зробив з посвячення Джеймі цілу виставу. Обітниці Джеймі давав перед королівським шатром, навколішках стоячи в білих обладунках у зеленій траві на очах половини королівства. Коли сер Герольд Гайтавер звелів йому підвестися й накинув на плечі білого плаща, здійнявся гомін, якого Джеймі не забути навіть нині, по стількох роках. Але того вечора Ейрис був не в гуморі й оголосив, що йому тут, у Гаренхолі, не потрібні аж усі семеро з королівської варти. Джеймі було наказано повертатися на Королівський Причал і вартувати королеву з маленьким королевичем Вісерисом, які лишились удома. Навіть коли Білий Бик запропонував узяти замість нього цей обов’язок на себе, щоб Джеймі зміг позмагатися на турнірі лорда Вента, Ейрис йому відмовив. «Тут він слави не здобуде,— сказав король.— Він тепер мій, а не Тайвінів. І нестиме ту службу, яку я скажу. Я — король. Я наказую, а він кориться».

Отоді лише Джеймі вперше все збагнув. Не вправність із мечем і списом здобула йому білого плаща, не доблесть у боротьбі з братством королівського лісу. Ейрис обрав його, щоби принизити лорда Тайвіна, щоби позбавити батька його спадкоємця.

Навіть тепер, по стількох роках, думати про це було гірко. А того дня, їдучи на схід у своєму новому білому плащі, щоб вартувати порожній замок, він просто не міг цього витримати. Якби міг, він би здер із себе того плаща просто тут і зараз, та було вже запізно. Він дав обітницю на очах у половини держави, а королівська варта — це на все життя...

Тут його наздогнав Кайберн.

— Рука болить?

— Мені болить відсутність руки.

Найгірше бувало зранку. Вві сні Джеймі був цілий, і на світанку, прокидаючись зі сну, він відчував, як у нього ворушаться пальці. «То був нічний кошмар,— шепотіло щось у ньому, досі відмовляючись вірити,— просто кошмар». Та потім він розплющував очі.

— Наскільки я розумію, вчора у вас була гостя,— сказав Кайберн.— Сподіваюся, вона вас потішила?

Джеймі кинув на нього холодний погляд.

— Вона не зізналася, хто її прислав.

Мейстер скромно посміхнувся.

— Гарячка у вас майже минулася, тож я вирішив, що трохи розрухатися вам не завадить. А Пія вміла, ви не згодні? І вельми... охоча.

Вона і справді виявилася такою. Прослизнула в двері й вислизнула з одягу так швидко, що Джеймі здалося, наче він і досі спить.

Жінка вже ковзнула під покривало й поклала його здорову руку собі на груди — й аж тоді він нарешті прокинувся. А ще вона виявилася гарненькою. «Я ще зовсім дівчам була, коли ви приїздили на турнір лорда Вента й отримали від короля свій плащ,— зізналася вона.— Весь у білому ви були неймовірно вродливий, а ще всі казали, що ви — хоробрий лицар. Іноді з чоловіками я заплющую очі й уявляю, що це на мені лежите ви з вашою гладенькою шкірою й золотими кучерями. Я ніколи й подумати не могла, що зможу переспати з вами».

Після таких слів відіслати її геть було нелегко, але Джеймі вчинив саме так. «У мене-бо є жінка»,— нагадав він собі.

— Це ви до всіх своїх пацієнтів дівчат присилаєте? — поцікавився він у Кайберна.

— Частіше це їх мені присилає лорд Варго. Хоче, щоб я їх спершу оглянув, перш ніж... ну, досить буде сказати, що одного разу він помилився з коханкою і повторити такої помилки не хоче. Але не хвилюйтеся, Пія здорова. Як і ваша дівиця з Тарту.

— Брієнна? — кинув на нього гострий погляд Джеймі.

— Так. Дужа вона дівчина! І цнота досі при ній. Принаймні була до вчорашньої ночі,— хихикнув Кайберн.

— Він її до вас відіслав, щоб ви оглянули?

— Певна річ. Він... вибагливий, якщо можна так сказати.

— Це якось пов’язано з викупом? — запитав Джеймі.— Її батько вимагає підтвердження, що вона й досі незаймана?

— А ви не чули? — Кайберн знизав плечима.— Прилетів птах від лорда Селвина. У відповідь на мого листа. Вечірниця пропонує за безпечне повернення дочки три сотні золотих драконів. Я казав лорду Варго, що на Тарті немає сапфірів, але він і слухати не захотів. Він переконаний, що Вечірниця хоче його надурити.

