Буря Мечів

Арія

Очі вже призвичаїлися до темряви. Коли Гарвін стягнув з Аріїної голови каптура, від рудуватого сяйва в печері попід пагорбом дівчинка закліпала, мов якась дурна сова.

В центрі земляної долівки було викопане велетенське кострище, і язики полум’я, танцюючи й потріскуючи, здіймалися до задимленої стелі. Стіни були наполовину кам’яні, а наполовину земляні, і крізь них, мов тисячі повільних білих змій, тягнулося товсте коріння. З-під того коріння просто в неї на очах з’являлися люди — виринали з темряви, щоб поглянути на бранців, виходили з чорних як ніч тунелів, висипали з розпадин і розколин зусібіч. В одному місці, подалі від кострища, хвости сплітались у якусь подобу драбини, яка вела нагору, в печеру, де сидів чоловік, майже схований у клубку коріння віродерева.

Лим скинув каптура з Гендрі.

— Що це за місце? — поцікавився той.

— Старе місце, глибоке й таємне. Прихисток, куди не доберуться ні вовки, ні леви.

«Ні вовки, ні леви». В Арії шкіра сиротами вкрилася. Їй пригадався її сон, і смак крові, коли вона відкусила чоловікові руку по саме плече.

Хай яке велике горіло багаття, та печера була ще більша: важко було й сказати, де вона починається і де закінчується. Тунелі могли виявитися і два фути завглибшки — і тягнутися на дві милі. Арія бачила і чоловіків, і жінок, і дітей — усі вони сторожко поглядали на неї.

— Ось тобі чаклун, білочко,— сказав Зеленобородий.— Тепер отримаєш усі відповіді на свої питання.

Він указав на багаття, біля якого стояв Том Семиструнець, перемовляючися з високим худорлявим чоловіком у подертій рожевій мантії, поверх якої красувалися розрізнені деталі старих обладунків. «Ні, це не може бути Торос Мирський». Арія пам’ятала червоного жерця — тлустого та круглолицього, з блискучою лисиною. А в цього було змарніле обличчя й повна голова кошлатого сивого волосся. Том щось сказав, і чоловік поглянув на Арію, і їй здалося, що зараз він до неї підійде. Але тут з’явився Божевільний Мисливець і підштовхнув на світло свого бранця — і всі забули про неї і про Гендрі.

Мисливець виявився кремезним чолов’ягою в заплатаній дубленій шкірянці, лисуватим, з коротким підборіддям, ще й сварливим. У Скельному Септі Арія думала, що Лима й Зеленобородого роздеруть на шмаття, коли вони зітнулися з Мисливцем біля воронячих кліток, бо хотіли забрати його бранця до лорда Лискавки. Навколо крутилися хорти, чмихали й гарчали. Але Том утихомирив їх своєю грою, Гвоздика прибігла на площу з цілим фартухом кісток і баранячого сала, а Лим указав на Ангая, що стояв у вікні борделю з напнутим луком у руках. Божевільний Мисливець обізвав їх усіх підлабузниками, але врешті погодився відвезти свою здобич лорду Берику на розсуд.

Зап’ястки бранцю скрутили конопляною мотузкою, на шию накинули петлю, а на голову натягнули мішок, але навіть так від чоловіка віяло небезпекою. Арія відчувала це через усю печеру. Торос — якщо то був Торос — зустрів полонителя й полоненого на півдорозі до багаття.

— Як ви його схопили? — запитав жрець.

— Собаки занюхали слід. Ви не повірите — він спав п’яний під вербою.

— Зраджений своїми,— Торос обернувся до бранця і стягнув йому з голови мішок.— Ласкаво просимо до нашої скромної зали, псе. Звісно, не така вона пишна, як Робертова тронна зала, зате товариство краще.

Мінливе полум’я розмалювало попечене обличчя Сандора Клігана жовтогарячими тінями, тож він здавався ще моторошнішим, ніж за денного світла. Коли він смикнув мотузку, яка зв’язала йому руки, посипалися струпи. У Гончака сіпнулися губи.

