Буря Мечів

Кетлін

Барабани гупали, гупали, гупали, і з ними гупало в голові у Кетлін. На збудованій для музик галереї плакали сопілки, тьохкали флейти, вищали скрипки, сурмили ріжки, волинки награвали живеньку мелодію, але барабани заглушували все. Звуки луною відбивалися від крокв, а внизу гості їли, пили, перекрикували одне одного. «Волдер Фрей, мабуть, глухий як пень, якщо він це кличе музикою». Попиваючи вино, Кетлін спостерігала, як Бубонець скаче під «Алісанну». Ну, це оддалік нагадувало «Алісанну». Але з такими музиками це цілком могло виявитися і піснею «Бурмило і дівиця мила».

За вікнами й досі падав дощ, але в Близнючках повітря було гаряче й задушливе. В коминку ревіло полум’я, на стінах у залізних держалах димно горіли ряди смолоскипів. Та найбільше тепла струмувало з тіл весільних гостей, які натовклися так тісно на лавках, що кожен, хто хотів підняти кухоль, не міг не засадити сусіді ліктем під ребра.

Навіть на помості, як на Кетлін, гостей розмістили занадто тісно. Її саму всадовили між сером Райманом Фреєм і Рузом Болтоном, і довелося їх нюхати. Сер Райман пив так, наче у Вестеросі скоро все вино скінчиться, а під обладунками страшенно прів. Перед тим він скупався в лимонній воді, якщо судити з запаху, але жоден лимон не може заглушити такого кислого поту. Від Руза Болтона запах ішов не такий кислий, але не менш огидний. Замість вина чи меду він пив гіпокрас, а їв зовсім мало.

Кетлін не могла винити його за відсутність апетиту. Весільний бенкет почався з ріденького цибулевого супу, потім подали салат з горошку, цибулі й буряку; вимочену в мигдалевому молоці щуку; гори товченої ріпи, яку вже на стіл принесли холодну; холодець з телячого мозку та скибки жилавої яловичини. Страви були явно не королівські, а від холодцю Кетлін мало не знудило. Але Роб їв не нарікаючи, а брат так захопився нареченою, що взагалі ні на що не звертав уваги.

Ніхто б і не здогадався, що Едмур скиглив через Рослій усю дорогу від Річкорину до Близнючок. Чоловік і дружина їли з однієї тарілки, пили з одного келиха й поміж ковтками обмінювалися цнотливими поцілунками. Від більшості страв Едмур відмахнувся. Важко було йому за це докоряти. Вона-бо сама небагато пам’ятала з того, що подавали на її власному весіллі. «Я взагалі там щось їла? Чи весь час провела, вдивляючись у Недове обличчя й намагаючись розпізнати, що він за один?»

У бідолашної Рослій на вустах була приклеєна силувана усмішка. «Ну, вона ж панна, а скоро чекає шлюбна постіль. Немає сумніву, вона боїться так само, як і я боялася». Роба всадовили між Алікс Фрей і Гарною Волдою — двома пишними дівицями. «На весільному бенкеті, сподіваюся, ви не відмовитеся потанцювати з моїми доньками,— сказав Волдер Фрей.— Потішите старече серце». Ну, його серце має бути потішене: Роб виконав свій обов’язок, як король. Потанцював з кожною з дівчат, з Едмуровою нареченою і з восьмою леді Фрей, з удовицею Амі та з дружиною Руза Болтона Гладкою Волдою, з прищавими близнючками Серрою і Саррою, навіть з Ширі, наймолодшою донькою лорда Волдера, якій було, мабуть, років шість. Цікаво, думала Кетлін, чи нарешті вдовольниться лорд Переправи, чи ще знайде привід нарікати, що котрась там з його дочок і онучок так і не потанцювала з королем.

— Ваші сестри чудово танцюють,— сказала вона до сера Раймана Фрея, щоб зробити йому приємне.

— Та це тітки й кузини,— сер Райман ковтнув вина, і по щоці його побіг піт, скрапуючи на хліб.

