Буря Мечів

Тиріон

Мугикаючи собі під ніс, переступив поріг євнух, одягнений у розмаяну мантію з персикового шовку; від нього пахло лимонами. Побачивши Тиріона в кріслі біля вогню, він різко зупинився.

— Мілорде Тиріоне,— пискнув він, нервово хихикнувши.

— То ви мене ще пам’ятаєте? Бо я вже сумнівався.

— Як приємно бачити вас таким дужим і здоровим! — Вейрис посміхнувся найслизькішою з посмішок.— Хоча, зізнаюся, не очікував побачити вас у моїх скромних покоях.

— І справді скромних. Аж занадто, якщо по правді.

Тиріон дочекався, поки батько викличе Вейриса, й тільки тоді прослизнув до нього в гості. Євнухові покої виявилися малими й убогими: три скритні кімнатки без вікон під північним муром.

— Чекаючи на вас, я сподівався розкрити тут гори пікантних таємниць, але тут і папірчика не знайдеш...— Тиріон шукав і таємних ходів, розуміючи, що Павук обов’язково повинен мати можливість виходити й заходити непомітно, але й тут нічого не досяг.— У карафі виявилася вода, боги праведні,— провадив він,— спальня не ширша за труну, а ліжко... воно кам’яне — чи тільки так здається?

Зачинивши двері, Вейрис замкнув їх на засув.

— Мене мучить біль у спині, мілорде, тож я вважаю за краще спати на твердому.

— А мені здавалося, що ви надаєте перевагу перинам.

— Я повний сюрпризів. Ви сердитеся на мене, що я вас занедбав після бою?

— Ви дуже нагадали мені моїх рідних.

— Це не тому, що я вас не люблю, мілорде. Просто я такий тонкосльозий, а у вас такий жахливий шрам...— він перебільшено стенув плечима.— Ваш бідолашний ніс...

Тиріон роздратовано потер шрам.

— Можливо, слід мені новий замовити — золотий. А який ніс запропонували б ви, Вейрисе? Як у вас, щоб винюхувати секрети? Чи сказати золотарю, що хочу ніс, як у батька? — посміхнувся він.— Мій шляхетний батечко так старанно працює, що я зовсім його не бачу. Скажіть-но мені, це правда, що він повертає в малу раду великого мейстра Пайсела?

— Так, мілорде.

— Чи маю я подякувати за це моїй любій сестричці?

Пайсел був сестриною креатурою; Тиріон позбавив його посади, бороди й гідності, а тоді кинув у чорну камеру.

— Аж ніяк, мілорде. Дякуйте архімейстрам Старгорода, які наполягали на поновленні Пайсела на тій підставі, що тільки конклав має право призначати чи знімати великого мейстра.

«Кляті дурні»,— подумав Тиріон.

— Здається, пригадую, що кат Мейгора Лютого зняв своєю сокирою цілих трьох.

— Теж правда,— мовив Вейрис.— А другий Ейгон згодував великого мейстра Джерардиса своєму дракону.

— На жаль, нема в мене дракона. Але, думаю, я міг би мокнути Пайсела в дикополум’я і підпалити. Так для Цитаделі було би краще?

— Ну, принаймні це б відповідало традиціям,— перекинув йому м’ячик євнух.— На щастя, мудрі голови переважили, конклав погодився з відставкою Пайсела й вирішив обрати його наступника. Належним чином розглянувши кандидатури мейстра Терквіна, шевцевого сина, і мейстра Ерека, байстрюка лицаря-бурлаки, й таким чином засвідчивши, що в їхньому ордені здібності важать більше за походження, конклав саме збирався послати нам мейстра Ґормона, Тайрела з Небосаду. Коли я сказав про це вашому лорду-батькові, він діяв блискавично.

Конклав, як відомо було Тиріону, засідає в Старгороді за зачиненими дверима, і всі дискусії вважаються таємними. Отож, у Вейриса є пташечки і в Цитаделі теж.

— Зрозуміло. Тож батько вирішив прищипнути пуп’янок, поки він не розквітнув,— Тиріон не стримав сміху.— Пайсел — жаба. Але ж краще ланістерівська жаба, ніж тайрелівська, так?

