Буря Мечів

Джон

Зі сходу віяв шалений вітер — такий дужий, аж важка кліть починала гойдатися, щойно потрапляла в зуби черговому пориву. Вітер летів уздовж Стіни, танцюючи на кризі, і Джонів плащ ляскав по штабах. Небо було сланцево-сіре, а сонце — ледь видима заплатка у хмарах. Унизу, потойбіч поля бою, блищали тисячі похідних багать, але в цій темряві, в цьому холоді їхній вогонь здавався маленьким і безсилим.

Похмурий день. Вітер знову врізався в кліть, і Джон Сноу вчепився в штаби руками, схованими в рукавичках. Він глянув униз: земля губилася в темряві, так наче спускався він у якусь бездонну яму. «Ну, смерть у певному сенсі — це і є бездонна яма,— подумав Джон,— і коли закінчиться цей трудний день, ім’я моє назавжди кане в темряву».

Люди кажуть, байстрюки народжуються з олжі й охоти, з природи вони розпусні та зрадливі. Колись Джон прагнув довести, що це неправда, показати лорду-батькові, що й він може бути сином добрим і вірним, як Роб. «І все перепсував». Роб став звитяжним королем, а про Джона, якщо й пам’ятатимуть, то лише як про перекинчика, клятвовідступника й убивцю. Він радів, що лорд Едард не дожив до такої ганьби.

«Слід було мені лишитися в тій печері з Ігриттою». Якщо на тому світі теж є життя, Джон сподівався, що зможе їй сказати ці слова. «Вона мені в обличчя вчепиться, як отой орел, проклинатиме як боягуза, та я все одно їй це скажу». Він попрацював робочою рукою, стискаючи і розтискаючи пальці, як учив його мейстер Еймон. Ця звичка вже у кров зайшла: йому знадобляться пальці гнучкі, щоб отримати бодай півшансу вбити Манса Рейдера.

Після чотирьох днів у крижаній камері, у замкненому просторі п’ять на п’ять на п’ять футів, де він не міг ні стати рівно, ні випростатися на спині, сьогодні зранку його нарешті витягнули звідти. Стюарди давно вже помітили, що і м’ясо, і решта припасів у крижаних комірках можна тримати дуже довго, а от в’язнів — ні. «Тут і здохнеш, Джоне Сноу»,— сказав сер Алісер, перш ніж зачинити важкі дерев’яні двері, і Джон йому повірив. Та сьогодні по нього прийшли й витягнули його знову на світ, і повели його, закляклого й тремтячого, назад у Королівську вежу, де він знову постав перед щокатим Джаносом Слінтом.

— Той старий мейстер каже, що я не маю права тебе повісити,— заявив Слінт.— Він написав Котеру Пайку й навіть мав нахабство показати листа мені. Каже, що ти не перекинчик.

— Еймон уже зажився на світі,— запевнив його сер Алісер.— Розум у нього потьмарився так само, як і очі.

— Ага,— підтакнув Слінт,— сліпий з ланцем на шиї — за кого він себе має?

«За Еймона Таргарієна,— подумав Джон,— що був сином короля, і братом короля, і мало сам не став королем». Але він не сказав нічого.

— І все ж таки,— мовив Слінт,— не хочу, щоб потім хтось казав, наче Джанос Слінт несправедливо когось повісив. Не я. Тому я вирішив дати тобі останній шанс довести, що ти і справді лишився вірним, як заявляєш, лорде Сноу. Остання можливість виконати свій обов’язок, так! — підвівся він.— Манс Рейдер хоче з нами перемовин. Він розуміє, що тепер, коли прийшов Джанос Слінт, шансів у нього немає, отож і воліє говорити, цей король-за-Стіною. Але ж він боягуз і до нас не піде. Знає, без сумніву, що я його просто повішу. Звішу за ноги зі Стіни на мотузці двісті футів завдовжки! Але він не прийде. Просить мене прислати до нього посланців.

— І ми посилаємо вас, лорде Сноу,— посміхнувся сер Алісер.

— Мене,— рівним голосом мовив Джон.— Чому мене?

— Ви ж кочували з дикунами,— сказав Торн.— Манс Рейдер вас знає. Тому швидше вам довіриться.

Це настільки не відповідало дійсності, що Джон мало не розсміявся.

— Усе навпаки. Манс підозрював мене від самого початку. Якщо я з’явлюся в його таборі в чорному плащі й говоритиму від імені Нічної варти, він зрозуміє, що я його зрадив.

— Він просив посланця — от ми його й посилаємо,— сказав Слінт.— Якщо боїшся зустрітися віч-на-віч з королем-перекинчиком, можемо вернути тебе в крижану камеру. Цього разу хутра не дамо, я гадаю. Так.

