Буря Мечів

Тиріон

Прокинувся він від порипування старих залізних завіс.

— Хто,— прохрипів він. Принаймні до нього повернувся голос, хай і який сиплий. Гарячка досі палила його, і Тиріон гадки не мав, котра зараз година. Скільки він проспав цього разу? Яка слабкість, яка бісова слабкість! — Хто? — гукнув він знову, цього разу голосніше. У відчинені двері влилося сяйво смолоскипа, та в самих покоях єдиним джерелом світла була свічка біля ліжка.

Побачивши, як до нього наближається якась постать, Тиріон затремтів. Тут, у Мейгоровій тверджі, кожен слуга підкуплений королевою, тож будь-який відвідувач може виявитися найманцем Серсі, якого прислали докінчити справу, що її розпочав сер Мандон.

Але тут чоловік ступив у світло свічки, уважно зазирнув у бліде обличчя карлика й пирхнув.

— Порізалися, коли голилися, ні?

Тиріонові пальці ковзнули до величенького розтину, який тягнувся від ока вниз по щелепі через те, що лишилося від носа. М’ясо й досі не заросло шкірою й було вологим на дотик.

— Атож, застрашливо великим лезом.

Чорна як вугіль чуприна була щойно вимита й рівненько зачесана назад, відкриваючи тверді риси Бронового обличчя, а вдягнений чоловік був у високі чоботи з м’якої візерунчастої шкіри, широкий пояс зі срібними заклепками та світло-зелений шовковий плащ. Темно-сіру вовну його камзола навскоси перетинав охоплений полум’ям ланцюг, вишитий ясно-зеленою ниткою.

— Де ти був? — вимогливо запитав Тиріон.— Я по тебе посилав... мабуть, два тижні тому.

— Радше чотири дні тому,— озвався перекупний меч,— і я вже двічі приходив, тільки ви були мертвий для всього світу.

— Не мертвий. Хоча моя люба сестричка дуже старалася.

Либонь, не варто було озвучувати цього вголос, але Тиріону вже байдуже. Це Серсі стояла за спробою сера Мандона убити Тиріона, він печінкою то відчував.

— Що це за бридота в тебе на грудях?

— Мій лицарський герб,— вишкірився Брон.— Полум’яний ланцюг, зелений на димно-сірому полі. За наказом вашого лорда-батька я тепер сер Брон Чорноводський, Куцю. Не забувайте про це.

— Саме я пообіцяв тобі лицарство, пригадуєш? — Тиріону не сподобалось оте «за наказом вашого лорда-батька». Лорд Тайвін часу не марнував. Перевести свого сина з Вежі правиці, щоб зайняти її самому,— цілком прозорий натяк, а це — ще один.— Я втратив півноса, а ти здобув собі лицарство. Богам ще доведеться за це відповісти,— кисло мовив він.— Батько сам тебе висвятив?

— Ні. Хто вцілів у битві під коловоротними баштами, миропомазані верховним септоном і мечепокладені королівською вартою. Пів клятого дня забрало — тільки троє-бо білих мечів лишилося для такої честі.

— Я знаю, що в битві загинув сер Мандон...— («Його зіштовхнув у ріку Под, поки цей зрадливий покидьок не встиг протяти мечем мені серце»).— Кого ще ми втратили?

— Гончака,— сказав Брон.— Він не загинув, просто зник. Золоті плащі кажуть, він злякався, тож вилазку замість нього повели ви.

«Не найкраща була ідея». Нахмурившись, Тиріон відчув, як напинається шкіра на шрамі. Він махнув Брону на стілець.

— Сестра переплутала мене з грибом. Тримає в темряві й підгодовує гноєм. Под — гарний хлопчина, але в нього на язику прищ завбільшки з Кичеру Кастерлі, тож я не тямлю й половини того, що він мені каже. Я послав його по сера Джейсліна, а він повернувся й каже мені, що той загинув.

— І він, і ще тисячі,— Брон усівся.

— Як? — поцікавився Тиріон, і йому стало геть зле.

