Буря Мечів

Арія

Біля заїзду на пошарпаній шибениці з кожним поривом вітру крутилися й торохтіли кості якоїсь жінки.

«А я знаю цей заїзд». Проте під дверима не стояло шибениці, коли Арія ночувала тут з сестрою Сансою під пильним оком септи Мордейн.

— Не треба нам туди заходити,— зненацька вирішила Арія,— раптом там привиди.

— Ти взагалі уявляєш, скільки я вже вина не пив? — Сандор стрибнув з коня.— Крім того, нам потрібно дізнатися, хто нині тримає рубіновий брід. Якщо хочеш, можеш лишатися з кіньми, мені до сраки.

— А що як вас упізнають? — (Сандор більше не приховував обличчя. Здавалося, йому вже байдуже, чи хтось його впізнає).— Схочуть узяти вас у полон?

— Нехай спробують,— трохи вивільнивши меча в піхвах, Кліган штовхнув двері.

Кращого шансу втекти в Арії вже може й не бути. Вона могла б утекти на Боягузці, ще й Невідомця прихопити з собою. Арія закусила губу. А тоді, завівши коней у стайню, рушила за Сандором.

«Його таки впізнали». Про це свідчила тиша. Та не це було найгірше. Арія теж упізнала присутніх. Не худореброго хазяїна, не жінок, не батраків біля коминка. Інших. Солдатів. Арія впізнала солдатів.

— Брата шукаєш, Сандоре? — Полівер уже запустив руку під корсаж дівчини, яка сиділа в нього на колінах, але вирішив витягнути.

— Шукаю кубок вина. Хазяїне, карафу червоного,— Кліган кинув на підлогу жменю мідяків.

— Мені клопіт не потрібен, сер,— сказав хазяїн.

— То не звертайся до мене «сер»,— Кліган скриви губи.— Ти глухий, дурню? Я замовив вина.

Чоловік побіг геть, і Сандор гукнув йому навздогін:

— Два кубки! Дівчинка теж пити хоче.

«Тут лише троє»,— подумала Арія. Полівер тільки мазнув по ній оком, а хлопець поряд з ним узагалі на неї не глянув, а от третій дивився довго й пильно. Чоловік це був середній на зріст і статуру, з таким невиразним обличчям, аж важко було сказати, скільки йому років. «Лоскотун. І Полівер, і Лоскотун — обидва». Хлопець же був зброєносцем, якщо судити з його віку й одягу. На носі з одного боку в нього виднівся великий білий прищ, а на чолі — трохи червоних.

— Це не той блудний цуцик, про якого казав сер Грегор? — запитав він Лоскотуна.— Який напудив на циновку й утік?

Лоскотун застережливо поклав долоню хлопцю на руку й коротко похитав головою. Арія все зрозуміла.

А от зброєносець — ні, а може, просто не переймався.

— Сер казав, його братик-цуцик підібгав хвоста, коли в битві на Королівському Причалі стало зовсім гаряче. І зі скавулінням утік,— він широко та глузливо посміхнувся до Гончака.

Кліган просто дивився на хлопця, не мовлячи ні слова. Полівер, зіштовхнувши дівчину з колін, зіп’явся на ноги.

— Хлоп перепив,— мовив він. Солдат був майже такий самий високий, як Гончак, проте не настільки м’язистий. Щоки й підборіддя заросли бородою-лопатою, густою й охайно підстриженою, а от голова була майже лиса.— Це вино в нього шумить, от і все.

— То йому не варто пити.

— Цуцик не лякає...— почав був хлопець, і тут Лоскотун ніби між іншим накрутив йому вухо. Слова перетворилися на болісний зойк.

Бігом повернувся хазяїн з двома камінними кубками й карафою на олов’яній таці. Сандор підніс карафу до рота. Арія бачила, як напинаються жили в нього на шиї, коли він ковтає. Коли він з гуркотом поставив карафу назад на стіл, половини вина вже не було.

— Тепер можеш наливати. І позбирай оті мідяки, бо навряд чи сьогодні ти ще щось побачиш.

— Ми за випивку заплатимо,— сказав Полівер.

— Коли ви нап’єтеся, ви почнете лоскотати хазяїна, щоб він вам свою схованку золота показав. Як ви завжди робите.

