Буря Мечів

Джон

Джон уже загнав кобилу, але не міг зупинитися. Він має дістатися Стіни раніше за магнара! Він би і спав у сідлі, якби мав те сідло, та оскільки не мав, навіть при ясному розумі всидіти на коні було нелегко. Поранена нога боліла дедалі більше. А він не наважувався на довгий відпочинок, щоб дати їй загоїтися. Тому щоразу як він вилазив на коня, рана відкривалася наново.

Переїхавши пагорб і побачивши дві коричневі колії королівського гостинця, які петляли на північ горбами й долинами, Джон поплескав кобилу по шиї і мовив:

— А тепер нам просто по дорозі їхати, дівчинко. Скоро вже буде Стіна.

На той час нога вже геть затерпла, а від гарячки так паморочилось у голові, що двічі він ловив себе на тому, що їде кудись не туди.

«Скоро вже буде Стіна». Він уявив, як його друзі в їдальні п’ють глінтвейн. Гоб вовтузиться зі своїми казанками, Донал Ной — у себе на кузні, мейстер Еймон — у своїх покоях під гайворонником. А Старий Ведмідь? Сем, Грен, Стражденний Ед, Дайвен з його дерев’яними зубами... Джонові лишалося тільки молитися, що бодай хтось із них вирвався з Кулака.

Ігритта теж не сходила йому з думки. Він пригадував запах її волосся, тепло її тіла... і вираз на її обличчі, коли вона розітнула старому горлянку. «Не можна було в неї закохуватися»,— шепнув якийсь голос у нього в голові. «Не можна було її кидати»,— мовив інший голос. Цікаво, думав Джон, чи батько розривався так само, коли покинув Джонову матір, щоб повернутися до леді Кетлін. «Він дав обітницю леді Старк, а я дав обітницю Нічній варті».

Він мало не проїхав Кротівку, не впізнавши, так його лихоманило. Переважно селище ховалося під землею, у світлі далекого місяця виднілося лише декілька халуп. Бордель являв собою хижку, не більшу за виходок, його червоний ліхтар рипів на вітрі — криваве око, яке вдивляється в чорноту. Джон спішився поряд у стайні, мало не гримнувшися з кобили, та крикнув, щоб збудити конюших.

— Мені потрібен свіжий кінь з сідлом і вуздечкою,— сказав він таким тоном, що відразу відбив охоту сперечатися. Йому привели коня, а ще принесли бурдюк вина й пів чорної хлібини.— Збудіть село,— звелів Джон.— Попередьте всіх. Дикуни вже з південного боку Стіни. Збирайте пожитки й рушайте в Чорний замок.

Скрегочучи зубами від болю в нозі, він видерся на чорного мерина, якого йому привели, й погнав на північ.

Коли на сході зачали блякнути зірки, перед очима постала Стіна — вивищувалася понад деревами й ранковим туманом. Крига мерехтіла у блідому світлі місяця. Джон понукав мерина слизькою багнистою дорогою, поки не угледів муровані вежі й рублені будівлі Чорного замку, які ліпилися, мов поламані іграшки, попід великим скелястим виступом. На той час Стіна вже світилася в перших променях світанку рожевим і рубіновим.

Коли він проїздив надвірні будівлі, його не перепинив жоден чатовий. Ніхто не вийшов, щоб заступити йому дорогу. Чорний замок, здавалося, зруйнований так само, як і Сіроварта. У дворі у тріщинах між каміння проросла хирлява коричнева трава. Старі сніги вкривали дах Кремінних касарень і здіймалися кучугурами з північного боку Гардинової вежі, в якій Джон ночував, поки його не підвищили до стюарда Старого Ведмедя. На Вежі лорда-командувача виднілися чорні смуги — там, де з вікон колись валив дим. Мормонт після пожежі переїхав у Королівську вежу, але й там Джон не побачив світла. З землі не було видно, чи ходять вартові по самій Стіні, на висоті сімсот футів, але не побачив нікого на високих маршових сходах, які перерізали кригу з південного боку, наче велетенська дерев’яна блискавка.