— Триста драконів — справедливий викуп за лицаря. Цапу варто брати, що дають.

— Цап — лорд Гаренхолу, а лорд Гаренхолу не торгується.

Ця новина роздратувала Джеймі, хоча варто було таке передбачити. «Моя брехня бодай на деякий час тебе врятувала, дівко. Подякуй і за це».

— Якщо цнота її така ж дубова, як вона сама, цап собі об неї прутня зламає,— пожартував він. Брієнна здорова, кілька зґвалтувань має витримати, вирішив Джеймі, от тільки якщо почне занадто пручатися, Варго Гоут може їй ноги-руки повідрубувати. «А якщо й так, що мені до цього? Якби вона не була такою дурепою й дозволила мені взяти кузенового меча, може, я б і руку вберіг». Своїм першим ударом він їй сам мало ногу не відрубав, але й відповіла вона йому добряче. «Гоут може й не знати, наскільки вона дужа. Тому хай там обережніше, бо ще скрутить йому оту його тоненьку шийку — ну, хіба не радість буде?»

Джеймі вже утомився він Кайбернового товариства. Розігнав коня до клусу й рушив у голову валки. Попереду Волтона Сталеві Ноги їхав малий і круглий, як кліщ, північанин на ім’я Нейдж із прапором миру в руках: веселковим знаменом з сімома довгими хвостами, з семикінечною зіркою на ратищі.

— Хіба вам, північанам, не інший прапор миру належиться? — запитав у Волтона Джеймі.— Що для вас Семеро?

— Південницькі боги,— озвався чоловік,— але, щоб доправити вас безпечно до батька, ми шукаємо миру саме з південцями.

«Батько». Цікаво, думав Джеймі, чи отримав лорд Тайвін вимогу викупу, з усохлою долонею чи без? «Скільки вартує лицар без робочої руки? Половину золота Кичери Кастерлі? Триста драконів? Чи нічого?» Батько ніколи не був сентиментальний. Власний батько лорда Тайвіна — лорд Тайтос якось ув’язнив непокірного прапороносця, лорда Тарбека. Грізна леді Тарбек у відповідь схопила трьох Ланістерів, включно з юним Стафордом, чия сестра була заручена з кузеном Тайвіном. «Поверніть мені мого лорда й коханого, бо в іншому разі ці троє відповідатимуть за будь-яку завдану йому кривду»,— написала вона в Кичеру Кастерлі. Юний Тайвін запропонував батькові погодитися й відіслати назад лорда Тарбека, розрізаного на три шматки. Лорд Тайтос, однак, був левом не таким лютим, тож леді Тарбек виграла для свого дубоголового лорда ще кілька років життя, а Стафорд женився, плодився і шпортався аж до Волоброду. А Тайвін Ланістер вистояв, вічний як Кичера Кастерлі. «А тепер у тебе на додачу до карлика ще й син-каліка. Оце тобі не сподобається...»

Дорога вела через вигоріле село. Відтоді як його спалили, минув щонайменше рік. Почорнілі халупи стояли без дахів, а навколо в полях по пояс височіли трави. Сталеві Ноги зупинив валку, щоб дати коням напитися. «І це місце я теж знаю»,— подумав Джеймі, чекаючи біля колодязя. Колись там, де лишилося тільки трохи каміння від фундаменту й пічка, стояв невеличкий заїзд, і Джеймі заходив у нього випити кухоль елю. Темноока подавальниця принесла йому сиру і яблук, а хазяїн відмовився брати гроші. «Це честь — приймати під моїм дахом лицаря королівської варти, сер,— сказав він.— Цю історію я ще онукам переповідатиму». Джеймі глянув на димар, який стирчав з бур’янів, і подумав: чи дожив той хазяїн до онуків? «Розповів він їм, як одного разу Царевбивця пив його ель і їв його сир і яблука? Чи, може, йому було соромно за те, що годував такого, як я?» Але цього він уже ніколи не дізнається: той, хто спалив заїзд, швидше за все, й онуків повбивав також.

Джеймі відчув, як неіснуючі пальці стиснулися. Коли Сталеві Ноги зронив, що, либонь, варто розпалити багаття й попоїсти, Джеймі похитав головою.

— Не подобається мені це місце. Їдьмо далі.

