Буря Мечів

Санса

«Який чудовий сон»,— крізь дрімоту подумала Санса. Їй наснилося, що вона знов у Вічнозимі — бігає в богопралісі разом з Леді. Там був і батько, і брати; там було тепло і безпечно. Якби ж то сни збувалися!..

Санса відкинула покривало. «Маю бути хоробра!» Так чи так, а скоро її муки закінчаться. «Якби зі мною була Леді, я б не боялася». Та Леді мертва — так само як Роб, Бран, Рикон, Арія, батько, мати, навіть септа Мордейн. «Усі померли, окрім мене». Тепер вона одна-однісінька на світі.

Лорда чоловіка поруч не виявилося, але вона до цього вже звикла. Тиріон спав погано й частенько прокидався до схід сонця. Зазвичай вона знаходила його у світлиці: він сидів, зігнувшись, зі свічкою, поринувши в який-небудь стародавній сувій або книжку в шкіряній шабатурці. Іноді запах свіжого хліба з печі приводив його на кухню, а іноді Тиріон підіймався в садок на даху або ж самотою гуляв Зрадницьким проходом.

Розчахнувши віконниці, Санса затремтіла, й по руках побігли сироти. На сході в небі купчилися хмари, але їх пронизували цілі потоки сонячного світла. «Схоже на два велетенські замки, які плавають у ранковому небі». Санса бачила потріскані мури, бачила могутні фортеці й барбакани. На верхівках веж майоріли імлисті прапори, тягнучись до зірок, які швидко згасали. З-за хмар виходило сонце, і в Санси на очах вони з чорних стали сірими, а потім забарвились у тисячі відтінків рожевого, золотого й малинового. Та скоро вітер змішав їх разом, і на місці двох замків лишився тільки один.

Відчинилися двері: це покоївки принесли гарячу воду на купіль. Обидві були новенькі: Тиріон сказав, що жінки, які прислужували Сансі до того, всі були шпигунками Серсі,— як Санса й підозрювала.

— Ходіть поглянете,— покликала вона служниць.— У небі цілий замок.

Вони підійшли.

— Він золотий,— сказала Шей; у неї було коротке темне волосся й зухвалі очі. Робила вона все, що їй скажеш, але іноді кидала на Сансу зневажливий погляд.— Замок зі щирого золота... хотіла б я таке побачити!

— Замок, еге ж? — примружилася Брелла.— Схоже, ота вежа скоро завалиться. Самі руїни, ага.

Санса й чути не хотіла про розвалені вежі та зруйновані замки. Зачинивши віконниці, вона мовила:

— Нас чекають на сніданок до королеви. Мій лорд-чоловік у світлиці?

— Ні, міледі,— озвалася Брелла.— Я його не бачила.

— Може, він пішов до свого батька,— заявила Шей.— Може, королівському правиці знадобилася його порада.

Брелла тільки пирхнула.

— Леді Сансо, лізьте в купіль, поки вода зовсім не захолола.

Санса дозволила Шей стягнути через голову сорочку й залізла у великі дерев’яні ночви. Кортіло попросити келих вина — заспокоїти нерви. Весілля призначене на полудень у Великому септі Бейлора, на тому кінці міста. А ввечері в тронній залі буде бенкет: тисяча гостей і сімдесят сім страв, а ще співці, жонглери й комедіанти. Та спершу сніданок у бальній залі королеви — для Ланістерів і для чоловічої половини Тайрелів (жіноча половина Тайрелів снідатиме з Марджері), а також для сотні з гаком лицарів і лордійчуків. «Мене вже до Ланістерів записали»,— гірко подумала Санса.

Брелла, поки терла Сансі спину, послала Шей принести ще гарячої води.

— Ви тремтите, міледі.

— Вода недосить гаряча,— збрехала Санса.

Коли нарешті з’явився Тиріон з Подриком Пейном на хвості, покоївки саме її вдягали.

— Ти прегарна, Сансо,— мовив Тиріон і обернувся до свого зброєносця.— Поде, якщо твоя ласка, налий мені келих вина.

— Вино буде на сніданок, мілорде,— сказала Санса.

— Вино є і тут. Ти ж не сподіваєшся, що я на зустріч із сестрою піду тверезий? Нове століття, міледі! Триста років з Ейгонового Завоювання,— карлик узяв у Подрика келих червоного й високо підніс його.— За Ейгона. Оце він мав талан! Двійко сестер, двійко дружин і три дракони — чого ще бажати чоловікові? — випивши, він витер рота зворотом долоні.