— Я тебе знаю,— мовив він до Тороса.

— Знав. У рукопашній ти проклинав мій вогненний меч, але я тебе тричі ним побивав.

— Торос Мирський. Раніше ти голив голову.

— На знак смирення, та насправді це марнославство. Крім того, лезо я в лісі загубив,— мовив Торос і поплескав себе по животу.— Мене стало менше й водночас більше. Рік у глушині — і сальце тане. Шкода, що нема такого кравця, який підігнав би мені шкіру. Може, тоді б я знову помолодів, і гарні панни обсипали б мене поцілунками.

— Тільки підсліпуваті, жерче.

Беззаконники зареготалися, і найголосніше — сам Торос.

— Атож. Але я вже не той липовий жрець, якого ти знав. Лорд Лискавка збудив моє серце. Прокидаються давно поснулі сили, вирує в землі енергія. Я це бачив у полум’ї.

Гончака це не вразило.

— Плював я на твоє полум’я. І на тебе теж,— він роззирнувся, роздивляючись інших.— Дивне в тебе товариство, як на святенника.

— Це все мої браття,— просто відповів Торос.

Наперед ступив Лим Лимонний Плащ. Вони з Зеленобородим єдині з усіх були такі на зріст, що очі в них опинилися на одному рівні.

— Менше гавкай, псе. Твоє життя в наших руках.

— То помийте руки від гівна,— реготнув Гончак.— Скільки ви вже в цій дірі ховаєтеся?

На саме припущення, що вони тут боягузи, Ангай Лучник наїжачився.

— Ти в цапа запитай, чи ми ховаємося. У брата свого запитай. У лорда п’явок запитай. Ми їм усім кров пустили.

— Оце ви? Не смішіть! Та ви на свинарів схожі більше, ніж на солдатів.

— Серед нас були і свинарі,— сказав невисокий чоловік, якого Арія не знала.— Були дубильники, співці й мулярі. Тільки до війни.

— З Королівського Причалу ми виїхали підданими Вічнозиму, Дарі й Чорногавані, підданими Малері й Вайлдів,— почувся раптом голос: серед коріння на стіні, посередині між долівкою і стелею, сидів чоловік.— Виїхали лицарями, зброєносцями й солдатами, лордами й простолюдом, і зв’язувала нас лише мета. Нас було сто двадцять, коли ми виїхали здійснити королівське правосуддя щодо вашого брата,— мовець почав спускатися «драбиною» з коріння на землю.— Сто двадцять хоробрих і вірних вояків, яких вів дурень у зірчастому плащі...— Схожий на опудало чоловік вдягнений був у чорний потертий плащ з розсипом зірок і чорний нагрудник з пощербинами від сотень боїв. Обличчя його майже цілком ховалося під густою золотисто-рудою рослинністю, якщо не рахувати лисини над лівим вухом, де в черепі лишилася вм’ятина.— Більш як вісімдесят наших уже полягло, але мечі з їхніх рук підхопили інші,— спустився чоловік на землю, і розбійники потіснилися, даючи йому дорогу. Арія бачила, що одного ока йому бракує, шкіра навколо очниці вся пошрамована та зморщена, а навколо шиї чорніє слід.— І з їхньою допомогою ми боремося, як можемо, за Роберта й за королівство.

— За Роберта? — не вірячи власним вухам, прохрипів Сандор Кліган.

— Нас послав Нед Старк,— мовив Джек-Щасливець у циліндричному шоломі,— але ж він, даючи нам наказ, сидів на Залізному троні, тож насправді не його ми були піддані. А Робертові.

— Роберт нині король над червами. То ось чого ви сидите під землею — це в нього двір такий?

— Король помер,— погодився лицар-опудало,— але ми й досі королівська рать, хай і згубили королівський штандарт на Балаганному Броді, коли на нас напали різуни вашого брата,— він притиснув кулак до грудей.— Роберт загинув, але його держава живе. І ми її захищаємо.