— Великий мейстер Пайсел завжди був добрим другом вашого дому,— солодко мовив Вейрис.— Можливо, вас утішить, що й сера Бороса Блаунта поновлюють.

Серсі забрала в сера Бороса білий плащ, бо той не згодився помирати за королевича Томена, коли Брон захопив хлопця на дорозі Розбі. Борос аж ніяк не був Тиріоновим другом, але після цього він, швидше за все, зненавидів Серсі. «Це вже щось».

— Блаунт — хвальковитий боягуз,— приязно мовив Тиріон.

— Справді? Отакої! Але ж лицарі королівської варти зазвичай служать до самої смерті. Можливо, в майбутньому сер Борос виявить хоробрість. І, без сумніву, лишатиметься вірним і відданим.

— Моєму батькові,— з притиском сказав Тиріон.

— Якщо вже ми заговорили про королівську варту... я тут подумав, чи не пов’язаний цей ваш приємно несподіваний візит з полеглим побратимом сера Бороса — доблесним сером Мандоном Муром? — євнух погладив напудрену щоку.— Щось останнім часом ним дуже зацікавився отой ваш Брон.

Брон назбирав про сера Мандона все, що зміг, але Вейрис, без сумніву, знає набагато більше... якщо згодиться поділитися.

— Схоже, в нього зовсім не було друзів,— обережно мовив Тиріон.

— Сумно,— зронив Вейрис,— дуже сумно. Якщо трохи поперекидати каміння у Видолі, можна було б і відшукати якихось родичів... це ж лорд Арин привіз його на Королівський Причал, а Роберт одягнув на нього білий плащ, але жоден з цих двох, боюся, не любив його. Та й простолюд не вітає таких, як він, на турнірах, незважаючи на всю його незаперечну відвагу. Що там: навіть побратими з королівської варти так до нього й не прихилилися. Подейкують, сер Баристан якось сказав, що в цього лицаря замість друга — меч, а замість життя — обов’язок... але, знаєте, я не думаю, що з вуст Селмі це звучало як похвала. Дивно, якщо так подумати, ні? Адже саме такі якості нам і потрібні в королівській варті — так би мовити, щоб вояки жили не для себе, а для короля. В такому світлі наш хоробрий сер Мандон — ідеальний білий лицар. Та й помер він, як і належить лицарю королівської варти, з мечем у руці, захищаючи особу королівської крові,— євнух, кинувши Тиріону слизьку посмішку, пильно поглянув на нього.

«Ви хотіли сказати, намагаючись убити особу королівської крові». Тиріон не був певен, наскільки більше знає Вейрис, ніж каже. Нічого нового він не почув: Брон доповідав те саме. А Тиріону потрібен був зв’язок з Серсі — знак, що сер Мандон був сестриним найманцем. «Далеко не завжди ми отримуємо бажане»,— гірко подумав він, і це йому нагадало...

— Я прийшов сюди не через сера Мандона.

— Та певна річ,— євнух перетнув кімнату й підійшов до карафи з водою.— Вам чогось запропонувати, мілорде? — запитав він, наповнюючи кухлик.

— Так. Але не води,— Тиріон згорнув руки на грудях.— Приведіть мені Шей.

— Хіба це мудро, мілорде? — Вейрис зробив ковток.— Така мила дитина! Шкода буде, якщо ваш батько її повісить.

Тиріона не здивувало, що Вейрис усе знає.

— Ні, не мудро, ба навіть це чиста дурість. Хочу востаннє поглянути на неї, перш ніж відішлю її геть. Бо я не витримаю, якщо вона буде так близько.

— Розумію.

«Звідки тобі?» Тиріон бачив її вчора: вона піднімалася гвинтовими сходами з цебром води. Коли вона торкнулася Тиріонової руки й усміхнулася до нього, в нього в животі все скрутилось у вузол. Вони пройшли за кілька дюймів одне від одного — він спускався, вона піднімалася,— так близько, що він занюхав свіжий аромат її волосся. «Мілорде»,— привіталася вона, присівши в реверансі, і йому закортіло схопити її і поцілувати просто там, але він лише коротко кивнув і покульгав далі.