Однак з комина зброярні піднімався дим — тоненька цівочка, майже невидима на тлі сірого північного неба, проте й цього було досить. Злізши з коня, Джон покульгав туди. З відчинених дверей лилося тепло, мов гарячий подих літа. Всередині біля вогню однорукий Донал Ной роздмухував міхи. Зачувши шум, він звів очі.

— Джоне Сноу?

— Хто ж іще!

Попри гарячку, виснаження, ногу, магнара, зарізаного старого, Ігритту, Манса — попри все це, Джон усміхнувся. Приємно було повернутися, приємно побачити Ноя з його величеньким черевом і заколотим рукавом, з настовбурченою на підборідді чорною щетиною.

Коваль відпустив міхи.

— Твоє обличчя...

Джон уже і забув про своє обличчя.

— Шкуромін мені око хотів видряпати.

Ной нахмурився.

— Пошрамоване чи гладеньке, а я думав, що це обличчя бачив востаннє, коли до нас долетіли чутки, що ти перейшов до Манса Рейдера.

Щоб не впасти, Джон ухопився за двері.

— Хто вам таке сказав?

— Джармен Баквел. Він повернувся два тижні тому. Його пластуни стверджують, що бачили тебе на власні очі: ти їхав у овечому плащі у валці дикунів,— Ной роздивлявся його.— Бачу, що про овечий плащ — правда.

— Все правда,— зізнався Джон.— Принаймні зовні.

— То, може, мені вже слід меча витягти й кишки тобі випустити?

— Ні. Я діяв за наказом. Це було останнє веління Кворина Піврукого. Ною, де залога?

— Захищає Стіну від твоїх друзів-дикунів.

— Так, але де?

— Повсюди. Гарму Песиголову бачили біля Лісоварти-на-ставку, Тарараха — біля Довгого Кургану, Плаксія — біля Крижаного Кордону. По всій довжині Стіни... вони і тут, і там, вони перелазять біля Брами Королеви, ламають ворота Сіроварти, збираються біля Східної варти... та тільки угледять чорний плащ — і тікають. І на другий день з’являються деінде.

Джон притлумив стогін.

— Удавані атаки. Манс хоче, щоб ми розпорошилися, хіба не зрозуміло? — (І Бовен Марш йому тільки послугу зробив).— Брама тут. Тут і буде атака.

— У тебе з ноги кров цебенить,— перетнув приміщення Ной.

Джон порожніми очима глянув униз. Так і є. Рана знову відкрилася.

— Це від стріли...

— Дикунської стріли.

Це було не запитання. Ной мав усього одну руку, зате дужу. Цією рукою він і підхопив Джона.

— Ти білий як молоко і весь гориш. Я відведу тебе до Еймона.

— Нема часу. На південь від Стіни — дикуни, вони йдуть від Корони Королеви, щоб відчинити браму.

— Скільки їх? — Ной майже поніс Джона до дверей.

— Сто двадцять, і як на дикунів, то вони добре озброєні. Бронзові лати, трохи є і криці. Скільки людей тут лишилося?

— Сорок з чимось,— мовив Донал Ной.— Каліки й слабі, та ще трохи хлопців-учнів.

— Якщо Марш поїхав, кого призначили каштеляном?

— Сера Вінтона, боги бережіть його,— розсміявся зброяр.— Останній лицар у замку і все таке. Біда тільки в тому, що Стаут про це забув, а ніхто не квапиться йому нагадувати. Я так бачу, я тут нині єдиний командувач. Прикрий каліка.

Бодай це добре. Однорукий зброяр був розважливий, твердий і добре загартований на війні. А сер Вінтон Стаут, з іншого боку... ну, колись він був добрим чоловіком, ніхто не заперечує, але він уже в розвідниках вісімдесят років, розгубив за цей час і силу, і глузд. Одного разу за вечерею заснув і мало не втопився в мисці горохового супу.