— Захищаєте? — пирхнув Гончак.— Вона тобі мамуся, Дондаріоне? Чи твоя повія?

«Дондаріон?» Берик Дондаріон з лиця був уродливий: Сансина подружка Джейн у нього навіть закохалася. Та навіть Джейн Пул не могла бути такою сліпою, щоб вважати привабливим оцього чоловіка. Проте, поглянувши на нього уважніша, Арія побачила сліди роздвоєної фіолетової блискавки на потрісканій емалі нагрудника.

— Каміння, дерева й ріки — ось ваша держава,— казав тим часом Гончак.— Каміння потребує захисту? Роберт так би точно не вважав. Усе, що не можна затягнути в ліжко, збороти чи випити, наводило на нього нудьгу, і так само навели б на нього нудьгу ви... ви, браві компанійці.

В печері вибухнув ґвалт.

— Ще раз нас так обізвеш, псе, і язика проковтнеш! — висмикнув довгого меча Лим.

Гончак презирливо втупився в клинок.

— Ото хоробрий чолов’яга — заголює меча перед зв’язаним бранцем. Розв’яжи мене — ні? Тоді й побачимо, який ти хоробрий,— мовив він і озирнувся до Божевільного Мисливця, який стояв позаду.— А ти? Чи всю свою мужність у псарні залишив?

— Ні, а от тебе у клітці варто було залишити,— Мисливець витягнув ножа.— Та ще й не пізно.

Гончак розреготався йому в обличчя.

— Ми тут усі брати,— оголосив Торос Мирський.— Священне братство, яке присягнуло державі, богові й одне одному.

— Побратимство без прапорів,— торкнув струну Том Семиструнець.— Лицарство печеристого пагорба.

— Лицарство? — глумливо повторив Кліган.— Дондаріон і справді лицар, а от решта — жалюгідні розбійники та злидарі, яких я в житті не бачив. Та з мого лайна кращі за вас вояки вийдуть.

— Будь-який лицар має право висвятити лицаря,— сказало опудало, що виявилося Бериком Дондаріоном,— і всі вояки, яких ти перед собою бачиш, відчули доторк меча в себе на плечі. Ми — забута зграя.

— Відпустите мене — і я про вас теж забуду,— прохрипів Кліган.— Але якщо збираєтеся мене вбити, то починайте вже. Забрали в мене меча, коня, золото, забирайте вже й життя — і по всьому... тільки досить уже з мене цього святенницького базікання.

— Скоро помреш, псе,— пообіцяв Торос,— але буде це не вбивство, а виконання справедливого вироку.

— Ага,— підтвердив Божевільний Мисливець,— і доля ця краща, ніж ти заслужив за все, що зробили ваші. Леви, ось як ви себе називаєте. В Шерері й на Балаганному Броді ґвалтували шести- й семирічних дівчаток, а немовлят рубали навпіл на очах у матерів. Справжній лев такої жорстокості не має.

— Не було мене ні в Шерері, ні на Балаганному Броді,— сказав до нього Гончак.— Тож своїх мертвих діток можеш комусь іншому підкидати.

— Хочеш заперечити,— озвався на це Торос,— що дім Кліганів збудований не на костях мертвих дітей? Я бачив, як перед залізним троном поклали королевича Ейгона і королівну Рейніс. На вашому гербі мало би двоє закривавлених немовлят бути, а не оті бридкі пси.

У Гончака сіпнувся рот.

— Ви мене з братом переплутали? Чи народитися Кліганом — уже злочин?

— Убивство — злочин.

— Кого я вбив?

— Лорда Лотара Малері й сера Гладена Вайлда,— сказав Гарвін.

— Моїх братів Лістера й Ленокса,— додав Джек-Щасливець.

— Добродія Бека й мірошниченка Маджа з Донелбору,— гукнула з темряви якась стара.

— Меріманову вдову, яка так любо кохалася,— докинув Зеленобородий.

— Отих септонів у Мулистому Ставку.