— У битві. Ваша сестра, наскільки я чув, послала Кетлблеків, щоб вернути короля назад у Червону фортецю. Коли золоті плащі побачили, що король забирається геть, половина з них і собі вирішила тікати. А Залізнорукий став у них на дорозі й наказав повертатися на мури. Подейкують, Байвотер так їх присоромив, що вони мало не повернулися, та тільки в цю мить хтось прохромив йому шию стрілою. По тому він уже не мав такого застрашливого вигляду, тож його просто стягнули з коня й добили.

«Ще один борг, який Серсі ще доведеться сплатити».

— Мій племінник,— мовив Тиріон,— Джофрі... він був у небезпеці?

— Не більшій, ніж дехто, й у меншій, ніж більшість.

— З ним нічого не сталося? Він не поранений? Не скуйовдив чуприни, не вколов пальчика, не зламав нігтя?

— Наскільки я знаю, ні.

— А я попереджав Серсі, що так і буде. Хто нині керує золотими плащами?

— Ваш лорд-батько віддав їх одному зі свої західняків, якомусь лицарю на ім’я Адам Марбранд.

У більшості випадків золоті плащі не погодились би, щоб ними командував зайда, але сер Адам Марбранд — це хитрий хід. Як і Джеймі, він був з тих людей, за якими легко йдуть люди. «Міську варту я втратив».

— Я посилав Пода і по Шагу, але йому й тут не пощастило.

— Кам’яні ворони досі в королівському лісі. Шазі, схоже, місцина сподобалася. Тимет повів обпечених додому, прихопивши з собою всю здобич, яку вони награбували в таборі Станіса після битви. Челла одного ранку з’явилася біля Річкової брами з дюжиною чорних вух, але червоні плащі вашого батька просто їх прогнали, а мешканці Королівського Причалу жбурляли в них лайном і улюлюкали.

«Невдячні! Чорні вуха помирали за них!» Поки Тиріон лежав, обпоєний маком, і марив, його власний батько видер йому всі пазурі, одного по одному.

— Хочу послати тебе до моєї сестри. Її дорогоцінний синочок вийшов з битви цілий і неушкоджений, тож Серсі вже не потрібна заручниця. Вона присягалася звільнити Алаяю, щойно...

— Вона це зробила. Вісім чи дев’ять днів тому, попередньо відшмагавши.

Тиріон сів рівніше, ігноруючи наглий біль, який прошив плече.

— Відшмагавши?

— Її припнули до стовпа у дворі, відбатожили, а тоді викинули за ворота, голу й закривавлену.

«Вона вчилася читати»,— зринула в Тиріона недоречна думка. Шрам, який перерізав обличчя, напнувся, і на мить здалося, що від люті просто лусне голова. Так, щира правда, Алаяя — повія, але Тиріон рідко коли зустрічав дівчину милішу, сміливішу й невиннішу. Він її і не торкався: вона була просто ширмою, за якою ховалася Шей. У своїй нерозважливості він навіть не подумав, чого їй може коштувати її роль.

— Я пообіцяв сестрі, що з Томеном обійдуться так само, як з Алаяєю,— пригадав він уголос. Йому здалося, що зараз його знудить.— Та як я можу відбатожити восьмирічного хлопчика?

«Та якщо я цього не зроблю, Серсі переможе».

— Томена вам не дістати,— прямо сказав Брон.— Почувши, що Залізнорукий загинув, королева по хлопця послала Кетлблеків, і ніхто в Розбі не мав сміливості сказати їм «ні».

Ще один удар — і водночас полегшення, змушений був визнати Тиріон. Він-бо любив Томена.

— Кетлблеки мали бути на нашому боці,— нагадав він Брону більш ніж роздратовано.

— Вони й були, поки я мав змогу платити їм два пенні за кожне, отримане від королеви, та вона підняла ставки. Озні з Осфридом, як і мене, після битви висвятили в лицарі. Гадки не маю за що: ніхто й не бачив, щоб вони билися.