— Де твій вовк? — запитав Ной, коли вони перетинали двір.

— Привид? Довелося лишити його, коли перелазив Стіну. Я сподівався, він повернеться сюди.

— Прикро, хлопче, але ніхто його тут не бачив.

Вони докульгали до мейстрових дверей у довгій дерев’яній фортеці під гайворонником. Зброяр буцнув двері ногою.

— Клайдасе!

За мить визирнув сутулий чоловічок у чорному. Угледівши Джона, його маленькі рожеві очі вирячилися.

— Вклади хлопця, я приведу мейстра.

В коминку палав вогонь, у кімнаті стояла задуха. В теплі Джона потягнуло на сон. Не встиг Ной укласти його горічерева, як він заплющив очі, щоб світ нарешті припинив кружляти. Він чув, як крукають і скаржаться круки в гайвороннику нагорі.

— Сноу,— зронив один з птахів.— Сноу, Сноу, Сноу.

Це Семова робота, пригадав Джон. Цікаво, подумав він, Семвел Тарлі теж цілий дістався додому — чи тільки його птахи?

Мейстра Еймона довго чекати не довелося. Рухався він повільно, тримаючись рукою в старечих плямах за Клайдаса й човгаючи маленькими обережними крочками. На шиї в нього висів тяжкий ланцюг, на якому серед заліза, свинцю, олова й інших простих металів зблискували золоті та срібні ланки.

— Джоне Сноу,— промовив мейстер,— коли тобі стане ліпше, маєш розповісти мені все, що бачив і що робив. Донале, постав на вогонь казанок вина й мої щипці. Розжаритися мають начервоно. Клайдасе, мені потрібен твій гострий ніж.

Мейстру перевалило за сто років; він змалів, став зовсім немічний, лисий і геть сліпий. Та нехай його затуманені очі й нічого не бачили, розум лишався гострим, як і перше.

— Дикуни йдуть,— сказав йому Джон, а Клайдас у цей час розпоров на ньому бриджі, розітнувши ножем цупку чорну тканину, вкриту кіркою засохлої крові та просяклу кров’ю свіжою.— З півдня. Ми перелізли через Стіну...

Клайдас зрізав Джонову незграбну пов’язку, й мейстер Еймон понюхав її.

— Ми?

— Я був з ними. Кворин Піврукий наказав мені приєднатися до них...— Джон здригнувся: палець мейстра мацав рану, тикав і штрикав.— Магнар Тенійський... а-а-а, боляче! — він зціпив зуби.— Де Старий Ведмідь?

— Джоне... мені дуже прикро, та лорд-командувач загинув у Крастеровій фортеці від рук своїх побратимів.

— Побра... від рук своїх?!

Еймонові слова завдали в тисячу разів гіршого болю, ніж його пальці. Джон пригадав, як востаннє бачив Старого Ведмедя, коли той стояв біля свого намету, а на плечі в нього, випрошуючи зерна, сидів крук. Мормонта більше немає? Джон боявся цього з тої самої миті, як побачив наслідки бою на Кулаці, та все одно удар був страшний.

— Хто? Хто це зробив?

— Гарт Старгородський, Олло Безрукий, Чингал... злодії, боягузи й убивці, усі вони. Ми мали б це передбачити. Варта вже не та, що була. Замало тут лишилося чесних людей, які б тримали негідників у руках,— мовив мейстер. Донал Ной у цей час крутив у вогні його інструменти.— Повернулася дюжина тих, хто не зрадив. Стражденний Ед, Велет, твій друг Тур. Від них ми все й дізналися.

Лише дюжина? З лордом-командувачем Мормонтом з Чорного замку вирушило двісті братів — дві сотні найкращих вояків Варти.

— То, значить, тепер лорд-командувач — Марш?

Старий Гранат був милий, та й старший стюард з нього старанний, але він геть не та людина, яка зможе протистояти дикунському війську.