Одяг у Куця був брудний і пом’ятий, зауважила Санса, так наче він спав у ньому.

— Ви перевдягнетесь у святкове вбрання, мілорде? Ваш новий камзол прегарний.

— Камзол прегарний, так,— Тиріон відставив келих.— Ходімо, Поде, подивимося, чи знайдеться якесь убрання, яке б додало карлику трохи зросту. Не хочу осоромити леді-дружину.

Коли незабаром Куць повернувся, вигляд він мав цілком презентабельний, і навіть і справді видавався трохи вищим. Подрик Пейн також перевдягнувся й уперше був схожий на справжнього зброєносця, хоча величенький червоний прищ у складці біля носа псував ефект від пишного малиново-біло-золотого одіяння. «Він такий сором’язливий!» На початку Санса остерігалася Тиріонового зброєносця: він-бо Пейн, родич сера Іліна Пейна, який відрубав її батькові голову. Однак зовсім скоро вона збагнула, що Под боїться її так само, як вона боїться його родича. Коли вона до нього заговорювала, він з переляку просто буряковів.

— Малиновий, білий і золотий — кольори дому Пейнів, Подрику? — ввічливо поцікавилася Санса.

— Ні. Тобто, так,— спалахнув він.— Кольори. У нас на гербі малиново-біле шахове поле. З золотими монетками. В кожному квадратику. І в малинових, і в білих. В усіх,— він не відривав очей від своїх черевиків.

— Щодо цих монеток існує легенда,— сказав Тиріон.— Без сумніву, одного дня Подрик повідає її твоїм черевикам. Але зараз нас чекають у бальній залі королеви. Ходімо?

Сансі страшенно кортіло відпроситися. «Можу сказати, що в мене живіт болить, або що в мене місячне». Нічого не хотілося більше, як залізти назад у ліжко й засунути завіси. «Я маю бути хоробра, як Роб»,— сказала вона собі, напружено беручи свого лорда-чоловіка під руку.

У бальній залі королеви почали сніданок з медових пирогів з ожиною і горіхами, свинячої смаженини, шинки, рибних пальчиків у сухарях, осінніх груш і дорнської страви з цибулі, сиру й порублених яєць з гострим як вогонь перцем.

— Ніщо так не розбудить апетиту перед бенкетом з сімдесяти сімох страв, як сніданок за дружнім столом,— зронив Тиріон, поки їм наповнювали тарілки. Кругом стояли карафи з молоком, і карафи з медом, і карафи з легким солодким золотим вином. Поміж столів походжали музики, награючи на сопілках, флейтах і скрипках, сер Донтос скакав на своєму дерев’яному «конику», а Сновида чмокав губами, наче «пердів», і співав про гостей брутальні пісеньки.

Тиріон майже не торкався їжі, зауважила Санса, але випив кілька келихів вина. Сама ж вона скуштувала трохи дорнських яєць, і від перцю в неї аж горіло в роті. Потім уже вона хіба символічно вщипнула трохи фруктів, риби й медового пирога. Щоразу як на неї поглядав Джофрі, в нутрі так починало трепетати, наче вона кажана проковтнула.

Коли страви прибрали, королева урочисто піднесла Джофу плаща, якого він повинен буде накинути Марджері на плечі.

— Це плащ, у якому була я, коли мене за дружину брав Роберт, це плащ, який вдягла моя мати леді Джоанна, одружуючись із моїм лордом-батьком.

Сансі здалося, що плащ благенький, якщо по правді, але то, либонь, від старості.

Прийшов час подарунків. У Розлогах заведено було в ранок весілля підносити дарунки нареченій і нареченому; завтра вони отримають більше подарунків уже як подружжя, та сьогодні дари для кожного окремо.

Від Джалабара Ксо Джофрі отримав великий лук із золотого дерева й сагайдак з довгими стрілами, опереними зеленим і пурпуровим пір’ям; від леді Танди — пару м’яких верхових чобіт; від сера Кевана — чудове турнірне сідло з червоної шкіри; від дорнянина княжича Оберина — брошку червоного золота у формі скорпіона; від сера Адама Марбранда — срібні остроги; від лорда Матиса Рована — турнірне шатро з червоного шовку. Лорд Пакстер Редвин підніс мініатюрну копію чарівної дерев’яної бойової галери на дві сотні весел, яку просто зараз будували в Арборі.