«Найманці зраджують мене, друзів моїх шмагають і ганьблять, а я лежу тут догниваю,— подумав Тиріон.— А я гадав, що переміг у тій клятій битві. Оце такий смак перемоги?»

— Правду кажуть, що Станіса погнав геть привид Ренлі?

Брон легенько посміхнувся.

— З коловоротних башт нам було видно хіба прапори в багнюці й вояків, які на бігу кидали свої списи, але в харчівнях і борделях є сотні людей, які розповідатимуть, як у них на очах лорд Ренлі убив того чи того. Для початку, більша частина Станісового війська колись була з Ренлі, тож вони миттю переметнулися назад, побачивши його в тих блискучих зелених обладунках.

Після всіх хитрих планів, після вилазки, після «мосту» з кораблів, після того як обличчя йому розрубали навпіл, Тиріона затьмарив мрець. «Якщо Ренлі й справді мрець». Це теж слід буде перевірити.

— Як Станісу вдалося втекти?

— Його лісянці зі своїми кораблями лишись у затоці, за ланцюгом. Коли битва пішла не так, вони пристали до берега й забрали, скількох змогли. Під кінець люди різали один одного, щоб опинитися на борту.

— А що там Роб Старк, він чим займається?

— Дещиця його вовків випалює собі дорогу в Сутінь-діл. Ваш батько збирається послати отого лорда Тарлі, щоб розібратися з ними. Я подумую податися разом з ним. Подейкують, він — гарний солдат і щедрий, коли дуванять здобич.

Думка про те, що і Брона він втратить, стала останньою краплею.

— Ні. Твоє місце тут. Ти — капітан варти правиці.

— Але ви вже не правиця,— нагадав йому Брон.— Правиця — ваш батько, а в нього своя клята варта.

— А що сталося з вояками, яких ти найняв для мене?

— Деякі загинули на коловоротних баштах. З рештою розплатився отой ваш дядько, сер Кеван, і просто викинув геть.

— Як гарно з його боку,— кисло мовив Тиріон.— Це означає, що ти втратив смак до золота?

— Аж ніяк, чорт забирай.

— Це добре,— сказав Тиріон,— бо справа в тому, що ти мені досі потрібен. Що тобі відомо про сера Мандона Мура?

— Мені відомо, що він до біса потонув,— розреготався Брон.

— Я йому дещо заборгував, але як тепер розплатитися? — Тиріон торкнувся обличчя, намацав шрам.— Якщо по правді, я про нього знаю зовсім мало.

— Очі в нього були, як у риби, і він носив білий плащ. Що ще ви хочете знати?

— Все,— сказав Тиріон,— для початку.

Насправді йому хотілось упевнитися, що сер Мандон продався Серсі, але він не наважувався сказати це вголос. У Червоній фортеці ліпше тримати язика за зубами. У стінах водяться щурі, і балакучі пташечки, і павуки.

— Допоможи мені,— попросив Тиріон, борючись із простирадлами.— Час мені навідатися до батька, та й давно пора показатися людям на очі.

— Яке чарівне буде видовище! — ущипнув Брон.

— Що таке півноса на такому обличчі, як у мене? До речі про красу, Марджері Тайрел уже прибула на Королівський Причал?

— Ні. Але вже їде, і місто божеволіє від любові до неї. Тайрели хурами возять з Небосаду харчі й роздають на честь неї. Сотні возів щодня. Містом шпацирують тисячі тайрелівських вояків із золотими ружами, вигаптуваними на камзолах, і ніхто з них не платить за вино. Дівиця, вдовиця, блудниця — будь-яка жінка віддасться хлопчаку з персиковим пушком на підборідді й золотою ружею на грудях.

«На мене вони плюють, а Тайрелам купують випивку». Тиріон ковзнув з ліжка на підлогу. Ноги підкосилися, кімната крутнулася, і довелося вчепитися в Бронову руку, щоб не полетіти сторчголов на циновку.

— Поде! — крикнув Тиріон.— Подрику Пейн! Де ти, сьоме пекло?!