До вечора озеро лишилося позаду, і поритим коліями путівцем гурт заїхав у дубово-берестовий гай. На той час як Сталеві Ноги вирішив отаборитися, у Джеймі від тупого болю пульсував кикіть. На щастя, Кайберн узяв з собою бурдюк сновійного вина. Поки Волтон розставляв чатових, Джеймі розтягнувся біля багаття, притулившись до пенька й підперши під спину замість подушки скручену ведмежу шкуру. Дівка, звісно, нагадала б йому, що перед сном слід попоїсти, щоб підтримати сили, але він так утомився, що не відчував голоду. Він заплющив очі, сподіваючись, що йому насниться Серсі. Гарячкові сни-бо всі такі яскраві...

Він стояв, голий і самотній, в оточенні ворогів, а навколо тиснули кам’яні мури. Кичера, зрозумів він. Він відчував над головою її незмірний тиск. Він був удома. Удома й цілий.

Витягнувши праву руку, він кілька разів зігнув і розігнув пальці, щоб відчути їхню силу. Було добре, як від сексу. Як від бою на мечах. Усі п’ять пальців. Йому-бо снилося, що він каліка, але ж це не так! Від полегшення аж у голові запаморочилося. «Рука, моя здорова рука!» Тепер нічого йому не страшно, бо він цілий.

Навколо нього стояла дюжина високих темних постатей у мантіях з каптурами, які ховали обличчя. В руках ці люди тримали списи. «Хто ви? — запитав Джеймі вимогливо.— В якій ви справі в Кичері Кастерлі?»

Але вони замість відповіді почали штрикати його вістрями списів. Не лишалося нічого, як тікати. Він кинувся вниз виткими сходами, де вузькі сходинки були витесані з живого каміння. «Мені треба нагору,— казав собі Джеймі.— Нагору, а не вниз. Чого ж я спускаюся?» Під землею чекала на нього доля — він знав це з певністю, яка буває тільки уві сні; там зачаїлося щось темне й жахливе, і це щось хотіло його. Джеймі силкувався зупинитися, але його підганяли списи. «Якби в мене був меч, нічого б вони мені не зробили».

В лункій тиші несподівано закінчилися сходи. Джеймі відчув, що перед ним лежить безкраїй простір. У спину тицьнув гостряк списа, штовхаючи в безодню. Джеймі скрикнув, але падіння було недовге. Приземлився він на всі чотири на м’який пісок у мілкій воді. Глибоко під Кичерою Кастерлі є водяні печери, але це було щось новеньке. «Що це за місце?»

«Твоє місце»,— луною прокотився голос — точніше, сотня голосів, тисяча голосів усіх Ланістерів з часів Лана Розумника, який жив на зорі віків. Але усі їх заглушував голос батька; поряд з лордом Тайвіном стояла сестра, бліда і прегарна, в її руці палав смолоскип. Був там і Джофрі — їхній спільний син, а позаду нього — ще дюжина темних постатей з золотими кучерями.

«Сестро, навіщо батько нас привів сюди?»

«Нас? Це твоє місце, брате. Це твоя пітьма». Її смолоскип був єдиним джерелом світла в печері. Її смолоскип був єдиним джерелом світла у всьому світі. Але вона розвернулася йти геть.

«Зостаньтеся,— заблагав Джеймі.— Не лишайте мене тут самого». Проте вони вже йшли. «Не лишайте мене в темряві!» Бо тут, унизу, живе щось страшне. «Бодай меча мені дайте».

«Я дав тобі меча»,— сказав лорд Тайвін.

Меч лежав у Джеймі під ногами. Він довго мацав під водою, поки пальці не зімкнулися на руків’ї. «Нічого мені не страшно, поки в мене є меч». Щойно він здійняв меча, на його кінчику зблиснуло біле полум’я й поповзло по лезу, зупинившись на долоню від руків’я. Полум’я набрало кольору криці й тепер горіло сріблясто-блакитним світлом, і темрява відступила. Джеймі, пригнувшись і дослухаючись, обертався по колу, готовий зустріти те, що може виринути з пітьми. В чоботи вже набралося по кісточки холодної, аж пекучої води. «Стережися води,— сказав він собі.— Там, у незвіданих глибинах, можуть жити різні створіння...»

Ззаду почувся потужний сплеск. Джеймі рвучко розвернувся на звук... але слабеньке сяйво висвітлило тільки Брієнну Тартську з закутими у важкі ланцюги руками. «Я обіцяла захистити вас,— сказала дівчина уперто.— Я дала обітницю». Вона, гола, простягнула до Джеймі руки. «Пане... прошу... якщо ваша ласка...»