— Нема потреби, мілорде,— сказав сер Алісер.— Лорд Сноу вчинить, як ми просимо. Він же хоче нам показати, що не перекинчик. Хоче довести, що він — відданий вояк Нічної варти.

А з цих двох Торн був явно розумніший, збагнув Джон, і в усій цій справі тхнуло саме його підступами. Джон потрапив у пастку.

— Я піду,— відрубав він.

— «М’лорде»,— нагадав йому Джанос Слінт.— Ти звертатимешся до мене...

— Я піду, мілорде. Але ви робите помилку, мілорде. Не ту людину посилаєте, мілорде. Сам тільки вигляд мій розізлить Манса. У мілорда було б набагато більше шансів домогтися угоди, якби він послав...

— Угоди? — хихикнув сер Алісер.

— Джанос Слін не укладає угод з дикунами-беззаконниками, лорде Сноу. Аж ніяк.

— Ми тебе не перемовлятися з Мансом Рейдером посилаємо,— сказав сер Алісер.— А вбити його.

...Вітер свистів крізь штаби, і Джон Сноу поїжився. Ногу сіпало від болю, і в голові стукотіло теж. Та він зараз і кошеня вбити не здатен, але ж ось він тут: пастка заклацнулася. Оскільки мейстер Еймон наполягає на невинуватості Джона, лорд Джанос не наважився лишати його в крижаній камері помирати. Принаймні це вже краще. «Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя»,— сказав йому Кворин Піврукий на Льодоіклах. І Джон має про це пам’ятати. Уб’є він Манса чи тільки зробить невдалу спробу — вільні люди прикінчать його. Навіть якби він схотів дезертирувати, це вже неможливо: Манс уже пересвідчився, що Джон — брехун і зрадник.

Кліть різко зупинилася, Джон вистрибнув на землю й потрусив Довгопазура за руків’я, щоб трохи вивільнити байстрючий клинок у піхвах. Браму, що була за кілька футів по ліву руч, досі загороджували потрощені залишки черепахи, а під ними гнила мамонтова туша. Тут, у тіні Стіни, були розкидані й інші трупи серед битих барил, затвердлої смоли й випалених клаптів трави. Джонові тут затримуватися не хотілося. Він рушив до дикунського табору, проминаючи тіло мертвого велета з розбитою каменем головою. З розтрощеного черепа видзьобував шматочки мозку крук. Коли Джон проходив мимо, крук глянув на нього.

— Сноу,— крукнув він,— Сноу, Сноу!

А тоді, розпроставши крила, полетів геть.

Не встиг Джон і кількох кроків зробити, як назустріч йому з дикунського табору виїхав одинокий вершник. Цікаво, думав Джон, чи не Манс це їде на перемовини на нічийній смузі. «Так було б легше, хоча насправді легше не буде». Але віддаль між ними скорочувалася, і Джон роздивився, що кіннотник невисокий і широкоплечий, з золотими бранзолетками, що виблискували на дебелих руках, і з широкою білою бородою, що спускалася на масивні груди.

— Ха! — прогуркотів Тормунд, коли двоє зблизилися.— Ворон Джон Сноу! А я вже боявся, що бачив тебе востаннє.

— Не думав я, що ви чогось боїтеся, Тормунде.

На це дикун широко посміхнувся.

— Гарно сказано, хлопче. Бачу, плащ у тебе чорний. Мансові це не сподобається. Якщо знову прийшов перебігти на другий бік, ліпше лізь назад на оту свою Стіну.

— Мене вислали на перетрактації з королем-за-Стіною.

— Перетрактації? — засміявся Тормунд.— Оце так слово, ха! Манс хоче побалакати, це правда. От не скажу тільки, що він схоче балакати з тобою.

— Послали мене.

— Я бачу. Тоді поїхали зі мною. Підвезти тебе?

— Можу й пішки дійти...

— А ви тут добре з нами билися,— Тормунд розвернув гарона в напрямку дикунського табору.— І ти, і твої брати. Цього у вас не відняти. Двісті загиблих, ще й дюжина велетів. Маґ власною персоною пішов на ту браму — і вже не повернувся.

— Загинув від меча бравого вояка на ім’я Донал Ной.

— Отакої? А це був якийсь можний лорд, цей Донал Ной? З отих ваших блискучих лицарів у сталевих майтках?

— Коваль. Однорукий.

— Однорукий коваль зарубав Маґа Могутнього? Ха! Такий бій варт було подивитися. Манс про нього пісню складе, от побачиш,— Тормунд зняв з сідла бурдюк і витягнув корок.— Трохи зігріємося. За Донала Ноя і за Маґа Могутнього.