Хазяїн зненацька пригадав про щось там на кухні. Місцеві теж розходилися, й дівчат уже не було. У вітальні чулося тільки слабеньке потріскування вогню в коминку. «Нам теж пора»,— зрозуміла Арія.

— Якщо ви сера шукаєте, ви запізнилися,— сказав Полівер.— Він був у Гаренхолі, але його там уже немає. По нього послала королева.

Арія роздивилася в нього на поясі три клинки: довгий меч на лівому боці, а на правому — кинджал і ще один тоненький клинок, задовгий як на чингал і закороткий як на меч.

— Король Джофрі помер, розумієш,— докинув Полівер.— Отруєний на власному весіллі.

Арія зробила кілька обережних кроків у кімнату. «Джофрі мертвий». Він стояв у неї перед очима: біляві кучері й лиха посмішка на товстих пухких губах. «Джофрі мертвий!» Вона б мала радіти, але чомусь усе одно відчувала порожнечу в нутрі. Джофрі мертвий, та коли мертвий Роб, хіба вже не байдуже?

— Отакі в мене брати з королівської варти,— Гончак презирливо пирхнув.— І хто ж його вбив?

— Думають, що це Куць. Зі своєю дружинонькою.

— Якою ще дружинонькою?

— Я ж забув: ти ж ховався під камінчиком. Північанкою. Дочкою Вічнозиму. Ми тут чули, вона вбила короля примовляннями, а потому перекинулася на вовчицю з велетенськими шкуратяними крилами, як у кажана, й вилетіла з вежі крізь вікно. Але карлика вона лишила, і Серсі йому збирається голову відрубати.

«Дурниці,— подумала Арія.— Санса знається хіба на піснях, не на примовляннях, та й за Куця б вона в житті не вийшла».

Гончак сидів на лавці найближче до дверей. Рот у нього сіпався, та тільки з попеченого боку.

— Хай вона його в смолу опустить, а тоді підсмажить. Або лоскоче аж до молодика,— він підняв кубок і одним ковтком вихилив його.

«Та він сам з них,— подумала Арія, побачивши це. Вона так закусила губу, аж відчула присмак крові.— Він такий самий, як і вони. Треба мені його уві сні зарізати».

— То сер Грегор узяв Гаренхол? — поцікавився Сандор.

— І брати не довелося,— озвався Полівер.— Перекупні мечі порозбігалися, щойно дізналися, що ми наближаємося, зосталося хіба кілька. Один з кухарів відчинив для нас браму, хотів помститися Гоуту за те, що ногу йому відрубав,— хихикнув він.— Отож ми лишили його, щоб куховарив для нас, ще кількох дівок, щоб нам постіль гріли, а решту взяли на мечі.

— Решту? Всіх? — випалила Арія.

— Ну, сер лишив собі Гоута для розваги.

— Чорнопструг ще в Річкорині? — запитав Сандор.

— Ненадовго,— сказав Полівер.— Він в облозі. Старий Фрей збирається повісити Едмура Таллі, якщо він не здасть замок. Справжні бої точаться тільки навколо Крукодерева. Блеквуди і Бракени. Бракени тепер з нами.

Гончак налив кубок вина для Арії та ще один для себе й перехилив його, витріщаючись у вогонь.

— Пташечка полетіла, отакої? І добре зробила, чорт забирай. Нагидила Куцю на голову й полетіла!

— Її знайдуть,— мовив Полівер.— Навіть якщо на це піде половина золота Кичери Кастерлі.

— Гарна дівка, я чув,— сказав Лоскотун.— Солодка як мед,— він цмокнув губами й посміхнувся.

— Із манерами,— погодився Гончак.— Справжня маленька леді. Не те що її клята сестричка.

— Її теж уже знайшли,— сказав Полівер.— Сестру. Піде за Болтонового Байстрюка, так кажуть.

Арія сьорбнула вина, щоб ніхто не побачив її роззявленого рота. Вона взагалі не розуміла, про що це Полівер каже. У Санси немає інших сестер. Сандор Кліган розреготався вголос.

— Що в біса смішного? — поцікавився Полівер.

Гончак навіть оком на Арію не кинув.

— Якби я хотів тобі сказати, я б сказав... У Варниці нині є кораблі?

— У Варниці? Звідки мені знати? Я чув, усі купці повернулися в Дівостав. Рендил Тарлі узяв замок і замкнув Мутона в камері на вежі. А про Варницю я й клятого слова не чув.

