Буря Мечів

Тиріон

Позаду нетерпляче заржав кінь — десь у шерезі золотих плащів, які вишикувалися поперек дороги. Чув Тиріон і покашлювання лорда Гайлза. Він не просив собі в супровід ні Гайлза, ні сера Адама, ні Джалабара Ксо, ні решту, однак лорд-батько вирішив, що Доран Мартел може образишся, якщо на Чорноводді його зустріне один тільки карлик.

«Джофрі сам би мав зустрічати дорнян,— подумав Тиріон, чекаючи на гостей,— от тільки він, без сумніву, все б тільки споганив». Останнім часом король повторював жартики про дорнян, яких нахапався від солдатів Мейса Тайрела. «Скільки знадобиться дорнян, щоб підкувати коня? — Дев’ятеро. Один підковує, а восьмеро коня піднімають». Тиріону чомусь здавалося, що Дорана Мартела це навряд чи розсмішить.

Він побачив розмаяні прапори: з-поміж зелені живого лісу виповзала довга запилюжена колона вершників. Звідси й до самої ріки залишилися хіба голі почорнілі дерева — наслідок Тиріонової битви. «Забагато прапорів,— кисло подумав карлик, спостерігаючи, як з-під кінських копит здіймається попіл — точно як він здіймався з-під копит Тайрелового авангарду, коли той врізався в Станісове військо з флангу.— Таке враження, що Мартел привів з собою половину лордів з Дорну». Він шукав у цьому бодай якогось позитиву — і не знаходив.

— Скільки прапорів ти нарахував? — поцікавився він у Брона.

Перекупний лицар приклав долоню дашком до очей.

— Вісім... ні, дев’ять.

— Поде,— розвернувся Тиріон у сідлі,— ходи сюди. Опиши мені герби та скажи, яким домам вони належать.

Подрик Пейн на своєму мерині обережно під’їхав ближче. Він ніс велетенський королівський штандарт Джофрі — оленя з левом — і аж вгинався під його вагою.

Брон тримав Тиріонів прапор — лева Ланістерів, золотого на малиновому. «А малий підріс,— раптом зауважив Тиріон, коли Под звівся в стременах, щоб краще роздивитися.— Скоро й він вивищуватиметься наді мною, як усі решта». Хлопець за Тиріоновим наказом старанно вивчав дорнську геральдику, але, як завше, розхвилювався.

— Я не бачу. Вітер прапори рве.

— Броне, розказуй хлопцю, що ти бачиш.

Сьогодні Брон, у своєму новому камзолі та плащі, з полум’яним ланцюгом на грудях, мав особливо лицарський вигляд.

— Червоне сонце на жовтогарячому полі,— оголосив він,— протяте списом.

— Мартел,— миттю мовив Подрик Пейн з очевидним полегшенням.— Дім Мартелів з Сонцеспису, мілорде. Князь Дорнський.

— Та мій кінь би його одразу розпізнав,— кинув Тиріон сухо.— Далі, Броне.

— Фіолетовий прапорець із жовтими кульками.

— Лимонами? — з надією підказав Под.— Фіолетове поле, всіяне лимонами? Герб дому Далтів? 3... з Лимонарію.

— Можливо. Далі бачу великого чорного птаха на жовтому полі. В пазурах тримає щось рожеве чи біле — важко сказати, прапор дуже виляскує.

— Стерв’ятник з Чорногори стискає в пазурах немовля,— сказав Под.— Дім Блекмонтів з Чорногори, сер.

— Знову книжки читав? — розсміявся Брон.— Зір собі зіпсуєш, хлопче, мечем битися не зможеш... Ще бачу череп. На чорному прапорі.

— Коронований череп дому Манвуді, кістка й золото на чорному полі,— з кожною правильною відповіддю Под говорив дедалі впевненіше.— Манвуді з Царегробу.

— Троє чорних павуків?

— Це скорпіони, сер. Дім Коргайлів з Пісковику; три скорпіони, чорні на червоному полі.

— Червоне й жовте, розділені зубчастою лінією.

— Полум’я Пеклокуту. Дім Улерів.

Тиріон був приємно вражений. «Якщо хлопцеві розв’язати язика, він не такий і дурний».

— Продовжуй, Поде,— підохотив він.— Якщо впізнаєш усі, отримаєш подарунок.

— Пиріг з червоними й чорними скибками,— мовив Брон.— А посередині — золота долоня.

