Буря Мечів

Джеймі

На білому столі в білій кімнаті лежала біла книга.

Кімната була кругла, з побіленими мурованими стінами, завішаними білими вовняними гобеленами. То був перший поверх Вежі білого меча — стрункої чотириповерхової будівлі на розі замкового муру з краєвидом на затоку. В підземеллі зберігалися зброя і збруя, на другому й третьому поверхах розташувалися маленькі скромні спальні для шістьох братів королівської варти.

Одна з цих спалень вісімнадцять років належала Джеймі, та сьогодні вранці він переніс усі свої речі на верхній поверх, який повністю був виділений під покої лорда-командувача. Ці кімнати, хай і просторі, теж були скромні; розташувалися вони над зовнішнім муром, тобто Джеймі тепер бачитиме море. «Мені сподобається,— подумав він.— І краєвид, і все решта».

Блідий як його кімната, Джеймі сидів за книгою у своєму білому вбранні королівського вартового, чекаючи на побратимів. На боці в нього висів меч. Не на тому боці. Раніше Джеймі завжди носив меча на лівому боці, навхрест витягаючи його з піхов. Сьогодні зранку він перевісив меча на правий бік, щоб так само мати змогу витягати його лівою рукою, але це створювало дивне відчуття, а коли Джеймі спробував висмикнути клинок з піхов, вийшло це якось незграбно й неприродно. Одяг теж пасував погано. Вдягнув Джеймі зимовий стрій королівської варти — сорочку та бриджі з вибіленої вовни, а також важкий білий плащ, але вони висіли на ньому.

Останні дні Джеймі провів на братовому суді, ховаючись у кінці зали. Тиріон або не бачив його, або не впізнав, та це й не дивно. Схоже, його половина двору більше не впізнавала. «Я чужий для власного дому». Син помер, батько його відцурався, а сестра... вона жодного разу не дозволила йому побути з нею наодинці після того першого дня в королівському септі, де серед свічок лежав Джофрі. Навіть коли сина несли через усе місто в гробницю у Великому септі Бейлора, Серсі трималася на віддалі.

Джеймі ще раз роззирнувся по Круглій кімнаті. Стіни були завішані білими вовняними гобеленами, над коминком виднівся білий щит і два схрещені довгі мечі. Крісло за столом було зі старого чорного дуба, з подушками з вибіленої волячої шкіри, витертої мало не до дір. «Витертої кістлявим задом Баристана Безстрашного, а перед ним — сера Герольда Гайтавера, королевича Еймона Лицаря-Дракона, сера Ріяма Редвина й Демона Дарі, сера Дункана Довганя й Аліна Конінтона на прізвисько Білий Грифон. Куди пнутися Царевбивці в таке шляхетне товариство?»

Але ось він тут.

Стіл був зі старого віродерева, білий як кістка, зі стільницею у вигляді величезного щита, який тримають троє білих огирів. За традицією лорд-командувач сидів угорі щита, а побратими — по троє з кожного боку,— це в тих рідкісних випадках, коли збиралися разом усі семеро. Книга у Джеймі біля ліктя лежала масивна: два на півтора фути завбільшки, тисячу сторінок завтовшки, з тонкого білого пергаменту, оправленого у вибілену шкіру, з золотою обв’язкою і затискачами. Офіційно вона йменувалася «Перекази побратимів», та частіше її називали просто Біла книга.

У Білій книзі була викладена історія королівської варти. Для кожного лицаря, який колись служив у варті, була своя сторінка, де на всі часи вписувалося його ім’я й діяння. У верхньому лівому куті кожної сторінки насиченими фарбами намальований був його герб на момент обрання. У нижньому правому куті виднівся герб королівської варти — білосніжний, порожній, чистий щит. Герби вгорі всі були різні, герби внизу — всі однакові. А між цих двох щитів записувалися факти з життя та служіння лицаря. Герби й малюнки робили септони, яких тричі на рік присилали з Великого септу Бейлора, а от вчасно робити нотатки було завданням лорда-командувача.