Лоскотун нахилився вперед.

— Хочеш відплисти, навіть з братом не попрощавшись? — (Арія аж поїжилася від такого питання).— Сер волів би, щоб ти з нами повернувся в Гаренхол, Сандоре. Точно кажу. Або на Королівський Причал...

— В дупу. В дупу його. В дупу вас.

Лоскотун знизав плечима, випростався, потягнувся рукою за голову потерти наче шию. Все, здавалося, відбулося водночас: Сандор стрибнув на ноги, Полівер витягнув меча, а Лоскотун змахнув рукою, і через вітальню полетіло щось сріблясте. Якби Гончак не ворушився, ніж би йому борлак вийняв, а так тільки ребра зачепив і вп’явся, тремтячи, в стіну біля дверей. Сандор зареготав — сміхом таким холодним і глухим, наче той лунав зо дна криниці.

— Я так і думав, що ви дурниць накоїте.

Його меч вислизнув з піхов саме вчасно, щоб відбити Поліверів перший удар.

Почалася довга пісня криці, й Арія на крок відступила. Лоскотун скочив з лавки з коротким мечем в одній руці й кинджалом у другій. Навіть дебелий шатен-зброєносець підвівся, намацуючи руків’я меча. Арія підхопила зі столу свій кубок і жбурнула йому в обличчя. Цього разу вона поцілила точніше, ніж у Близнючках. Кубок врізався рівно у великий білий прищ, і хлопець важко гепнувся на дупу.

Полівер був бійцем похмурим і методичним, і він наполегливо відтісняв Сандора назад, працюючи важким мечем з брутальною чіткістю. Гончак завдавав ударів неохайніше, відбивався квапливо, ноги переставляв повільно й незграбно. «Він п’яний,— перелякано збагнула Арія.— Випив забагато й занадто швидко, нічим не закушуючи». А Лоскотун у цей час скрадався попід стіною, щоб зайти йому за спину. Арія підхопила другий кубок і метнула в нього, але він зреагував швидше, ніж зброєносець, і вчасно прихилив голову. В холодному погляді, який він на неї кинув, читалося попередження. «У селі десь заховане золото?» — знову пролунали у вухах його слова. Дурний зброєносець, чіпляючись за край столу, намагався стати навколішки. Арія відчувала, як з нутра піднімається паніка. «Страх ранить глибше за меч. Страх ранить глибше...»

Сандор від болю крекнув. Попечена половина обличчя від скроні до щоки заросилася кров’ю, а від вуха й обрубка не лишилося. Це, здається, роз’юшило Клігана. Він почав відтісняти Полівера лютою атакою, рубаючи його старим пощербленим мечем, якого виміняв у горах. Бородань почав відступати, але жоден з ударів і не зачепив його. І тут Лоскотун метнувся з лавки, як змій, і різонув Гончака по шиї лезом короткого меча.

«Його вбивають». В Арії більше кубків не було, але малося дещо краще. Дівчинка висмикнула кинджал, який вони з Гончаком поцупили у присмертного лучника, і спробувала метнути його так, як це робив Лоскотун. Але то виявилося зовсім не так, як жбурляти каміння чи яблука. Вихиляючись, ніж врізався чоловіку в плече руків’ям. Лоскотун навіть і не почув. Він занадто захопився Кліганом.

Коли він рубонув, Кліган рвучко сіпнувся вбік, вигравши якусь мить відстрочки. По обличчю та з порізу на шиї ллялася кров. Люди Гори-на-коні обоє водночас насіли на нього: Полівер — цілячись у голову і плечі, а Лоскотун — у спину й бік. На столі так і стояла важка камінна карафа. Арія підхопила її обіруч, та в цю мить хтось стиснув її за руку. Карафа, випорснувши з долонь, гримнулася на землю. Розвернувшись, Арія опинилася ніс до носа зі зброєносцем. «Ти, дурепо, ти геть за нього забула!» Великий прищ у нього луснув.

— А ти у нас цуценяче цуценя? — правою долонею хлопець стискав меча, а лівою — Арію за руку, але друга рука в Арії була вільна, тому дівчинка висмикнула з піхов у хлопця ножа й засадила йому в живіт, ще й провернувши. На хлопцеві не було ні кольчуги, ні навіть дубленої шкіри, тож ніж проскочив усередину, точно як колись Голка, якою Арія зарубала конюшого на Королівському Причалі. Зброєносець, вирячивши очі, відпустив її руку. Арія, круто розвернувшись до дверей, витягнула зі стіни ніж Лоскотуна.