— Дім Алиріонів з Богомилості.

— Чорна курка дзьобає змію, щось таке.

— Гаргалени з Соляного Узбережжя. Це василіск. Сер. Перепрошую. Не курка. Червоний, з чорним змієм у дзьобі.

— Дуже добре! — вигукнув Тиріон.— Останній, хлопче.

Брон оглянув шереги близьких уже дорнян.

— Останнє — золота пір’їна на зеленому шаховому полі.

— Золоте перо, сер. Джордейни з Тору.

— Дев’ять,— розсміявся Тиріон,— дуже добре. Я б і сам їх усі не назвав.

Це була неправда, але хлопцю буде чим пишатися, а йому це зовсім не завадить.

«Схоже, Мартел привів грізне товариство». Не було серед домів, які назвав Под, ні малих, ні маловідомих. Королівським гостинцем наближалося дев’ять найможніших лордів Дорну — приїхали самі або прислали своїх спадкоємців, і чомусь Тиріон був певен, що приїхали вони сюди зовсім не для того, щоб подивитися на ведмедя-танцюриста. «Послання ясне, і щось воно мені не подобається». Чи не було з його боку помилкою відіслати Мірселлу в Сонцеспис?

— Мілорде,— мовив Под боязко,— а паланкіна немає.

Тиріон рвучко обернувся. Хлопець мав рацію.

— Доран Мартел завжди подорожує в паланкіні,— провадив хлопець.— У різьбленому паланкіні з шовковими фіранками, оздобленими сонцями.

Тиріон таке теж чув. Князю Дорану було вже за п’ятдесят, він страждав на подагру. «Може, хотів просто швидше сюди дістатися,— сказав собі Тиріон.— Може, остерігався, що паланкін — це спокуса для розбійників, та й на гірських переходах кістяної дороги він був би занадто неповороткий. Може, Доран і подагру свою підлікував».

То чому Тиріона мучило неприємне передчуття?

Стільки чекати вже уривався терпець.

— Прапори вперед! — кинув Тиріон.— Виїжджаємо назустріч.

Він приострожив коня. Обабіч нього рушили Брон з Подом.

Дорняни, побачивши їхнє наближення, теж приострожили коней; прапори виляскували в повітрі. До пишно оздоблених сідел були приторочені круглі металеві щити, яким дорняни віддавали перевагу, а в багатьох з собою були ще сагайдаки з дротиками або вигнуті дорнські луки, з яких дуже зручно стріляти з сідла.

Існує три типи дорнян, як зауважив ще перший король Дейрон. «Соляні» дорняни, які живуть на узбережжі; «степові» дорняни, які живуть у пустелі й у річкових долинах; і «скельні» дорняни, які збудували собі укріплення на перевалах і вершинах Червоних гір. «Соляні» дорняни мають найбільше ройнарської крові, «скельні» — найменше.

У Дорановому почті були представлені всі три типи. «Соляні» дорняни були гінкі й чорняві, з гладенькою оливковою шкірою і довгим чорним волоссям, розмаяним на вітру. «Степові» дорняни були ще смаглявіші, з брунатними від гарячого дорнського сонця обличчями. А от «скельні» дорняни були вищі на зріст і біліші, сини андалів і перших людей, з волоссям каштановим або білявим, з обличчями веснянкуватими чи обгорілими на сонці, а не засмаглими.

Лорди вбрані були в атласні й адамашкові халати з широкими рукавами, підперезані оздобленими коштовним камінням поясами. Обладунки мали щедро емальовані, інкрустовані полірованою міддю, блискучим сріблом і щирим червоним золотом. Їхали вони верхи на конях рудих і золотавих, а кількоро — на білих як сніг, струнких і скорих, довгошиїх, з прегарними вузькими головами. Легендарні дорнські степові скакуни були менші за звичайних румаків і не могли втримати ваги повних обладунків, зате подейкували, що скакати вони здатні день і ніч, і знову день, і ніколи не втомлюються.

Ватажок дорнян сидів на жеребці чорному як гріх, з вогненними гривою і хвостом. У сідлі сидів, наче в ньому й народився,— високий, стрункий, граційний. На плечах у нього тріпотів ясно-червоний шовковий плащ, а сорочка була броньована нашитими внапустку рядами мідних дисків, які сяяли на сонці, як тисячі блискучих новеньких мідяків. На високому позолоченому шоломі виднілося мідне сонце, а на круглому щиті, притороченому ззаду, на блискучій металевій поверхні красувалося протяте списом сонце дому Мартелів.

