Арія

Скельний Септ виявився найбільшим містом з тих, у яких Арія побувала після Королівського Причалу, ще й Гарвін сказав, що її батько тут здобув видатну перемогу.

— Божевільний король полював на Роберта, хотів його піймати, поки той не з’єднався з вашим батьком,— розповідав він, під’їжджаючи до брами.— Роберта поранили, за ним доглядали друзі, і тут лорд Конінтон, правиця, з великим військом узяв місто й почав обшукувати будинки один по одному. Та знайти Роберта вони не встигли: лорд Едард з вашим дідусем дісталися міста й почали штурмувати мури. Лорд Конінтон люто відбивався. Бої точилися на вулицях і у провулках, навіть на дахах, а всі септони дзвонили у дзвони, попереджаючи простолюд, щоб замикали двері. Коли задзвонили дзвони, Роберт вийшов зі схованки й долучився до бою. Подейкують, він зарубав шістьох вояків. Одним з них був Майлз Мутон, знаний лицар, зброєносець королевича Рейгара. Роберт і правицю б зарубав, тільки бій їх так і не звів. Конінтон небезпечно поранив вашого дідуся Таллі й убив Деніса Арина, пестунчика Видолу. Але, побачивши, що програє, полетів геть, як грифони у нього на щиті. Битва дзвонів — ось як її потім назвали. Роберт завжди казав, що переміг у ній ваш батько, а не він.

Точилися тут бої і нещодавно, подумала Арія, оглянувши місце. Міська брама витесана була зі свіжого дерева, а попід мурами ще валялася купа обгорілих колод, яка свідчила про те, що сталося зі старою брамою.

Скельний Септ був з усіх боків міцно замкнений, та коли капітан при брамі побачив, хто приїхав, відчинив бічні двері.

— З харчами у вас як? — поцікавився Том, опинившись усередині.

— Вже краще. Мисливець пригнав отару овець, а ще на Чорноводді ведеться торгівля. На південь од ріки врожай не спалили. Звісно, багато хто хотів би в нас усе відібрати. То вовки, то лицедії. Шукають як не харчів, то кого би пограбувати і яких жінок зґвалтувати, а хто не на золото й жінок полює, то на клятого Царевбивцю. Подейкують, він у лорда Едмура між пальців вислизнув.

— У лорда Едмура? — нахмурився Лим.— То лорд Гостер помер?

— Чи помер, чи помирає. Думаєш, Ланістер на Чорноводдя пробивається? Мисливець божиться, це найкоротший шлях на Королівський Причал,— говорив капітан, не чекаючи на відповідь.— Він з собою своїх собак узяв, щоб усе рознюхали. Якщо сер Джеймі десь поблизу, вони його знайдуть. Я бачив, як ті собаки ведмедів роздирали. Як гадаєш, смак лев’ячої крові їм сподобається?

— Обгризений труп нікому не потрібен,— сказав Лим.— І Мисливець добре це знає.

— Коли тут пройшлися західники, вони зґвалтували Мисливцеву жінку й сестру, врожай спалили, половину його овець з’їли, а Другу половину йому на зло просто зарізали. Забили шістьох собак, а трупи вкинули в колодязь. Тож йому, я так думаю, обгризений труп дуже навіть потрібен. І мені теж.

— Ліпше не варто,— мовив Лим.— Більше нічого не казатиму. Ліпше не варто, дурню ти чортів!

Арія поміж беззаконників Гарвіна й Ангая їхала вулицями, де колись бився її батько. Їй видно було септ на пагорбі, а під ним — міцну приземкувату фортецю з сірого каменю, яка здавалася занадто маленькою для такого великого міста. Але кожен третій будинок, який вони проїздили, перетворився на спалений кістяк, і людей узагалі не було видно.

— А що, всі містяни загинули?