— З дозволу вашої світлості, її назвуть «Доблесть короля Джофрі»,— сказав він, і Джофрі з великим задоволенням дав такий дозвіл.

— Буде в мене флагманом, коли я попливу на Драконстон, щоб убити свого зрадника-дядька Станіса,— озвався Джоф.

«Сьогодні він грає милостивого короля». Коли треба, Джофрі вмів бути галантний, знала Санса, та останнім часом, схоже, це йому треба було менше й менше. І справді, вся його чемність миттю вивітрилася, коли Тиріон підніс йому подарунок від них із Сансою: велетенську старовинну книгу під назвою «Житія чотирьох королів» у шкіряній палітурці, пишно ілюстровану кольоровими малюнками. Король погортав її без жодного інтересу.

— А це що таке, дядьку?

«Книга». Цікаво, думала Санса, а Джофрі, коли читає, ворушить отими своїми товстими губами, схожими на черв’яків?

— Це складена великим мейстром Кейтом історія правління Дейрона Юного Дракона, Бейлора Благословенного, Ейгона Негідника й Дейрона Доброго,— відповів її низькорослий чоловік.

— Цю книгу має прочитати кожен король, ваша світлосте,— зауважив сер Кеван.

— От батько мій не мав часу на книжки,— Джофрі штовхнув томище через стіл.— Якби ти поменше читав, Куцю, може, в леді Санси вже була б дитинка в животі,— зареготав він... а коли сміється король, сміється весь двір.— Та не засмучуйся, Сансо, щойно я зроблю дитину Марджері, я навідаюся до тебе в спальню й покажу дядькові, як це робиться.

Санса почервоніла. Вона нервово глипнула на Тиріона, боячись, що він зараз щось бовкне. І буде такий самий жах, як на їхньому власному весіллі сталося з церемонією вкладання в ліжко. Та цього разу карлик вирішив побавитися вином, а не словами.

Вийшов наперед лорд Мейс Тайрел, щоб піднести свій дарунок: золоту чару три фути заввишки з двома вигнутими різьбленими ручками і сімома гранями, що сяяли коштовним камінням.

— Сім граней за числом сімох королівств вашої світлості,— пояснив батько нареченої. І показав, що на кожній грані зображено герб одного з великих домів: рубіновий лев, смарагдова ружа, оніксовий олень, срібний пструг, нефритовий сокіл, опалове сонце й перловий деривовк.

— Прегарний кубок,— сказав Джофрі,— та, як на мене, деривовка слід відколупати, а на його місце приліпити кальмара.

Санса вдала, що не чула.

— Ми з Марджері на бенкеті вип’ємо з кубка до дна, батьку,— Джофрі підніс чару над головою, щоб усі помилувалися.

— Ця клята штукенція заввишки з мене,— стиха буркнув Тиріон.— Половина такої чари — і Джофрі звалиться п’яний.

«От і добре,— подумала Санса.— Може, в’язи собі скрутить».

Лорд Тайвін чекав до останнього, щоб піднести королю свій дарунок — довгий меч. Піхви були зроблені з вишневого дерева, золота й наолієної червоної шкіри, поцяткованої золотими левиними головами. У левів були рубінові очі, бачила Санса. В бальній залі запала тиша, коли Джофрі витягнув меча й заніс над головою. У ранковому світлі замерехтіли чорно-червоні брижі.

— Неймовірно,— заявив Матис Рован.

— Такий меч тільки оспівувати, сір,— сказав лорд Редвин.

— Королівський меч,— погодився сер Кеван Ланістер.

У короля Джофрі був такий вигляд, наче він залюбки зарубав би когось просто тут і зараз,— такий він був збуджений. Рубонувши повітря, він розсміявся.

— Величному мечу потрібне величне наймення, мілорди! Як мені його назвати?

Санса пригадала Лев’ячий Зуб — меч, який Арія викинула в Тризуб, і Серцезгуб, який Джофрі змусив її поцілувати перед боєм. Цікаво, думала вона, чи примусить він Марджері цілувати цей меч.

Гості почали викрикувати назви для нового клинка. Джоф одразу відкинув дюжину наймень, поки не почув те, яке йому сподобалося.

— Вдовине Волання! — скрикнув він.— Так! Я лишу чимало вдовиць, атож! — він знову рубонув повітря.— А коли я зіткнуся з дядьком Станісом, то мій клинок розламає його чарівного меча навпіл! — Джофрі спробував удар знизу, чим змусив сера Балона Свона квапливо позадкувати. Вираз обличчя у сера Балона при цьому був такий, що над залою полетів сміх.