«Який він кислий, ще й п’яний»,— подумала Кетлін. «Покійний» лорд Фрей, може, і заощадив на харчах для гостей, але напоїв не пошкодував. Ель, вино, мед лилися рікою. Великий Джон напився й шурубурив. Син лорда Волдера Мерет ще змагався з ним, хто кого переп’є, а от сер Вейлен Фрей, намагаючись не відставати, просто впився й відключився. Кетлін воліла би, щоб лорд Амбер лишався тверезий, але сказати Великому Джону, щоб не пив,— те саме, що сказати йому, щоб не дихав кілька годин.

Малий Джон Амбер і Робін Флінт сиділи неподалік Роба: один — поряд з Гарною Волдою, а другий — поряд з Алікс. Ні один, ні другий не пили: так само як Патрек Малістер і Дейсі Мормонт, сьогодні ввечері вони були синовими вартовими. Весільний бенкет — не бій, та коли люди п’ють, завжди є небезпека, тож короля без захисту лишати не можна. Кетлін була рада, а ще більше рада з того, що мечі всі повісили на гачки вздовж стін. «Щоб упоратися з холодцем з телячого мозку, меч точно не потрібен».

— Усі гадали, мілорд обере Гарну Волду,— мовила до сера Венделя леді Волда Болтон, перекрикуючи музику. Гладка Волда, кругла й рожева дівчина-опецьок з водянисто-блакитними очима, обвислим солом’яним волоссям і велетенською пазухою, голосок мала на диво писклявий. Важко було уявити її у Страхфорту в цьому рожевому мереживі й горностаєвій пелерині.— Мілорд дідусь запропонував Рузу посаг сріблом — стільки, скільки важитиме наречена, от мілорд Болтон і обрав мене,— засміялася дівчина, затрусивши подвійним підборіддям.— Я важу на два з половиною пуди більше за Гарну Волду, й оце вперше я цьому навіть рада. Тепер я — леді Болтон, а кузина й досі панна, а їй, бідоласі, скоро дев’ятнадцять.

Кетлін бачила: лорд Страхфорту пропускає це базікання повз вуха. Час від часу він куштував шматочок цього, ложечку того, короткими міцними пальцями відламуючи собі хліба від буханця, але насправді на їжу майже не відволікався. Ще на початку бенкету Болтон підняв тост за онуків лорда Волдера, підкреслено нагадавши, що Волдер і Волдер тепер під опікою його сина-байстрюка. З того, як старий скосив на нього оком, втягуючи ротом повітря, Кетлін збагнула, що невисловлену погрозу він почув.

«Чи було ще колись нерадісніше весілля? — подумала Кетлін — і тут згадала про свою сердешну Сансу та її шлюб з Куцем.— Мати, змилуйся над нею! Вона ж бо така ніжна душа!» Від спеки, диму й галасу починало нудити. Музик на галереї було багато, і грали вони гучно, от тільки хистом похвалитися не могли. Зробивши ще ковток вина, Кетлін дозволила пажу наповнити її келих. «Ще кілька годин — і найгірше буде позаду». Завтра в цей час Роб уже вирушить на нову битву — цього разу з залізними в Пущанському Насипі. Дивно, що така перспектива викликала навіть якесь полегшення. «Він свою битву виграє. Він у всіх битвах перемагає, а залізні лишилися без короля. Крім того, Нед його добре навчав». Гупали барабани. Знову проскакав поряд Бубонець, але музика грала так гучно, що Кетлін і не почула його дзвіночків.

Зненацька галас перекрило гарчання: це накинулися один на одного двоє псів за м’ясний недоїдок. Вищирившись і клацаючи зубами, вони покотилися по підлозі під вибух реготу. Хтось обілляв їх елем з карафи, й вони відскочили врізнобіч. Один з собак покульгав до помосту. Тут мокрий наскрізь пес обтрусив ель просто на трьох онуків лорда Волдера, і старий зареготав, розтуливши беззубого рота.

Побачивши псів, Кетлін згадала Сіровія, але Робового деривовка ніде не було видно. Лорд Волдер відмовився пустити його в залу. «Я чув, той ваш дикий звір уже скуштував людського м’ясця, хе,— сказав старий.— Горлянки тільки так перегризає. На святі Рослій, серед жінок і малих, моїх любих невинних діточок, я таку потвору не потерплю».

«Сіровій їм не загроза, мілорде,— запротестував Роб,— якщо я буду поряд».