— Поки що, доки не проведемо вибори,— сказав мейстер Еймон.— Клайдасе, принеси флягу.

Вибори! Кворин Піврукий і Джеремі Рикер загинули, Бен Старк зник безвісти... кого обирати? Не Бовена Марша й не сера Вінтона Стаута, це точно. Може, на Кулаці вижили Торен Смолвуд чи сер Отин Вайзерс? Ні, оберуть або Котера Пайка, або сера Деніса Малістера. Але котрого з них? Командувачі Тінявої вежі та Східної варти обидва гідні люди, але дуже різні: сер Деніс — обхідливий і обачний, справжній старий лицар; Пайк — молодший, з народження — байстрюк, гострий на язик і сміливий аж понад міру. Що гірше, ці двоє зневажають один одного. Старий Ведмідь завжди тримав їх подалі один від одного — в різних кінцях Стіни. Джон знав: у Малістерів у крові недовіра до залізнородних.

Наглий біль повернув Джона до власних турбот. Мейстер стиснув його за руку.

— Клайдас принесе макового молочка...

— Не треба мені...— спробував підвестися Джон.

— Треба,— твердо мовив Еймон.— Буде боляче.

Донал Ной, перетнувши кімнату, штовхнув Джона назад на спину.

— Лежи спокійно, бо прив’яжу.

Навіть однією рукою коваль упорався з ним, як з дитиною. Повернувся Клайдас із зеленою флягою і круглим кам’яним кухликом. Мейстер Еймон налив його по вінця.

— Випий.

Борючись із болем, Джон прикусив губу. І тепер він відчув присмак крові, який домішувався до густого, білого мов крейда зілля. Джон ледве стримався, щоб не виблювати його назад.

Клайдас приніс миску теплої води, і мейстер Еймон змив з рани кров і гній. Хай який він був обережний, та навіть від найлегшого дотику Джон мало не зойкав.

— Магнарові люди дисципліновані, й у них бронзові лати,— повідомив він. Розмови трохи відвертали увагу від ноги.

— Той Магнар — лорд на Скагосі,— сказав Ной.— Коли я тільки прийшов на Стіну, у Східній варті були скагосяни, пам’ятаю, вони про нього згадували.

— Мені здається, Джон це слово використав у його оригінальному значенні,— мовив мейстер Еймон.— Не як прізвисько, а як титул. Воно з давньої мови.

— І означає «лорд»,— погодився Джон.— Стир — магнар якоїсь місцевості, що зветься Тен, на далекій півночі від Льодоіклів. У нього сотня своїх людей і ще два десятки нальотчиків, які Дар знають незгірше за нас. Але Мансові так і не вдалося знайти ріжок, ось що важливо. Ріжок зими — саме тому він копав уздовж Молочноводої.

Мейстер Еймон на мить застиг з ганчіркою в руці.

— Ріжок зими — це ж старовинна легенда. Король-за-Стіною і справді вірить, що такі речі існують?

— Усі вони вірять,— мовив Джон.— Ігритта казала, вони розкопали сотню могил... поховань королів і звитяжців по всій долині Молочноводої, але так і не...

— Хто така Ігритта? — з притиском поцікавився Донал Ной.

— Жінка з вільного народу.

Як пояснити їм, хто така Ігритта? Яка вона тепла, кмітлива й кумедна, і здатна однаково легко чоловіка поцілувати — і розітнути йому горлянку.

— Вона зі Стиром, але вона не... вона зовсім юна, ще дівчинка, як по правді, дика, але...

«Вона вбила людину тільки за те, що та розпалила багаття». У Джона заплітався язик. Від макового молочка затуманився розум.

— Я з нею зламав обітницю. Я не хотів, але...

Не можна так було! Не можна було в неї закохуватися, не можна було її кидати...

— Я виявив слабкість. Піврукий наказав: їдь з ними, приглядайся, не опирайся, і я...

Голова була наче мокрою вовною натоптана.