«Сонце мартелівське, але власник років на десять молодший,— подумав Тиріон, натягуючи повіддя,— і в надто гарній формі, а ще грізний який!» На той час він уже знав, з чим доведеться мати справу. «Скільки знадобиться дорнян, щоб розпочати війну? — запитав він сам себе.— Досить і одного». Але вибору не було — і він усміхнувся.

— Ласкаво просимо, мілорди! Нам доповіли про ваше наближення, і його світлість король Джофрі вислав мене від свого імені зустріти вас. Мій лорд-батько, королівський правиця, теж переказував вам свої вітання,— він удав приязне збентеження.— Хто з вас князь Доран?

— Здоров’я не дозволяє братові полишати Сонцеспис,— княжич скинув шолом. Під ним виявилося пооране зморшками, похмуре обличчя з тонкими бровами-дугами над великими очима — чорними та блискучими, як два озерця нафти. Кілька срібних волосин майнуло в лискучій чорній чуприні, що врізалася в чоло клином гострим, як і ніс княжича.

«Оце точно соляний дорнянин».

— Князь Доран прислав мене замість нього посісти місце в раді короля Джофрі, якщо буде ласка його світлості.

— Його світлість вважатиме за честь, якщо поради йому даватиме такий знаний воїн, як княжич Оберин Дорнський,— сказав Тиріон, подумавши: «Тепер у нетрях проллється кров».— Радо вітаємо і ваше шляхетне товариство.

— Дозвольте мені вам його представити, мілорде Ланістер. Сер Дезіл Далт з Лимонарію. Лорд Тремонд Гаргален. Лорд Гармен Улер з братом сером Ульвиком. Сер Рієн Алиріон з незаконним сином сером Деймоном Сандом, Байстрюком Богомилості. Лорд Дагос Манвуді, його брат сер Майлз, його сини Морс і Дикон. Сер Аррон Коргайл. І навіть не думайте, що я омину леді. Мірія Джордейн, спадкоємиця Тору. Леді Лара Блекмонт, її дочка Джинесса, її син Перос,— сказав він і підніс тонку руку, підкликаючи чорняву жінку з задніх рядів.— А це Еларія Санд, моя коханка.

Тиріон мало не застогнав. Коханка, ще й байстрючка,— та Серсі грець хопить, якщо Оберин схоче взяти її з собою на весілля. А якщо сестра засадить жінку в темний куток подалі від солі, то може нарватися на гнів Червоного Гада. А всадови її поряд з ним за почесним столом — і образиш усіх решту леді на помості. Князь Доран сварку хотів спровокувати?

Княжич Оберин розвернув коня до своїх дорнян.

— Еларіє, лорди й леді, панове, погляньте, як поважає нас король Джофрі. Його світлість зробив нам милість і вислав власного дядька Куця, щоб провести нас до двору.

Брон не стримав смішка, а Тиріону довелося вдавати подив.

— Не самого, мілорди. Завелике завдання для такої маленької людини, як я,— озвався він. На той час уже під’їхав і його супровід, тож він заходився своєю чергою називати присутніх.— Дозвольте представити сера Флемента Бракса, спадкоємця Сурмодолу. Лорд Гайлз з Розбі. Сер Адам Марбранд, лорд-командувач міської варти. Джалабар Ксо, царевич з Долини Червоної Квітки. Сер Гарне Свіфт, тесть мого дядька Кевана. Сер Мерлон Крейкгол. Сер Філіп Фут і сер Брон Чорноводський. Двоє героїв нещодавньої нашої битви проти заколотника Станіса Баратеона. І мій особистий зброєносець — юний Подрик з дому Пейнів.

Імена, які вимовляв Тиріон, гарно дзвеніли, от тільки власники їхні і близько не могли зрівнятися ні знатністю, ні величчю з тими, хто супроводжував княжича Оберина, й обидва вони добре про це знали.

— Мілорде Ланістер,— мовила леді Блекмонт,— ми здолали довгий курний шлях, страшенно хочеться відпочити й освіжитися. Можна вже нам їхати в місто?

— Певна річ, міледі.