— Я бачив її кілька разів,— сказав він до Вейриса,— але не наважувався заговорити. Підозрюю, за мною стежать всюди.

— І мудро чините, що підозрюєте, добрий лорде.

— А хто? — схилив він голову набік.

— Кетлблек постійно звітує вашій любій сестрі.

— Як подумаю, скільки грошей я заплатив цим клятим... Як гадаєте, є шанс, що трохи більше золота — і їх ще можна перекупити назад у Серсі?

— Шанс є завжди, але в цьому випадку я б на них не ставив. Вони тепер лицарі, всі троє, а ваша сестра пообіцяла їм і подальше підвищення,— з євнухових вуст зірвався короткий лихий смішок.— А найстарший, сер Озмунд з королівської варти, мріє і про певну... іншу... милість. Ви могли б заплатити їм стільки ж, скільки й королева, без сумніву, але в неї в наявності ще й другий гаманець — бездонний.

«Сьоме пекло!» — подумки вилаявся Тиріон.

— Ви хочете сказати, що Серсі спить з Озмундом Кетлблеком?

— О, та що ви, ні, це було б страшенно небезпечно, вам не здається? Ні, королева тільки натякає, що... можливо, завтра, або ж по весіллі... там зронить усмішку, тут — масний жартик, там щось шепне... мимохідь грудьми торкнеться рукава... і це спрацьовує! Але звідки євнуху на такому розумітися? — кінчик язика пробіг по нижній губі, як блискуча рожева тваринка.

«Якби можна було штовхнути цих двох на більше, ніж такі ігри, щоб батько застукав їх у ліжку...» Тиріон потер пальцем шрам на носі. Він не уявляв, як це зробити, але, можливо, згодом йому щось і спаде на думку.

— Кетлблеки — єдині такі?

— Якби ж так, мілорде. Боюся, за вами стежить чимало очей. Ви... як би це сказати?.. людина помітна. Й, мушу з сумом зазначити, мало хто вас любить. Сини Джаноса Слінта залюбки шпигуватимуть за вами, щоб помститися за батька, а наш любий лорд Пітир має друзів у половині борделів на Королівському Причалі. Якщо вчините таку дурницю й навідаєтесь у котрийсь із них, він одразу про це дізнається, а за ним — і ваш батько.

«Все навіть гірше, ніж я гадав».

— А батько? Кого найняв він, щоб шпигувати за мною?

Цього разу євнух розреготався вголос.

— Як кого? Мене, мілорде!

Тиріон розсміявся разом з ним. Не такий він був дурень, щоб занадто довіряти Вейрису, але ж євнух і так уже знав про Шей стільки, що її можна вішати.

— То ви й приведіть мені Шей таємними ходами, щоб ніхто не бачив. Як робили це раніше.

— Ох, мілорде,— заломив Вейрис руки,— я б залюбки, але... Король Мейгор страшенно не любив, коли у нього в стінах водилися миші, якщо ви розумієте, про що я. Звісно, йому потрібен був таємний вихід на той раз, якщо вороги заженуть його в пастку, але двері ці не з’єднані з іншими ходами. Я, певна річ, міг би на деякий час забрати Шей у леді Лоліс, але доправити вам у спальню непомітно не зможу.

— То приведіть її в інше місце.

— Яке? Немає тут безпечного місця.

— Є,— широко посміхнувся Тиріон.— Отут. Думаю, прийшов час цьому вашому твердючому ліжку прислужитися для гарної потреби.

Євнух роззявив рота. Тоді загиготів.

— Останнім часом Лоліс швидко стомлюється. Вона в тяжі. Думаю, до сходу місяця вона вже міцно спатиме.

— Тоді до сходу місяця,— Тиріон стрибнув зі стільця.— Поставте тут вина. І два чисті кубки.

— Я зволить мілорд,— уклонився Вейрис.