Зробивши великий ковток, він спустив бурдюк Джонові.

— За Донала Ноя і за Маґа Могутнього.

Бурдюк був повний меду, та ще й такого міцного, що в Джона засльозилися очі, а в грудях спалахнув вогонь. Після крижаної камери і спуску в холодній кліті зігрітися було приємно.

Тормунд забрав бурдюк, зробив ще ковток і витер рота.

— Магнар Тенійський присягався нам, що відчинить браму, і нам тоді просто залишиться заїхати з піснями. Та він цілу Стіну завалити збирався.

— Трохи таки завалив,— сказав Джон.— Собі на голову.

— Ха! — пирхнув Тормунд.— Ну, мені той Стир ніколи не подобався. Як нема в людини ні бороди, ні чуприни, ні вух, як ти її схопиш під час бійки? — він пустив коника тихою ступою, щоб Джон, кульгаючи за ним, не відставав.— Що з твоєю ногою сталося?

— Стріла. Ігриттина, здається.

— Ось тобі й жінка. Сьогодні вона тебе цілує, а взавтра стрілами нашпигує.

— Вона загинула.

— Отакої? — Тормунд сумно похитав головою.— Шкода. Якби я був років на десять молодший, я б сам її вкрав. Оті її коси! Ну що ж, палкий вогонь вигоряє найшвидше,— він підніс бурдюка з медом.— За Ігритту, поціловану вогнем! — і зробив великий ковток.

— За Ігритту, поціловану вогнем,— повторив за ним Джон, коли Тормунд передав бурдюка йому. І зробив ковток ще більший.

— Це ти її вбив?

— Ні, мій брат,— озвався Джон, який так і не дізнався, хто це зробив, і сподівався, що й не дізнається.

— От ви кляті ворони,— буркітливо зронив Тормунд, але водночас на диво лагідно.— А Довгоспис у мене дочку вкрав. Мунду, маленьке осіннє яблучко. Забрав просто в мене з намету, коли всі четверо її братів були неподалік. Toper усе проспав, телепень, а Торвінд... ну, Торвінд Тамований — і цим усе сказано, хіба ні? Тільки молодші з парубком таки поборолися.

— А Мунда? — запитав Джон.

— Моя кров! — гордовито мовив Тормунд.— Губу йому розбила й піввуха відкусила, а ще я чув, у нього стільки подряпин на спині, що він плаща вдягнути не може. Але він їй подобається. А чом би й ні? Списом він ніколи не бився, сам знаєш. У нього списа й не було ніколи. То звідки, як гадаєш, у нього це прізвисько? Ха!

Джон не зміг стримати сміху. Навіть тепер, навіть тут. Ігритті подобався Рик Довгоспис. Джон сподівався, що Тормундова Мунда розрадить хлопця. Бодай хтось і десь має ж радіти!

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— сказала б на це Ігритта. «Я тільки знаю, що помру,— подумав він.— Бодай це я знаю напевно».— «Всі колись умирають,— причувся йому її голос,— і чоловіки, і жінки, і всі створіння, що літають, чи плавають, чи бігають. Важить не те, коли померти, а важить як, Джоне Сноу».— «Легко тобі казати,— подумав він у відповідь.— Ти хоробро загинула в бою, штурмуючи ворожий замок. А я помру перекинчиком і убивцею». І смерть його не буде швидкою, якщо тільки не прийде від Мансового меча.

Скоро вони опинилися поміж наметів. Це був звичайний дикунський табір: широко розкидані впереміш багаття і вигрібні ями, вільно гуляють діти й кози, між дерев бекають вівці, на кілках сушаться кінські шкури. Не було в тому таборі ні плану, ні порядку, ні захисту. Зате всюди шастали чоловіки, жінки й тварини.

Чимало з них просто не зважали на Джона, але завжди серед тих, що йшли у своїх справах, знаходився десяток тих, що зупиняли на ньому погляд: діти біля багать, старі жінки в запряжених собаками візках, печерники з розфарбованими обличчями, нальотчики з малюнками кігтів, і зміїв, і відрубаних голів на щитах — усі вони оберталися поглянути. Бачив Джон і списосуджених з волоссям, розмаяним на вітру, який зітхав поміж дерев.

Справжніх пагорбів тут не було, але білий хутряний намет Манса Рейдера поставили на кам’янистому підвищенні просто на узліссі. Король-за-Стіною чекав знадвору, і його потертий чорно-червоний плащ напинався на вітру. З ним була Гарма Песиголова, побачив Джон: уже повернулася з нальотів і зальотів у різних місцях уздовж Стіни, а ще Варамир Шестишкурий у товаристві свого тінь-кота і двох струнких сірих вовків.