— Сера Андрі Чарлтона. Його зброєносця Лукаса Рута. Всіх чоловіків, жінок і дітей у Філдстоні й Мишачому Млині.

— Лорда і леді Дедингів, багатіїв.

До перерахунку долучився Том Семиструнець.

— Аліна з Вічнозиму, Джота Влучнолука, Малого Мата і його сестру Ранду, Рина Ковадло. Сера Ормонда. Сера Дадлі. Пейта з Морі, Пейта зі Списолісу, Пейта Старого Баняка, а ще Пейта з Шермерового Гаю. Сліпого Віла Різьбяра. Добродійку Мейрі. Мейрі Повію. Бекку Булочницю. Сера Реймуна Дарі, лорда Дарі, молодого лорда Дарі. Бракенського Байстрюка. Лучника Вілла. Гарслі. Добродійку Ноллу...

— Досить! — Гончакове обличчя пашіло люттю.— Скільки галасу! Ці імена нічого не означають. Хто це такі?

— Люди,— сказав лорд Берик.— Люди великі й маленькі, молоді й старі. Добрі люди й лихі, але всі вони загинули на вістрі ланістерівських списів або з розпоротими ланістерівським мечем животами.

— Мого меча в тих животах не було. А хто скаже інакше, той клятий брехун.

— Ти служиш Ланістерам з Кичери Кастерлі,— сказав Торос.

— Колись служив. І я, і ще тисячі людей. То всі ми винні у злочинах інших? — Кліган сплюнув.— Може, ви таки справді лицарі. Брешете ви як лицарі, може, й убиваєте як лицарі.

Лим і Джек-Щасливець почали були репетувати на нього, але Дондаріон підніс руку, закликаючи їх до тиші.

— Поясни, що ти маєш на увазі, Клігане.

— Лицар — це меч на коні. А все решта — обітниці, помазання, прихильність леді — просто шовкові стрічечки на мечі. Може, коли з нього звисають стрічечки, меч видається гарнішим, але вбиває він так само смертельно. Тому начхати на стрічечки — запхайте свої мечі собі в дупу. Я такий самий, як ви. Відмінність лише в одному: я не брешу, хто я такий. Тому просто вбийте мене, але не переконуйте, що я вбивця і що ваше лайно не тхне. Чули мене?

Арія метнулася повз Зеленобородого з такою швидкістю, що він і оком кліпнути не встиг.

— Ви вбивця! — заверещала вона.— Ви вбили Майку, і не заперечуйте. Ви його вбили!

Гончак втупився в неї, не впізнаючи.

— Хто такий цей Майка, хлопче?

— Я не хлопчик! А от Майка був хлопчиком. Сином різника, і ви його вбили. Джорі казав, ви його надвоє розрубали, а в нього навіть меча не було.

Вона відчувала, що на неї тепер дивляться всі — жінки, діти й чоловіки, які називають себе лицарями порожнистого пагорба.

— А це хто? — поцікавився хтось.

Відповів Гончак.

— Сьоме пекло! Менша сестричка. Шмаркачка, яка викинула гарненького меча Джофрі в річку,— він зареготав-загавкав.— А ти знаєш, що ти мертва?

— Ні, це ви мертвий,— кинула вона у відповідь.

Гарвін, узявши її за руку, потягнув назад, а лорд Берик мовив:

— Дівчина звинувачує вас у вбивстві. Ви заперечуєте, що вбили різникового сина Майку?

— Я був присяжним мечем Джофрі,— знизав плечима здоровань.— Різників син напав на королевича крові.

— Це брехня! — Арія крутилася в Гарвінових руках.— Це я напала. Це я вдарила Джофрі й пожбурила Лев’ячий Зуб у річку. А Майка втік, бо я йому так сказала.

— Ви бачили, як хлопчик напав на королевича Джофрі? — запитав у Гончака лорд Берик Дондаріон.