— Засоромилися,— мовив Ангай, указуючи на двох лучників на даху й кількох хлопців з чорними від кіптяви обличчями, які присіли на руїнах пивниці. Трохи далі пекар відчинив розбите вікно й погукав до Лима. На його голос зі схованок вийшло більше людей, і навколо них, здалося, почав оживати Скельний Септ.

На ринковій площі в серці міста стояв фонтан: стрибучий пструг лив воду в мілкий ставок. У ньому жінки набирали воду в цебра й карафи. За кілька футів звідти з рипучих дерев’яних стовпів звисала дюжина залізних кліток. «Воронячі клітки»,— здогадалася Арія. Ворони переважно в клітках не сиділи: хлюпались у воді чи посідали на ґратках, а в клітках були люди. Лим, нахмурившись, притримав коня.

— А це що таке?

— Покара,— відповіла жінка біля фонтана.

— Конопляної мотузки забракло?

— Це за указом сера Вілберта зроблено? — запитав Том.

Якийсь чоловік гірко засміявся.

— Сера Вілберта леви вбили ще торік. Його сини поїхали з Юним Вовком, нагулюють сало на заході. Думаєш, їм не плювати на таких, як ми? Цих вовків переловив Божевільний Мисливець.

Вовки! Арія похолола. «Робові піддані, й батькові». Її потягнуло до кліток. Ті були такі малі, що бранці не могли ні сісти, ні повернутися; стояли голі, відкриті сонцю, вітру й дощу. В перших трьох клітках люди були вже мертві. Четвертий чоловік ворухнувся, коли Арія проходила повз. Розкошлана борода навколо рота була залита кров’ю і кишіла мухами. Коли він заговорив, мухи розлетілися навсібіч і задзижчали в нього над головою.

— Води,— прохрипів він.— Прошу... води...

На цей звук чоловік у наступній клітці розплющив очі.

— Сюди,— мовив він.— Сюди, мені.

Він був уже літній: сива борода, лисина, стареча гречка на шкірі.

Поряд з літнім був ще один мрець — рудобородий здоровань з гнійною сірою пов’язкою, яка затуляла ліве вухо і скроню. Та найгірше видовище справляло місце в нього між ногами: там лишилася тільки коричнева від спеченої крові дірка, в якій мурашилися личинки. Трохи далі висів товстун. Вороняча клітка була така вузька, що важко було й уявити, як його запхали всередину. Залізо боляче уп’ялося йому в живіт, і поміж штаб випиналися «подушки». Від цілоденного перебування на сонці в’язень обгорів до червоного з ніг до голови. Коли він ворухнувся, клітка зарипіла й загойдалася, і Арія побачила білі смуги в тих місцях, де штаби затуляли шкіру від сонця.

— Чиї ви? — запитала Арія.

Почувши її голос, товстун розплющив очі. Шкіра навколо них була вже така червона, що очі нагадували варені яйця, які плавають у тарілці крові.

— Води... попити...

— Чиї ви? — повторила Арія.

— Не звертай на них уваги, хлопче,— мовив до неї один з городян.— Тебе вони не стосуються. Їдь собі.

— Що вони зробили? — спитала вона в нього.

— На Крутоспаді зарубали вісьмох людей,— пояснив він.— Шукали Царевбивцю, але не знайшли, тож вирішили поґвалтувати й повбивати,— мовив він і кивнув пальцем на труп, у якого кишіло личинками місце, де колись було його чоловіче багатство.— Ґвалтував отой. А тепер їдь собі.

— Ковточок,— гукнув униз товстун.— Згляньсь, хлопче, ну ковточок!

Старий підняв руку, вчепився в ґрати. Від цього руху клітка шалено загойдалася.

— Води,— видихнув чоловік з мухами в бороді.

Арія дивилася на їхні масні чуприни, на розкошлані бороди й почервонілі очі, на їхні пересохлі, потріскані, закривавлені губи. «Вовки,— подумала вона знову.— Як і я». Та чи з її вони зграї? Як вони можуть бути Робовими вояками? Їй кортіло їх ударити. Образити. Розплакатися. Здавалося, на неї дивляться всі — і живі, і мертві. Старий протиснув поміж штаб три пальці.

