Буря Мечів

Бран

З землі випинався гострий гірський кряж — довга кам’яниста брижа, що нагадувала клішню. Внизу до схилів чіплялися дерева — сосни, глід і ясен, та вище земля була безплідна: у хмарне небо піднімалася гола гряда.

Він відчував поклик високогір’я. І рушив угору, спершу стрибаючи повільно, тоді швидше й вище, пожираючи міцними лапами схили. Над головою з-поміж гілля порскали пташки, крилами прокладаючи собі дорогу в небо, коли він пробігав повз. До нього долинало зітхання вітру серед листя, і цокотіння білок, і навіть глухі удари соснових шишок об землю. Навколо співали запахи — співали пісню, яка переповнювала чудовий зелений світ.

З-під лап порскала рінь, а він долав останні кілька футів, щоб нарешті стати на верхівці гребеня. Над високими соснами висіло велетенське червоне сонце, а внизу тяглися дерева й горби — скільки сягало око й відчував ніс. Далеко вгорі кружляв шуліка — темний на тлі рожевого неба.

«Королевич». Людські звуки пробились у свідомість зненацька, але він відчував у цьому якусь правильність. «Королевич зелені, королевич вовчого лісу». Він-бо дужий, прудкий і лютий, і все живе у чудовому залізному світі боїться його.

Далеко внизу, на узліссі, між дерев щось ворухнулося. Сіра пляма на мить майнула і зникла, але цього було досить, аби він нашорошив вуха. Там унизу, поряд з бистрим зеленим струмком, пробігла ще одна постать. Вовки, зрозумів він. Маленькі кузени, які женуть здобич. Королевич бачив їх більше й більше — тіней на прудких сірих лапах. Зграя.

Колись у нього теж була зграя. Їх було п’ятеро, а шостий тримався осібно. Десь у глибинах нутра ховалися звуки, за допомогою яких люди відрізняли їх у зграї одне від одного, та сам він розрізняв родичів не тільки за цими звуками. Він пам’ятав їхні запахи — запахи братів і сестер. Усі вони пахли схоже, пахли зграєю, та водночас — зовсім по-різному.

А нині поряд — тільки брат з гарячими зеленими очима, відчув королевич, хоч і не бачив його вже багато полювань. З кожним заходом сонця він оддалявся, а він-бо останній. Решта розпорошені, як листя, розвіяне шаленим вітром.

Та іноді він відчував їх, так наче вони й досі поруч, тільки заховані від зору валуном чи деревами. Він не міг їх занюхати, не чув ночами їхнього виття, та відчував за спиною їхню присутність... усіх, окрім сестри, яку вони втратили. Хвіст його опустився сам собою, коли він пригадав її. Тепер їх четверо, не п’ятеро, четверо і ще один — білий і безголосий.

Ці ліси належали їм — засніжені схили й кам’янисті пагорби, велетенські зелені сосни й золотолисті дуби, бурхливі струмки й сині озера, облямовані білими бурульками. Але сестра покинула праліс, щоб гуляти собі в залах людського каміння, де правлять інші мисливці, а коли потрапляєш у ці зали, важко знайти з них вихід. Королевич-вовк пам’ятає.

Знагла змінився вітер.

Олениця, і страх, і кров. Запах здобичі пробудив у ньому голод. Королевич, розвертаючись, знову понюхав повітря — і помчав уздовж хребта, напіврозтуливши пащу. Дальній кінець гребеня був крутіший, ніж той, яким він видерся нагору, але він упевнено перелітав каміння, коріння та гниле листя, прямуючи вниз по схилу й занурюючись між дерев, довгими стрибками пожираючи землю. Запах тягнув його вперед швидше і швидше.

Коли він прибіг, олениця вже лежала при смерті в кільці вісьмох його маленьких сірих кузенів. Вожаки зграї вже почали їсти — спершу він, тоді вона, по черзі віддираючи м’ясо з червоного живота своєї жертви. Інші терпляче очікували — усі, крім упослідженого, який за кілька кроків од решти тривожно намотував кола, підібгавши хвоста. Він їстиме останній — те, що лишать йому брати.