Мейстер Еймон знову понюхав Джонову рану. Тоді опустив закривавлену ганчірку в миску з водою і мовив:

— Донале, розжарений ніж, будь ласка. І потримай хлопця.

«Не закричу»,— подумав Джон, побачивши червоний розжарений ніж. Але і цю обітницю він теж зламав. Донал Ной тримав його, а Клайдас спрямовував мейстрову руку. Джон не смикався, тільки стукав кулаком по столу — знову, знову і знову. Біль був такий нестерпний, що він у ньому почувався маленьким, слабким і безпомічним, як дитина, що скиглить у темряві. «Ігритто,— подумав Джон, коли ніздрі заповнив сморід паленого м’яса, а у вухах стояв його власний крик.— Ігритто, мені довелося». На якусь мить біль наче притупився. Та тут залізо торкнулося його знов — і він знепритомнів.

Коли повіки його, здригнувшись, нарешті розліпилися, він, загорнутий у цупку вовну, почувався так, наче пливе. Здавалося, він і поворухнутися не може, але то було байдуже. Якийсь час йому марилося, що Ігритта знову з ним — ніжними руками піклується про нього. Зрештою він, заплющивши очі, заснув.

Наступне пробудження було не таким приємним. В кімнаті стояла темрява, а біль повернувся — він за кожного руху шарпав ногу, наче гарячий ніж. Джон у цьому переконався на практиці, коли спробував поглянути, чи є ще в нього нога. Хапнувши ротом повітря, він притлумив зойк і стиснув кулак.

— Джоне? — з’явилася свічка, і на хлопця глянуло добре знайоме обличчя з великими вухами.— Тільки не рухайся.

— Пипе? — Джон простягнув руку, і хлопець потиснув її.— Я гадав, ти поїхав...

— ...зі Старим Гранатом? Ні, він вважає, що я ще малий і зелений. І Грен теж тут.

— Я теж тут,— Грен підійшов з другого боку ліжка.— Я просто заснув.

У Джона пересохло в горлі.

— Води,— прохрипів він. Грен приніс води та притиснув йому до вуст.— Я бачив Кулак,— мовив Джон, зробивши великий ковток.— Кров, і дохлих коней... Ной казав, назад повернулася тільки дюжина братів... хто?

— Дайвен, Велет, Стражденний Ед, Славний Донел Гіл, Ульмер, Ліворукий Лу, Гарт Сіроперий. Ще четверо чи п’ятеро. Я.

— А Сем?

Грен відвів очі.

— Він убив одного з Чужих, Джоне. Я сам бачив. Заколов його тим кинджалом з драконового скла, що ти йому зробив, і ми почали його звати Семом Смертовбивцею. Його це страшенно дратувало.

Сем Смертовбивця. Джон не міг навіть уявити Сема в ролі вояка.

— Що з ним сталося?

— Ми його покинули,— жалібно промовив Грен.— Я його трусив, кричав на нього, навіть по щоках плескав. Велет намагався поставити його на ноги, але ж він такий тяжкий! Пам’ятаєш, як він на тренуваннях скрутиться на землі калачиком і скиглить? А у Крастера він навіть не скиглив. Чингал з Олло ламали стіни, шукаючи харчі, Гарт з Гартом билися, деякі ґвалтували Крастерових жінок. Стражденний Ед подумав, що Чингалові поплічники повбивають усіх, хто не зрадив, аби ми не розповіли, що вони зробили, а їх було вдвічі більше. Тож ми лишили Сема зі Старим Ведмедем. Він навіть не ворушився, Джоне!

«Ти ж йому братом був! — мало не крикнув Джон.— Як ти міг покинути його серед дикунів і вбивць?»

— Може, він ще живий,— сказав Пип.— Може, він нас усіх здивує і завтра тут з’явиться.

— З головою Манса Рейдера, ага,— сказав Грен натужно-веселим голосом.— Сем Смертовбивця!

Джон знову спробував сісти. Даремно він це зробив, як і першого разу. Зойкнувши, він вилаявся.