Решта дня повзла повільно, як хробак у мелясі. Тиріон дістався замкової бібліотеки та спробував розвіятися за допомогою Бельдекарової «Історії війн ройнарських», але, читаючи про слонів, уявляв собі усмішку Шей. По обіді він відклав книжку й попросив зробити йому купіль. Довго тер тіло, поки не остигла вода, а тоді закликав Пода підрівняти йому вуса. З бородою була біда: заплутана, рудо-біло-чорна, неоднорідна й жорстка, бридка на вигляд, зате вона бодай трохи приховувала обличчя, а так тільки на краще.

Чистий, рожевий і підстрижений, наскільки це взагалі можливо, Тиріон переглянув свій гардероб і вибрав пару тугих атласних бриджів — малинових, у кольорах Ланістерів, а також найкращий свій камзол — з важкого чорного оксамиту, з запонками у формі лев’ячих голів. Він би й свого ланцюга з золотих долонь надягнув, якби його не викрав батько, поки сам він лежав при смерті. Але, вдягнувшись, Тиріон збагнув власну дурість. «Сьоме пекло, карлику, ти що, і мізки втратив разом з носом? Будь-хто, побачивши тебе, зацікавиться, з якого дива ти для візиту до євнуха вбрався у придворний костюм». Лаючись, Тиріон усе скинув і вдягнувся наново — простіше: у чорні вовняні бриджі, стару білу сорочку й вицвілу коричневу шкірянку. «Це все не має значення,— запевняв він себе, чекаючи сходу місяця.— Хай що ти вдягнеш, усе одно лишишся карликом. Ніколи не станеш високим, як отой лицар на сходах, з довгими прямими ногами, пласким животом і по-чоловічому широкими плечима».

Місяць уже визирнув з-поза замку, коли Тиріон повідомив Подрику Пейну, що збирається зайти до Вейриса.

— Вас довго не буде, мілорде? — запитав хлопець.

— Дуже на це сподіваюся.

Людей у Червоній фортеці було багато, тож Тиріон не мав надії прослизнути непомітно. На дверях на чатах стояв сер Балон Свон, а на підйомному мосту — сер Лорас Тайрел. Тиріон зупинився біля кожного, щоб обмінятися люб’язностями. Дивно було бачити лицаря квітів цілком у білому, адже досі він завжди цвів як веселка.

— Скільки років вам, пане Лорасе? — поцікавився Тиріон.

— Сімнадцять, мілорде.

«Сімнадцять років, красень — і вже легенда». Половина дівчат у Сімох Королівствах хочуть спати з ним, а всі хлопці хочуть бути ним.

— Пробачте за таке питання, сер, але чому ви в сімнадцять років вирішили вступити у королівську варту?

— Королевич Еймон Лицар-Дракон дав обітницю в сімнадцять,— відповів сер Лорас,— а ваш брат — ще молодшим.

— Їхні підстави мені відомі. А які ваші? Честь служити поряд з такими зразковими лицарями, як Мірин Трант і Борос Блаунт? — він глузливо посміхнувся до хлопця.— Обороняючи життя короля, ви жертвуєте власним. Відмовляєтеся від земель і титулів, від надії на шлюб і дітей...

— Дім Тайрелів продовжать мої брати,— сказав сер Лорас.— Третьому сину нема необхідності одружуватися й мати дітей.

— Необхідності, може, й немає, але декому це подобається. А як же кохання?

— Коли сонце зайшло, його свічкою не замінити.

— Це з пісні? — Тиріон, схиливши голову набік, посміхнувся.— Так, вам точно сімнадцять, тепер я в цьому впевнився.

— Ви з мене кепкуєте? — напружився сер Лорас.

«Який колючий хлопчик!»

— Ні. Пробачте, якщо образив. Колись я й сам кохав, і в нас теж була наша пісня.

«Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»... Побажавши серу Лорасу доброго вечора, Тиріон пішов далі.