Сталеві ланки тріснули, як шовк. «Меча»,— попросила Брієнна — і той з’явився: піхви, пояс — усе. Вона застебнула його на широкій талії. У такому слабенькому світлі Джеймі заледве міг її розгледіти, хоча стояли вони всього за кілька футів одне від одного. «За такого освітлення вона може зійти за красуню,— подумав він.— За такого освітлення вона може зійти за лицаря». Темрява ще трішки відступила.

«Полум’я горітиме, доки ти живий,— долинув голос Серсі.— Коли воно згасне, помреш і ти».

«Сестро! — крикнув він.— Зостанься зі мною! Зостанься!» Та у відповідь почулися тільки кроки — вони віддалялися.

Брієнна порухала довгим мечем, спостерігаючи, як міниться і мерехтить сріблясте світло. У неї під ногами, на пласкій поверхні чорної води, сяяло віддзеркалення охопленого полум’ям клинка. Дівчина була висока й дужа, як Джеймі її пам’ятав, однак зараз, здавалося, мала жіночніші форми.

«Вони тут унизу ведмедя тримають? — Брієнна рухалася повільно і сторожко, з мечем у руці: зробила крок, обернулася, дослухалася. Кожен крок віддався легеньким сплеском.— Лева в клітці? Деривовка? Чи все-таки ведмедя? Скажіть, Джеймі? Що тут живе? Що живе в пітьмі?»

«Доля». Не ведмідь, він точно знав, і не лев. «Просто доля».

У холодному сріблясто-блакитному світлі мечів здоров’ячка здавалася блідою і лютою. «Не подобається мені це місце».

«Мені самому воно не подобається». Їхні мечі творили маленький острівець світла, та навколо розливалося нескінченне море темряви. «У мене ноги промокли».

«Можемо повернутися тим шляхом, яким нас сюди загнали. Якщо станеш мені на плечі, легко дотягнешся до входу в тунель».

І тоді я зможу наздогнати Серсі. Він відчув, як на саму думку про це прутень напружується, тож відвернувся, щоб не побачила Брієнна.

«Слухай,— вона поклала руку йому на плече, і від цього несподіваного дотику він здригнувся. Вона тепла! — Щось наближається,— Брієнна піднесла меча й тицьнула кудись ліворуч.— Отам».

Він довго вдивлявся в пітьму, поки й сам не побачив. У темряві щось рухалося, він не міг до кінця розібрати...

«Вершник. Ні, двоє. Двоє вершників пліч-о-пліч».

«Тут унизу, під Кичерою?» Це ж безглуздо! Але двоє вершників на білих конях наближалися — і ті, і ті у збруї. Повільною ступою дестрієри виринули з пітьми. Рухалися вони беззвучно, раптом збагнув Джеймі. Ні плескоту, ні дзенькоту кольчуг, ні тупоту копит. Йому пригадався Едард Старк — як він у повній тиші перетинає верхи Ейрисову тронну залу. Промовляли тільки його очі — очі лорда, холодні, сірі й повні осуду.

«Це ти, Старку? — гукнув Джеймі.— Виходь. Я тебе живого ніколи не боявся, і мертвого теж не боюся».

«Там ще є»,— торкнулася його руки Брієнна.

І їх він теж побачив. Йому здалося, що вони в сніжних обладунках, а з їхніх плечей струменять пасма туману. Заборола на шоломах були опущені, але Джеймі Ланістеру не потрібно було бачити їхніх облич, щоб упізнати.

П’ятеро з них були його побратимами. Освел Вент і Джон Дарі. Левин Мартел, княжич дорнський. Білий Бик — Герольд Гайтавер. Сер Артур Дейн на прізвисько Ранковий Меч. А поряд з ними в короні з туману й жалоби, з-під якої струменіло довге волосся, їхав Рейгар Таргарієн, королевич Драконстонський і законний спадкоємець Залізного трону.

«Я вас не боюся,— гукнув Джеймі, розвертаючись, коли вони, розділившись, почали об’їжджати його з двох боків. Він не міг вирішити, куди повернутися лицем.— Я битимуся з вами сам на сам або й з усіма разом. Та хто зіткнеться з дівкою? Вона-бо образиться, якщо її не залучити».

«Я дала обітницю захистити його,— сказала Брієнна Рейгаровій тіні.— Дала священну клятву».