Побачивши, кого прислала Варта, Гарма відвернулась і сплюнула, а один з Варамирових вовків, вищиривши зуби, загарчав.

— Ти або дуже хоробрий, або зовсім дурний, Джоне Сноу,— заговорив Манс Рейдер,— щоб отак повернутися до нас у чорному плащі.

— А в чому ще ходити вояку Нічної варти?

— Убий його,— під’юджувала Гарма.— Відішли його трупик назад у тій їхній клітці та скажи: нехай присилають когось іншого. А я його голову собі на штандарт візьму. Перекинчик гірший за пса.

— Я тебе попереджав, що він облудник,— мовив Варамир спокійно, але його тінь-котик ласо поглядав на Джона своїми сірими очима-щілинками.— Мені його запах ніколи не подобався.

— Сховай кігті, звірятко,— Тормунд Велетозгуб стрибнув з коня.— Хлопець прийшов нас вислухати. Тільки торкнися його своїм лаписьком — і я, може, таки отримаю плащ із тінь-кота, як мені завжди хотілося.

— Тормунд Круколюб,— пирхнула Гарма.— Ну ти й хвалько, старий!

Шкуромін був сірий з обличчя, з похиленими плечима, лисий — така собі миша з вовчими очима.

— Коли коня приборкають під сідло, будь-хто може на нього сісти,— заговорив він тихо.— Коли звір поєднається з людиною, будь-який шкуромін може ковзнути йому під шкуру й підкорити його. Орелл під тим пір’ям почав уже марніти, тож я забрав орла собі. Але оце поєднання працює в обидва боки. Орелл тепер живе в мені — повсякчас шепоче, як він тебе ненавидить. А я нині здатен злітати понад Стіну й бачити орлиними очима.

— Отож ми все знаємо,— мовив Манс.— І знаємо, як мало вас було, коли ви зупинили черепаху. Ми знаємо, скільки людей прийшло зі Східної варти. Знаємо, наскільки у вас зменшилися запаси. Смола, олива, стріли, списи. Навіть сходів у вас більше немає, а кліть піднімає лише кілька людей за раз. Ми все знаємо. І ви знаєте, що ми знаємо,— він відгорнув запинало намету.— Ходімо всередину. А ви, решта, чекайте тут.

— Що, навіть я? — здивувався Тормунд.

— Особливо ти. Як завжди.

Усередині було тепло. Під димовим отвором горіло маленьке багаття, а біля хутр, де лежала Далла, бліда та спітніла, тліла жаровня. Сестра тримала її за руку. «Вал»,— пригадав Джон.

— Мені прикро, що Ярл упав,— сказав він до неї.

Вал глянула на нього світло-сірими очима.

— Завжди він поспішав.

Вона не змінилася: така сама білошкіра, тоненька, пишногруда, граційна навіть не в русі, з високими гострими вилицями й густою медовою косою до пояса.

— Даллі вже скоро час,— пояснив Манс.— Вони з Вал залишаться. Вони й так знають, про що я хочу говорити.

Джонове обличчя було мов з криги вирізьблене. Бридка справа — зарізати людину у власному наметі під час перемир’я. «Невже доведеться вбивати його на очах у власної жінки, та ще й коли в неї пологи?» Він стиснув пальці правої руки. Манс не вдягав обладунків, але меч висів у нього у піхвах ліворуч на поясі. Та й у наметі була інша зброя — кинджали й чингали, лук і сагайдак зі стрілами, спис із бронзовим гостряком, а поряд з ним лежав великий чорний...

...ріжок.

Джон хапнув ротом повітря.

«Бойовий ріжок, клятий здоровезний бойовий ріжок».

— Так,— підтвердив Манс.— Ріжок зими, в який колись засурмив Джорамун, щоби збудити з землі велетів.

Кручений ріжок був величезний — вісім футів завдовжки й такий широкий в усті, що в нього можна було руку запхати по лікоть. Якщо він з тура, то це був найбільший на світі тур. Спершу Джонові здалося, що кільця на ньому бронзові, та коли він наблизився, зрозумів, що насправді вони золоті. Старе золото, коричнювате, а не жовте, з вирізьбленими рунами.

— Ігритта казала, що ріжок ви так і не знайшли.

— Гадаєш, тільки ворони брехати вміють? Хоч ти і байстрюк, я до тебе добре ставився... але ніколи не довіряв. Мою довіру ще заслужити треба.

Джон став лицем до лиця з ним.