— Води,— промовив він,— води.

Арія зістрибнула з коня. «Зробити мені вони нічого не зможуть. Вони смертники». Витягнувши зі скатки кухлик, вона рушила до фонтана.

— Що це ти замислив, хлопче? — кинув городянин.— Вони тебе не стосуються.

Арія піднесла кухлик до риб’ячого рота. Вода хляпнула на пальці, побігла в рукав, та Арія не рухалася, поки з кухлика не почало переливатися. Але щойно дівчинка розвернулася до кліток, як городянин заступив їй дорогу.

— Ану відійди від них, хлопче...

— Це дівчинка,— сказав Гарвін.— Облиш її.

— Ага,— підхопив Лим.— Лорд Берик не схвалює, коли людей лишають у клітках від спраги помирати. Чого їх просто гідно не повісити?

— В тому, що вони чинили на Крутопаді, нічого гідного не було,— заричав на них городянин.

Штаби тулилися так щільно, що кухлик не пролазив, але Гарвін з Гендрі підсадили Арію. Поставивши ногу на Гарвінові з’єднані долоні, вона вилізла Гендрі на плечі й учепилася в ґрати на даху клітки. Товстун, обернувши голову, притиснув щоку до заліза, й Арія полила на нього воду. Він жадібно ковтав, вода текла йому по голові, щоках і руках, а він злизував вологу зі штаб. Якби Арія вчасно не відсмикнула руку, він би й пальці їй облизав. На той час, коли вона напоїла решту двох, поглянути на неї зібрався вже чималий натовп.

— Про це дізнається Божевільний Мисливець! — пригрозив якийсь чолов’яга.— І йому це не сподобається. Не сподобається!

— А це йому не сподобається ще більше...— Ангай дістав із сагайдака стрілу, натягнув тятиву, прицілився — і вистрілив. Стріла уп’ялася товстуну в подвійне підборіддя, і він здригнувся, але в тісній клітці падати не мав куди. Ще дві стріли покінчили з двома іншими північанами. Тишу ринкової площі порушували тільки плюскіт води і дзижчання мух.

«Валар моргуліс»,— подумала Арія.

На сході ринкової площі містився скромний заїзд — побілені стіни, побиті шибки. Половина даху нещодавно згоріла, але діру вже підлатали. Над дверима красувалася дерев’яна вивіска, розмальована під персик, від якого вже відкусили добрячий шмат. Приїжджі спішилися навкоси від нього, біля стайні, й Зеленобородий погукав грумів.

Руда пишногруда хазяйка, побачивши гостей, аж запищала від задоволення, але одразу почала їх підкусювати.

— Зеленобородий, ти? Чи Сивобородий? Мати праведна, коли це ти так постарів? Лиме, а це ти? І досі в своєму подертому плащі? А я знаю, чого ти його не переш. Боїшся, коли сеча відмиється, всі побачать, що насправді ти — лицар королівської варти! А ти, Томе Сімка, старий хтивий цап! Прийшов синочка свого побачити? То ти запізнився: він з клятим Мисливцем поїхав. І не кажи мені, що він не твій!

— Голос у нього не як у мене,— почав слабко захищатися Том.

— Зате ніс у нього як у тебе. Ага, і все решта теж, якщо дівок послухати.

Тут вона запримітила Гендрі й ущипнула його за щоку.

— Тільки погляньте на цього молоденького бичка! Почекайте — побачить Аліс ці руки! Ой, а він червоніє, як панянка! Ну, Аліс це виправить, хлопче, от почекай.

Арія в житті не бачила, щоб Гендрі так пік раків.

— Гвоздико, дай Бугаєві спокій, він гарний хлопець,— сказав Том Семиструнець.— А від тебе нам тільки одне потрібно — ніч переспати в ліжку в безпеці.