— Грене, йди збуди мейстра Еймона,— мовив Пип.— Скажи йому, що Джонові ще треба макового молочка.

«Так»,— подумав Джон.

— Ні,— сказав він.— Магнар...

— Ми все знаємо,— мовив Пип.— Чатовим на Стіні веліли стерегти південний напрямок, а Донал Ной відіслав людей на Верем’янський кряж, щоб спостерігали за королівським гостинцем. А мейстер Еймон відправив птахів у Східну варту й у Тіняву вежу теж.

Мейстер Еймон, човгаючи, підійшов до ліжка, тримаючись рукою за Гренове плече.

— Джоне, побережи себе. Добре, що ти прокинувся, але дай собі трохи часу оклигати. Ми рану тобі промили киплячою оковитою, приклали кропив’яну припарку з гірчицею і цвілим хлібом, та якщо ти не відлежишся...

— Я не можу,— попри біль, Джон намагався сісти.— Скоро тут буде Манс... з тисячею людей, з велетами й мамонтами... Вічнозим повідомили? Короля?

З чола йому скрапував піт. На мить він заплющив очі.

Грен кинув на Пипа дивний погляд.

— Він нічого не знає.

— Джоне,— сказав мейстер Еймон,— багато чого сталося, поки тебе не було, і здебільшого нічого доброго. Балон Грейджой знову вдягнув собі на голову корону й пішов на своїх лодіях проти Півночі. Куди не глянь, королі ростуть, як бур’яни, ми до всіх них писали, та ніхто ще не відповів. Вони для своїх мечів знайшли нагальніші завдання, а ми далеко, про нас усі забули. А Вічнозим... Джоне, кріпися... Вічнозиму більше немає...

— Немає? — Джон витріщився на Еймонові білі очі та зморшкувате обличчя.— У Вічнозимі мої брати. Бран і Рикон...

Мейстер поклав йому руку на чоло.

— Мені дуже прикро, Джоне. Твої брати померли за наказом Теона Грейджоя — потому як він захопив замок від імені свого батька. Коли прапороносці твого батька хотіли відбити замок, Теон просто взяв його на смолоскипи.

— Але твої брати відомщені,— мовив Грен.— Болтонів син повбивав усіх залізних, а ще подейкують, що він зараз білує Теона Грейджоя по шматочку за всі його діяння.

— Мені так шкода, Джоне! — стиснув його за плече Пип.— Нам усім так шкода!

Джон ніколи не любив Теона Грейджоя, але ж той був батьковим годованцем! Ногу прошив черговий спазм болю, й не встиг Джон спам’ятатися, як уже знов лежав горілиць.

— Це помилка,— не хотів здаватися він.— Біля Корони Королеви я бачив деривовка — сірого деривовка... сірого... І він мене впізнав!

Якщо Бран помер, може, душа його вселилась у його вовка, як Орелл вселився у свого орла?

— Он випий,— Грен підніс йому до вуст кухлик. Джон випив. Голова була забита вовками й орлами, переповнена сміхом братів. Обличчя почали туманитися перед очима, танути. «Не може бути, що вони мертві! Теон би так ніколи не вчинив. А Вічнозим... сірий граніт, дуб і залізо, ворони кружляють над вежами, парують гарячі ставки у богопралісі, сидять на своїх тронах кам’яні королі... Як це Вічнозиму немає?»

Нарешті провалившись у сон, він знову повернувся додому — плескався в гарячому ставку під велетенським білим віродеревом, на якому був вирізьблений батьків лик. З ним була Ігритта — сміялася, скидала з себе шкуратяний одяг, поки не лишилася в чому мати народила, хотіла його поцілувати — але він не міг цілуватися у батька на очах. «Не буде в мене байстрюка,— сказав до неї Джон.— Не буде. Не буде». «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— прошепотіла вона, її плоть почала розчинятися в гарячій воді, м’ясо відпадало з кісток, поки не лишився хіба череп і скелет, а у ставку булькало густим і червоним.