Тиріон розвернув коня й гукнув сера Адама Марбранда. Вершники в золотих плащах, з яких складалася більша частина Тиріонового почту, за командою сера Марбранда чітко розвернули коней, і валка рушила до річки й далі за річку — до Королівського Причалу.

«Оберин Наймерос Мартел,— пробурмотів собі під ніс Тиріон, рушаючи поряд з гостем.— Червоний Гад з Дорну. І що мені, в сьоме пекло, накажете робити з ним?»

Про чоловіка він знав лише те, що переказували, певна річ... але переказували страшні речі. Княжичу Оберину заледве виповнилося шістнадцять, коли його застукали в ліжку з коханкою старого лорда Айронвуда — здорованя з репутацією людини агресивної і запальної. Далі була дуель; щоправда, зважаючи на юний вік княжича й високе походження, тривала вона тільки до першої крові. Обидва отримали рани й сатисфакцію. Княжич Оберин швидко одужав, а от у лорда Айронвуда рани загноїлися та зрештою вбили його. А згодом поповзли чутки, що Оберин бився отруєним мечем, і відтоді і вороги, і друзі називають його позаочі Червоним Гадом.

Було це, певна річ, багато років тому. Шістнадцятирічному хлопчаку вже за сорок, і легенди про нього переказують дедалі похмуріші. Він подорожував вільними містами, навчаючись мудрості в отруйників, а може, і чорної магії, якщо можна вірити пліткам. Він учився в Цитаделі, навіть устиг викувати шість ланок мейстерського ланцюга, але згодом йому це набридло. Він воював у Спірних землях за вузьким морем, спершу долучившись до «Середніх синів», а потім сколотивши власну команду. Турніри, битви, дуелі, коні, амурні походеньки... подейкували, він спить і з чоловіками, і з жінками й наробив по всьому Дорну дівчат-байстрючок. «Гадюки» — ось яке прізвисько дали його донькам. Наскільки знав Тиріон, синів у княжича Оберина не було.

Ну, і це ж він скалічив спадкоємця Небосаду.

«Ось кого в Сімох Королівствах останнім запросили б на весілля до Тайрелів»,— подумав Тиріон. Відіслати княжича Оберина на Королівський Причал у той час, як там стоїть лорд Мейс Тайрел з двома синами й тисячами солдатів — виклик грізний, як і сам княжич Оберин. Одне непевне слово, один невчасний жарт, погляд — цього достатньо, щоб шляхетні союзники вчепилися одне одному в горлянки.

— Ми вже зустрічалися,— безтурботно заговорив до Тиріона дорнський княжич, їдучи поряд королівським гостинцем попри обвуглені поля й обгорілі кістяки дерев.— Хоча навряд чи ви можете пам’ятати. Ви були ще менший, ніж зараз.

Тиріону не сподобалася глузлива нотка в його голосі, але він не збирався піддаватися на провокації дорнянина.

— Коли ж це було, мілорде? — поцікавився він увічливо.

— Ой, роки й роки тому, коли Дорном правила моя мати, а ваш батько був правицею зовсім інакшого короля.

«Не такого вже й інакшого, як ви гадаєте»,— подумав Тиріон.

— Я тоді приїздив у Кичеру Кастерлі з мамою, яка була зі своїм консортом, і з сестрою Елією. Мені було... е-е-е... років чотирнадцять-п’ятнадцять, щось таке, Елії — на рік більше. Вашим брату й сестрі було років вісім-дев’ять, наскільки пригадую, а ви щойно вродилися.

Дивний час для візиту. Тиріонова мати померла з родива, тож коли приїхали Мартели, Кичера мала бути в жалобі. Особливо батько. Лорд Тайвін рідко коли згадував у розмовах дружину, але від дядьків Тиріон чув неодноразово, що батьки кохали одне одного. В ті часи батько був правицею Ейриса, і чимало хто казав: лорд Тайвін править Сімома Королівствами, а леді Джоанна — лордом Тайвіном. «Він дуже змінився після її смерті, Куцю,— сказав якось Тиріону дядько Гері.— Бо з нею померло все найкраще в ньому». Геріон був наймолодший з чотирьох синів лорда Тайтоса і з усіх дядьків подобався Тиріону найбільше.

Та його вже нема — загубився за морями, а Тиріон вклав леді Джоанну в могилу.

— Вам сподобалася Кичера Кастерлі, мілорде?