«Тепер це моє завдання». Коли навчиться писати лівою рукою, звісно. Біла книга давненько не оновлювалася. Слід вписати дати смерті сера Мандона Мура й сера Престона Грінфілда, а також занотувати коротку криваву історію служби в королівській варті Сандора Клігана. Слід завести нові сторінки для сера Балона Свона, сера Озмунда Кетлблека і лицаря квітів. «Треба буде викликати септона, щоб намалював їхні герби».

Перед Джеймі лордом-командувачем був сер Баристан Селмі. На щиті в куточку його сторінки красувався герб дому Селмі: три пшеничні колоски, жовті на брунатному полі. Джеймі потішило й зовсім не здивувало, що сер Баристан не пожалів часу зробити запис про власну відставку, перш ніж покинути замок.

Перша половина кар’єри сера Баристана була вписана крупним почерком сера Герольда Гайтавера, з притиском. Починаючи з поранення на Тризубі, можна було впізнати власний почерк Селмі — дрібніший і витонченіший.

В порівнянні з цим сторінка самого Джеймі була зовсім скупа.

Отак підсумоване, його життя здавалося скромним і незначним. Сер Баристан міг би принаймні записати кілька інших турнірних перемог Джеймі. А сер Герольд міг би вписати кілька слів про його чини в той час, коли сер Артур Дейн розбив братство королівського лісу. Джеймі-бо врятував життя лорду Самнеру, коли Барилкуватий Бен мало не розтовк йому голову, от тільки розбійнику вдалося втекти. А ще Джеймі вистояв проти Усміхненого Лицаря, хоча врешті зарубав його сер Артур. «Який то був бій і який супротивник!» Усміхнений Лицар був цілком божевільний — суміш безжалісності й благородства, але поняття про страх він точно не мав. «А Дейн зі Світанком у руці...» Наприкінці бою на мечі розбійника було стільки пощербин, аж сер Артур зупинився й дав йому можливість узяти нового меча. «Це вашого білого меча я хочу»,— сказав йому лицар-злодій, коли бій поновився, хоч на той час він уже спливав кров’ю з дюжини ран. «То отримайте, сер»,— відповів Ранковий Меч — і прикінчив його.

«В ті часи світ був простіший,— думав Джеймі,— а люди, як і мечі, зроблені були з кращої криці». А може, це просто тому, що тоді йому було п’ятнадцять? Тепер усі вони вже в могилі: Ранковий Меч і Усміхнений Лицар, Білий Бик і княжич Левин, сер Освел Вент з його чорним гумором, щирий Джон Дарі, Саймон Тойн і його братство королівського лісу, старий грубуватий Самнер Крейкгол. «І я, той колишній хлопчик... цікаво, коли він помер? Коли я вбрався у білий плащ? Коли я розтяв Ейрису горлянку?» Той хлопчик хотів стати сером Артуром Дейном, але десь по дорозі перетворився натомість на Усміхненого Лицаря.

Почувши, як відчиняються двері, Джеймі згорнув Білу книгу й підвівся, вітаючи побратимів. Сер Озмунд Кетлблек з’явився перший. Він так посміхнувся до Джеймі, наче вони — давні брати по зброї.

— Пане Джеймі,— мовив він,— якби отоді ввечері ви мали такий вигляд, як сьогодні, я б вас одразу впізнав!

— Справді? — Джеймі мав великі сумніви. Слуги викупали його, поголили й зачесали. Зазираючи в люстро, він більше не бачив чоловіка, який перетнув приріччя разом з Брієнною... але й себе він теж не бачив. Обличчя схудло, щоки запали, а під очима залягли зморшки. «Я схожий на старого».— Ставайте біля свого крісла, сер.

Кетлблек так і вчинив. Один по одному зайшли інші брати.

— Панове,— офіційним голосом почав Джеймі, коли зібралися всі п’ятеро,— хто охороняє короля?

— Мої брати сер Озні й сер Осфрид,— відгукнувся сер Озмунд.

— І мій брат сер Гарлан,— сказав лицар квітів.

— З ним усе буде гаразд?

— Так, мілорде.