— Говори за себе, співцю,— Ангай обхопив рукою молоду росляву служницю — таку ж веснянкувату, як він сам.

— Ліжка в нас є,— сказала рудокоса Гвоздика.— В «Персику» ліжок ніколи не бракувало. Але спершу ви в купіль полізете. Бо минулого разу, як ви в мене тут зупинялися, ви мені тут вошей напустили,— мовила вона та штурхнула Зеленобородого в груди.— А твої ще й зелені були. Їсти хочете?

— Якщо можеш поділитися, не відмовимося,— визнав Том.

— Коли ти від чогось відмовлявся, Томе? — гигикнула жінка.— Для твоїх друзів я підсмажу баранини, а для тебе — старого висхлого щура. На більше ти не заслуговуєш, та якщо ти заспіваєш мені пісню-третю, може, я й розчулюся. Я завжди нещасним співчуваю. Ну, пішли, пішли. Кас, Лано, ставте казанки. Джайзіно, поможеш мені їх роздягати — одяг треба буде виварити.

Всі свої погрози вона виконала. Арія намагалася довести, що в Жолудевому Палаці вона купалася аж двічі, і то всього два тижні тому, але рудокоса і слухати не хотіла. Двоє служниць особисто віднесли її сходами нагору, сперечаючись, хлопчик вона чи дівчинка. Перемогла служниця на ім’я Геллі, тож другій довелося принести гарячої води й терти Арії спину жорсткою колючою щіткою, замалим шкіру не здираючи. Тоді вони забрали в неї весь одяг, який подарувала їй леді Смолвуд, а її вдягнули в льон і ленти, аж вона стала схожа на Сансиних ляльок. Та принаймні по всьому Арії дозволили спуститися вниз і поїсти.

Сидячи у вітальні в дурнуватій дівчачій вдяганці, Арія пригадала, як їй казав Сиріо Форел: треба вміти дивитися й бачити те, що насподі. Вона подивилася — і побачила служниць більше, ніж потрібно в заїзді, і всі вони були юні й гарненькі. А коли прийшов вечір, у «Персик» почали підтягуватися чоловіки. У вітальні вони надовго не затримувалися, навіть коли Том видобув свою ліру й затягнув «Шість панн у ставку». Дерев’яні сходи були старі й круті, тому щоразу, коли хтось із чоловіків тягнув одну з дівчат нагору, немилосердно рипіли.

— Кажу тобі, це бордель,— шепнула Арія до Гендрі.

— Звідки тобі знати, що таке бордель?

— А звідти,— не вступалася Арія.— Це такий собі готель з дівчатами.

Він знову почервонів.

— То що ти тоді тут робиш? — поцікавився він.— Бордель не місце для до біса високородної леді, будь-хто тобі скаже.

Поряд з ним на лавку присіла одна з дівчат.

— Хто тут високородна леді? Оця мала худуля? — глянувши на Арію, вона розсміялася.— Тоді я — королівська дочка.

Арія зразу здогадалася, що з неї глузують.

— Ніяка ти не дочка.

— А може, й дочка,— здвигнула плечима дівчина, й халатик ковзнув з одного плеча.— Подейкують, король Роберт, коли тут переховувався, ще до битви, спав з моєю матір’ю. З іншими дівками теж спав, та Леслін каже, моя мамця йому більше за всіх подобалася.

У дівчини і справді волосся було, як у старого короля, подумала Арія: густе й жорстке, і чорне як вугіль. «Але це ще нічого не означає. Он у Гендрі теж таке волосся. Багато в кого чорне волосся».

— Мене звати Дзвінка,— мовила дівчина до Гендрі.— На честь битви. У твій дзвіночок я теж можу подзвонити. Хочеш?

— Ні,— грубо буркнув він.

— А я можу присягнутися, що хочеш,— вона провела долонею по його руці.— Я не беру грошей з друзів Тороса і лорда Лискавки.

— Ні, я сказав,— Гендрі рвучко підвівся й широким кроком пішов геть від столу, просто в ніч.