— Я чув це з королівських вуст. Не мені ставити під сумнів слова королевича,— озвався Кліган і смикнув руками в бік Арії.— Її власна сестра підтвердила його слова, стоячи перед вашим дорогоцінним Робертом.

— Санса — брехуха,— сказала Арія, знов розлютившись на сестру.— Все було не так, як вона розповідала. Не так.

Торос відвів лорда Берика вбік. Вони вдвох стояли, пошепки перемовляючись, а Арія кипіла. «Вони мусять його вбити. Я молилася, щоб він помер, сотні й сотні разів».

Берик Дондаріон обернувся назад до Гончака.

— Ви звинувачені в убивстві, але ніхто з присутніх не може ні підтвердити, ні заперечити звинувачення, тож не нам вас судити. Тепер це може зробити тільки Цар світла. Тому я постановляю влаштувати суд через двобій.

Гончак підозріливо нахмурився, так наче не вірив власним вухам.

— Ви дурний чи божевільний?

— Не те й не те. Я звичайний лорд. Доведіть свою невинуватість мечем — і можете бути вільні.

— Ні! — скрикнула Арія — Гарвін не встиг затулити їй рота. «Ні, тільки не це, він звільниться». Меч у руках Гончака смертельно небезпечний, усі це знали. «Та він з них тільки посміється»,— подумала вона.

І він посміявся — довго і хрипко, і сміх цей, що аж задихався від глузування, відлунював од стін печери.

— То з ким мені битися? — поцікавився Гончак і поглянув на Лима Лимонного Плаща.— З цим сміляком у плащі кольору сечі? Ні? А може, з тобою, Мисливцю? З псами в тебе добре виходить, зі мною спробуєш? — допитувався він — і тут побачив Зеленобородого.— Ти у нас здоровань, тайросянине, ану зроби крок уперед. Чи, може, змусите дівчинку саму зі мною битися? — знову розреготався він.— Ну ж бо, хто хоче померти?

— Ви битиметеся зі мною,— сказав лорд Берик Дондаріон.

Арія пригадала всі легенди. «Його неможливо вбити»,— подумала вона, без надії сподіваючись. Божевільний Мисливець розтяв мотузки, які зв’язували Сандору Клігану руки.

— Мені потрібні меч і лати,— Гончак потер поранені зап’ястки.

— Меча ви отримаєте,— заявив лорд Берик,— а за лати вам нехай править ваша невинність.

У Клігана сіпнувся рот.

— Моя невинність проти вашого нагрудника, ось воно як?

— Неде, допоможи мені зняти нагрудник.

В Арії аж шкіра сиротами вкрилася, коли лорд Берик вимовив батькове ім’я. Але цим Недом виявився простий хлопчик — білявий зброєносець років десятьох-дванадцятьох. Він швиденько підійшов порозстібати защіпки, які тримали пом’яту крицю на грудях лорда Прикордоння. Стьобана підбивка зветшіла від старості й поту і просто розлізлася, коли зняли метал. Гендрі хапнув ротом повітря.

— Мати праведна!

Під шкірою лорда Берика випиналися гострі ребра. На грудях, над лівою пипкою, виднілася зморшкувата вирва, а коли лорд обернувся попросити свого меча й щита, Арія побачила аналогічний шрам на спині. «Його протяло списом!» Гончак теж це побачив. «А йому, цікаво, страшно?» Арії хотілося, щоб перед смертю йому було страшно, як, мабуть, страшно було Майці.

Нед приніс лорду Берику пояс із мечем і довге чорне сюрко. Вдягати його слід було на обладунки, тож на тілі воно висіло вільно, зате на грудях горіла роздвоєна фіолетова блискавка дому Дондаріонів. Лорд Берик витягнув меча з піхов, а пояс віддав назад зброєносцю.

Торос приніс пояс із мечем Гончаку.

— Пес бодай знає, що таке честь? — поцікавився жрець.— Щоб ти не думав, що тобі вдасться мечем пробитися на волю чи взяти в заручники дитину... Ангаю, Денете, Кайле, стріляйте за перших ознак підступу.