— Не дуже. Ваш батько, звелівши серу Кевану розважати нас, далі нас просто ігнорував. У келії, яку мені виділили, було і ліжко з периною, і мирські килими на підлозі, от тільки за браком вікон стояла темрява, як у підземеллі, якщо по правді,— я тоді Елії так і сказав. Небо у вас надто вже сіре, вина — надто солодкі, жінки — надто цнотливі, страви — надто пісні... а найбільше мене розчарували ви.

— Я ж тільки народився. Чого ви од мене чекали?

— Чогось жахливого,— відгукнувся чорноволосий княжич.— Ви були хоч і маленький, а широко відомий. Коли ви народилися, ми були в Старгороді, й ціле місто обговорювало чудовисько, яке народилось у королівського правиці, та що цей знак може віщувати королівству.

— Голод, пошесть і війну, певна річ,— кисло посміхнувся Тиріон.— Бо ж голод, пошесть і війна вічні. А, і ще зима, і довга ніч без кінця.

— Так-так, і це,— сказав княжич Оберин,— і ще повалення вашого батька. Лорд Тайвін піднісся вище за самого короля Ейриса, виголошував один з жебручих братів, але над королем стояти може тільки бог. Ви — батькове прокляття, послана богами кара, щоб навчити його: він не кращий за інших людей.

— Та я старався, але щось він погано вчиться,— зітхнув Тиріон.— Але продовжуйте, прошу. Не тягніть куцого за хвіст.

— Це ви про себе? Бо про вас переказували, що у вас є хвіст — жорсткий хвостик-карлючка, як у свині. А ще казали, що голова у вас страшенно велика — як половина тіла завбільшки, а ще ви народилися з густим чорним волоссям і бородою, з лихим оком і лев’ячими пазурами. Зуби у вас такі довгі, що ви й рота стулити не можете, а між ногами у вас і хлоп’яче причандалля, і дівчаче.

— Життя було б набагато простіше, якби чоловік міг сам себе взувати, ви не згодні? Та й кігті й зуби, якщо так подумати, не така вже й погана ідея. Проте я починаю розуміти причину вашого розчарування.

Брон не втримався від смішка, але Оберин тільки посміхнувся.

— Може, ми б вас і не побачили взагалі, якби не ваша люба сестричка. Вас не виносили ні за стіл, ні в залу, тільки іноді поночі чулося ревіння немовляти ген у глибинах Кичери. Голос у вас і справді був жахливо гучний, цього не відняти. Ви могли верещати отако годинами, і втихомирювала вас хіба цицька.

— Ну, це й досі актуально.

Цього разу княжич Оберин таки розсміявся.

— В цьому ми схожі. Лорд Гаргален одного разу сказав мені, що має надію померти з мечем у руці, а я відповів, що ліпше вже помирати, коли в долоні — жіноче персо.

Тиріон не втримав усмішки.

— То ви щось казали про мою сестру...

— Серсі пообіцяла Елії, що покаже нам вас. За день до нашого відплиття, поки моя мати й ваш батько десь разом зачинилися, Серсі з Джеймі відвели нас униз у вашу дитячу. Ваша мамка хотіла нас спровадити, але ваша сестра і слухати не бажала. «Він мій,— сказала вона,— а ти — проста дійна корова, не тобі мені диктувати. Мовчи, а то батько тобі язика втне. Корові язик не потрібен, тільки вим’я».

— Її світлість гарних манер навчилася ще змалечку,— мовив Тиріон, здивований, що сестра могла колись вважати його своїм. «Боги бачать: відтоді вона ніколи не квапилася визнавати мене своїм».

— Серсі навіть льолю на вас розхристала, щоб ми краще роздивилися,— вів далі дорнський княжич.— Ви й справді мали лихе око й чорний пушок на голові. Мабуть, голова була трохи більша, ніж в інших людей... але не знайшлося ні хвоста, ні бороди, ні зубів, ні пазурів, та й поміж ніг нічого такого, окрім крихітного рожевого прутня. Після всіх неймовірних чуток прокляття лорда Тайвіна виявилося просто бридким червоним немовлям з коротенькими ніжками. Елія навіть заквоктала, як зазвичай дівчата квокчуть, побачивши немовля,— певен, ви чули. Так само вони квокчуть над гарнюніми кошенятами та грайливими цуценятами. Здається, вона б залюбки вас поняньчила, хай якого бридкого. Коли я зауважив, що на чудовисько ви не тягнете, ваша сестра сказала: «Він маму вбив»,— і так крутнула вам прутня, що я думав — зараз відірве. Ви заверещали, та тільки коли ваш брат Джеймі мовив: «Відчепися від нього, йому боляче»,— лише тоді Серсі відпустила. «Не грає ролі,— повідомила вона.— Всі кажуть, він усе одно скоро помре. Та і стільки не мав прожити».