— Якщо у вас весь цей час був Джорамунів ріжок, чого ж ви ним не скористалися? Для чого мучитися, будувати черепаху й посилати тенійців, щоб ті повирізали нас просто в ліжках? Якщо ріжок і справді такий, як про нього співається, чого просто не засурмити в нього — та й по всьому?

Відповіла йому Далла — Далла, яка, готуючись до пологів, лежала на горі хутра біля жаровні.

— Ми, вільні люди, ще пам’ятаємо речі, про які ви, уклінники, вже давно забули. Не завжди найкоротша дорога — найбезпечніша, Джоне Сноу. Колись Рогатий Володар казав, що чародійство — це меч без руків’я. І надійно взяти його в руку неможливо.

Манс провів долонею по вигинах великого ріжка.

— Ніхто не ходить на полювання з однією стрілою в сагайдаку,— сказав він.— Я сподівався, що Стир з Ярлом заскочать твоїх братів зненацька й відчинять нам браму. Я відтягнув увагу вашого гарнізону нальотами, облудними маневрами та другорядними атаками. Бовен Марш заковтнув приманку, як я й очікував, але ваш отой гурт калік і сиріт виявився упертішим, ніж очікувалося. Але не думайте, що ви нас зупинили. Адже це правда: вас зовсім мало, а нас дуже багато. Я можу продовжити атакувати тут, а водночас відіслати десять тисяч перепливати на плотах Тюленячу затоку, щоб зайти з тилу на Східну варту. Можу ще й Тіняву вежу штурмувати — до неї я підходи знаю краще за всіх. Можу вислати людей і мамонтів розкопувати брами в покинутих вами замках,— і це все одночасно!

— То чого ж ви цього не робите? — Джон міг би просто зараз висмикнути Довгопазура, але йому хотілося вислухати дикуна.

— Кров,— озвався Манс Рейдер.— Врешті-решт я переможу, так. Але ви знекровите мене, а люди мої і так уже знекровлені.

— Не такі вже у вас і великі були втрати.

— Не від ваших рук,— Манс вдивлявся в Джонове обличчя.— Ти ж бачив Кулак Перших Людей. І знаєш, що там сталося. Знаєш, з ким ми всі стикнулися.

— Чужі...

— Сила їхня тільки прибуває, коли день скорочується, а холод дужчає. Спершу вони самі вас убивають, а потім проти вас висилають ваших же мерців. Проти них не могли вистояти ні велети, ні тенійці, ні клани з крижаних річок, ні рогоногі.

— Ні ви?

— Ні я,— у цьому зізнанні чулася злість і гіркота, занадто глибока, щоб можна було вкласти її в слова.— Реймун Рудобородий, Баїл Бард, Гендель і Горн, Рогатий Володар — усі вони на південь вирушали на завоювання, але я з підібганим хвостом прибіг сюди, щоб заховатися за вашу Стіну,— він знову торкнувся ріжка.— Якщо ж я засурмлю в Ріжок зими, Стіна впаде. Принаймні так у піснях співається. Серед моїх людей є такі, хто цього понад усе хоче...

— Та якщо Стіна впаде,— мовила Далла,— хто зупинить Чужих?

Манс усміхнувся до неї з любов’ю.

— Мудру жінку я собі знайшов. Справжню королеву,— сказав він і знову обернувся до Джона.— Повертайся і скажи своїм, хай відчинять нам браму й пропустять нас. Якщо вони згодяться, я віддам їм ріжок, і Стіна стоятиме до кінця днів.

Відчинити браму та пропустити їх! Легко сказати, а далі що буде? Велети отаборяться на руїнах Вічнозиму? Людожери у вовчому лісі, колісниці серед курганів, вільний народ крастиме дочок корабельників і сріблярів з Білої Гавані й рибачих зі Скелястого узбережжя?

— А ви справжній король? — зненацька запитав Джон.

— Ніколи я не мав корони на голові, й зад мій не сидів на кривавому троні, якщо ти це хотів спитати,— відповів Манс.— Роду я низького, що нижче вже й не буває, і септон не мастив мені голови олією, я не маю замків, і королева моя ходить у хутрі й бурштині, а не в шовках і сапфірах. Я сам собі заступник, сам собі блазень і сам собі лірник. Королем-за-Стіною стаєш не тому, що у тебе королем був батько. Вільний народ не за прізвищем іде, і йому байдуже, хто з братів народився перший. Вони йдуть за вояками. Коли я покинув Тіняву вежу, були такі собі п’ятеро, які багато розводилися про те, що вони створені для царювання. Одним з них був Тормунд, а другим — магнар. Решту трьох я зарубав, коли побачив, що вони не підкоряться, а воюватимуть.