Лише коли всі троє лучників натягнули стріли, Торос вручив Клігану пояс.

Гончак, висмикнувши меча, відкинув піхви. Божевільний Мисливець дав йому дубового щита, всього в залізних заклепках і пофарбованого в жовтий колір, з трьома чорними псами Кліганів на гербі. Хлопчик Нед допоміг лорду Берику вдягнути свого щита, такого порубаного й пощербленого, що ні фіолетової блискавки, ні розсипу зірок уже майже неможливо було розрізнити.

Та коли Гончак зробив крок до свого супротивника, Торос Мирський зупинив його.

— Спершу помолімся,— він обернувся до вогню та здійняв руки.— Царю світла, зглянься на нас.

По всій печері побратими без прапорів піднесли у відповідь свої голоси:

— Царю світла, оборони нас.

— Царю світла, захисти нас у темряві.

— Царю світла, осяй нас ликом своїм.

— Запали своє світло між нами, Р’глоре,— продовжив жрець.— Відділи правду від олжі в цьому чоловікові. Врази його, якщо він винен, додай моці його мечу, якщо ні. Царю світла, дай нам мудрості.

— Бо ніч темна,— співучо підхопили інші, і Гарвін з Ангаєм не тихіше за решту,— і повна жахіть.

— Печера ця теж темна,— сказав Гончак,— і жахіття в ній — це я. Сподіваюся, бог ваш добрий, Дондаріоне. Бо скоро ти з ним стрінешся.

Суворий і неусміхнений лорд Берик приклав лезо довгого меча до своєї лівої руки й повільно провів. З порізу шугнула кров і обагрила крицю.

І тут меч спалахнув.

Арія почула, як Гендрі шепоче молитву.

— Горіть ви в сьомому пеклі,— вилаявся Гончак.— І ви, і Торос,— він кинув погляд на червоного жерця.— Коли я закінчу, ти будеш наступний, мирсянине.

— Кожне твоє слово підтверджує твою провину, псе,— відгукнувся Торос, а Лим із Зеленобородим і Джеком-Щасливцем погрожували й сипали прокльонами. Лорд Берик чекав мовчки, спокійний як стояча вода, зі щитом на лівій руці й охопленим полум’ям мечем у правій. «Убийте його,— думала Арія,— будь ласка, ви маєте його вбити». Підсвічене знизу, його обличчя здавалося маскою смерті з червоною запаленою раною на місці відсутнього ока. Меч палахкотів од кінчика до самої хрестовини, але Дондаріон, здавалося, не відчуває жару. Він стояв непорушно, наче вирізьблений з каменю.

Та коли Гончак кинувся на нього, зреагував він миттєво.

Полум’яний меч підстрибнув назустріч холодному, і за ним потягнулися довгі язики вогню, наче стрічки, про які казав Гончак. Задзвеніла криця. Не встиг лорд Берик парирувати перший удар, як Кліган завдав другого, та цього разу на заваді став лордів щит, і від сили удару полетіли тріски. Посипалися тверді та швидкі удари, і нижні і верхні, і зліва і справа, але всіх їх Дондаріон блокував. Над його мечем кружляло полум’я, лишаючи по собі червоне й жовте марево. Від кожного руху лорда Берика вони роздмухувалися й горіли яскравіше, аж поки не стало здаватися, що лорд Лискавка стоїть у вогненній клітці.

— Це дикополум’я? — запитала Арія у Гендрі.

— Ні. Це щось інше. Це...

— ...чари? — закінчила за нього вона, в той час як Гончак позадкував. Тепер нападав лорд Берик, виповнюючи простір вогненними смугами, змушуючи здорованя відступати. Один удар Кліган зупинив щитом, і намальований пес лишився без голови. Гончак завдав контрудару, і Дондаріон, підставивши власний щит, рубонув вогнем у відповідь. Беззаконники підбадьорювали криками свого ватажка.

— Він твій! — чула Арія.— Нападай! Нападай! Нападай!