Полівер з Лоскотуном затиснули Гончака в кутку за лавкою, й один з них нагородив його жахливим червоним порізом на стегні на додачу до решти ран. Сандор притулився до стіни, шумно сапаючи і спливаючи кров’ю. Вигляд у нього був такий, наче він заледве стоїть на ногах, куди вже тут битися!

— Кидай меча, і ми відведемо тебе в Гаренхол,— сказав до нього Полівер.

— Щоб Грегор зміг мене власноруч прикінчити?

— Може, він тебе мені віддасть,— мовив Лоскотун.

— Хочеш мене — іди візьми,— Сандор відштовхнувся від стіни й напівзігнувся за лавкою, тримаючи впоперек себе меча.

— Думаєш, не візьмемо? — мовив Полівер.— Ти п’яний.

— Може бути,— озвався Гончак,— а от ти мертвий.

Він хвицнув ногою, перекидаючи лавку, і та врізалася Поліверу в гомілки. Бороданю вдалося встояти якось на ногах, але Гончак прихилився, уникнувши його шаленого удару, й навідліг сам рубонув його мечем. Кров заляпала і стелю, і стіни. Лезо різонуло Полівера просто в обличчя, тож коли Гончак вивільнив меча, в бороданя відвалилося півголови.

Лоскотун позадкував. Арія нюхом чула його страх. Короткий меч у нього в руці раптом здався мало не іграшковим порівняно з довгим клинком, якого тримав Гончак, і броні на Лоскотуні теж не було. Рухався він спритно й легко, не відриваючи очей від Сандора Клігана. Простіше простого було Арії просто підійти ззаду і штрикнути його ножем.

— У селі десь заховане золото? — гаркнула Арія, засаджуючи лезо йому в спину.— Срібло, самоцвіти? — вона штрикнула ще раз.— Харчі? Де лорд Берик Дондаріон? — вона вже сиділа на ньому згори, й далі штрикаючи.— У якому напрямку він поїхав? Скільки людей з ним було? Скільки лицарів, скільки лучників? Скільки, скільки, скільки, скільки, скільки, скільки? У селі десь заховане золото?

Коли Сандор відтягнув її від нього, руки в неї всі були червоні.

— Досить,— тільки й сказав він. Він сам спливав кров’ю, як різана свиня, і при ходьбі тягнув одну ногу.

— Тут ще один,— нагадала йому Арія.

Зброєносець висмикнув ножа з живота й намагався руками зупинити кровотечу. Коли Гончак поставив його на ноги, хлопець заверещав і захлипав, як немовля.

— Змилуйтеся,— рюмсав він,— будь ласка! Не вбивайте. Мати милостива!

— Я що тобі — на кляту матір твою схожий? — Гончак геть втратив людську подобу.— Цього теж ти зарізала,— сказав він до Арії.— Просто в кишки йому засадила, тут йому й кінець. Але помирати він буде довго.

Хлопець, здавалося, його не чує.

— Я прийшов до дівчат,— скиглив він,— чоловіка з мене зробити, Полі казав... о боги, будь ласка, заберіть мене в замок... до мейстра, заберіть мене до мейстра, у мого батька є золото... я тільки заради дівчат... змилуйтеся, сер...

Гончак так врізав йому в обличчя, що той знову заверещав.

— Не називай мене «сер»,— кинув Гончак і обернувся до Арії.— Цей твій, вовчице. Сама й закінчуй.

Вона розуміла, про що він. Арія підійшла до Полівера й опустилася просто в кров, щоб зняти з нього пояс з мечем. Поряд з кинджалом висів тоненький клинок, задовгий як на чингал і закороткий як на нормальний меч... але він точно лягав Арії в руку.

— Ти пам’ятаєш, де серце? — спитав Гончак.

Вона кивнула. Зброєносець закотив очі.

— Змилуйся.

Голка ковзнула йому між ребра, дарувавши останню милість.