Біль шарпав його, як беззубий собака. Тиріон ненавидів слабкість, особливо власну. Це його принижувало, а від приниження він закипав од люті.

— Поде, зайди негайно!

Прибіг хлопець. Побачивши Тиріона, який стояв, ухопившись за Бронову руку, він роззявив рота.

— Мілорде! Ви встали! А значить... чи вам... вам хочеться вина? Сновійного вина? Мені покликати мейстра? Він казав, вам не можна. Вставати, я маю на увазі.

— Я пролежав надто довго. Принеси мені чистий одяг.

— Одяг?

Тиріон не міг збагнути, як хлопець міг бути таким кмітливим і винахідливим у битві — й таким недоладним у всьому іншому.

— Вбрання,— повторив він.— Сорочку, камзол, бриджі, панчохи. Для мене. Щоб одягнутися. Щоб вийти з цієї клятої камери.

Одягали Тиріона всі втрьох. Може, його обличчя мало й застрашливий вигляд, але найгірша рана була на стику руки з плечем, де стрілою йому під пахву загнало його власну кольчугу. Щоразу як мейстер Френкен міняв пов’язку, з безбарвної плоті й досі витікав гній з кров’ю, а від кожного руху прошивало болем.

Кінець кінцем Тиріон зупинився на парі бриджів і на величенькій на нього нічній сорочці, яка вільно висіла на плечах. Бран натягнув йому на ноги чоботи, поки Под пішов шукати костур, на якого Тиріон міг би зіпертися. Для зміцнення духу він випив кухоль сновійного вина. Напій підсолодили медом і додали крапельку макового молочка, щоб на деякий час приглушити біль від ран.

Та все одно, відсуваючи засув, Тиріон відчував запаморочення, а від спуску гвинтовими сходами в нього тремтіли ноги. Однією рукою він спирався на костур, а другою — на Подове плече. Коли вони спускалися, назустріч їм підіймалася служниця. Вона витріщилася на них розширеними білими очима, так наче привида побачила. «Карлик повстав з мертвих,— подумав Тиріон.— І тільки погляньте на нього: він ще бридкіший, ніж був,— біжи розкажи подружкам».

Мейгорова тверджа — найукріпленіша споруда в Червоній фортеці: замок у замку, оточений сухим глибоким ровом і частоколом. Надвечір, коли Тиріон з Подом і Броном прийшли під браму, міст був піднятий. При брамі стояв сер Мірин Трант у білих обладунках і білому плащі.

— Опустіть міст,— скомандував йому Тиріон.

— Наказ королеви — піднімати міст на ніч.

Сер Мандон завжди був креатурою Серсі.

— Королева спить, а в мене справи до батька.

Ім’я лорда Тайвіна Ланістера творило дива. Сер Мірин Трант буркітливо віддав наказ, і міст опустили. На тому боці рову на чатах стояв ще один лицар з королівської варти. Побачивши Тиріона, який дибав до нього, сер Озмунд Кетлблек вичавив усмішку.

— Почуваєтеся краще, мілорде?

— Набагато. Коли наступна битва? Дочекатися не можу.

Одначе, коли вони з Подом дійшли до гвинтових сходів, Тиріон тільки обурено витріщився на них. «Сам я нізащо нагору не видеруся»,— зізнався він собі. Проковтнувши свій гонор, він попросив Брона віднести його, без надії сподіваючись, що в таку годину ніхто цього не побачить і не насміхатиметься, ніхто нікому потім не переповідатиме, як карлика несли нагору на руках, наче немовля.

Зовнішній двір був заставлений дюжинами наметів і шатер.

— Тайрелові вояки,— пояснив Подрик Пейн, пробираючись у лабіринті шовку й парусини.— А ще лорда Рована і лорда Редвина. На всіх місця не вистало. В замку, маю на увазі. Дехто в кімнатах поселився. В кімнатах у місті. В заїздах і все таке. Вони тут зібралися на весілля. Весілля короля — короля Джофрі. Вам стане сили прийти на нього, мілорде?