Гончак блокував удар у голову, скривившись від жару, коли полум’я лизнуло йому обличчя. Він крекнув, вилаявся й відступив.

Та лорд Берик не дав йому звести дух. Він наступав здоров’яку на п’яти, і рука його при цьому перебувала в постійному русі. Мечі стикалися. Розліталися і знову стикалися, з блискавки на одному щиті сипалися тріски, а на другому вертке полум’я поцілувало псів один раз, удруге, втретє. Гончак метнувся праворуч, але Дондаріон швидко ступив убік і загородив йому дорогу, відганяючи його назад... до лиховісно-червоного палу кострища. Кліган відступав, поки не відчув спиною жар. Один швидкий погляд, щоб зрозуміти, що позаду, мало не коштував йому голови: лорд Берик атакував з новою силою.

Арія побачила білки очей Сандора Клігана, коли той биком попер уперед. Три кроки вперед і два назад, випад ліворуч, блокований лордом Бериком, ще два кроки вперед і один назад, брязь-брязь, великі дубові щити приймають удар по удару. Гончакове пряме темне волосся прилипло до чола, зрошеного потом. «Винний піт»,— подумала Арія, пригадавши, що Клігана взяли п’яним. Їй здавалося, в його очах прозирають зародки страху. «Він програє»,— радісно сказала вона собі, в той час як полум’яний меч лорда Берика танцював і рубав. Одним божевільним наскоком лорд Лискавка відбив увесь простір, який відвоював Гончак, знову заганяючи Клігана до самого кострища. «Він помре, помре, помре». Арія звелася навшпиньки, щоб краще бачити.

— Клятий байстрюк! — вереснув Гончак, відчуваючи, як ноги йому лизнуло полум’я. Він кинувся вперед, дужче й дужче розмахуючи важким мечем, стараючись задавити щуплішого чоловіка брутальною силою, зламати йому клинок, чи щит, чи руку. Але в очі йому бризнуло полум’я від Дондаріонових ударів у відповідь, і він, смикнувшись геть, утратив рівновагу й упав на одне коліно. Одразу ж на нього наскочив лорд Берик, у вирі полум’я обрушуючи на нього удар згори. Засапаний від натуги, Кліган підкинув угору щита, затуляючи голову,— і дуже вчасно: печера задзвеніла від гучного хрускоту тріснутого дуба.

— У нього щит горить,— зронив Гендрі приглушеним голосом. Арія це побачила водночас із ним. Язики полум’я побігли потрісканою жовтою фарбою, поглинаючи трьох чорних псів.

Сандор Кліган, безстрашно кинувшись у контрнаступ, уже спромігся зіп’ятися на ноги. Лорд Берик навіть відступив на крок — і тільки тут Гончак, здавалося, усвідомив, що вогонь, який гуде так близько від його обличчя, охопив його власний щит. Ревнувши від огиди, він люто рубонув пощерблений дубовий щит, докінчуючи руйнацію. Щит тріснув; один шматок, весь у вогні, полетів убік, але другий вперто тримався на руці. Силкуючись звільнитися, Гончак тільки роздмухав полум’я. Ось уже загорівся рукав, а ось уже вся ліва рука у вогні.

— Кінчай його! — закричав Зеленобородий до лорда Берика, а інші голоси почали скандувати: «Винен!» Арія кричала разом з усіма:

— Винен, винен, убийте його, винен!

Пливкий як літній шовк, лорд Берик ковзнув уперед, щоб нарешті покінчити з чоловіком, який стояв перед ним. Гончак хрипко заревів. Обіруч здійняв меча та, вкладаючи в удар всю силу, обрушив його вниз. Лорд Берик легко парирував удар...

— Ні! — заверещала Арія.

...але полум’яний меч тріснув надвоє, а холодна Гончакова криця вгризлася лорду Берикові в тіло, на стику плеча й шиї, розрубавши його аж до грудини. Чорним гарячим фонтаном шугонула кров.