— Тоді прошу сідати.

Ця передмова — то був ритуал. Перш ніж на засідання можуть зібратися всі семеро, має бути гарантована безпека короля.

Сер Борос і сер Мірин сіли по праву руч од нього, лишивши між собою порожнє крісло для сера Ариса Окгарта, який виїхав у Дорн. Сер Озмунд, сер Балон і сер Лорас сіли по ліву руч. «Старі й нові». Цікаво, думав Джеймі, це щось означає? Були такі часи в історії королівської варти, коли вона ділилася на табори; найсумнозвісніший і найгіркіший такий випадок — під час Танку драконів. Невже й цього слід остерігатися Джеймі?

Дивно було сидіти на місці лорда-командувача, де стільки років пробув Баристан Безстрашний. «Ще дивніше сидіти тут калікою». Та хай там як, а тепер це його місце, бо нині це його королівська варта. «Томенові семеро».

Джеймі багато років служив разом з Мірином Трантом і Боросом Блаунтом; добрі бійці, от тільки Трант хитрий і жорстокий, а Блаунт — буркотун. Сер Балон Свон більше пасував під свій плащ, а лицар квітів, певна річ, узагалі був взірцем справжнього лицаря. П’ятого, Озмунда Кетлблека, Джеймі зовсім не знав.

Цікаво було, що сказав би про цю компанію сер Артур Дейн. Швидше за все, щось на кшталт: «Як це королівська варта докотилася до такого?» — «Це я винен, довелось би мені відповідати, це я відчинив двері й не робив нічого, коли почали заповзати паразити».

— Король помер,— почав Джеймі.— Син моєї сестри, тринадцятирічний хлопець, був убитий на власному весіллі у власній тронній залі. Ви, всі п’ятеро, були при цьому присутні. Ви, всі п’ятеро, його охороняли. Та він усе одно помер,— він зробив паузу, чекаючи, може, хтось щось скаже, але ніхто з присутніх навіть не прокашлявся. «Малий Тайрел сердитий, а Балон Свон присоромлений»,— наскільки міг судити Джеймі. На трьох інших обличчях читалася тільки байдужість.— Це мій брат зробив? — прямо запитав Джеймі.— Це Тиріон отруїв мого небожа?

Сер Балон ніяково посовався в кріслі. Сер Борос стиснув кулака. Сер Озмунд ліниво знизав плечима. Відповів нарешті Мірин Трант.

— Він наповнив чару Джофрі вином. Мабуть, саме тоді й укинув туди отруту.

— Ви впевнені, що отруєне було саме вино?

— А що ще? — мовив сер Борос Блаунт.— Куць вилив залишки на підлогу. Для чого ще, як не для того, щоб виплеснути вино, яке могло довести його провину?

— Він знав, що вино отруєне,— сказав сер Мірин.

— Куць не сам був на помості,— нахмурився сер Балон Свон.— Далеко не сам! У розпал бенкету люди вставали й ходили, мінялися місцями, вибігали у вбиральню, входили й виходили слуги... Король з королевою саме розрізали весільний пиріг, тож усі очі були прикуті до них або до тих тричі проклятих голубів. Ніхто не наглядав за винного чарою.

— Хто ще був на помості? — поцікавився Джеймі.

— Королівська родина,— відповів сер Мірин,— родина нареченої, великий мейстер Пайсел, верховний септон...

— Ось вам і отруйник,— підказав сер Освальд Кетлблек з хитрою посмішкою.— Такий святенник цей старий, що далі нікуди. Мені особисто він ніколи не подобався,— засміявся він.

— Та ні,— мовив холодно лицар квітів.— Це Санса Старк — отруйниця. Ви всі забуваєте, що моя сестра теж пила з чари. Санса Старк єдина в залі мала підстави бажати смерті не тільки короля, а й Марджері. Отруївши весільну чару, вона сподівалася вбити їх обох. Та й чого б вона тікала, як не була винна?