— Хижі ласки не втримають мене.

Якщо порівнювати весілля з війнами, то принаймні сказати можна одне: на весіллі менше шансів лишитися без носа.

У Вежі правиці за зачиненими віконницями досі тьмяно світилося. Вартові на дверях були в малинових плащах і лев’ячих шоломах батькової замкової варти. Тиріон знав обох, і вони, впізнавши його, миттю впустили... хоча жоден, відзначив він, не зміг надовго затримати очі на його обличчі.

Всередині наштовхнулися на сера Адама Марбранда, який спускався крученими сходами в чорному візерунчастому нагруднику і злототканому плащі офіцера міської варти.

— Мілорде,— вигукнув він,— як приємно бачити вас на ногах! Я чув...

— ...плітки про те, що вже копають маленьку могилку? Я теж. За таких обставин найкраще було встати з ліжка. Подейкують, ви тепер командуєте міською вартою. Мені вам висловити вітання чи співчуття?

— Боюся, і те, і те,— посміхнувся сер Адам.— Смерть і дезертирство лишили мені десь сорок чотири сотні вояків. Тільки боги й Мізинчик знають, звідки взяти гроші на платню такій кількості людей, але ваша сестра забороняє мені їх звільняти.

«Досі хвилюєшся, Серсі? Битва закінчилася, золоті плащі більше тобі не допоможуть».

— Ви від мого батька йдете? — запитав Тиріон.

— Ага. Боюся, лишив його не в найкращому гуморі. Лорд Тайвін гадає, що сорока чотирьох сотень гвардійців має бути цілком достатньо, щоб розшукати одного-єдиного зниклого зброєносця, але ваш кузен Тайрек і досі не об’явився.

Тайрек, тринадцятирічний хлопець, був сином покійного дядька Тайгета. Він зник під час заколоту, невдовзі по весіллі малолітньої леді Ермісанди — останньої зацілілої спадкоємиці дому Гейфордів. І, швидше за все, першої в історії Сімох Королівств нареченої, яка овдовіла ще до того, як її відлучили від грудей.

— Я теж не міг його знайти,— зізнався Тиріон.

— Та він хробаків годує,— сказав Брон зі своїм звичним тактом.— Його шукав Залізнорукий, і євнух трусив своїм товстим гаманцем. Їм пощастило не більше, ніж нам. Кидайте ви цю справу, сер.

Сер Адам неприязно глянув на перекупного меча.

— Коли йдеться про кревних родичів, лорд Тайвін дуже впертий. Він отримає хлопця живого чи мертвого, і я виконаю його наказ,— сказав він і перевів погляд на Тиріона.— Ваш батько у своїй світлиці.

«У моїй світлиці»,— подумав Тиріон.

— Думаю, дорогу я знайду.

Нагору знову вели східці, але цього разу він видерся сам, тримаючись однією рукою за Подове плече. Брон відчинив перед ним двері. Лорд Тайвін сидів під вікном, щось пишучи у світлі олійної лампи. Почувши клацання замка, він звів очі.

— Тиріоне,— спокійно відклав він перо вбік.

— Приємно, що ви мене пам’ятаєте, мілорде,— Тиріон відпустив Подове плече, зіперся на костур і подибав ближче. І зразу збагнув: щось негаразд.

— Пане Броне, Подрику,— заговорив лорд Тайвін,— мабуть, вам ліпше почекати за дверима.

Погляд, який Брон кинув на правицю, був не менш як зухвалий, однак, уклонившись, перекупний меч вийшов, а за ним і Под. Важкі двері захряснулися, і Тиріон Ланістер опинився наодинці з батьком. Хоча віконниці у світлиці зачинили на ніч, у кімнаті було прохолодно. «Якими брехнями годувала його Серсі?»

Лорд Кичери Кастерлі був стрункий, як люди на двадцять років за нього молодші, й навіть вродливий на свій строгий манір. Щоки його поросли жорсткими білявими бакенбардами, які обрамляли суворе обличчя, лису голову та твердий рот. На шиї він мав ланцюг з долонь, кожна з яких пальцями стискала зап’ясток своєї попередниці.