Над головою ясно світило сонце, і день, як на осінь, був приємно тепленький, але Тиріон, почувши це, зросився холодним потом. «Моя люба сестричка!» Він потер шрам на місці носа й кинув на дорнянина своїм «лихим оком». «Навіщо він це розповідає? Випробовує мене чи просто крутить мені прутня, як колись Серсі, щоб почути мій вереск?»

— Не забудьте розповісти це моєму батькові. Йому історія сподобається ще більше, ніж мені. Особливо про мій хвостик. Він у мене був, тільки батько його відчикрижив.

Княжич Оберин гигикнув.

— З нашої останньої зустрічі з вами стало набагато цікавіше — ви підросли в моїх очах.

— Ну... я сподівався просто підрости.

— До речі про цікаве: я тут почув новину від стюарда лорда Баклера. Він заявляє, що ви наклали податок на жіночий заробіток.

— Це податок на повій,— сказав Тиріон, знов роздратувавшись. «І це була ідея мого батька, хай йому грець!» — Пенні за кожне... е-е-е... злягання. Королівський правиця вирішив, що це добре вплине на мораль у місті.

І, крім того, допоможе заплатити за весілля Джофрі. Зайве й казати, що вся провина за це впала на Тиріона як скарбничого. Брон казав, що на вулицях цей податок звуть «карликове пенні». Якщо вірити перекупному мечу, в борделях і винарнях тепер кричать так: «Розсувай для Недоростка ноги, бігом».

— Завжди триматиму в гаманці повно пенні. Навіть князі мають платити податки.

— Вам для чого ходити до новій? — Тиріон озирнувся на Еларію Санд, яка їхала поміж інших жінок.— Чи ви дорогою втомилися від своєї коханки?

— В жодному разі. В нас забагато спільного,— стенув плечима княжич Оберин.— Щоправда, ми ще спільно не мали вродливої білявки, а Еларії цікаво спробувати. Не маєте нікого на прикметі?

— Я тепер чоловік пошлюблений...— («Хоч і не полюблений»).— До повій більше не вчащаю...— («Якщо не хочу, щоб когось із них повісили»).

Тут Оберин зненацька змінив тему.

— Подейкують, на весільній учті в короля мають подавати сімдесят сім страв.

— А ви зголодніли, княжичу?

— Ще б пак! Тільки мрію я не про їжу. Скажіть-но, прошу, правосуддя буде в меню?

— Правосуддя...— («То ось чого він тут, я мав би зразу здогадатися»).— У вас із сестрою були тісні стосунки?

— Змалечку ми з Елією були нерозлийвода, як-от ваші брат і сестра.

«О боги, сподіваюся, що не так».

— Війни й весілля забирають весь час, княжичу Оберин. Боюся, ніхто ще не викроїв хвилинки, щоб зайнятися вбивством шістнадцятирічної давнини, хай яке воно було жахливе. Але ми ним займемося, щойно видасться можливість. А якщо Дорн допоможе нам встановити королівський мир, це тільки пришвидшить розслідування, яке мій батько...

— Карлику,— сказав Червоний Гад уже далеко не таким сердечним тоном,— досить з мене вашої ланістерівської брехні. Ви нас за кого маєте — за баранів чи, може, за блазнів? Мій брат не кровожерливий, але й приспати його за шістнадцять років не вдалося. За рік по тому, як Роберт зійшов на престол, у Сонцеспис приїхав Джон Арин, і можете бути певні — допитували його дуже сумлінно. І його, і ще сотню людей. Я тут приїхав не на балаган, який ви вирішили влаштувати з розслідування. Я приїхав, шукаючи правосуддя для Елії та її дітей, і я його доможуся. Починаючи від цього телепня Грегора Клігана... але не закінчуючи ним. Перед смертю ця Потвора-на-коні розповість мені, від кого він отримував накази,— так і перекажіть своєму батькові,— посміхнувся він.— Один старий септон якось заявив, що я — живий доказ милості богів. Знаєте чому, Куцю?