— Добре,— хрипким від болю голосом мовив Гончак.— Якщо ці троє розпусничали тут, значить, Грегор тримає і брід, і Гаренхол. Щомиті можуть над’їхати ще його мазунчики, а ми — як на один день — повбивали вже досить цих клятих вилупків.

— Куди ж ми поїдемо? — спитала Арія.

— У Варницю,— він поклав велику долоню їй на плече, щоб не впасти.— Принеси вина, вовчице. І позбирай які там у них є гроші, нам усе знадобиться. Якщо у Варниці стоять кораблі, ми можемо доплисти у Видол морем,— він сіпнув ротом, і з того місця, де колись було вухо, знову хляпнула кров.— Може, леді Лайса одружить тебе зі своїм маленьким Робертом. Хотів би я побачити такий союз,— він зареготівся, але тут-таки застогнав.

Коли прийшов час їхати, без допомоги Арії він не зміг вилізти на Невідомця. Шию Гончак перемотав тканиною, перемотав і стегно, а з гачка біля дверей узяв зброєносцевого плаща. Плащ був зелений, з зеленою стрілою на косій білій смузі, та коли Гончак, скрутивши його, притулив собі до вуха, дуже швидко плащ став червоний. Арія боялася, що Кліган знепритомніє, щойно вони від’їдуть, але якось він тримався-таки в сідлі.

Ризикувати зустрітися з тими, хто там тримає рубіновий брід, вони не могли, тож замість їхати королівським гостинцем, звернули на південний схід через зарослі травою поля, через ліси й болота. Кілька годин минуло, поки доїхали до берегів Тризуба. Ріка смиренно повернулась у своє звичне річище, бачила Арія, й увесь розбурханий коричневий шум пішов разом з дощами. «Вона теж утомилася»,— подумала Арія.

Ближче до води між купами обвітреного каміння росли верби. Разом каміння й дерева нагадували такий собі природний форт, де можна було сховатися від дощу й переслідування.

— Тут нам підійде,— сказав Гончак.— Напувай коней і назбирай трохи сухого гілляччя на багаття.

Злазячи з коня, він мусив схопитися за дерево, щоб не впасти.

— А диму не побачать?

— Якщо комусь захочеться нас шукати, досить буде просто по моїх кривавих слідах рухатися. Вода і хмиз. Але спершу принеси мені бурдюк з вином.

Розпаливши варту, Сандор поставив у вогонь свій шолом, вилив у нього половину вина і знову відкинувся на поросле мохом каміння, так наче підвестися більше не зможе. Арії він звелів виполокати зброєносців плащ і подерти його на смуги. Їх він теж покидав у вино.

— Якби вина було більше, я б напився так, щоб світу не бачити. Може, треба тебе відіслати назад у заїзд по ще один бурдюк, а ліпше три.

— Ні,— заперечила Арія. «Він же цього не зробить, ні? Якщо він так скаже, я його просто покину й поїду собі».

Сандор, побачивши страх у неї на обличчі, розреготався.

— Жартую, вовченятко. Це просто клятий жарт. Пошукай мені патичка отакої довжини й не дуже товстого. І добре відмий його від болота. Терпіти не можу смаку болота.

Перші два патики, що вона принесла, йому не сподобалися. Заки Арія відшукала потрібного, собачий писок шолома почорнів од вогню аж по самі очі. Усередині нуртувало вино.

— Візьми з моєї скатки кухоль і наповни до половини,— велів Гончак.— Обережніше. Якщо перевернеш кляту конструкцію, я тебе назад по вино пошлю. Бери й поливай мені рани. Зможеш? — (Арія кивнула).— То чого чекаєш? — проричав він.

Коли Арія перший раз занурила кухоль, кісточками торкнулася криці, так попікши руку, що пухирі виступили. Довелося губу закусити, щоб не зойкнути. Гончак замість губи скористався патичком, затиснувши його в зубах, поки вона поливала. Спершу вона обробила рану в нього на стегні, тоді менший поріз на шиї. Коли Арія обробляла ногу, Сандор, стиснувши праву руку в кулак, гатив по землі. Коли ж прийшла черга шиї, він так закусив патичка, що той тріснув, і довелося шукати новий. Арія бачила жах у Гончаковий очах.

— Поверніть голову.

Вона тоненькою цівкою полила вино на червоне закривавлене м’ясо, де колись було його вухо, і по щоці потекли струмочки брунатної крові й червоного вина. Тоді-то він таки зойкнув, попри патик у роті. І знепритомнів од болю.