Біля псарні гурт вояків спостерігав за бійкою двох собак. Тиріон зупинився ненадовго, щоб подивитися, як менший собачка дере морду більшому, й навіть заробив кілька грубих смішків, зауваживши, що тепер переможений схожий на Сандора Клігана. Сподіваючись, що це розвіяло всі підозри, він рушив до північного муру та спустився коротким прольотом сходів у євнухову скромну оселю. Він тільки підняв руку, щоб постукати, як двері відчинилися.

— Вейрисе? — Тиріон прослизнув усередину.— Ви тут?

У півтемряві горіла єдина свічка, наповнюючи повітря ароматом жасмину.

— Мілорде!

На світло вийшла жінка: пухкенька, м’яка, поважна, з рожевим і круглим, як місяць, обличчям і важкими темними кучерями. Тиріон відсахнувся.

— Щось негаразд? — занепокоїлася вона.

«Вейрис!» — роздратовано збагнув Тиріон.

— На якусь жахливу мить мені здалося, що ви привели мені Лоліс замість Шей. Де вона?

— Тут, мілорде,— Шей ззаду затулила йому очі долонями.— Вгадайте, в чому я вдягнена!

— Ні в чому?

— Надто ви розумні! — надулася вона, забираючи руки.— Звідки ви знали?

— Бо без нічого ти прегарна.

— Справді? — запитала вона.— Справді-справді?

— О так!

— То чи не пора припиняти теревені та стрибати в ліжко?

— Спершу слід позбутися леді Вейрис. Я не з тих карликів, які люблять публічні виступи.

— Він уже пішов,— сказала Шей.

Тиріон обернувся. Таки правда! Євнух зник разом зі своїми спідницями. «Десь тут є таємні двері — мають бути!» Тільки це він і встиг подумати, бо Шей уже розвернула його голову й поцілувала. Вуста в неї були вологі та спраглі, і здавалося, вона й не помічає ні його шраму, ні струпів на тому місці, де колись був ніс. На дотик її шкіра нагадувала теплий шовк. Коли Тиріон великим пальцем торкнувся її лівої пипки, та миттю затвердла.

— Швидше,— підганяла вона між поцілунками, і його пальці ковзнули до шнурків на бриджах.— Швидше, швидше, хочу відчути вас у собі, у собі, у собі.

Він навіть не встиг до ладу роздягнутися. Шей висмикнула його прутень з бриджів, а самого Тиріона штовхнула на підлогу й усілася згори. Коли він проник усередину, Шей скрикнула, осідлавши його й шалено стогнучи «Мій велетню, мій велетню, мій велетню!» щоразу, як з силою опускалася на нього. Тиріон так зголоднів, що вибухнув уже на п’ятому поштовху, але Шей це не розохотило. Вона лукаво посміхнулася, відчувши струмінь, і нахилилася вперед — зцілувати піт з його чола.

— Мій велет Ланістер! — промурмотіла вона.— Лишайтеся в мені. Мені так це подобається!

Отож Тиріон не ворушився, тільки обійняв її руками. «Як приємно тримати її, коли вона тримає мене,— думав він.— Невже таке солодке диво може бути злочином, за який її варто повісити?»

— Шей,— заговорив він,— люба, сьогодні — останній наш день разом. Небезпека дуже серйозна. Якщо про тебе дізнається мій лорд-батько...

— Мені подобається ваш шрам,— вона провела по шраму пальцем.— З ним ви здаєтеся лютим і сильним!

— Тобто бридким, ти хотіла сказати,— засміявся він.

— У моїх очах мілорд ніколи не буде бридким,— поцілувала вона кірку, яка вкривала нерівний обрубок його носа.

— Тобі не моїм обличчям слід перейматися, а моїм батьком...

— Не боюсь я його. А мілорд поверне мені мої коштовності й шовки? Я питала Вейриса, чи можу їх забрати, коли вас поранили в бою, але він їх віддавати не хотів. А що з ними сталося б, якби ви померли?

— Я ж не помер. Ось я тут.

— Атож,— Шей, усміхнувшись, вигнулася.— Там, де й маєте бути... Але,— ротик її скривився,— скільки мені ще доведеться сидіти з Лоліс, коли ви вже видужали?