— Обережніше, ваша світлосте,— застеріг короля сер Адам Марбранд.— Валірійська криця небезпечно гостра.

— Я пам’ятаю,— Джофрі обіруч щосили рубонув мечем книгу, яку подарував йому Тиріон. Важка шкіряна шабатурка від удару тріснула.— Гострий! Я ж кажу, я знаюся на валлійській криці.

Ще півдюжини ударів — і томище розвалився, а хлопчак, заки закінчив, геть засапався. Санса відчувала, що її чоловік заледве тамує лють, а сер Озмунд Кетлблек закричав:

— Сподіваюся, ви ніколи не обернете це страшне лезо проти мене, сір!

— Тоді не давайте мені приводу, сер.

Джофрі кінчиком меча скинув шматок «Житій чотирьох королів» зі столу, а тоді сховав назад у піхви Вдовине Волання.

— Ваша світлосте,— заговорив сер Гарлан Тайрел.— Ви, мабуть, просто не знали. У всьому Вестеросі лишалося всього чотири примірники цієї книги, де малюнки виконані власноруч Кейтом.

— Тепер буде три,— Джофрі розстебнув старий пояс із мечем, щоб надіти новий.— Ви з Сансою винні мені кращий подарунок, дядьку Куцю. Бо цей порубаний на шматки.

Тиріон не відводив від небожа різнобарвних очей.

— Мабуть, ножа, сір. До пари вашому мечу. Кинджал з такої самої валірійської криці... з руків’ям з драконової кості, наприклад?

Джоф кинув на нього гострий погляд.

— Так... так, кинджал до пари моєму мечу, це добре,— кивнув він.— Із... із золотим руків’ям, оздобленим рубінами. Драконова кістка — це надто просто.

— Як зволите, ваша світлосте,— Тиріон випив іще келих вина. На Сансу він узагалі не звертав уваги, так наче він сам-один у своїй світлиці. Та щойно прийшов час іти на весілля, він узяв її під руку.

Коли перетинали двір, до них приєднався княжич Оберин Дорнський, ведучи під руку свою коханку. Санса зацікавлено зиркнула на жінку. Була вона незаконнороджена й незаміжня, вдома мала двох дочок-байстрючок від княжича, але не боялася дивитись у вічі й самій королеві. Шей розповідала, що ця Еларія поклоняється якійсь лісянській богині кохання. «Вона була мало не повія, коли він її знайшов,— по-секрету повідала покоївка,— а тепер мало не князівна». Санса ще ніколи так близько не опинялася біля дорнянки. «Насправді вона не настільки вже й вродлива,— подумала вона,— але щось у ній є таке, що вабить око».

— Колись мені дуже пощастило потримати в руках примірник «Житій чотирьох королів» з Цитаделі,— розповідав тим часом княжич Оберин її лорду-чоловікові.— Малюнки були просто чудові, але Кейт був надто вже поблажливий до короля Вісериса.

Тиріон кинув на нього гострий погляд.

— Занадто поблажливий? Та він, на мій погляд, просто нехтує Вісерисом. Слід було писати «Житія п’ятьох королів».

— Вісерис правив заледве два тижні,— розсміявся княжич.

— Він правив понад рік,— сказав Тиріон.

— Два тижні чи рік,— знизав плечима Оберин,— хіба не байдуже? Отруїв власного небожа, щоб посісти трон, а коли таки посів, нічогісінько не робив.

— Бейлор сам довів себе до смерті постуванням,— мовив Тиріон.— Його дядько вірно служив йому як правиця, як перед тим він служив Юному Дракону. Може, формально Вісерис правив усього рік, та в дійсності він правив п’ятнадцять років — поки Дейрон воював, а Бейлор молився,— він скривився.— А якщо це й справді він усунув свого небожа, чи можна його винуватити? Хтось же мав рятувати королівство від тих дурниць, яких накоїв Бейлор.

Санса була приголомшена.

— Але ж Бейлор Благословенний був великий король! Він босоніж пройшов кістяною дорогою, щоб замиритися з Дорном, і врятував Лицаря-Дракона зі зміїної ями. Гадюки не кусали його — такий чистий і святий він був.

— Якби ви були гадюкою, міледі,— посміхнувся княжич Оберин,— чи схотілось би вам кусати такий безкровний ціпок, як Бейлор Благословенний? Я б свої ікла приберіг для чогось соковитішого...