— Ні,— обережно зізнався Тиріон.

— Ну як же ж: якби боги були лихі, вони б мене послали моїй матері першим, а Дорана — третім. Бо я, бачте, людина кровожерлива. І вам доведеться поборотися зі мною, а не з моїм терплячим, розсудливим і подагричним братом.

Тиріон бачив, як виграє сонце на поверхні Чорноводого Бурчака за півмилі попереду, як блищить воно на мурах, вежах і пагорбах Королівського Причалу за рікою.

Він озирнувся через плече — на осяйну колону, яка рухалася королівським гостинцем.

— Ви говорите так, наче за вами ціле військо стоїть,— мовив він,— а я бачу всього три сотні. Вам не видно міста — отам, на північ від ріки?

— Отої гнойової купи, яку ви звете Королівським Причалом?

— Саме так.

— Його вже не тільки видно, а й носом чути.

— То добре нюхайте, мілорде. На повні ніздрі. Півмільйона людей смердять більше за трьохсот — ви скоро в цьому пересвідчитеся. Золоті плащі занюхали? А їх десь під п’ять тисяч. У мого батька ще тисяч двадцять присяжних мечів. А ще ж є ружі. Ружі так солодко пахнуть, правда ж? Особливо коли їх багато. П’ятдесят, шістдесят, сімдесят тисяч руж, і в місті, і в таборі за містом. Точно навіть не знаю, скільки їх лишилося, бо їх і порахувати важко.

Мартел знизав плечима.

— За давніх часів у Дорні, коли ми ще не зв’язані були шлюбними узами з Дейроном, казали так: сонцю всі квіти кланяються. Якщо ружі стануть мені на перешкоді, як їх просто розтопчу.

— Як розтоптали Вілласа Тайрела?

Але дорнянин зреагував зовсім не так, як очікувалося.

— З півроку тому я отримав від Вілласа листа. Ми з ним обоє любимо гарних коней. Він ніколи не тримав на мене зла за те, що трапилося на турнірі. Я йому чітко поцілив у нагрудник, але він, падаючи, заплутався ногою в стремені, і кінь гримнувся просто на нього. Я потім до нього послав мейстра, але йому тільки й удалося врятувати хлопцю ногу. Коліно направити було неможливо. Якщо когось і варто винуватити, то це того дурнуватого батечка. Віллас Тайрел був ще зелений, як його власне сюрко, і в нашому товаристві йому взагалі було не місце. Той Круглий Квіт кинув його на турніри надто вже в юному віці, як і двох інших. Хотів отримати другого Лео Лютошипа, а натомість отримав каліку.

— Кажуть, сер Лорас кращий навіть за Лео Лютошипа,— мовив Тиріон.

— Ота квіточка при Ренлі? Сумніваюся.

— Можете сумніватися,— сказав Тиріон,— однак сер Лорас переміг чимало знаних лицарів, включаючи і мого брата Джеймі.

— Переміг — тобто скинув з сідла на турнірі? Якщо хочете мене злякати, скажіть мені краще, кого він у бою зарубав.

— Сера Робара Ройса і сера Емона Кая, наприклад. А ще переповідають, що він показував дива доблесті на Чорноводді, б’ючися пліч-о-пліч із привидом лорда Ренлі.

— Ці дива доблесті бачили ті самі люди, що бачили і привида? — безжурно розсміявся дорнянин.

Тиріон кинув на нього довгий погляд.

— У Чатаїному закладі на вулиці Шовковій є кілька дівчат, які вам можуть підійти. От у Тансі, наприклад, медові коси. У Марі — як біле золото. Радив би вам когось із них повсякчас тримати при собі, мілорде.

— Повсякчас? — звів тонку чорну брову княжич Оберин.— І для чого ж це, мій добрий Куцю?

— Ну, самі ж казали, що волієте померти з жіночим персом у долоні,— мовив Тиріон і пустив коня навскач до поромних барж, які чекали на правому, південному березі Чорноводого Бурчака. Він уже наслухався дорнської дотепності, якщо це можна так назвати. «Батькові таки слід було послати Джофрі. Він би спитав у княжича Оберина, чи той знає, чим дорнянин відрізняється від коров’ячої балабушки». Тут він не стримався від посмішки. Треба обов’язково постаратися опинитися поруч, коли Червоного Гада представлятимуть королю.