«Ми всі давали обітницю»,— дуже сумно озвався сер Артур Дейн.

Тіні злізли зі своїх примарних коней. Безшумно витягнули довгі мечі.

«Він хотів спалити місто,— сказав Джеймі.— Лишити Роберту сам попіл».

«Він був твоїм королем»,— мовив Дарі.

«Ти присягався боронити його»,— мовив Вент.

«І його дітей також»,— мовив княжич Левин.

Королевич Рейгар горів холодним світлом — то білим, то червоним, то чорним.

«Я тобі довірив свою жінку й дітей».

«Я не думав, що він їх скривдить,— меч у Джеймі палав уже не так ясно.— Я був з королем...»

«Убивав короля»,— мовив сер Артур.

«Перерізав йому горлянку»,— мовив княжич Левин.

«Королю, за якого присягався померти»,— мовив Білий Бик.

Полум’я, яке бігло по краю леза, помалу згасало, і Джеймі пригадалися слова Серсі. Ні! Навколо горла стиснулася рука жаху. А меч його тим часом згас, горів тільки Брієннин, а привиди кинулися вперед.

«Ні,— скрикнув Джеймі.— Ні, ні, ні. Ні-і-і!!!»

Він скинувся зі сну, серце калатало; виявилося, що він у зоряній темряві лежить серед дерев. У роті відчувалася жовч, а сам він тремтів — у холодному й гарячому поту водночас. Поглянувши на праву руку, він зрозумів, що зап’ясток закінчується лляною і шкіряною обмоткою, вміло накрученою на бридкий кикіть. Джеймі відчув, як очі знагла наливаються сльозами. «Я її відчував, я відчував міць пальців і грубу шкіру на руків’ї меча! Моя рука...»

— Мілорде,— опустився поряд з ним навколішки Кайберн, турботливо зморщивши батьківське обличчя.— Що таке? Ви кричали.

Над ним стояв Волтон Сталеві Ноги, високий і суворий.

— Що таке? Чого крик?

— Сон... просто сон,— Джеймі, ще не спам’ятавшись, роззирнув табір навколо.— Я був у темряві, але рука була ціла.

Він поглянув на обрубок — і знову відчув нудоту. «Немає такого місця попід Кичерою Кастерлі»,— подумав він. У животі було важко й порожньо, а голова, яка лежала на пеньку, гупала від болю.

Кайберн помацав йому чоло.

— Не до кінця ще минулася гарячка.

— Це гарячкові сни,— Джеймі простягнув руку.— Допоможіть мені.

Схопивши його за здорову руку, Сталеві Ноги допоміг йому підвестися.

— Ще кубок сновійного вина? — запитав Кайберн.

— Ні. На сьогодні досить снів.

Він намагався зрозуміти, скільки ще лишилося до світанку. Чомусь він був певен, що як заплющить очі, знов опиниться в тому темному вологому місці.

— Тоді макового молочка? І чогось від гарячки? Ви ще слабий, мілорде. Вам потрібно спати. Відпочивати.

«Оце вже точно ні». Бліде місячне світло падало на пеньок, на якому Джеймі притулив голову. Пеньок настільки поріс мохом, що Джеймі спершу й не помітив, а тільки тепер розгледів: деревина біла! Це нагадало йому Вічнозим і серце-дерево Неда Старка. «Це не він був,— подумав Джеймі.— Зовсім не він». Але пеньок давно був мертвий, як і Старк і всі решта — королевич Рейгар, і сер Артур, і діти. І Ейрис. «Ейрис — наймертвіший з усіх».

— Ви вірите в привидів, мейстре? — запитав він Кайберна.

У того зробилося дивне обличчя.

— Колись у Цитаделі я зайшов у порожню кімнату й побачив порожнє крісло. Але я точно знав, що мить тому тут була жінка. Де вона сіла, прим’ялася подушка, тканина ще зберегла тепло, а в повітрі затримався аромат. Якщо ми, йдучи з кімнати, лишаємо в ній свій запах, то, йдучи з життя, щось же маємо ми лишити від наших душ? — Кайберн розвів руками.— Архімейстрам, щоправда, мої ідеї не сподобалися. Ну, Марвину сподобалися, але тільки йому.

Джеймі провів пальцями по волоссю.

— Волтоне,— мовив він,— сідлайте коней. Я хочу повернутися.

— Повернутися? — недовірливо втупився в нього Сталеві Ноги.