«А хлопець має рацію. Може, Тиріон ще й не винен». Однак ніхто так і не натрапив на слід дівчини. Мабуть, Джеймі самому час до цього взятися. Для початку непогано було б дізнатися, як їй вдалося вийти з замку. У Вейриса щодо цього має бути одна-дві ідеї. Ніхто не знає Червоної фортеці краще за євнуха.

Але це може почекати. Зараз у Джеймі турботи нагальніші. «Кажеш, ти — лорд-командувач королівської варти,— сказав батько.— Іди виконуй свої обов’язки». Цих п’ятьох Джеймі не вибрав би собі у побратими, та інших побратимів він не має; прийшов час узяти їх у свої руки.

— Хай хто це зробив,— мовив Джеймі,— Джофрі помер, і тепер Залізний трон належить Томену. І я подбаю про те, щоб він сидів на ньому, поки в нього чуприна не побіліє і зуби не випадуть. І зовсім не від отрути,— Джеймі обернувся до сера Бороса Блаунта. Останніми роками чолов’яга набрав вагу, але з такою широкою кісткою не мав проблем з тим, щоб її носити.— Пане Боросе, ви, здається, любите поїсти. Отож відсьогодні ви куштуватимете все, що Томен їсть і п’є.

Сер Озмунд Кетлблек голосно розреготався, лицар квітів посміхнувся, а от сер Борос побуряковів.

— Я не дегустатор! Я — лицар королівської варти!

— На жаль, це правда...— (Серсі не слід було зривати з нього білого плаща. Та батько тільки подвоїв цей сором, повернувши плаща).— Сестра розповіла мені, як радо віддали ви мого небожа Тиріоновим перекупним мечам. Сподіваюся, морква й горох вас лякають менше. Коли ваші побратими вправлятимуться у дворі з мечем і щитом, ви можете попрактикуватися з ложкою і мискою. Томен обожнює яблучні пироги. Подбайте вже, щоб хтось із перекупних мечів не втік з ними.

— Це зі мною так говорите ви? Ви?!

— Ви мали б загинути, а не віддати Томена.

— Як ви загинули, захищаючи Ейриса, сер? — сер Борос скочив на ноги та стиснув руків’я меча.— Я не... я не збираюся цього терпіти. Як на мене, з вас вийде кращий дегустатор. Бо яка ще користь із каліки?

— Згоден,— посміхнувся Джеймі.— Я так само не пасую, щоб боронити короля, як і ви. Витягайте меча — й поглянемо, чи ваші дві руки впораються з моєю однією. Зрештою один з нас загине, і королівській варті це піде на користь,— він підвівся.— Або, якщо волієте, можете повертатися до своїх обов’язків.

— Ото ще! — сер Борос відхаркнув грудку зеленого слизу, сплюнув його Джеймі під ноги й вийшов, так і не заголивши меча.

«А він боягуз, і це добре». Нехай гладкий, літній, більше ніж посередній, сер Борос міг би порубати Джеймі на криваві шматочки. «Але Борос цього не знає, і решті теж знати не варто. Вони боялися мене колишнього; мене теперішнього вони хіба би що жаліли».

Джеймі знову сів і обернувся до Кетлблека.

— Пане Озмунде, я вас зовсім не знаю. Це дуже дивно. Я бився на турнірах, у рукопашних і битвах по всіх Сімох Королівствах. Я знаю кожного більш-менш здібного лицаря-бурлаку, вільного вершника чи зброєносця-вискочня, які бодай колись ламали списи на арені. То як це так, що про вас я ніколи й не чув, пане Озмунде?

— Не можу сказати, мілорде,— мовив сер Озмунд; на обличчі в нього цвіла така широка усмішка, наче вони з Джеймі — товариші по зброї і просто граються у веселу гру.— Але я солдат, а не турнірний лицар.

— Де ви служили, перш ніж вас узяла моя сестра?

— То там, то тут, мілорде.

— Я бував у Старгороді на півдні й у Вічнозимі на півночі. Я бував у Ланіспорту на заході й на Королівському Причалі на сході. Але ніколи я не бував у такому місті як Там. Чи Тут,— мовив Джеймі та, оскільки на руці не лишилося пальців, тицьнув кикотем у дзьобатий ніс сера Озмунда.— Я повторюю. Де ви служили?