Решту Арія зробила сама. Витягнула з дна шолома «бинти», зроблені зі зброєносцевого плаща, й замотала ними рани. Коли дійшла черга вуха, довелося замотати половину голови, щоб зупинити кровотечу. Натоді над Тризубом уже западали сутінки. Арія пустила коней попастися, а далі стриножила їх на ніч і вмостилася собі якнайзручніше в закапелку між двох валунів. Багаття ще трішки погоріло і згасло. Арія крізь гілля над головою дивилася на місяць.

— Сер Грегор Гора,— мовила вона стиха.— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.

Дивно було викидати імена Полівера й Лоскотуна. І Джофрі теж. Вона зраділа, що він помер, тільки хотіла би на власні очі побачити, як він помирає, а може, і власноруч його вбити. «Полівер сказав, що це Санса його вбила разом з Куцем». Невже це правда? Куць — Ланістер, а Санса... «Хотіла б я перекинутися на вовчицю, і відростити крила, і полетіти геть».

Якщо й Санса кудись поділася, то Старків зовсім не лишилося, окрім неї самої. Джон на Стіні за тисячу льє звідси, та й він Сноу, а всі ці різні тітки й дядьки, яким хотів продати її Гончак, теж не Старки. Вони не вовки.

Сандор застогнав, і Арія перекотилася набік, щоб поглянути на нього. Його імені вона теж не назвала, збагнула вона. Чого б це? Вона подумала про Майку, але нині вже важко було пригадати навіть його зовнішність. Арія ж недовго з ним була знайома. Вони просто разом училися битися на мечах.

— Гончак,— прошепотіла Арія й додала,— валар моргуліс.

Може, до ранку він уже й помре.

Та коли між дерев пробився блідий світанок, саме Кліган розбудив Арію, поторсавши носаком чобота. Їй знову снилося, що вона — вовчиця: жене пагорбом коня без верхівця, а позаду біжить її зграя,— але ця нога висмикнула її зі сну, коли вовки вже готові були до нападу.

Гончак і досі був слабий, повільний і незграбний у кожному русі. В сідлі він зразу осів, весь пітніючи, а вухо почало кривавитися крізь пов’язку. Йому доводилося збирати всю силу в кулак, щоб просто не впасти з Невідомця. Якби на них зараз полювали люди Гори, Арія не була певна, що він узагалі зможе меча підняти. Арія озирнулася через плече, але позаду не було нічого, тільки ворона перелітала з дерева на дерево. Єдиним звуком був плюскіт ріки.

Ще й полудень не прийшов, а Сандор Кліган почав хитатися. Ще можна було їхати і їхати засвітла, але він звелів зупинитися.

— Мені треба відпочити,— тільки й сказав він. Цього разу, злазячи з коня, він таки впав. Навіть не намагаючись підвестися, він поповз під дерево та прихилився до стовбура.— Чортове пекло,— вилаявся він.— Чортове пекло!

Побачивши, що Арія витріщається на нього, він мовив:

— За кухоль вина я би з тебе з живої шкуру злупив, мала.

Замість вина вона принесла йому води. Він трохи випив, поскаржившись, що вода відгонить болотом, і поринув у неспокійний гарячковий сон. Арія торкнулася його: шкіра палала. Тоді Арія понюхала пов’язки, як іноді робив мейстер Лувін, коли лікував їй поріз чи подряпину. Найбільше крові натекло з порізу на обличчі, але дивний запах линув з рани на стегні.

Цікаво, думала вона, чи далеко звідси Варниця, чи зможе Арія її відшукати самотужки? «Не доведеться і вбивати його. Якщо я просто поїду й покину його, він сам помре. Помре від гарячки й лежатиме тут під деревом до скону віків». Та, може, все-таки краще буде, як вона сама його уб’є. Зброєносця-бо вона в заїзді вбила, а він просто схопив її за руку. Гончак убив Майку. «І Майку, і не тільки. Закладаюся, що він тисячу таких Майк убив». І її б він, певно, теж убив, якби не хотів отримати викуп.

Зблиснула витягнута Голка. Ну, принаймні Полівер беріг її і гострив. Арія не замислюючись стала боком у стійку водяного танцюриста. Під ногами шелеснуло опале листя. «Швидка як змія,— подумала вона.— Пливка як шовк».