— Гарненький ланцюжок,— мовив Тиріон. «Хоча мені він личив більше».

Лорд Тайвін дотеп проігнорував.

— Тобі ліпше сісти. Може, зле було вставати з ліжка?

— Мені вже зле від ліжка,— сказав Тиріон, знаючи, як батько зневажає слабкість. І зайняв найближчий стілець.— Які милі у тебе покої! Ти не повіриш: а мене, присмертного, хтось перемістив у маленьку темну камеру в Мейгоровій тверджі!

— Червона фортеця переповнена гістьми, що приїхали на весілля. Коли вони поїдуть, я підшукаю тобі кращі покої.

— А мені й ці покої подобалися. То ви вже призначили дату великого весілля?

— Джофрі з Марджері одружаться першого дня нового року, який збігається з першим днем нового століття. Церемонія провістить світанок нової доби.

«Нової доби Ланістерів»,— подумав Тиріон.

— Ох, який клопіт: боюся, в мене інші плани на цей день.

— Ти сюди прийшов нарікати на свою спальню й відпускати свої недолугі жартики? Мені ще важливі листи дописувати.

— Важливі листи. Звісна річ.

— У деяких битвах перемагають штихами і шаблями, а в деяких — перами та круками. Не намагайся мене присоромити, Тиріоне. Коли здавалося, що ти при смерті, я навідував тебе так часто, як дозволяв мейстер Балабар,— батько сплів пальці під підборіддям.— Чому ти вигнав Балабара?

Тиріон знизав плечима.

— Мейстер Френкен не намагається так наполегливо тримати мене в безтямному стані.

— Балабар прибув до міста з почтом лорда Редвина. Кажуть, він — обдарований цілитель. З боку Серсі було дуже мило, що вона запросила його піклуватися про тебе. Вона боялася за твоє життя.

«Тобто боялася, що мені його збережуть».

— Без сумніву, саме тому вона не відходила від мого ліжка.

— Не верзи дурниць! Серсі ще планувати королівське весілля, я веду війну, а тобі вже принаймні два тижні нічого не загрожує,— лорд Тайвін незмигними зеленими очима вивчав синове понівечене обличчя.— Хоча, не можу не визнати, рана в тебе жахлива. Що це за напад божевілля у тебе стався?

— Браму оточили вороги з тараном. Якби вилазку повів Джеймі, ти б назвав це звитягою.

— Джеймі не такий дурний, щоб у битві зняти шолом. Сподіваюся, ти вбив того, хто тебе рубонув?

— О, покидьок мертвий — мертвіше не буває.

Хоча насправді це Подрик Пейн убив сера Мандона, штовхнувши його в ріку, де той і потонув під вагою власних обладунків.

— Смерть ворога — вічна радість,— блаженно мовив Тиріон, хоча не сер Мандон був його справжнім ворогом. У чоловіка не було особистих підстав зичити йому смерті. «Він був простим знаряддям, і я знаю, в чиїх руках. Це вона веліла йому потурбуватися, щоб я в цій битві не вижив». Але без доказів лорд Тайвін і не слухатиме такого звинувачення.— А чому ти в місті, батьку? — запитав Тиріон.— Хіба не час тобі їхати воювати деінде — зі Станісом, чи Робом Старком, чи ще з кимсь?

«І що швидше, то краще».

— Поки лорд Редвин не піджене свій флот, нам бракує кораблів для нападу на Драконстон. Але це байдуже. На Чорноводді сонце Станіса Баратеона закотилося. Що ж до Старка, то хлопець досі на заході, однак великі сили північан на чолі з Гелманом Толгартом і Робетом Гловером спускаються у Сутінь-діл. Їм навперейми я вислав лорда Тарлі, а сер Грегор наступає королівським гостинцем, щоб відрізати їм відступ. Толгарт і Гловер з третиною Старкової потуги опиняться затиснуті між ними.