— На Східцях. Трохи на Спірних землях. Там завжди хтось воює. Я приєднався до товариства галантних кавалерів. Ми воювали за Ліс і трохи за Тайрош.

«Тобто за будь-кого, хто платить».

— Як ви доп’яли лицарства?

— На полі бою.

— Хто висвятив вас у лицарі?

— Сер Роберт... Стоун. Він уже помер, мілорде.

— Ну, певна річ.

Сер Роберт Стоун, либонь, був якимсь байстрюком з Видолу, припустив Джеймі, перекупним мечем на Спірних землях. З іншого боку, може, це просто ім’я, вигадане сером Озмундом, з двох перших-ліпших слів. «Про що взагалі думала Серсі, вдягаючи невідомо на кого білого плаща?»

Ну, принаймні Кетлблек уміє тримати в руках меча і щита. Перекупні мечі не славляться шляхетністю, але, щоб вижити, повинні мати деякі бойові навички.

— Дуже добре, сер,— мовив Джеймі.— Можете йти.

Широка посмішка повернулася на вуста Кетлблека. Він перевальцем вийшов.

— Пане Мірине,— Джеймі всміхнувся до похмурого лицаря з іржаво-рудою чуприною й мішками під очима.— Я тут чув, що Джофрі використовував вас, коли хотів покарати Сансу Старк,— він однією рукою розвернув Білу книгу.— Покажіть-но мені, будь ласка, де в нашій обітниці ми присягаємося бити жінок і дітей.

— Я виконував накази його світлості. Ми даємо обітницю коритися.

— Відсьогодні будете гартувати свою покору. Моя сестра — королева-регентша. Мій батько — королівський правиця. А я — лорд-командувач королівської варти. Коріться нам. І більш нікому.

У сера Мірина на обличчі з’явився впертий вираз.

— Ви нам хочете сказати, щоб ми не корилися королю?

— Королю вісім років. Наш найперший обов’язок — захищати його, а це включає і захист від нього самого. Трохи користуйтеся тим, що ховається у вас під шоломом. Якщо Томен звелить вам осідлати коня, скоріться йому. Якщо він звелить коня вбити, ідіть до мене.

— Так. Як накажете, мілорде.

— Ви вільні,— відпустив його Джеймі й обернувся до сера Балона Свона.— Пане Балоне, я багато разів бачив, як ви б’єтеся на списах, сам бився з вами чи проти вас у рукопашних. Я чув, ви сто разів довели свою відвагу в Битві на Чорноводді. Для королівської варти це честь — мати вас у своїх лавах.

— Це честь для мене, мілорде,— обережно мовив сер Балон.

— Хочу вам поставити лише одне запитання. Ви вірно нам служили, це правда... але Вейрис каже, що ваш брат приєднався до Ренлі, а потім до Станіса, а ваш батько вирішив узагалі не скликати прапорів і всю війну ховався за мурами Скелешолому.

— Батько в мене старенький, мілорде. Йому давно за сорок. Війна для нього в минулому.

— А брат?

— Донел був поранений у бою і здався серу Елвуду Гарту. Згодом його викупили, й він присягнув на вірність королю Джофрі, як і багато інших бранців.

— Так, присягнув,— сказав Джеймі.— І все-таки... Ренлі, Станіс, Джофрі, Томен... Як це він оминув своєю увагою Балона Грейджоя і Роба Старка? Міг би виявитися першим лицарем у королівстві, який присягав усім шістьом королям.

Ясно видно було, як серу Балону ніяково.

— Донел помилявся, та нині він служить Томену. Слово даю.

— Насправді не сер Донал Послідовний мене хвилює. А ви,— Джеймі нахилився вперед.— Що ви робитимете, якщо бравий сер Донел віддасть свого меча черговому узурпатору й одного дня прийде штурмувати тронну залу? А тут ви весь у білому, на роздоріжжі між королем і кровним родичем. Що ви робитимете?

— Я... мілорде, такого ніколи не трапиться.