Королевич стояв з підвітряного боку, тож вовки його не помічали, поки він не стрибнув на повалене дерево за шість кроків од бенкету. Першим його побачив упосліджений і непомітно зник. Брати зі зграї обернулися на звук і з гарчанням вищирили зуби — усі, крім вожака і його подруги.

Деривовк відповів на гарчання застережливим риком і собі теж показав зуби. Він був крупніший за своїх кузенів — удвічі більший за миршавого упослідженого, у півтора разу більший за вожаків. Він стрибнув просто в центр зграї, і троє вовків зламалися, розчиняючись у підліску.

Але якийсь вовк кинувся на нього, клацаючи зубами. Він зустрів атаку твердо, схопив вовка за ногу й відкинув убік, і той, заскавчавши, покульгав геть.

Лишився тільки вожак — великий сірий самець із закривавленим писком, що побував у м’якому животі здобичі. На морді в самця було трохи білого, що свідчило про старість, та коли він розтулив пащу, з зубів потекла червона слина.

«А він не боїться,— подумав королевич,— не більше за мене». Гарна буде бійка. І вони кинулись один на одного.

Довго вони билися, качаючись серед коріння, каміння, опалого листя й розкиданих нутрощів здобичі, деручи один одного зубами й кігтями, розбігаючись і кружляючи один навколо одного, а тоді знов кидаючись у бійку. Королевич був більший і набагато дужчий, але ж кузен мав зграю! Самка не відходила далеко, з гарчанням роздуваючи ніздрі, та втручалася щоразу, як її закривавлений партнер відступав. Час до часу підбігали й інші вовки, щоб куснути за ногу чи за вухо, щойно королевич відвернеться. Один так його розсердив, що він у чорній люті крутонувся — і перегриз нападнику горлянку. Потому вже інші вовки тримали дистанцію.

А коли останнє червоне світло пробилося крізь віття — зелене й золоте, старий вовк змучено опустився на землю й перекотився на спину, оголюючи шию і живіт. Він скорився.

Королевич, обнюхавши його, злизав кров з хутра й подертої шкури. Старий вовк заскавчав, і деривовк відвернувся. Він був страшенно голодний, а здобич тепер належить йому.

— Годор.

Від наглого звуку він затнувся й загарчав. Вовки втупилися в нього зеленими й жовтими очима, які світилися в останньому світлі дня. Ніхто з них не чув того звуку. Цей дивний вітер свистів тільки в його вухах. Зануривши пащу в живіт олениці, королевич рвонув шмат м’яса.

— Годор, годор.

«Ні,— подумав він.— Ні, не буду». Це були хлоп’ячі думки, не деривовчі. Навколо нього поволі темнів ліс, поки не лишилися хіба тіні від дерев і сяйво очей його кузенів. Та крізь ці очі, за цими очима він побачив усміхнене обличчя здорованя й кам’яне склепіння, стіни якого вкривали соляні плями. На язику вже не відчувався теплий і насичений смак крові. «Ні, не буду, не буду, я хочу їсти, я хочу... хочу...»

— Годор, годор, годор, годор, годор,— повторював Годор, м’яко торсаючи його за плечі — вперед-назад, вперед-назад. Він старався робити це лагідно, завжди старався, але Годор — сім футів заввишки й дужчий, ніж собі уявляє, і у Брана, який опинився в його величезних лаписьках, цокотіли зуби.

— Годоре, відпусти, я тут, я тут.

Годор збентежено застиг.

— Годор?

І ліс, і вовки щезли. Бран повернувся у сире підземелля якоїсь старовинної сторожової башти, покинутої, либонь, тисячі років тому. Нині вона вже мало нагадувала башту. Навіть обвалене каміння так поросло мохом і плющем, що його, поки не наступиш, і помітити було важко. «Бита башта» — ось як нарік це місце Бран, а от спуск у підземелля розшукала Міра.

— Тебе не було надто довго,— мовив Джоджен Рід. Йому було тринадцять — всього на чотири роки більше, ніж Брану. І на зріст Джоджен був не набагато вищий — не більш як на два дюйми, може, на три, але розмовляв завжди серйозно, від чого здавався старшим і мудрішим, ніж був насправді. У Вічнозимі стара Нан прозивала його «малим дідусем».

— Їсти хочу,— нахмурився до нього Бран.

— Скоро повернеться Міра з вечерею.