— Ти мене слухала? — спитав Тиріон.— Можеш лишатися з Лоліс, якщо схочеш, але все-таки ліпше тобі поїхати з міста.

— Не хочу я їхати. Ви обіцяли, що після битви я знову повернуся в особняк,— вона трішки стиснула піхву, й він відчув, як його прутень, досі усередині, набрякає.— Ви казали, Ланістери завжди сплачують борги.

— Шей, чорт забирай, припини! Послухай мене. Тобі слід поїхати. В місті зараз повно Тайрелів, за мною постійно наглядають. Ти не усвідомлюєш небезпеки.

— А можна мені буде потрапити на королівський весільний бенкет? Лоліс не піде. Я їй казала, що ніхто її не ґвалтуватиме в тронній залі самого короля, але вона така дурна! — вона скотилася з Тиріона, і його прутень випірнув з неї з тихим «цмок».— Саймон каже, там буде турнір співців, і акробатів, і навіть двобій блазнів.

Тиріон уже й забув про цього тричі клятого співця, якого пригріла Шей.

— Коли це ти з Саймоном розмовляла?

— Я розповіла про нього леді Танді, тож вона його найняла, щоб співав для Лоліс. Коли дитина починає буцатися, музика її заспокоює. Саймон каже, на бенкеті має танцювати ведмідь, а ще привезуть вина з Арбору. Я ще в житті не бачила, як танцює ведмідь.

— Вони це роблять гірше за мене.

Тиріона хвилював співець, а не ведмідь. Одне необережне слово — і Шей повісять.

— Саймон каже, буде сімдесят сім страв і сотня голубів, запечених у величезному пирозі,— просторікувала Шей.— Коли шкоринку надломлять, вони вилетять на волю!

— Повсідаються на бантинах і гидитимуть просто на гостей.

Тиріон уже був постраждав від такого шлюбного пирога. На нього голуби особливо любили нагидити, принаймні так він завжди підозрював.

— А можна мені вдягнутися в шовки й оксамити та прийти як леді, а не як служниця? Ніхто й не здогадається, що я не леді.

«Всі здогадаються, що ти не леді»,— подумав Тиріон.

— Леді Танда може зацікавитися, де це покоївка Лоліс набрала стільки коштовностей.

— Там будуть тисячі гостей, каже Саймон. Вона мене й не помітить! Я собі пошукаю темне місце в кінці столу, подалі від солі, а коли ви підете у виходок, я можу непомітно вислизнути й зустрітися з вами,— взявши його прутень у долоні, вона ніжно його погладила.— Під сукню я не вдягатиму білизни, тож мілорду не доведеться її на мені розшнуровувати,— її палець, дражнячись, ковзав туди-сюди.— А якщо він схоче, я можу зробити так,— вона обхопила прутень вустами.

Зовсім скоро Тиріон відчув, що знов готовий. Цього разу він протримався довше. Коли ж він кінчив, Шей підповзла до нього й, гола, скрутилася калачиком у нього під пахвою.

— Ви ж дозволите мені прийти, правда?

— Шей,— простогнав він,— це небезпечно!

Якийсь час вона мовчала. Тиріон намагався заговорити про щось інакше, але наштовхнувся на стіну похмурої люб’язності — такої крижаної і непіддатливої, як Стіна, якою він одного разу гуляв на Півночі. «Боги праведні,— думав він утомлено, спостерігаючи, як, догоряючи, затріпотіла свічка,— як можу я допустити це знову, після Тиші? Невже я такий дурень, яким вважає мене батько?» Він би залюбки зробив усе, що просить Шей, залюбки під руку відвів би її до себе в спальню й дозволив одягатися в шовки й оксамити, які вона так любить. Якби залежало від нього, вона б на шлюбному бенкеті Джофрі сиділа поруч з ним і танцювала з ведмедями, скільки схоче. Але він не витримає, якщо її повісять.

Коли свічка догоріла, Тиріон виплутався з обіймів Шей і запалив другу. Тоді обійшов стіни, по черзі постукуючи по них, шукаючи таємного ходу. Шей сиділа, підтягнувши ноги до підборіддя й обхопивши себе руками, і спостерігала за ним. Нарешті вона мовила:

— Вони під ліжком. Таємні сходи.