— Ворогів ви вбивати вмієте,— прямо мовив Джон,— та чи здатні ви урядувати друзями? Якщо ми пропустимо ваших людей, чи вистане у вас сили примусити їх зберігати королівський мир і підкорятися законам?

— Чиїм законам? Законам Вічнозиму й Королівського Причалу? — розсміявся Манс.— Коли ми захочемо підкорятися законам, ми самі собі їх напишемо. Можете собі лишити і королівське правосуддя, і королівські податки. Я вам пропоную ріжок, а не нашу свободу. Ми перед вами навколішки не станемо.

— А якщо ми відмовимося від такої пропозиції?

Джон і не сумнівався, що таки відмовляться. Старий Ведмідь бодай би вислухав її, хоч і йому б не сподобалася думка випустити тридцять чи сорок тисяч дикунів на волю в Сімох Королівствах. А от Алісер Торн і Джанос Слінт одразу відкинуть цю ідею.

— Якщо ви відмовитеся,— сказав Манс Рейдер,— Тормунд Велетозгуб за три дні, на світанку, засурмить у Ріжок зими.

Джон може передати це повідомлення в Чорний замок і розповісти про ріжок зими, але ж якщо він лишить Манса жити, лорд Джанос і сер Алісер учепляться в це як у доказ, що він — таки перекинчик. У Джона в голові промайнули тисячі думок. «Якщо мені вдасться знищити ріжок, просто зараз його розтрощити...» Та не встиг він додумати цю думку до кінця, як почувся інший ріжок — тихий стогін, приглушений шкуратяними стінками намету. Манс теж його почув. Нахмурившись, він рушив до виходу. Джон за ним.

Надворі бойовий ріжок лунав голосніше. Він зворохобив дикунський табір. Троє рогоногих пробігли повз із довгими списами в руках. Іржали й пирхали коні, гуркітливо перемовлялися велети давньою мовою, і навіть мамонти хвилювалися.

— Ріжок дозорців,— повідомив Тормунд Мансу.

— Щось наближається,— мовив Варамир, який сидів на мерзлій землі, схрестивши ноги, а навколо нього тривожно кружляли вовки. Угорі майнула тінь, і Джон, звівши очі, побачив синьо-сірі орлині крила.— Наближається зі сходу.

«Коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті,— пригадалося Джону.— Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я».

— Зі сходу? — нахмурилася Гарма.— Блідавці мають бути ззаду нас.

— Зі сходу,— повторив шкуромін.— Щось наближається.

— Чужі? — запитав Джон.

— Чужі не виходять, коли сонце,— похитав головою Манс. Полем бою прогуркотіли колісниці, з обох боків затиснені вершниками, які розмахували кістяними списами. Король забуркотів.— Й куди це в біса вони зібралися? Квене, ану поверни цих дурнів на місце. Хтось приведіть мені коня. Кобилу, не огира. Й обладунки мені теж потрібні,— Манс підозріливо глянув на Стіну. Нагорі, на крижаних парапетах, стояли, збираючи стріли, солом’яні солдати, але більше ніякого руху не було.— Гармо, скликай своїх нальотчиків. Тормунде, пошукай своїх синів: мені потрібні три шереги списників.

— Ага,— кинув Тормунд і пішов геть.

Маленький, схожий на мишу шкуромін, заплющивши очі, мовив:

— Я їх бачу. Рухаються вздовж струмків і звіриними стежками...

— Хто?!

— Люди. Кінні. У криці й у чорному.

— Ворони,— кинув, мов вилаявся, Манс. І повернувся до Джона.— Мої колишні брати гадали мене заскочити без штанів, поки ми тут з тобою перемовляємося?

— Якщо вони і планували атаку, мені вони про це не казали.

Джон не міг повірити. У лорда Джаноса бракувало людей, щоб нападати на дикунський табір. Крім того, це ж не з того боку Стіни, та й брама зачинена й завалена камінням. Лорд Джанос замислив інший підступ, тож це не може бути його роботою.

— Якщо ти знову мені брешеш, ти звідси живий не вийдеш,— застеріг Манс. Вартові принесли йому обладунки і привели коня. По всьому табору туди-сюди бігали люди, хтось шикувався штурмувати Стіну, а хтось сховався в лісі, жінки у запряжених собаками візках їхали на схід, а мамонти дибали на захід. Джон потягнувся за спину й висмикнув Довгопазура — і в цю мить за триста ярдів попереду з-за лісу випірнула ріденька колона розвідників. Були вони в чорних кольчугах, чорних напівшоломах і чорних плащах. Манс, іще не до кінця озброєний, витягнув меча.