«Ви були і при брамі, хіба ні? Коли ваш деривовк напав на моїх онуків, яких я вислав зустрічати вас? Я все знаю, не думайте, що не знаю, хе».

«Він нікого не скривдив».

«Не скривдив, каже король? Не скривдив? Пітир упав з коня, упав! Я так дружину втратив — теж упала,— він пожував губами.— Чи то була якась шльондра? Матір байстрюка Волдера, так, тепер пригадую. Гепнулася з коня й голову розбила. Що б ваша світлість робив, якби Пітир собі в’язи скрутив, хе? Я б отримав замість онука чергове перепрошення? Hi-ні-ні. Може, ви і король, я цього не заперечую, король на Півночі, хе, але чия покрівля, того й порядки. Або вовк, або весілля, сір. А разом — ні».

Кетлін бачила, що син розлютився, але скорився з усією люб’язністю, на яку тільки спромігся. «Якщо лорда Волдера потішить подати мені печеного ворона з хробаками,— сказав він їй,— я все з’їм і добавки попрошу». І так і зробив.

Великий Джон за цей час перепив ще одного нащадка лорда Волдера — цього разу під стіл звалився Пітир Прищик. Хлопець від нього втроє менший, на що він розраховував? Лорд Амбер витер рота, підвівся й заспівав:

Голос він мав непоганий, тільки трохи захриплий від пиятики. На жаль, скрипалі, ударники та флейтисти в цей час грали мелодію «Квіти весни», яка підходила до пісні «Бурмило і дівиця мила» приблизно так само, як слимаки до каші. Навіть бідолашний Бубонець на таку какофонію затиснув вуха.

Руз Болтон щось нечутно пробурмотів — і вийшов у пошуках виходку. В тісній залі вирувало, раз у раз виходили й заходили гості, туди-сюди бігали слуги. В сусідньому замку, знала Кетлін, так само вирував інший бенкет — для лицарів і лордів рангом нижче. Лорд Волдер вислав на той бік річки своїх незаконних дітей і їхніх нащадків, тому Робові північани називали це «байстрючим святом». Дехто з гостей, певно, бігав туди поглянути, чи байстрюкам часом не веселіше. Дехто, може, і до таборів доходив. Фреї приготували цілі вози вина, елю й меду, щоб прості солдати теж могли випити за весілля Річкорину з Близнючками.

На порожнє Болтонове місце присів Роб.

— Ще кілька годин — і цей фарс закінчиться, мамо,— сказав він тихенько, в той час як Великий Джон співав про дівицю милу, в якої медові коси золотіли.— Сьогодні на диво Чорний Волдер був сумирний, мов ягня. А дядько Едмур, здається, цілком задоволений зі своєї нареченої.

Тут він перехилився через Кетлін.

— Пане Раймане!

Сер Райман Фрей кліпнув.

— Так, сір?

— Я сподівався попросити Олівара бути мені за зброєносця в поході на північ,— мовив Роб,— але щось його тут не бачу. Може, він на другому бенкеті?

— Олівар? — сер Райман похитав головою.— Ні, Олівар — ні. Він... поїхав з замку. У справах.

— Зрозуміло,— озвався Роб, з чийого тону було чути, що йому нічого не зрозуміло. Та оскільки сер Райман не захотів нічого пояснювати, Роб знову звівся на ноги.— Потанцюємо, мамо?

— Ні, дякую,— відповіла Кетлін: з таким головним болем танець — останнє, що їй зараз потрібно.— Без сумніву, котрась із дочок лорда Волдера залюбки складе тобі пару.

— Не сумніваюся,— покірно всміхнувся він.

На той час музики вже заграли «Залізні списи», а Великий Джон заспівав «Хорошого хлопа». «Може, їх би хтось познайомив — хоч якусь гармонію внесли б». Кетлін обернулася до сера Раймана.

— Я чула, у вас кузен був співцем.

— Алесандер. Саймондів син. Алікс — його сестра,— він келихом кивнув на дівчину, яка танцювала з Робіном Флінтом.

— Алесандер заграє для нас сьогодні?

Сер Райман скосив на неї оком.

— Ні. Його немає,— він, витерши піт з чола, підскочив на ноги.— Даруйте, міледі. Даруйте.

Він нетвердо рушив до дверей, і Кетлін провела його поглядом.