— Мене вже нудить від жаб...— (Міра — жабоїдка з Перешийку, тож Бран не міг насправді засуджувати її за те, що ловить стільки жаб, а все ж...) — Я хотів поїсти оленини.

На мить йому пригадався її смак — кров і запашне сире м’ясо, і рот наповнився слиною. «Я бився за неї і переміг. Переміг».

— Ти позначив дерева?

Бран спалахнув. Джоджен весь час велів йому щось робити, коли Бран розплющував третє око і надягав шкуру Літа. Подряпати кору на дереві, піймати зайця й нез’їденим принести назад у зубах, посунути каміння в одну лінію. Якісь дурниці.

— Я забув,— озвався він.

— Ти завжди забуваєш.

І це була правда. Він збирався виконати Джодженові забаганки, та коли перетворювався на вовка, всі вони здавалися йому неважливими. Бо він міг бігати! Нема нічого кращого, ніж бігати, хіба що бігати за здобиччю.

— Я був королевичем, Джоджене,— пояснив він старшому хлопцю.— Королевичем лісу.

— Ти і є королевич,— стиха нагадав йому Джоджен.— Ти пам’ятаєш, так? Скажи мені, хто ти.

— Сам знаєш.

Джоджен був йому другом і навчителем, та іноді кортіло йому просто зацідити.

— Скажи словами. Скажи, хто ти.

— Бран,— похмуро мовив він. «Бран Каліка».— Брандон Старк...— («Понівечений хлопчик»).— Королевич Вічнозиму...— (Спаленого й поруйнованого Вічнозиму, чий народ розпорошений і розчавлений. Скляні сади — розбиті, а з потрісканих мурів біжить гаряча вода й випаровується на сонці. «Як можна бути королевичем місця, якого, може, й не побачиш уже ніколи?»)

— А хто такий Літо? — підказав Джоджен.

— Мій деривовк,— усміхнувся Бран.— Королевич зелених лісів.

— Бран — хлопчик, а Літо — вовк. Отже, вас двоє, так?

— Двоє,— зітхнув він,— і один.

Він терпіти не міг, коли Джоджен отак прикидався дурнем. «У Вічнозимі йому хотілося, щоб мені снилися вовчі сни, а тепер він повсякчас кличе мене назад».

— Пам’ятай це, Бране. Пам’ятай себе, бо тебе поглине вовк. Коли ви з’єднуєтеся, недосить просто бігати, полювати й вити у Літовій шкурі.

«А для мене — досить»,— подумав Бран. Літову шкуру він любив більше, ніж свою. Який сенс бути шкуроміном, якщо не можеш носити ту шкуру, яку хочеться?

— То ти пам’ятатимеш? І наступного разу позначиш дерево. Будь-яке дерево, це байдуже, просто слід це зробити.

— Гаразд. Я пам’ятатиму. Можу просто зараз повернутись і зробити. Цього разу я не забуду.

«Але спершу з’їм оленицю та ще повоюю з тими малими вовками».

— Ні,— похитав головою Джоджен.— Ні. Ліпше лишайся й поїж. Своїми зубами. Варг не може жити з того, чим харчується його звір.

«Звідки тобі знати? — ображено подумав Бран.— Ти не варг і гадки не маєш, як це».

Зненацька Годор схопився на ноги, мало не врізавшись у склепінчасту стелю.

— ГОДОР! — вигукнув він, кидаючись до дверей. Та не встиг він добігти, як їх штовхнула Міра й, переступивши через поріг, опинилась у їхньому прихистку.— Годор, годор! — вигукував здоровань-конюший, широко всміхаючись.

Мірі Рід було шістнадцять — доросла жінка! — але на зріст вона була не вища за свого брата. Всі краножани невисокі, якось пояснила вона, коли Бран запитав, чому вона більше не росте. Вона мала каштанові коси й зелені очі, груди пласкі, як у хлопчика, і ходила з гнучкою грацією, аж Бран, спостерігаючи, міг хіба заздрити. Міра носила при собі довгий гострий кинджал, та в бійці надавала перевагу тонкому тризубому остеневі в одній руці та плетеній сітці — в другій.

— Хто голодний? — запитала вона, піднімаючи вище свою здобич: два невеличкі сріблясті пструги й шість товстих зелених жаб.