«Він гадає, я з глузду з’їхав. Може, так і є».

— Я дещо забув у Гаренхолі.

— Тепер замок у руках лорда Варго. І його кривавих лицедіїв.

— У вас людей удвічі більше, ніж у нього.

— Якщо я вас не доправлю до батька, як наказано, лорд Болтон з мене шкуру злупить. Ми їдемо далі на Королівський Причал.

Колись Джеймі на це міг би відповісти посмішкою і погрозою, але однорукі каліки не вселяють особливого страху. А як би в такому разі вчинив брат? Тиріон би точно знайшов вихід.

— Ланістери — брехуни, Сталеві Ноги. Хіба лорд Болтон вам не казав?

— А що як і казав? — підозріливо примружився той.

— Якщо не відвезете мене назад у Гаренхол, пісенька, якої я заспіваю батькові, може виявитися зовсім не такою, якої очікує лорд Страхфорту. Можу навіть сказати, що це за наказом лорда Болтона мені руку відрубали, а меча заніс Болтон Сталеві Ноги.

— Але ж це не так! — вирячився на нього Болтон.

— Не так, але кому повірить мій батько? — Джеймі змусив себе посміхнутися, як посміхався раніше, коли його не лякало нічого на світі.— Набагато простіше зараз повернутися. Дуже скоро ми знову будемо в дорозі, і я на Королівському Причалі заспіваю такої солодкої пісні, що ви власним вухам не повірите. Отримаєте і дівчинку, і гарний товстий гаманець золота в подяку.

— Золота? — Волтону ідея сподобалася.— Скільки золота?

«Він у моїх руках».

— А скільки ви хочете?

Отож, заки зійшло сонце, вони вже проїхали півдороги до Гаренхолу.

Джеймі більше понукав коня, ніж учора, і Волтону Сталеві Ноги з його північанами доводилося наздоганяти його. Та все одно до замку на озері доїхали тільки по обіді. Під похмурим небом, яке грозило пролитися дощем, застигли чорні та зловісні мури з п’ятьма високими вежами. «На вигляд він зовсім мертвий». На мурах нікого не було, а брама виявилася зачиненою і замкненою. Високо над барбаканом виднівся єдиний обвислий прапор. «Чорний цап Когора»,— впізнав Джеймі. Він приклав долоні рупором до рота.

— Ви, там! Відчиняйте браму, бо виб’ю!

Та лише коли до його криків приєдналися Кайберн і Сталеві Ноги, нагорі на зубчастій стіні показалася голова. Зиркнувши вниз, людина зникла. Незабаром почулося, як піднімаються ґрати. Брама розчинилася навстіж, і Джеймі, приостроживши коня, проїхав мури, навіть не підводячи голови до душників, під якими проїздив. Він-бо побоювався, що цап не пустить їх у замок, але схоже, браві компанійці й досі вважають їх союзниками. «Дурні».

Зовнішній двір виявився порожнім, тільки в довгих стайнях під лупаковим дахом були ознаки життя, а в ту мить цікавили Джеймі не коні. Зупинившись, він роззирнувся. Звідкись із-за Вежі привидів долинав галас: дюжиною різних мов кричали люди. Обабіч Джеймі зупинилися Сталеві Ноги з Кайберном.

— Забирайте, по що приїхали, і знову в дорогу,— сказав Волтон.— Мені з лицедіями неприємності не потрібні.

— Скажіть своїм людям тримати руки на мечах, і тоді лицедії самі не захочуть мати з вами неприємності. Два до одного, ви ж пам’ятаєте?

Тут Джеймі рвучко обернувся на звук — якесь віддалене ревіння, ледве чутне, але дике. Воно відбилося луною від мурів Гаренхолу, а за ним, наче море з берегів, вихлюпнувся регіт. І знагла Джеймі зрозумів, що відбувається. «Ми запізнилися?» У нього скрутило шлунок, він підбив коня острогами під боки й, учвал перетнувши двір, пролетів попід кам’яним арочним мостом, обігнув Плаксиву вежу, перетнув Натічний двір.

Дівчину кинули у ведмежу яму.

Король Гарен Чорний навіть ведмедя цькував з розмахом. Яма була десять ярдів завширшки і п’ять завглибшки, з мурованими стінами, піщаною долівкою, оточена шістьма рядами мармурових лавиць. Браві компанійці заповнили тільки чверть місць, побачив Джеймі, незграбно зістрибуючи з коня. Перекупні мечі так захопилися виставою внизу, що появу гостей помітили тільки ті, що були з того боку ями.