Гончак розплющив очі.

— Пам’ятаєш, де серце? — хрипко прошепотів він.

Вона закам’яніла.

— Я... я просто...

— Не бреши,— проричав він.— Ненавиджу брехунів. А боягузів ненавиджу ще більше. Ну ж бо, вперед.

Арія не ворухнулася, й він мовив:

— Я вбив того різницького сина. Мало не навпіл розрубав, ще й сміявся потому,— він видав дивний звук, і лише за мить Арія зрозуміла, що він схлипує.— А пташечка, твоя гарна сестричка... я просто стояв у своєму білому плащі, дозволяючи їм її бити. І пісню у неї я силою отримав, не з її волі. І її я теж збирався отримати. І слід було. Слід було відпорати її до крові й вирвати з грудей серце, а тоді вже лишати її карлику,— його обличчя скривилося від болю.— Чи ти хочеш, щоб я благав тебе, сучко? Давай! Остання милість... помстися за свого маленького Майку...

— Майка...— Арія відступила.— Ви не заслужили на останню милість.

Гончак дивився, як вона сідлає Боягузку, блискучими від гарячки очима. Він і не намагався підвестися й зупинити її. Коли вона вже сиділа верхи, він мовив:

— Справжня вовчиця прикінчила би поранену тварину.

«Може, до вас приблукають і справжні вовки,— подумала Арія.— Може, занюхають вас, коли сяде сонце». І тоді він дізнається, як вовки чинять з собаками.

— Не слід було вам бити мене бардою,— сказала вона.— А слід було врятувати мою матір.

Розвернувши коня, вона поїхала геть, не озираючись.

За шість днів по тому, ясного ранку, Арія доїхала до місця, де Тризуб став ширшати і вже пахнув не так деревами, як морем. Вона трималася ближче до води, проїжджаючи лани й господи, а по обіді перед нею з’явилося містечко. Варниця, сподівалася вона. Центральне місце тут займав замок, чи радше тверджа — насправді єдина висока квадратна фортеця з двором, оточеним муром. Переважна більшість крамниць, заїздів і пивниць навколо гавані були розграбовані або спалені, але в деяких угадувалися ще ознаки присутності людей. І тут був порт, а на схід простерлася Крабова затока, і води її мерехтіли на сонці синьо-зеленим.

І були кораблі.

«Три,— подумала Арія,— цілих три». Два з них були простими річковими галерами — плоскодонками, які ходити можуть тільки по Тризубу. Третій був більший — морське торгове судно з двома рядами весел, з золоченим носом і трьома щоглами з розмаяними пурпуровими вітрилами. Облавок його теж був пурпуровий. Арія спрямувала Боягузку до доків, щоб краще роздивитися. Незнайомці не привертають так уваги в порту, як у селах, тож нікому, здавалося, діла немає, хто вона така і чого тут вештається.

«Мені потрібне срібло». Усвідомивши це, вона аж губу закусила. У Полівера вони з Гончаком знайшли оленя й дюжину мідяків, ще вісім срібняків у прищавого зброєносця, якого вона вбила, і тільки парочку пенні в гаманці Лоскотуна. Але Гончак велів Арії стягнути з нього чоботи й порізати його закривавлений одяг, і вона виявила в кожному носаку по оленю, і ще три золоті дракони були зашиті під підкладку шкірянки. Але це все забрав собі Сандор. «Несправедливо! Гроші були такі самі мої, як і його». Якби вона таки зробила йому останню милість... але ж вона не зробила. Повернутися вона не може і жебрати теж не може. «Благаючи допомоги, ніколи її не отримаєш». Доведеться продати Боягузку і сподіватися, що цього вистане.

Стайня згоріла, дізналася вона від хлопчика в доках, але жінка, якій вона належала, і досі торгує позаду септу. Арія легко її розшукала — велику міцну жінку, він якої пахло кіньми. Боягузка їй сподобалася з першого погляду; вона почала розпитувати, звідки кобила в Арії. І широко посміхнулася на її відповідь.

— Породиста, зразу видно, і я навіть не сумніваюся, що вона належала лицарю, люба,— сказала жінка.— Та лицар це був ніякий не твій загиблий брат. Я багато років маю справи з замком і добре знаю, які з виду шляхетні панни. Кобила ця породиста, а от ти — ні,— вона тицьнула Арії пальцем у груди.— Знайшла ти її чи вкрала, не знаю, але одне з двох. Тільки так отака мала нечеса може поїздити на гарному ступакові.