— Я,— мовив Бран. «Тільки не жаби знову!» У Вічнозимі, перш ніж сталися оті жахливі події, Волдери часто казали: якщо їстимеш жаб, зуби в тебе позеленіють, а під пахвами мох проросте. Цікаво, думав, Бран, чи загинули Волдери? Їхніх тіл у Вічнозимі він не бачив... хоча трупів було чимало, та й у будівлях вони не дивилися.

— То доведеться тебе нагодувати. Допоможеш почистити здобич?

Він кивнув. Дутися поряд з Мірою було важко. Вона ж бо набагато веселіша за брата і, здавалося, завжди знає, як розсмішити. Її ніколи нічого не лякало й не сердило. Ну, крім Джоджена — зрідка... Та Джоджен Рід кого хочеш налякає. Вдягається він у все зелене, очі має зеленкуваті як мох, та ще й зелені сни йому сняться. А що насниться Джоджену, все справджується. «От тільки йому наснилося, що я помер, а я не помер». Хоча насправді в певному сенсі таки помер.

Поки Бран з Мірою чистили рибу й жаб, Джоджен послав Годора по дрова, тоді розклав невеличке багаття. Мірин шолом використали як казанок, порізавши в нього здобич, трохи дикої цибулі, яку надибав Годор, й заливши водою,— так вийшла жаб’яча юшка. Не така смачна, як оленина, але й не бридка, вирішив Бран, куштуючи.

— Дякую, Міро,— мовив він.— Міледі.

— Дуже прошу, ваша високосте.

— А завтра,— оголосив Джоджен,— нам слід рушати далі.

Бран бачив, як напружилася Міра.

— Тобі знов зелений сон наснився?

— Ні,— зізнався він.

— То для чого йти? — поцікавилася його сестра.— Бита башта — гарне місце. Сіл поряд немає, в лісі повно дичини, у струмках і озерах водиться риба й жаби... і хто нас тут зможе знайти?

— Нам не тут слід бути.

— Але тут безпечно.

— Знаю, здається, що тут безпечно,— мовив Джоджен,— та чи довго так буде? У Вічнозимі був бій, ми бачили трупи. А бої означають війни. Якщо чиєсь військо заскочить нас зненацька...

— Це може бути Робове військо,— мовив Бран.— Скоро з півдня повернеться Роб, я точно знаю. Прийде з усіма своїми прапороносцями й вижене залізних.

— Ваш мейстер, помираючи, ні слова не сказав про Роба,— нагадав йому Джоджен.— Залізні — на Скелястому узбережжі, сказав він, а на сході — Болтонів Байстрюк. Кейлінський Рів і Пущанський Насип упали, Сервинів спадкоємець загинув, як і каштелян Торенового Квадрату. Війна повсюди, сказав він, сусіди воюють з сусідами.

— Ми вже це сто разів проходили,— сказала його сестра.— Ти хочеш іти на Стіну й далі — до того вашого триокого ворона. Це все чудово, але Стіна — дуже далеко, а у Брана замість ніг — Годор. Якби ми їхали верхи...

— Якби ми були орлами, змогли б полетіти,— різко мовив Джоджен,— але крил у нас немає, як і коней.

— Коней можна дістати,— сказала Міра.— Навіть у глушині вовчого лісу є лісівники, хуторяни, мисливці. У когось будуть і коні.

— Якщо й так, нам їх красти накажеш? Ми хіба злодії? В останню чергу нам потрібно, щоб на нас почалося полювання.

— Можна їх купити,— сказала вона,— або обміняти.

— Ти поглянь на нас, Міро. Каліка з деривовком, дурник-велетень і двійко краножан за тисячу льє від Перешийку. Поки Бран вважається мертвим, він у безпеці. Оживе — і на нього відкриють полювання ті, хто хоче, щоб він помер по-справжньому,— Джоджен підійшов до багаття, помішав патичком вугілля.— Десь там, на півночі, нас чекає триокий ворон. Бранові потрібен учитель, мудріший за мене.

— Але як, Джоджене? — спитала його сестра.— Як?

— Пішки,— відповів він.— Крок по кроку.