— Княжич дражнить вас, леді Сансо,— сказала жінка на ім’я Еларія Санд.— Септони й співці запевняють, що змії не кусали Бейлора, та насправді все було не так. Він отримав з сотню укусів і мав би від цього померти.

— Якби помер, Вісерис правив би дюжину років,— сказав Тиріон,— і Сімом Королівствам то було б тільки на користь. Дехто вірить, що від тої всієї отрути Бейлор з глузду з’їхав.

— Так,— мовив княжич Оберин,— але в оцій вашій Червоній фортеці щось я змій не бачив. То як ви поясните Джофрі?

— Вважаю за краще нічого не пояснювати,— мовив Тиріон і сухо вклонився.— З вашого дозволу. Паланкін чекає.

Карлик допоміг Сансі піднятися всередину й незграбно заліз слідом за нею.

— Засуньте фіранки, міледі, коли ваша ласка.

— Може, не треба, мілорде? — Санса не хотіла сидіти за запнутими фіранками.— День такий чудовий!

— Добрі люди Королівського Причалу, побачивши в паланкіні мене, ще лайном почнуть кидатися. Зробіть нам обом ласку, міледі. Засуньте фіранки.

Вона зробила, як її просять. Якийсь час вони сиділи, а повітря нагрівалося, ставало задушливим.

— Мені дуже шкода вашої книги, мілорде,— нарешті примусила вона себе сказати.

— Це була книга Джофрі. Якби прочитав, міг щось із неї почерпнути,— неуважливо мовив Тиріон.— Я мав би здогадатися. Я мав би передбачити... багато чого.

— Може, кинджал йому більше сподобається.

Карлик скривився, і шрам у нього на обличчі натягнувся й вигнувся.

— Хлопчак заслужив кинджал, правда ж? — Тиріон, на щастя, не чекав на відповідь.— Джоф у Вічнозимі посварився з Робом. Скажи-но мені, Бран з його світлістю теж розбили глека?

— Бран? — не зрозуміла вона питання.— До падіння, ви маєте на увазі? — вона спробувала пригадати. Як давно це було! — Бран був дуже милий хлопчик. Усі його любили. Вони з Томеном билися на дерев’яних мечах, пригадую, але ж це граючись.

Тиріон знову похмуро замовчав. З-за фіранок почулося віддалене брязкання ланцюгів: піднімали звідні ґрати. Не маючи можливості дивитись у вікно, Санса втупилась у власні згорнені руки, відчуваючи на собі чоловікові різнобарвні очі. «Чому він на мене отак дивиться?»

— Ти любила братів так само, як я люблю Джеймі.

«Це якась ланістерівська пастка, щоб я бовкнула щось таке, що можна розцінити як зраду?»

— Мої брати були відступники, тож і в могилу лягли відступниками. Це зрада — любити відступника.

Її недоросток-чоловік пирхнув.

— Роб підняв збройне повстання проти свого законного короля. За законом він і справді зрадник. Та решта двоє померли в такому віці, що й до ладу не розуміли, що таке зрада,— він потер носа.— Сансо, ти знаєш, що там сталося з Браном у Вічнозимі?

— Бран упав. Він весь час десь лазив, от нарешті й упав. Ми завжди цього боялися. А потім його вбив Теон Грейджой, але то вже було пізніше.

— Теон Грейджой,— зітхнув Тиріон.— Одного разу твоя леді-мати звинуватила мене... ну гаразд, не обтяжуватиму тебе брудними подробицями. Але звинуватила вона мене даремно. Я не кривдив твого братика Брана. І тебе я кривдити не збираюся.

«Що він хоче, щоб я сказала?»

— Приємно це знати, мілорде.

Він чогось хотів од неї, але Санса гадки не мала чого. «Він дивиться на мене, як голодна дитина, але мені нема чого йому дати. Чого він ніяк не дасть мені в спокою?»

Тиріон знову потер свій пошрамований, понівечений ніс; ця погана звичка тільки привертала увагу до його бридкого обличчя.

— Ти ніколи не питала мене, як помер Роб, як померла твоя леді-мати.

— Я... ліпше я не знатиму. Бо мені кошмари снитимуться.

— Гаразд, не будемо про це.

— Ви... ви дуже добрі до мене.

— О так,— мовив Тиріон.— Я просто серце доброти. І на кошмарах чудово знаюся.