Едмур цілувався з Рослій, стискаючи її за руку. А в залі сер Майк Пайпер з сером Данвелом Фреєм гралися в хто кого переп’є, Лукуватий Лотар розповідав щось кумедне серу Гостіну, один з юних Фреїв жонглював трьома кинджалами перед зграйкою хихотливих дівчат, а Бубонець сидів на підлозі, облизуючи з пальців вино. Подавальниці виносили велетенські срібні тарелі з горами соковитої рожевої ягнятини — нічого апетитнішого за весь вечір ніхто не бачив. А Роб вів Дейсі Мормонт у танок.

Старша дочка леді Мейдж вбрала замість кольчуги сукню, і виявилося, що вона досить гарненька: висока й гінка, з сором’язливою усмішкою на вустах, від якої її обличчя розквітало. Приємно було бачити, що в танці вона не менш граційна, ніж у двобої. Цікаво, думала Кетлін, чи дісталася вже леді Мейдж Перешийка? Інших дочок вона забрала з собою, та оскільки Дейсі була Робовим бойовим товаришем, дівчина вирішила лишитися біля нього. «У нього Недів дар завойовувати вірність». Олівар Фрей теж був відданий синові Кетлін. Роб, здається, казав, що Олівар хотів зостатися при ньому навіть після його одруження з Джейн.

Лорд Переправи, що сидів між двох своїх чорних веж, плеснув у долоні. Звук був зовсім тихенький, його заледве розчули навіть ті, хто сидів на помості, але рух побачили сер Ейніс і сер Гостін — і почали грюкати кухлями по столу. До них приєднався Лукуватий Лотар, тоді Майк Пайпер, сер Данвел і сер Раймунд. Скоро вже грюкала половина гостей. Врешті-решт увагу на це звернули навіть музики на галереї. Сопілки, барабани і скрипки стихли.

— Ваша світлосте,— гукнув лорд Волдер до Роба,— септон проказав молитви, слова обітниці вимовлені, лорд Едмур загорнув мою дівчинку в риб’ячий плащ, та вони ще не справжнє подружжя. Меч потребує піхов, хе, а шлюб — злюбу. Що скаже наш сір? Може, час їм і в шлюбну постіль?

Два десятки синів і онуків Волдера Фрея знов загупали кухлями, загорлавши:

— В ліжко! В ліжко! Час у ліжко!

Рослій побіліла. Кетлін не була певна, що лякає дівчину більше: майбутня втрата цноти чи сама церемонія. Маючи стільки родичів, вона не може не знати традицій, але ж це зовсім інше, коли в постіль вкладають тебе. Шлюбної ночі самої Кетлін Джорі Кассель, кваплячись зняти з неї сукню, аж роздер її, а п’яний Дезмонд Грелл раз у раз перепрошував за кожен свій масний жарт і тут-таки підкидав новий. Лорд Дастін, побачивши Кетлін оголену, сказав Недові, що з такими персами, як у неї, він би волів, щоб його в дитинстві взагалі не віднімали від грудей. «Бідолаха»,— подумала Кетлін. Поїхав з Недом на південь і не повернувся. Цікаво, а скількох людей у цій залі не буде серед живих уже до кінця року? «Багатьох, боюся».

Роб підніс руку.

— Якщо гадаєте, час прийшов, лорде Волдере, то, звісно, час розстелити шлюбну постіль.

Його слова зустріли схвальним ревінням. Музики на галереї знову взялися за свої волинки, ріжки та скрипки й заграли «Король скида корону, сандалик — королева». Бубонець стрибав з ноги на ногу, видзвонюючи своєю короною.

— Я тут чув, у чоловіків з Таллі між ніг замість прутня — пструг,— зухвало крикнула Алікс Фрей.— Він тільки на черв’ячка піднімається?

— А я чув,— кинув на це сер Майк Пайпер,— що в жінок з Фреїв не одна брама, а дві!

— Ага, й обидві на засув замкнені для такої дрібноти, як ви!

Гості зареготали, аж тут на стіл виліз Патрек Малістер і запропонував підняти тост за Едмурову однооку рибку.

— Бо це справжня щука! — заявив він.

— Ні, закладаюся, то якийсь піскар,— крикнула Гладка Волда поряд з Кетлін. І знову звідусіль здійнявся галас: «В ліжко! В ліжко!»