Арія закусила губу.

— То значить, ви її не купите?

Жінка хихикнула.

— Це значить, ти візьмеш за неї стільки, скільки я дам, люба. А як ні, то я піду в замок, і тоді ти, може, взагалі нічого не отримаєш. А може, тебе й повісять за те, що вкрала в доброго лицаря коня.

Навколо крутилося у своїх справах півдюжини варничан, тож Арія розуміла, що вбити жінку вона не може. Довелося прикусити губу й дозволити себе обдурити. Гаманець, який вона отримала, був жалюгідно плаский, а коли вона попросила додати за сідло, вуздечку й опону, жінка просто засміялася.

«Гончака вона б у житті не надурила»,— думала Арія, пішки долаючи довгу дорогу назад у доки. Відтоді як вона тут їхала, відстань, здавалося, збільшилася на кілька миль.

Пурпурова галера була ще там. Якби корабель відплив у той час, як Арію грабували, цього б вона не витримала. Коли з’явилася Арія, по трапу саме котили діжку меду. Арія спробувала й собі зайти на трап, але матрос на палубі крикнув до неї невідомою мовою.

— Мені потрібен капітан,— сказала йому Арія. Він почав горлати ще голосніше. Але галас привернув увагу кремезного сивого чоловіка в пурпуровому вовняному плащі; чоловік розмовляв загальною мовою.

— Я тут капітан,— сказав він.— Чого ти хочеш? Швидше, дитино, ми маємо встигнути на приплив.

— Мені потрібно на північ, до Стіни. Ось, я можу заплатити,— вона простягнула гаманця.— У Нічної варти є замок на морі.

— Східна варта,— шкіпер висипав собі на долоню срібло й нахмурився.— Це все, що в тебе є?

«Цього недосить»,— зрозуміла Арія, не треба було й казати. Це ясно читалося з його обличчя.

— Мені ж не треба ні каюта, нічого такого,— сказала вона.— Я можу спати внизу в трюмі або...

— Бери дівку за прислугу,— крикнув весляр, який проходив мимо з сувоєм вовни на плечі.— Спати вона може зі мною.

— Язика притримай,— відтяв шкіпер.

— Я ж можу працювати,— сказала Арія.— Драїти палубу. Я колись мила в замку сходи. А ще я можу веслувати...

— Ні, не можеш,— сказав шкіпер, віддаючи їй назад гроші.— Та навіть якби й могла, нічого не вийде, дитинко. Ми на північ не пливемо. Там крига, війна й пірати. Обходячи Ломиклішню, ми бачили дюжину піратських кораблів, які пливли на північ, і я не хочу з ними знову зустрітися. Звідси ми свої весла спрямуємо додому, і тобі я раджу зробити те саме.

«Немає в мене дому,— подумала Арія.— Немає моєї зграї. І навіть коня в мене більше немає».

Шкіпер уже відвертався, коли вона спитала:

— А що це за корабель, мілорде?

Він на мить затримався й утомлено всміхнувся до неї.

— Це галеас «Титанова дочка» з вільного міста Браавоса.

— Стривайте,— раптом мовила Арія,— тоді в мене є дещо інше.

Вона це заховала аж під білизну, щоб не загубилося, тож довелося глибоко застромити руку, щоб видобути; веслярі реготали, а шкіпер нетерпляче чекав.

— Ще один срібняк нічого не змінить, дитинко,— нарешті мовив він.

— Це не срібняк,— стиснула вона кулак.— Це залізо. Ось,— вона вклала в його долоню маленьку чорну залізну монетку, яку їй дав Джакен Г’ґар,— таку витерту, що на вибитій на ній парсуні вже й рис не можна було розрізнити. «Мабуть, вона нічого не варта, але...»

Шкіпер перевернув монетку, кліпнув, тоді глянув знову.

— Це... як?...

«Джакен велів ще слова сказати». Арія схрестила руки на грудях.

— Валар моргуліс,— сказала вона голосно, щоб усі перейнялися її серйозністю.

— Валар догейрис,— відповів шкіпер, двома пальцями торкнувшись чола.— Звісно ж, у вас буде каюта.