Сандор Кліган, досі охоплений полум’ям, смикнувся назад. Здерши з себе залишки щита, він з лайкою пожбурив їх геть, а тоді упав на землю й почав качатися, збиваючи полум’я з руки.

Коліна лорда Берика повільно підігнулися, наче до молитви. Рот розтулився, але звідти тільки кров хлянула. З Гончаковим мечем, який так і стирчав з його тіла, Дондаріон повалився долілиць. Земля всотала кров. У порожнистому пагорбі завмерли всі звуки, чулося тільки тихе потріскування вогню та схлипування Гончака, який намагався підвестися. Арія не могла думати ні про що інше, як тільки про Майку та про ті дурні молитви, в яких вона стільки разів благала смерті для Гончака. «Якщо боги є, чому лорд Берик не переміг?» Адже вона точно знала, що Гончак винен.

— Будь ласка,— прохрипів Сандор Кліган, підтримуючи руку.— Я обгорів. Допоможіть. Хто-небудь. Допоможіть,— заплакав він.— Будь ласка.

Арія вражено витріщилася на нього. «Він плаче як дитина»,— майнула думка.

— Меллі, займися його опіками,— звелів Торос.— Лиме, Джеку, допоможіть мені з лордом Бериком. Неде, тобі теж краще йти з нами.

Червоний жрець висмикнув Гончакового меча з тіла свого полеглого лорда й застромив у просяклу кров’ю землю. Лем пропхнув свої великі долоні Дондаріону під пахви. А Джек-Щасливець узяв його за ноги. Обігнувши кострище, вони понесли його в темряву одного з тунелів. За ними рушили Торос і хлопчик Нед.

Божевільний Мисливець сплюнув.

— Я б його назад у Скельний Септ забрав і в клітку посадив.

— Так,— сказала Арія.— Він убив Майку. Це він.

— Яка люта білка! — пробурмотів Зеленобородий.

— Р’глор розсудив, що він не винен,— зітхнув Гарвін.

— Хто такий Рулор? — вона й вимовити це правильно не могла.

— Цар світла. Торос нас учить...

Але їй було байдуже, чого там їх учить Торос. Вона висмикнула кинджал з піхов Зеленобородого та крутнулася вбік, не даючися себе зловити. Гендрі теж спробував її схопити, але йому за нею в житті не встигнути.

Том Семиструнець з кількома жінками саме допомагав Гончакові звестися на ноги. Побачивши Кліганову руку, Арія втратила мову. Де тримався шкуратяний ремінець, лишилася рожева смуга, але над і під нею вся шкіра потріскалася, почервоніла й кривавилася від ліктя до зап’ястка. Коли Гончак зустрівся з Арією очима, в нього сіпнулися губи.

— Так хочеш, щоб я здох? Вперед, мала вовчице. Штрикни мене. Це краще за вогонь.

Кліган спробував підвестися, але в цю мить з руки відвалився шматок обгорілої шкіри, і ноги його знов підігнулися. Том, підхопивши його під здорову руку, притримав.

«Його рука,— подумала Арія,— його обличчя!» Але ж то був Гончак! Він заслужив горіти у вогненному пеклі. Ніж обважнів у неї в руці. Вона міцніше стиснула його.

— Ви вбили Майку,— повторила вона, мовляв: нехай спробує заперечити.— Скажіть їм. Це ви. Це ви.

— Це я,— скривився він.— Загнав його й розрубав навпіл, ще й сміявся. У мене на очах твою сестру били до крові, у мене на очах твоєму батькові відрубали голову.

Лим схопив Арію за зап’ясток і крутнув, видираючи кинджал. Вона буцнула його ногою, але назад кинджала, звісно, не отримала.

— Проваліться ви в пекло, Гончаче! — заверещала вона до Сандора Клігана від безпомічної, беззбройної люті.— Проваліться ви в пекло!

— Він уже там,— шепнув зовсім слабенький голос.

Арія озирнулася — позаду стояв лорд Берик, закривавленою рукою стискаючи Тороса за плече.