— І ти нічого про це не знав, ні? — холодно спитав він у Джона.

Повільно, як мед холодним ранком, розвідники полинули на дикунський табір, продираючись через зарості дроку й купки дерев, через коріння й каміння. Їм назустріч з бойовим кличем полетіли дикуни, розмахуючи дрючками, і бронзовими мечами, і крем’яними сокирами,— сторчголов неслися вчвал на свого давнього ворога. «Крик, удар і гарна хоробра смерть»,— ось як називали брати дикунську манеру воювати.

— Можете не вірити,— мовив Джон до короля-за-Стіною,— але я про цей напад не відав.

Не встиг Манс відповісти, як мимо з тупотом промчала Гарма на чолі тридцяти нальотчиків. Перед нею летів штандарт: мертвий пес, нахромлений на спис, з якого з кожним кроком хляпала кров. Манс дивився, як вона врізається у розвідників.

— Може, ти і правду кажеш,— мовив він.— Бо ці схожі на братів зі Східної варти. Моряки на конях. У Котера Пайка мужності завжди було більше, ніж мудрості. Він на Довгому Кургані узяв кістяного лорда, то, може, думав і зі мною отак упоратися. Якщо це так, то він просто дурень. У нього бракує людей, він...

— Мансе! — почувся крик. Це з-поміж дерев вискочив пластун на змиленому коні.— Мансе, їх більше, вони з усіх боків — залізні вояки, залізні, ціла армія залізних вояків.

Вилаявшись, Манс стрибнув на коня.

— Варамире, лишайся тут і дивися, щоб з Даллою нічого не сталося,— мовив король-за-Стіною і вказав мечем на Джона.— Й особливо приглядайся до цього ворона. Якщо тікатиме, переріж йому горлянку.

— Ага, буде зроблено,— озвався шкуромін, який був на голову нижчий за Джона, обважнілий і м’якотілий, але ж отой тінь-котик може Джону кишки випустити однією лапою.— З півночі теж наступають,— мовив Варамир до Манса.— Їдь уже.

Манс одягнув свого шолома з воронячими крилами. Вояки його вже сиділи верхи.

— Клином,— кинув він,— за мною, шикуйся клином!

Та коли він підбив п’ятами кобилу й помчав через поле на розвідників, вояки, кваплячись йому навздогін, навіть не нагадували бойовий стрій.

Джон зробив крок до намету, думаючи про ріжок зими, але дорогу йому заступив тінь-кіт, б’ючи хвостом. У звіра роздувалися ніздрі, а з кривих іклів бігла слина. «Він занюхав мій страх». Джонові так бракувало Привида! Позаду гарчало двійко вовків.

— Прапори,— почулося мурмотіння Варамира,— бачу золоті прапори, ох...

Затрубив мамонт, важко пробігаючи мимо з півдюжиною лучників у дерев’яній вежці в нього на спині.

— Король... ні...

А тоді шкуромін, закинувши голову, заверещав.

Звук був жахливий, пронизливий, хрипкий від болю. Варамир упав, звиваючись, і тінь-кіт теж заверещав... а вгорі, високо в небі на сході, на тлі стіни хмар Джон побачив охопленого вогнем орла. Якусь мить орел палав ясніше ніж зірка, обвитий червоними, золотими й жовтогарячими язиками полум’я, шалено ляскаючи в повітрі крилами, так наче силкувався втекти від болю й не міг. Він злітав вище, вище й вище.

На вереск із намету вийшла Вал, аж біла з обличчя.

— Що таке, що трапилося?

Варамирові вовки билися між собою, тінь-кіт погнав у ліс, а на землі й досі корчився чоловік.

— Що з ним таке? — нажахано запитала Вал.— Де Манс?

— Там,— тицьнув Джон.— Поїхав воювати.

Король, зблискуючи мечем, повів свій нерівний клин у гущавину розвідників.

— Поїхав? Він не міг, не зараз. Бо ж почалося!

— Битва? — Джон дивився, як розвідники розсипалися перед Гарминою закривавленою собачою головою. Нальотчики з криками, рубаючи, погнали вояків у чорному назад під дерева. Аж з лісу виїхала ціла колона вершників. Лицарі, важка кіннота, бачив Джон. Гармі довелося перегрупуватися й розвернутися до них, та половина з її вояків заїхала задалеко вперед.

— Пологи! — крикнула до Джона Вал.