Дзвінка обернулася до Арії.

— Він що — дівчат не любить?

— Та він дурний,— знизала плечима Арія.— Любить полірувати шоломи й бити молотками мечі.

— О! — Дзвінка поправила халатик на плечі й пішла поговорити з Джеком-Щасливцем. Незабаром вона вже сиділа в нього на колінах, хихикаючи й попиваючи вино з його кубка. У Зеленобородого на колінах сиділо одразу двоє дівчат — по одній на кожному. Ангай щез із веснянкуватою дівкою, і Лима теж не було. Том Семиструнець сидів біля вогню, наспівуючи «Весна — й дівча цвіте». Арія заслухалася, сьорбаючи з кухля розведене вино, якого їй дозволила випити рудокоса. На тому боці площі гнили у своїх воронячих клітках мертвяки, але в персику панували веселощі. Тільки іноді здавалося, що дехто з присутніх регоче надто вже перебільшено.

Найкращий момент був би, щоб вислизнути й поцупити коня, але як це Арії допоможе? Доїде-бо вона хіба що до міської брами. «Капітан у житті не випустить мене, а якщо й випустить, за мною поженеться Гарвін або той Мисливець із собаками». Шкода, що карта не з нею: Арія хотіла подивитися, чи далеко Скельний Септ від Річкорину.

Заки спорожнів кухлик, Арія вже позіхала. Гендрі так і не повернувся. Том Семиструнець співав «Два серця як одне», після кожного куплету цілуючи іншу дівчину. В кутку біля вікна сиділи Лим з Гарвіном, притишеними голосами перемовляючися з рудокосою Гвоздикою.

— ...провела ніч у камері Джеймі,— долинули до Арії слова жінки.— Вона, і та друга, яка Ренлі зарізала. Всі троє разом, а коли прийшов ранок, леді Кетлін з любові його звільнила,— вона хрипко захихотіла.

«Це неправда,— подумала Арія.— Вона не могла». Вона почувалася пригніченою, розлюченою й самотньою, і все водночас.

Поряд з нею присів якийсь старий.

— Який гарненький персичок! — з рота в нього смерділо чи не гірше, як від мерців у клітках, а маленькі поросячі очиці обмацували Арію з ніг до голови.— А в солоденького персичка ім’я є?

На якусь мить Арія забула, як представлятися. Вона, звісно, не персичок, але ж не признаватися, що вона Арія Старк, у присутності цього незнайомого смердючого пияка.

— Я...

— Це моя сестра,— поклав Гендрі важку долоню старому на плече і стиснув.— Облиште її.

Чоловік обернувся, напрошуючись на сварку, але, побачивши здорованя Гендрі, передумав.

— Твоя сестра, так? І який же з тебе брат? Я б свою сестру в житті не привів у таке місце, як «Персик», ніколи.

Буркочучи, він підвівся з лавки й рушив геть, шукаючи іншої подружки.

— Навіщо ти це сказав? — стрибнула Арія на ноги.— Ти мені не брат!

— Твоя правда,— сердито кинув Гендрі.— Я ж бо з низів, куди мені родичатися з високою леді!

Арія аж сторопіла від такої люті в його голосі.

— Я не це мала на увазі!

— Це-це,— він сів на лавку, стискаючи в долонях кубок вина.— Забирайся. Хочу спокійно випити вина. А потім, може, піду пошукаю оту чорняву дівчину й подзвоню їй у дзвіночок.

— Але...

— Я ж сказав, забирайся. Міледі.

Арія, рвучко розвернувшись, побігла геть. «Тупий як бугай байстрюк, ось він хто!» Хай дзвонить у дзвіночки, скільки заманеться, їй до цього байдуже!