— Під ліжком? — недовірливо озирнувся він на неї.— Та це ліжко з каменя витесане! І важить тонну.

— Там є місце, куди натискає Вейрис, і воно злітає вгору. Я його спитала, як це робиться, а він сказав, що це чари.

— Так,— не стримав посмішки Тиріон,— закляття під назвою «противага».

— Мені вже час,— підвелася Шей.— Іноді дитина починає буцатися вночі, Лоліс прокидається та кличе мене.

— Вейрис скоро повернеться. Він, мабуть, кожне слово наше слухає,— Тиріон поставив свічку. Спереду на бриджах у нього виднілася волога пляма, але в темряві її не мають помітити. Отож він наказав Шей одягнутися й чекати на євнуха.

— Гаразд,— пообіцяла вона.— Ви ж мій лев? Мій велет Ланістер?

— Так,— озвався Тиріон,— а ти...

— ...ваша повія,— вона поклала пальчик собі на вуста.— Знаю. І вашою леді мені не стати. Бо в іншому разі ви б узяли мене з собою на бенкет. Але це байдуже. Я не проти побути і вашою повією, Тиріоне. Тільки тримайте мене біля себе, мій леве, тримайте в безпеці.

— Обіцяю,— озвався він. «Дурень ти, дурень! — волав у голові голос.— Навіщо ти це сказав? Ти ж прийшов сюди, щоб відіслати її геть». Натомість він іще раз її поцілував.

Дорога назад здалася йому безкінечною і безрадісною. Подрик Пейн спав на висувній койці в ногах його ліжка, але Тиріон збудив хлопця.

— Брон,— тільки й сказав Тиріон.

— Сер Брон? — Под потер очі зі сну.— О! Знайти його? Мілорде?

— Та ні, я збудив тебе, щоб поговорити, як він одягається,— мовив Тиріон, але хлопець не вловив сарказму. Под, роззявивши рота, тільки збентежено витріщався на господаря, поки Тиріон не підкинув руки, здаючись, і не мовив: — Так, знайди його. Приведи його. Зараз.

Хлопець квапливо вдягнувся й хіба що не вибіг з кімнати. «Невже я і справді такий застрашливий?» — не міг повірити Тиріон, перебираючись у нічну сорочку й наливаючи собі вина.

Він уже пив третій кубок, минула вже половина ночі, коли Под нарешті повернувся, тягнучи за собою перекупного лицаря.

— Сподіваюсь, у хлопця були серйозні підстави на те, щоб висмикнути мене від Чатаї,— сказав Брон, усідаючись.

— Від Чатаї? — роздратовано перепитав Тиріон.

— Гарно бути лицарем. Більше не доводиться шукати собі дешевший бордель далі по вулиці,— вишкірився Брон.— Тепер на перинах — Алаяя з Марі, а поміж них — сер Брон.

Тиріону довелося притлумити роздратування. Брон мав не менше прав спати з Алаяєю, ніж будь-хто інший, але... «Я її навіть не торкався, хай і кортіло, але ж Брон цього знати не може. Він мав би тримати свій прутень подалі від неї». Сам Тиріон не наважився навідатися до Чатаї. Бо якби він це зробив, Серсі точно подбала б, аби про це довідався батько, і тоді Яю не просто відбатожать. Тиріон, намагаючись перепросити, послав дівчині срібне намисто з нефритом і пару браслетів до нього, але не більше...

«Усе це марно».

— Є такий співець, зветься Саймоном Срібноязиким,— стомлено мовив Тиріон, відгороджуючись від власної провини.— Іноді співає для дочки леді Танди.

— І що з ним?

«Убий його»,— кортіло Тиріону сказати, але ж чоловік цей не зробив нічого поганого — заспівав собі просто кілька пісень. І забив гарненьку голівку Шей картинками голубів і ведмедів-танцюристів.

— Знайди його,— натомість мовив Тиріон.— Знайди його, поки цього не зробив хтось інший.