Брієнна була вдягнена в ту ж таки сукню не по розміру, в якій вечеряла з Рузом Болтоном. Ні щита, ні кіраси, ні кольчуги, навіть дубленої шкіри на ній не було, тільки рожевий атлас і мирське мереживо. Може, цап подумав, що буде веселіше, якщо її вдягнути як жінку. Половина сукні вже звисала клаптями, а з лівої руки, подертої ведмедем, крапала кров.

Ну, принаймні дівчині хоч меча дали. Вона стискала його в одній руці, рухалася боком, намагаючись тримати дистанцію з ведмедем. «Не спрацює, арена замала». Потрібно нападати, щоб швидко закінчити бій. Гарна криця впорається з будь-яким ведмедем. Але дівчині, здавалося, боязко було до нього наближатися. Лицедії поливали її образами та брудними пропозиціями.

— Нас це не стосується,— Волтон Сталеві Ноги застеріг Джеймі.— Лорд Болтон сказав, що віддає дівку їм — хай роблять, що схочуть.

— Її звати Брієнна.

Джеймі почав спускатися сходами мимо здивованих перекупних мечів. Варго Гоут сидів у самому низу — в лордівській ложі.

— Лорде Варго,— гукнув Джеймі, перекрикуючи галас.

Когорянин мало вино не розплескав.

— Саревбивсе?

Ліва половина обличчя була в нього невміло забинтована, а на вусі на білому полотні проступила кров.

— Витягніть її звідти.

— Не вісь, Саревбивсе, яксо не хосес ісе один обрубок,— сказав він і махнув винним кухлем у бік Брієнни.— Васа вошися мене са вухо вкусива. Не дивно, со батько са неї пватить не хосе.

Тут почулося ревіння, і Джеймі рвучко обернувся. Ведмідь був заввишки вісім футів. «Грегор Кліган у ведмежій шубі,— подумав Джеймі,— тільки напевно що кмітливіший». Однак ведмідь не зміг би дотягнутися на таку відстань, на яку діставав Гора-на-коні тим своїм велетенським мечем.

Заревівши від люті, ведмідь вищирив повний рот здоровезних жовтих зубів, а тоді, опустившись на всі чотири, рушив просто на Брієнну. «Ось твій шанс,— подумки підказав Джеймі.— Бий! Уже!»

Натомість дівчина безрезультатно штрикала кінчиком меча. Ведмідь відскочив — і знову з гарчанням кинувся вперед. Брієнна, ковзнувши ліворуч, знову штрикнула ведмедю в морду. Цього разу він підніс лапу й відбив меча вбік.

«Обережний,— збагнув Джеймі.— Вже бився з людьми. Знає, що мечів і списів слід остерігатися. Але надовго це його не стримає».

— Вбивай! — гукнув він, але голос його потонув серед інших криків. Якщо Брієнна й почула, то знаку не подала. Рухалася довкола ями, спиною до стіни. «Замала яма. Якщо ведмідь притисне її до стіни...»

Звір незграбно розвернувся — занадто сильно й занадто швидко. Прудко як кішка, Брієнна перебігла в інший бік. «Оце дівчина, яку я пам’ятаю». Вона стрибнула вперед, рубонувши ведмедя по спині. Заревівши, звір знову став на задні лапи. Брієнна відступила. «Де кров?» І знагла Джеймі все збагнув. Він розвернувся до Гоута.

— Ви їй дали турнірного меча.

Цап заіржав, плюючись вином і слиною.

— Свісно!

— Та я сплачу той клятий викуп за неї! Золотом, сапфірами — чим захочеш. Витягни її звідти.

— Хосес її — піди й сабери.

І Джеймі пішов.

Зіпершись здоровою рукою на мармурове бильце, він перестрибнув його й, упавши на пісок, перекотився. Ведмідь обернувся на звук, принюхався, сторожко спостерігаючи за новим непроханим гостем. Джеймі піднявся на одне коліно. «Сьоме пекло, що я кою?» Він набрав у жменю піску.

— Царевбивце? — долинув приголомшений голос Брієнни.

— Джеймі.

Розігнувшись, він жбурнув пісок ведмедю в морду. Звір, б’ючи лапами в повітрі, дико заревів.

— Що ви тут робите?

— Чергову дурість. Сховайся за мене,— він по колу наблизився до неї, затуливши її від ведмедя.