Гості з’юрмилися на помості: найп’яніші, як завше, в перших рядах. Чоловіки та хлопці, оточивши Рослій, підняли її в повітря, а дівчата й мамусі, які були в залі, поставили на ноги Едмура й почали сіпати його за одяг. Едмур, сміючись, сипав до них масними жартиками, але Кетлін суті не чула — слова заглушувала музика. Проте Великого Джона вона почула.

— Ану віддайте цю дружиноньку мені! — заревів він, розштовхуючи інших і закидаючи Рослій собі на плече.— Ви тільки гляньте на цю крихітку! І м’ясця на ній немає!

Кетлін шкода було дівчину. Переважно наречені теж намагаються жартувати, чи принаймні вдавати, що їм весело, але Рослій уся застигла від переляку, вчепившись у Великого Джона так, наче боялася, що він її впустить. «Вона плаче! — збагнула Кетлін, коли сер Марк Пайпер стягнув з дівчини один черевичок.— Сподіваюся, Едмур буде ніжний з бідолашною дитиною». З галереї досі лилася весела сласна пісня: король уже скидав сорочку, а королева — сукню.

Кетлін знала, що мала би приєднатися до жінок, які тиснулися навколо брата, та вона ж тільки всі веселощі зіпсує. Бо зараз менш за все її тягнуло на солоні жарти. Едмур пробачить її відсутність, щодо цього вона сумнівів не мала: значно веселіше, коли тебе роздягають і тягнуть у ліжко два десятки розпалених, розсміяних Фреїв, ніж зневірена, згорьована сестра.

Пана й панну понесли з зали, за ними тягнувся шлейф одягу, і тут Кетлін помітила, що Роб також лишився. Волдер Фрей такий вразливий, що може і в цьому вбачити образу для дочки. «Він має разом з усіма вкладати Рослій у ліжко, та чи мені йому про це нагадувати?» Вона сиділа напружена, поки не помітила, що лишився ще дехто. Пітир Прищик і сер Вейлен Фрей так і спали собі, поклавши голови на стіл. Мерет Фрей налив собі ще келих вина, а Бубонець кружляв навколо столу, цуплячи залишки їжі з тарілок гостей, які пішли. Сер Вендель Мандерлі хтиво накинувся на баранячу ніжку. Ну і, звісно, лорд Волдер був занадто слабкий, щоб самому злізти зі свого престолу. «Але він чекає, щоб Роб пішов з усіма». Кетлін просто чулося, як старий питає: невже його світлість не хоче побачити його дочку оголеною? Барабани знов гримотіли — гримотіли, гримотіли, гримотіли...

Дейсі Мормонт, здається, єдина з жінок, хто лишився в залі крім Кетлін, підійшла ззаду до Едвіна Фрея і, торкнувшись легенько його руки, щось сказала йому на вухо. Едвін випручався з недоречною люттю.

— Ні,— озвався він занадто голосно.— Досить з мене танців.

Збліднувши, Дейсі відвернулася. Кетлін повільно звелася на ноги. «Що це було?» На місце втоми в серце закралися сумніви. «Нічого страшного,— вмовляла вона себе,— тобі під ліжком бабай ввижається, ти вже перетворилася на стару дурепу, розчавлену горем і страхом». Та щось таке, мабуть, проступило в неї на обличчі. Навіть сер Вендель Мандерлі звернув увагу.

— Щось негаразд? — спитав він, стискаючи в руках баранячу ніжку.

Кетлін нічого не відповіла. Натомість рушила за Едвіном Фреєм. Музики на галереї нарешті доспівали пісню, король і королева лишись у чому мати народила. За мить уже музики завели цілком інакшої пісні. Слів ніхто не співав, та Кетлін упізнала «У Кастамері дощ». Едвін квапився до дверей. Кетлін, яку підганяла музика, поспішила за ним. Шість широких кроків — і вона його наздогнала.

Вона вхопила Едвіна за руку, розвернула до себе — й похолола, відчувши під шовковим рукавом залізну кольчугу.

Від ляпаса, якого йому дала Кетлін, у нього аж губа тріснула. «Олівар,— подумала вона,— Первин, Алесандер — усі поїхали. І Рослій плакала...»