— Дорога від Сіроводдя до Вічнозиму задавалася нескінченною, а тоді ми їхали верхи. А ти хочеш, щоб ми здолали пішки ще більший шлях, навіть не знаючи, коли він закінчиться. Ти кажеш, за Стіною. Я там не була, як і ти, але добре знаю, що «за Стіною» — це чималий простір, Джоджене. Там триоких воронів багато чи тільки один? І як нам його шукати?

— Мабуть, він сам нас знайде.

Не встигла Міра щось на це відповісти, як почувся звук — далеке вовче виття, яке летіло крізь ніч.

— Літо? — запитав Джоджен, дослухаючись.

— Ні.

Бран добре знав голос свого деривовка.

— Ти певен? — перепитав маленький дідусь.

— Певен.

Сьогодні Літо забрів далеко, тож не повернеться до світанку. «Може, Джоджен і бачить зелені сни, але відрізнити деривовка від простого вовка не може». Цікаво, думав Бран, чому вони всі так слухаються Джоджена? Він не королевич, як Бран, не такий великий і дужий, як Годор, не такий добрий мисливець, як Міра, та все одно чомусь саме Джоджен усім велить, що робити.

— Треба вкрасти коней, як пропонує Міра,— мовив Бран,— і їхати до Амберів у Останнє Вогнище,— на мить він замислився.— Або поцупити човен і доплисти Білим Ножем до містечка Біла Гавань. Там править отой товстун лорд Мандерлі, він на святі врожаю поводився дуже дружньо. Хотів кораблі будувати. Може, таки збудує кораблі, й тоді ми попливемо в Річкорин і заберемо додому Роба з усім його військом. Тоді байдуже буде, знатиме хтось, що я живий, чи ні. Роб нікому не дозволить нас скривдити.

— Годор! — відригнув Годор.— Годор, годор.

Та він був єдиний, кому сподобався Бранів план. Міра тільки усміхнулася до хлопця, а Джоджен спохмурнів. Вони ніколи не слухали його бажань, хоч Бран — Старк, і до того ж королевич, а Ріди з Перешийку — прапороносці Старків.

— Го-о-одор,— співав Годор, погойдуючись.— Го-о-одор, го-о-о-дор, годор, годор, годор.

Іноді він полюбляв це: повторювати своє ім’я на різний манір, знову та знову. А іноді сидів так тихо, що ніхто й не помічав: він тут. З Годором не знудишся.

— ГОДОР, ГОДОР, ГОДОР! — загорлав він.

«Він не замовкне»,— збагнув Бран.

— Годоре,— мовив він, не хочеш піти в ліс і попрактикуватися з мечем?

Конюший і забув про меча, а тепер згадав.

— Годор! — ригнув він. І пішов по свого меча. У них з собою було три мечі, які вони забрали з вічнозимської крипти, де Бран з братом Риконом ховався від залізних Теона Грейджоя. Бран узяв собі меч свого дядька Брандона, Міра — той, що знайшла в ногах Бранового дідуся Рикарда. Годорів клинок був набагато старіший: велетенський і важкий шмат заліза, тьмяний і поцяткований іржею, адже лежав, занедбаний, уже багато століть. Годор міг розмахувати ним кілька годин поспіль. Біля руїн башти стояло всохле дерево, яке він почикрижив мало не на тріски.

Навіть коли він вийшов, крізь стіни чулося, як він викрикує «Годор!», ріжучи й рубаючи дерево. На щастя, вовчий ліс великий, і не схоже, що навкруги є люди, які можуть його почути.

— Джоджене, а що ти там казав про вчителя? — запитав Бран.— Мій учитель — ти. Знаю, я так і не позначив дерева, але наступного разу обов’язково зроблю це. Третє око в мене розплющилося, як ти й хотів...

— Так широко розплющилося, що, боюся, ти крізь нього провалишся й решту своїх днів проживеш вовком у лісі.

— Не провалюся, обіцяю.

— Хлопчик обіцяє. А вовк про це пам’ятатиме? Ти разом з Літом бігаєш, полюєш, убиваєш здобич... але скоряєшся його волі більше, ніж він скоряється твоїй.

— Я просто забуваю,— поскаржився Бран.— Мені ж лише дев’ять. Коли стану старший, буде краще. Навіть Флоріян Фігляр і Еймон Лицар-Дракон у дев’ять років не були видатними лицарями.