— Це ви сховайтеся за мене. В мене меч.

— Меч з тупим кінцем і таким самим лезом. Сховайся за мене!

Побачивши щось у піску, він вихопив це здоровою рукою. Виявилося, що це людська щелепа з залишками зеленкуватого м’яса, яке кишіло хробаками. «Чарівно»,— подумав Джеймі, міркуючи, чиє ж це було обличчя. Ведмідь помалу наближався, отож Джеймі, розмахнувшись, жбурнув кістку, разом з м’ясом і хробаками, ведмедю в голову. Промахнувся на добрий ярд. «З такою користю від лівої руки її можна теж відрубати».

Брієнна спробувала обійти його, але Джеймі підставив їй ногу. Стискаючи нікуди непридатний меч, вона впала в пісок. Джеймі всівся згори, і тут ведмідь кинувся вперед.

Долинув дзвін натягнутої струни — і знагла під лівим оком звіра встромилася оперена стріла. З його розтуленого рота побігли кров і слина, а друга стріла вже поцілила його в задню лапу. Ведмідь, заревівши, позадкував. Але, побачивши Джеймі з Бріенною, знову почвалав на них. Вистрілило ще кілька арбалетів, і стріли вгризлися в хутро і м’ясо. З такої малої віддалі стрільці не могли промахнутися. Стріли били боляче, як булава, але ведмідь зробив ще крок. «Бідолашний хоробрий тупак!» Коли звір замахнувся лапою, Джеймі відскочив убік і, закричавши, ногою підкинув пісок у повітря. Ведмідь повернувся до свого мучителя — й отримав ще дві стріли в спину. Востаннє гучно ревнувши, він осів на задні лапи, перекинувся на залитий кров’ю пісок — і здох.

Брієнна звелася навколішки, стискаючи меча й задихано відсапуючись. Стрільці Волтона Сталеві Ноги накручували й перезаряджали арбалети, а криваві лицедії поливали їх прокльонами й погрозами. Джеймі бачив: Рордж і Трипалий висмикнули мечі, а Золло розкручував батога.

— Ви мого ведмедя жабиви! — верещав Варго Гоут.

— Із тобою те саме буде, якщо полізеш до мене,— кинув у відповідь Сталеві Ноги.— Дівку ми забираємо.

— Її звати Брієнна,— мовив Джеймі.— Брієнна, панна Тартська. Ти ж досі панна, я сподіваюся?

Широке негарне обличчя почервоніло.

— Так.

— От і добре,— сказав Джеймі.— Бо я рятую тільки панн.

Затим він обернувся до Гоута.

— Отримаєш ти свій викуп. За нас обох. Ланістери завжди сплачують свої борги. А тепер принеси мотузки й витягни нас звідси.

— До біса! — заревів Рордж.— Убий їх, Гоуте! Бо пожалкуєш, чорт забирай!

Когорянин вагався. Половина його людей були п’янючі, а от північани — тверезі як скельце, та й було їх удвічі більше. Частина стрільців уже й арбалети встигла перезарядити.

— Витягніть їх,— звелів Гоут, а тоді мовив до Джеймі: — Вирісив вас пожавіти. Так і перекажіть своєму ворду-батькові.

— Обов’язково, мілорде.

«От тільки добра для тебе з того не вийде».

Тільки коли від’їхали на півльє від Гаренхолу, поза межі досяжності лучників на мурах, Сталеві Ноги вихлюпнув свій гнів.

— Ви здуріли, Царевбивце? Чи ви в могилу квапитеся? Хто це б’ється з ведмедем голими руками?

— Голою рукою і голим обрубком,— виправив його Джеймі.— Але я мав надію, що ви звіра прикінчите раніше, ніж він прикінчить мене. В іншому разі лорд Болтон з вас би шкуру злупив, як з апельсина, хіба ні?

Не соромлячись, Сталеві Ноги обізвав його дурним Ланістером, приострожив коня й погнав у голову валки.

— Пане Джеймі! — Брієнна, навіть у брудному рожевому атласі й подертому мереживі, була більше схожа на перевдягненого в сукню чоловіка, ніж на справжню жінку.— Я вдячна вам, але... ви ж уже від’їхали далеченько. Навіщо ви повернулися?

В голову лізли різні шпички, одна жорстокіша за іншу, але Джеймі тільки й знизав плечима.

— Ви мені наснилися,— сказав він.