Едвін Фрей відштовхнув її. Заглушуючи всі звуки, гупала музика, відлунюючи від стін, так наче співало саме каміння. Роб, кинувши на Едвіна сердитий погляд, хотів вийти йому навперейми... і затнувся: в бік йому, трохи нижче плеча, ввігналася арбалетна стріла. Якщо він і скрикнув, звук заглушили волинки, ріжки та скрипки. На очах у Кетлін ще одна стріла прошила йому ногу, він упав. Нагорі в галереї половина музик мали в руках арбалети замість барабанів і лютень. Кетлін кинулася до сина, але щось штовхнуло її в пояс — і вона приземлилася долілиць на кам’яну підлогу.

— Робе! — заверещала вона. Кетлін бачила, як Малий Джон Амбер відірвав від підлоги довгий стіл. Поки він устиг кинути стола згори на короля, затуляючи його, у стільницю уп’ялися арбалетні стріли — одна, дві, три. Робіна Флінта оточили Фреї, в повітрі літали кинджали. Сер Вендель Мандерлі важко зіп’явся на ноги, так і стискаючи баранячу ніжку. В розтуленого рота йому влетіла стріла й вистромилася з шиї. Сер Вендель гепнувся ницьма, збивши стільницю з двох широких ніг, і на підлогу посипалися кухлі, карафи, миски, тарілки, ріпа, буряк, полилося вино.

У Кетлін горіла спина. «Маю дістати до нього». Малий Джон зацідив серу Раймунду Фрею в обличчя баранячою ногою. Та коли він потягнувся до свого меча, стріла збила його з ніг, він упав навколішки.

Кетлін бачила, як сер Гостін Фрей зарізав Лукаса Блеквуда. Одного з Вансів, який боровся з сером Гарисом Гейгом, скалічив Чорний Волдер. Арбалети наздогнали Донела Дока, Оуена Норі та ще півдюжини людей. Юний сер Бенфрі стиснув за руку Дейсі Мормонт, та Кетлін бачила, як дівчина підхопила другою рукою карафу вина й, затопивши йому в обличчя, побігла до дверей. Та не встигла вона добігти, як двері розчахнулися. В залу ввірвався сер Райман Фрей, закутий у крицю з голови до ніг. Позаду нього в дверях товпилася дюжина фреївських солдатів. Озброєні вони були важкими бардами.

— Змилуйтеся! — скрикнула Кетлін, але її благання заглушили ріжки, барабани та брязкіт криці. Райман загнав топір Дейсі в живіт. На той час крізь інші двері теж уже вбігали чоловіки в кольчугах і кошлатих хутряних плащах, з крицею в руках. Північани! На якусь мить Кетлін здалося, що це порятунок, і тут один з них двома потужними ударами топора зніс голову Малому Джону. Надія згасла, як свічка в бурю.

А в центрі різанини сидів лорд Переправи на своєму різьбленому престолі, жадібно спостерігаючи.

За кілька футів од Кетлін на підлозі лежав кинджал. Мабуть, відлетів сюди, коли Малий Джон скинув стільницю, а може, випав з руки котрогось убитого. Кетлін поповзла до нього. Члени були мов свинцеві, а в роті стояв присмак крові. «Я уб’ю Волдера Фрея»,— сказала вона собі. Бубонець, який ховався під столом, був ближче до кинджала, та тільки сахнувся, коли вона його схопила. «Я уб’ю старого — бодай це зроблю».

Тут ворухнулася стільниця, яку на Роба кинув Малий Джон, і син важко став навколішки. Стріла була в нього в боці, ще одна — в нозі, і третя — в грудях. Лорд Волдер підніс руку, музика стихла — окрім одного барабана. Долинули далекі звуки бою, а трохи ближче дико завивав вовк. «Сіровій»,— запізно згадала Кетлін.

— Хе,— пирхнув до Роба лорд Волдер,— повстає король на Півночі! Ми тут, здається, трохи ваших людей повбивали, ваша світлосте. Але я вибачуся, це все залагодить, хе.

Кетлін схопила Бубонця Фрея за довге сиве волосся й витягнула з-під столу, де він ховався.

— Лорде Волдере! — крикнула вона.— Лорде Волдере!