Навколо гучно сурмили мідні сурми. «У дикунів сурем немає, тільки бойові ріжки». Вони це знали незгірше за Джона: зачувши ці звуки, вільні люди розгублено забігали: хто в напрямку бою, а хто геть від нього. Повз отару овець, яких троє чоловіків намагалися відігнати на захід, протупотів мамонт. Загуркотіли барабани, дикуни побігли шикуватись у квадрати й шереги, тільки надто пізно, надто неорганізовано, надто повільно. З лісу вже випірнув ворог — зі сходу, з північного сходу, з півночі: три великі колони важкої кавалерії, всі в темній блискучій криці та ясних вовняних сюрко. То були не брати зі Східної варти: брати були в отій ріденькій шерезі розвідників. Армія! «Король?» Джон розгубився, як і дикуни. Може, Роб повернувся? Може, хлопчак на Залізному троні нарешті заворушився?

— Повертайся ліпше в намет,— сказав Джон до Вал.

А на тому боці поля бою кавалькада просто змела Гарму Песиголову. Ще одна колона врізалася з флангу в Тормундових списників, яких відчайдушно намагалися розвернути Тормунд з синами. Але велети вже залазили на мамонтів, і лицарям на збруйних конях вони зовсім не сподобалися: Джон бачив, як рисаки і дестрієри з іржанням розбігалися, забачивши ці незграбні ходячі гори. Проте між дикунів теж ширився страх: сотні жінок і дітей тікали від бойовиська, і дехто з них сліпо потрапляв просто під копита гаронів. На очах у Джона запряжений собаками візок якоїсь старої звернув напереріз трьом колісницям, і всі чотири з гуркотом зіткнулися.

— Боги,— прошепотіла Вал,— боги, навіщо вони це роблять?

— Іди в намет і лишайся з Даллою. Тут небезпечно.

Всередині буде ненабагато безпечніше, але говорити це їй необов’язково.

— Мені треба повитуху розшукати,— сказала Вал.

— Ти будеш за повитуху. А я лишуся тут, поки не повернеться Манс.

Він був згубив Манса з очей, а тепер знову знайшов: той прорубував собі дорогу крізь гурт верхівців. Мамонти розпорошили центральну колону, але решта дві стискалися, наче кліщі. Зі східного кінця табору якісь лучники пускали в намети вогненні стріли. Джон бачив, як мамонт ударом хобота скинув якогось лицаря з сідла й пожбурив на сорок футів. Мимо неслися дикуни: жінки й діти тікали від бою, були з ними й чоловіки, які їх підганяли. Деякі кидали на Джона похмурі погляди, але в нього в руці був Довгопазур, тож ніхто його не зачіпав. Навіть Варамир утік — відповз на чотирьох.

З-за дерев з’являлося дедалі більше людей — не лише лицарів, а й вільних вершників, кінних лучників і солдатів у шкірянках і шоломах-капелюхах,— дюжини, ба навіть сотні. Над ними розмаялися осяйні прапори. Вітер шалено рвав їх, Джон не міг добре розгледіти гербів, але запримітив мореконя, птахів, віночок. А жовтого, скільки жовтого! Жовті прапори з червоним гербом — чиї вони?

На сході, на півночі, на північному сході, всюди гуртувалися дикуни, намагалися битися, але нападники просто переїжджали їх. Вільний народ переважав чисельно, та в нападників були обладунки й важка кіннота. У найгіршій гущавині бою Джон помітив Манса — той вивищувався над іншими, стоячи у стременах. Завдяки чорно-червоному плащу та крилатому шолому його легко було вирізнити. Піднісши вгору меча, він збирав навколо себе людей, аж у них врізався лицарський клин з сулицями, мечами й бардами. Мансова кобила стала дибала, хвицаючи копитами, і тут їй груди прошило списом. А тоді сталева хвиля просто накрила Манса.

«Кінець,— подумав Джон,— вони зламалися». Дикуни розбігалися, кидаючи зброю,— рогоногі, і печерники, і тенійці у бронзовій лусці — тікали всі. Манс пропав з очей, хтось уже ніс Гармину голову на ратищі, Тормундові шереги зламалися. Трималися тільки велети на мамонтах — волохаті острівці у червоному сталевому морі. Вогонь перекидався з намету на намет, загорілися де-не-де й високі сосни. Крізь дим пробився новий клин озброєних вершників на збруйних конях. Над ними майоріли найбільші прапори — королівські штандарти завбільшки з простирадла: на вітру виляскував жовтий вимпел з довгими язиками, на якому красувалося полум’яне серце, і ще один — листове золото з чорним здибленим оленем.

«Роберт»,— на одну божевільну мить примарилося Джону, якому згадався бідолашний Оуен, та тут знову заграли сурми, і лицарі кинулися вперед з криками: «Станіс! Станіс! СТАНІС!»

Відвернувшись, Джон пішов у намет.