— Сутінь-діл? Що такого є у Сутінь-долі, щоб так ризикувати? Невже Юний Вовк нарешті скоїв помилку?

— Тобі не варто цим перейматися. Ти з обличчя блідий як смерть, і крізь пов’язку сочиться кров. Кажи, що хотів, і повертайся в ліжко.

— Що я хотів...

У горлі пересохло. А що він хотів? «Більше, ніж ти можеш мені дати, батьку».

— Под каже, що Мізинчик став лордом Гаренхолу.

— Це порожній титул, поки замок для Роба Старка утримує Руз Болтон, та лорд Бейліш бажав цієї честі. Він нам добре прислужився у справі шлюбної угоди з Тайрелами. А Ланістери завжди сплачують борги.

Шлюбна угода з Тайрелами — Тиріонова ідея, але зараз, здається, згадувати про це невдячно.

— Титул цей може виявитися не таким порожнім, як ти гадаєш,— застеріг він.— Мізинчик нічого не робить просто так. Але хай буде, як буде. Ти, здається, щось казав про сплату боргів?

— А ти хочеш і собі винагороду? Гаразд. Чого ти вимагаєш від мене? Земель, замку, якоїсь посади?

— Для початку — трішки клятої вдячності.

Лорд Тайвін незмигно втупився в нього.

— Оплески люблять комедіанти і кривляки. Ейрис теж їх любив, коли вже на те пішло. Ти робив те, що було наказано, і я впевнений, робив добре, як умів. Ніхто не заперечує тої ролі, яку ти відіграв.

— Ролі, яку я відіграв? — (Те, що там лишилося від Тиріонових ніздрів, зараз, певно, надималося).— А мені здається, що я врятував це кляте місто.

— А більшості людей здається, що це моя атака з флангу на лорда Станіса змінила хід битви. Мужньо билися лорди Тайрел, Рован, Редвин і Тарлі, а ще мені доповіли, що це твоя сестра Серсі звеліла піромантам виробляти дикополум’я, яке знищило флот Баратеона.

— А я що? Мені всього-на-всього з носа волосся вищипали, так? — Тиріон не міг утриматися від гіркоти в голосі.

— Так, твій ланцюг — то був кмітливий хід, і вирішальний для нашої перемоги. Ти це хотів почути? Ще мені сказали, що саме тобі ми маємо дякувати за союз із дорнянами. Можеш радіти: Мірселла безпечно дісталася Сонцесписа. Сер Арис Окгарт пише, що вона дуже полюбила князівну Аріанну і що княжич Тристан просто зачарований нею. Мені неприємно віддавати дому Мартелів заручника, але, мабуть, інакше просто не можна було.

— У нас теж буде заручник,— сказав Тиріон.— Частина угоди — місце в раді. Якщо князь Доран не приведе з собою війська, коли вирішить заявити на це місце свої права, він опиниться в нашій владі.

— Добре, якщо Мартел вирішить заявити права лише на місце в раді,— мовив лорд Тайвін.— Ти ж бо пообіцяв йому і помсту.

— Я пообіцяв йому правосуддя.

— Зви це, як хочеш. А все одно все зводиться до крові.

— Ну, її ж точно ніколи не бракує, правда? Під час битви я в цілих озерах хлюпався...— Тиріон не бачив підстав ходити околяса.— Чи ти так прихилився до Грегора Клігана, що не витримаєш розлуки з ним?

— З сера Грегора є своя користь, як була і з його брата. Будь-який лорд час від часу має потребу в лютому звірові... і ти цей урок теж, здається, затямив, якщо судити з Брона й отих твоїх горян.

Тиріон подумав про Тиметове випалене око, про Шаґу з його сокирою, про Челлу з її намистом з сушених вух. І про Брона. Передусім — про Брона.

— В лісі повно лютих звірів,— нагадав він батькові.— І на вулицях теж.

— Твоя правда. Інші пси теж зможуть полювати. Я про це поміркую. Якщо більше нічого такого...