Звільна та звучно гуркотів барабан — тум-дум-тум.

— Досить,— звеліла Кетлін.— Я кажу: досить. Ви за зраду відплатили зрадою, пора закінчувати.

Вона притисла кинджал до горла Бубонця, і тут їй згадалася кімната хворого Брана й дотик криці до її власного горла. Барабан гуркотів — тум-бум-тум-бум-тум-бум.

— Будь ласка,— сказала Кетлін,— Це мій син. Мій перший син — і останній. Відпустіть його. Відпустіть — і я клянуся, що все забуду... забуду все, що ви тут улаштували. Присягаюся богами давніми й новими... ми не станемо мститися...

Лорд Волдер, не вірячи власним очам, витріщився на неї.

— Що ви там верзете, в це тільки дурень повірить. Ви мене за дурня маєте, міледі?

— Я вас за батька маю. Візьміть мене заручницею, і Едмура також, якщо досі його не вбили. Але відпустіть Роба.

— Ні,— ледве чутно прошепотів Роб.— Мамо, ні...

— Так. Робе, підводься. Вставай і йди геть, будь ласка, будь ласка. Рятуйся... якщо не заради мене, то заради Джейн.

— Джейн? — Роб, схопившись за край столу, зіп’явся на ноги.— Мамо,— мовив він,— Сіровій...

— Іди до нього. Вже! Робе, забирайся звідси.

— І чого б це мені його випускати? — пирхнув лорд Волдер.

Кетлін сильніше притиснула лезо до горла Бубонця. Дурник у німому благанні закотив очі. В ніс ударив бридкий сморід, але вона звернула на нього не більше уваги, ніж на похмуре гримотіння барабана — тум-бум-тум-бум-тум-бум. Сер Райман з Чорним Волдером уже заходили їй за спину, але Кетлін не зважала. З нею нехай роблять, що хочуть: полонять, ґвалтують, убивають,— це все байдуже. Вона й так зажилася на світі, а Нед чекає. Боялася вона тільки за Роба.

— Присягаюся честю Таллі,— мовила вона до лорда Волдера,— і честю Старків: міняю життя вашого хлопця на життя Роба. Сина на сина.

Руки в неї так трусилися, що брязкали дзвіночки на голові Бубонця.

Бум, гримав барабан, тум-бум-тум-бум. Старий пожував губами. Тремтів кинджал у Кетлін у руці, слизькій від поту.

— Це ж онук... та й ніколи з нього користі не було.

До Роба підійшов чоловік у темних обладунках і в плащі у крапельках крові.

— Джеймі Ланістер передає вітання.

Загнавши меча просто її синові в серце, він ще й крутнув.

Роб свою обіцянку зламав, але Кетлін свою стримала. Потягнувши Ейгона за волосся, вона різонула його по горлу, поки лезо не черкнуло кістку. По пальцях її побігла гаряча кров. Маленькі бубонці дзвеніли, дзвеніли, дзвеніли, а барабан гуркотів — бум-тум-бум.

Нарешті хтось відібрав у неї кинджал. По щоках їй побігли пекучі як оцет сльози. Десять лютих круків дряпали їй обличчя гострими кігтями, здираючи шкіру, лишаючи глибокі борозни, червоні від крові. Кетлін відчувала цю кров на вустах.

«Як боляче,— подумала вона.— Наші діти, Неде, всі наші любі малюки! Рикон, Бран, Арія, Санса, Роб... Будь ласка, Неде, припини це, припини цей біль...» А білі сльози й червоні сльози все бігли, змішуючись, лишаючи обличчя подертим і пошматованим — оте обличчя, яке так кохав Нед. Кетлін Старк, здійнявши руки, дивилася, як з довгих пальців збігає кров, струменить по зап’ястках і затікає в рукави сукні. По руках повзли повільні червоні черв’яки, лізли під одяг. Лоскотно! Вона зареготала, але сміх перейшов у крик.

— Здуріла,— сказав хтось,— з глузду з’їхала.

— Кінчайте вже,— зронив хтось інший, і чиясь рука вхопила її за коси, як сама вона щойно тримала Бубонця, і Кетлін подумала: «Ні, ні, не обрізайте волосся. Нед обожнює моє волосся». Та горла торкнулася криця, й укус її був червоний і зимний.