Спальню їм виділили на самій горі, під стріхою. Може, в «Персику» і справді ліжок не бракувало, та для простих гостей було тільки одне. Зате велике, майже на цілу кімнату, а на цвілому, набитому соломою матраці, здається, поміститися зможуть усі. Та поки що весь матрац був для одної Арії. Речі, в яких вона приїхала, вже висіли на кілочку на стіні, поміж речами Гендрі й Лима. Арія скинула льон і ленти, стягнула через голову сорочку й закопалася під ковдру.

— Королева Серсі,— прошепотіла вона в подушку.— Король Джофрі, сер Ілін, сер Мірин. Дансен, Раф і Полівер. Лоскотун, Гончак і сер Грегор Гора-на-коні.

Іноді вона любила переставляти імена місцями. Так вона не забувала, хто вони такі та що вчинили. «А може, когось із них уже серед живих немає,— подумала вона.— Може, сидять де-небудь у залізних клітках, і очі їм видзьобують ворони».

Не встигла вона склепити повіки, як поринула в сон. Тої ночі їй наснилися вовки — бігли крізь мокрий ліс, пропахлий дощем, гнилизною і кров’ю. Але вві сні то були приємні запахи, і Арія знала, що їй нема чого боятися. Вона-бо дужа, прудка й люта, і разом з нею її зграя, її брати і сестри. Разом вони загнали переляканого коня, перегризли йому горлянку й добре побенкетували. А коли крізь хмари прозирнув місяць, вона закинула голову й завила.

Та коли прийшов день, прокинулась Арія від бреху собак.

Вона, позіхаючи, сіла. Ліворуч уже крутився Гендрі, а праворуч гучно хропів Лим Лимонний Плащ, але гавкіт надворі заглушував ці звуки. «Там, певно, з півсотні псів». Арія виповзла з-під ковдри, перестрибнула через Лима, Тома та Джека-Щасливця й опинилася біля вікна. Широко розчинила віконниці, й у кімнату водночас хлянули вітер, волога й холод. День був сірий і похмурий. Внизу, на площі, валували собаки, бігали по колу, гарчали й вили. Їх була ціла зграя: великі чорні мастифи й худі вовкодави, чорно-білі вівчарки й кошлаті плямисті звірюки з довгими жовтими іклами — таких Арія і не знала. Між заїздом і фонтаном зупинилася дюжина вершників: спостерігали, як городяни, відчинивши клітку, смикають за руку товстуна, поки його обрезкле тіло не вивалилося на землю. Миттю на нього накинулися собаки й заходилися віддирати від кісток кавалки м’яса.

Один з вершників зареготав.

— Ось твій новий замок, клятий Ланістере! — сказав він.— Вузенький як на тебе, але ми тебе втиснемо, не бійсь.

Поряд з ним сидів похмурий в’язень з обмотаними мотузкою зап’ястками. Дехто з городян жбурляв у нього багном, але він і не здригнувся.

— Згниєш у клітці,— кричав його полонитель.— Ворони тобі очі повидзьобують, а ми в цей час твоє ланістерівське золото розтринькаємо! А коли ворони зроблять свою справу, ми все, що лишиться, твоєму братику відішлемо. Хоча щось я сумніваюся, що він тебе впізнає.

Галас розбудив половину «Персика». Гендрі протиснувся у вікно поруч з Арією, а ззаду підійшов Том у чому мати народила.

— Що за клятий репет? — почав нарікати з ліжка Лим.— Виспатися людині не дають!

— Де Зеленобородий? — запитав його Том.

— Спить з Гвоздикою,— сказав Лим.— А що?

— Іди знайди його. І Лучника теж. Повернувся Божевільний Мисливець, хоче ще когось у клітку посадити.

— Це Ланістер,— мовила Арія.— Я чула, як вони казали: Ланістер.

— Вони що — Царевбивцю піймали? — допитувався Гендрі.

А внизу у дворі пожбурений камінь поцілив бранцю у щоку, й той обернув голову. «Ні, це не Царевбивця»,— подумала Арія, побачивши його обличчя. Зрештою боги таки почули її молитви.

Загрузка...