— Ах, так, тебе ж чекають важливі листи,— Тиріон звівся на нетверді ноги; на мить, накритий хвилею запаморочення, заплющив очі — й нарешті зробив хиткий крок до дверей. Згодом він пригадував, що тоді варто було зробити і другий, і третій. Натомість він розвернувся.— Чого я хочу, ти питаєш? Я скажу тобі, чого я хочу. Я хочу того, що належить мені по праву. Я хочу Кичеру Кастерлі.

— Спадкоємство твого брата? — батько стиснув щелепи.

— Лицарям королівської варти заборонено одружуватися, народжувати дітей і мати землі, ти знаєш це незгірш за мене. Того дня, коли Джеймі вдягнув білий плащ, він відмовився від свого права на Кичеру Кастерлі, але ти цього так і не визнав. Давно вже час. Я хочу, щоб ти перед цілим королівством оголосив, що я — твій син і законний спадкоємець.

Очі лорда Тайвіна, світло-зелені з золотими іскрами, були ясні й безжальні.

— Кичеру Кастерлі? — перепитав він безбарвним і холодним, мертвим голосом. І додав: — Ніколи.

Це слово зависло між ними — незмірне, гостре, отруйне.

«Відповідь я знав ще до того, як запитав,— подумав Тиріон.— Знав вісімнадцять років, відколи Джеймі приєднався до королівської варти, й ніколи не піднімав цього питання. Бо все я знав. Все я завжди знав».

— І чому ж? — змусив він себе поцікавитися, хоча й розумів, що пожалкує про те.

— Це ти питаєш? Ти, який убив власну матір, щоб прийти на цей світ? Ти, недороблений, нещирий, неслухняний, презирливий малий покруч, скроєний із заздрощів, хоті та примітивних хитрощів? Людські закони дають тобі право носити моє ім’я й мої кольори, бо я не можу довести, що ти не мій. Щоб дати мені урок приниження, боги засудили мене дивитися, як ти дибаєш тут з гордим левом на грудях, що був за герб моєму батькові та його батькові перед ним. Але ні боги, ні люди ніколи не змусять мене дозволити тобі перетворити Кичеру Кастерлі на твій бордель.

— Бордель?

Усе проясніло: Тиріон нарешті збагнув, звідки ця жовч. Рипнувши зубами, він мовив:

— Серсі розповіла тобі про Алаяю.

— То це так її звати? Зізнаюся, імена всіх твоїх повій я запам’ятати не можу. Як звали ту, з якою ти одружився ще хлопчиною?

— Тиша,— зухвало виплюнув він.

— А оту хвойду на Зеленому Зубці?

— Тобі не байдуже? — поцікавився він, не воліючи навіть вимовляти ім’я Шей у його присутності.

— Байдуже. Так само, як байдуже мені, живі вони чи мертві.

— То це ти відшмагав Яю...— Це було не запитання.

— Твоя сестра розповіла мені, як ти погрожував моїм онукам,— голос лорда Тайвіна був холодніший за лід.— Вона збрехала?

Тиріон не збирався нічого заперечувати.

— Так, я погрожував. Щоб уберегти Алаяю. Щоб Кетлблеки не скривдили її.

— Щоб уберегти честь повії, ти погрожуєш представникові власного дому, рідній крові? Оце так?

— Це ти учив мене, що гарна погроза іноді краща за удар. Не скажу, що Джофрі не спокушав мене кількасот разів. Якщо тобі так хочеться когось відбатожити, почни з нього. Але Томен... чого мені кривдити Томена? Він гарний хлопчик, і він мені рідний.

— Як була й твоя мати,— лорд Тайвін зненацька підвівся, вивищуючись над своїм сином-карликом.— Повертайся в ліжко, Тиріоне, й більше навіть не заговорюй до мене про свої права на Кичеру Кастерлі. Ти отримаєш свою винагороду, але таку, яку я вважатиму відповідною твоїй службі та становищу. І не роби помилки, бо це востаннє я терплю, як ти ганьбиш дім Ланістерів. З повіями покінчено. Знайду ще одну в твоєму ліжку — повішу.