— Твоя правда,— сказав Джоджен,— і можна було б сказати, що це мудрі слова, якби дні й досі росли... а вони вже не ростуть. Ти — дитина літа, я знаю. Повтори-но мені гасло дому Старків.

— Зима на підході.

Просто мовивши це, Бран відчув, як йому стало зимно.

Джоджен похмуро кивнув.

— Мені снився крилатий вовк, прикутий ланцюгами до скелі, тож я подався у Вічнозим, щоб його звільнити. Ти скинув ланцюги, але й далі не літаєш.

— То навчи мене,— мовив Бран, який і досі боявся триокого ворона, що іноді переслідував його у снах, без кінця дзьобаючи йому шкіру між очей і закликаючи летіти.— Ти ж зеленвидець.

— Не зеленвидець,— сказав Джоджен,— а просто хлопець, який бачить сни. Бо зеленвидці могли не тільки це. Вони ще були варгами, як ти, а найсильніші з них мали здатність одягнути шкуру будь-якого створіння, що літає, плаває чи повзає, і, дивлячись очима віродерев, бачити істину, що лежить у підґрунті світу.

Боги дають людям різні дари, Бране. Он моя сестра — мисливиця. Їй дано прудко бігати, а стояти так непорушно, що вона з очей зникає. У неї гострий слух, гострий зір і тверда рука, яка вміє вправлятися з сіткою і списом. Міра здатна дихати в мулі й літати крізь дерева. А я цього не можу, як і ти. Мені боги дарували зелені сни, а тобі... ти, можливо, спроможний на більше, ніж я, Бране. Ти-бо — крилатий вовк, і ніхто не знає, як далеко й високо ти здатен злетіти... якби знайшовся для тебе учитель. Хіба можу я допомогти тобі опанувати дар, якого не розумію? Ми на Перешийку ще пам’ятаємо і перших людей, і дітей пралісу, їхніх друзів... але стільки вже забуто, а скільки ми й не знали ніколи!

— Якщо ми залишимося тут, нікого не чіпаючи,— узяла Міра Брана за руку,— ти будеш у безпеці до кінця війни. Але ти нічого не навчишся, окрім того, звісно, чого може навчити тебе мій брат, а ти чув, що він каже. Якщо ми підемо звідси, шукаючи притулку в Останньому Вогнищі чи за Стіною, є ризик, що нас можуть схопити. Знаю, ти ще малий, але ж ти — королевич, син нашого лорда та законний спадкоємець нашого короля. Ми присягнули тобі на вірність землею і водою, бронзою і залізом, льодом і полум’ям. Тому ризик лягає на тебе, як і твій дар. І вибір теж буде за тобою, гадаю. Ми — твої слуги; наказуй,— широко всміхнулася вона.— Принаймні в цьому.

— Тобто,— мовив Бран,— ви вчините, як я скажу? Справді?

— Справді, королевичу,— озвалася дівчина,— тож добре подумай.

Бран намагався все добре обміркувати,— так діяв би батько. Дядьки Великого Джона — Готер Хвойдозгуб і Морс Крукохарч — жорстокі люди, але він був певен, що вони зберігатимуть вірність. Так само, як і Карстарки. Картвердь — міцний замок, завжди казав батько. «З Амберами чи Карстарками ми будемо в безпеці».

А можна вирушити на південь до лорда Мандерлі. У Вічнозимі він чимало реготав і, схоже, не дивився на Брана з такою жалістю, як інші лорди. Замок Сервинів ближче, ніж Біла Гавань, але мейстер Лувін сказав, що Клей Сервин загинув. А отже, збагнув Бран, і Амбери, і Карстарки, і Мандерлі теж можуть бути вже мертві! Й він сам також може загинути, якщо його піймають залізні чи Болтонів Байстрюк.

Якщо вони ховатимуться тут, попід Битою баштою, ніхто їх не знайде. Він лишиться живим. І калікою.

Бран відчув, що плаче. «Дурний малюк»,— подумав він про себе. Хай куди він вирушить — у Картвердь, Білу Гавань чи Сторожу Сіроводдя, він, діставшись туди, все одно лишатиметься калікою. Він стиснув руки в кулаки.

— Я хочу літати,— сказав він.— Будь ласка, відведіть мене до ворона.