— От зі мною трапилося,— сказав Джеймі.

Свон витер чоло рукавом білої сорочки.

— Нема у вас відповіді на це запитання?

— Мілорде,— випростався сер Балон.— Клянуся своїм мечем, своєю честю, батьковим іменем, клянуся... що не вчиню так, як вчинили ви.

— Гаразд,— розсміявся Джеймі.— Можете повертатися до своїх обов’язків... і перекажіть серу Донелу, щоб він собі на герб додав флюгер.

Нарешті Джеймі лишився сам-на-сам з лицарем квітів.

Стрункий як меч, гінкий і тренований, сер Лорас Тайрел одягнений був у білосніжну лляну сорочку й білі вовняні бриджі; золотий пояс охоплював його талію, а золота ружа слугувала застібкою на тонкому шовковому плащі. М’яке волосся було каштанове, розкуйовджене; очі — карі, блискучі й зухвалі. «Він гадає, це турнір і його щойно викликали на арену».

— Сімнадцять років — і вже лицар королівської варти,— мовив Джеймі.— Ви маєте пишатися. Королевичу Еймону Лицарю-Дракону було сімнадцять, коли його взяли у королівську варту. Знаєте?

— Так, мілорде.

— А знаєте, що мені було п’ятнадцять?

— Це я теж знаю,— посміхнувся він.

Джеймі не сподобалася ця посмішка.

— Я був кращий за вас, пане Лорасе. Кремезніший, дужчий, спритніший.

— А тепер ви старіший,— сказав хлопчина.— Мілорде.

Джеймі не зміг стримати сміху. «Яке безглуздя! Тиріон безжально поглузував би з мене, якби почув мене зараз: міряюся прутнями з хлопчиськом».

— Старіший і мудріший, сер. Вам варто в мене повчитися.

— Як ви вчилися у сера Бороса й сера Мірина?

Стріла майже влучила в ціль.

— Я вчився у Білого Бика й Баристана Безстрашного,— кинув Джеймі.— Я вчився в сера Артура Дейна Ранкового Меча, який усіх вас п’ятьох міг би покласти однією лівою, правою рукою розшнуровуючи ширінку. Я вчився у княжича Левина Дорнського, й сера Освела Вента, й сера Джонотора Дарі — у цих достойників.

— У цих покійників.

«Він — це я,— зненацька збагнув Джеймі.— Я розмовляю сам з собою — тим собою, яким я був: самовпевнена пиха й порожня відвага. Ось чим воно обертається, коли в такому юному віці сягаєш таких висот».

Як і в бою, іноді найкраще спробувати змінити тактику.

— Кажуть, у бою ви билися чудово... майже так само добре, як привид лорда Ренлі, який бився поруч з вами. Побратим не повинен мати секретів від свого лорда-командувача. Скажіть мені, сер. Хто вбрався в обладунки Ренлі?

На мить здалося, що Лорас Тайрел відмовиться відповідати, та зрештою він пригадав свою обітницю.

— Мій брат,— похмуро сказав він.— Ренлі був вищий за мене й ширший у плечах. На мене його лати виявилися завеликі, а от на Гарлана пасували якраз.

— Маскарад... то була ваша ідея чи його?

— Це запропонував лорд Мізинчик. Сказав, це перелякає Станісових невігласів-солдатів.

— Так і сталося...— («Не тільки солдатів, а й декого з лицарів і лордійчуків»).— Що ж, тепер співцям буде робота, цим не можна нехтувати. А що ви зробили з Ренлі?

— Я поховав його власноруч у тому місці, яке він мені одного разу показав, коли я ще був зброєносцем у Штормокраї. Ніхто його там не знайде й не потривожить його спокою,— він виклично подивився на Джеймі.— Я захищатиму короля Томена всіма силами, присягаюся. Якщо доведеться, то й життя за нього віддам. Але я ніколи не зраджу Ренлі — ні словом, ні ділом. Він був саме таким, яким має бути король. Він був найкращим.

«Найкращим з убрання, це точно»,— подумав Джеймі, але, як виняток, вирішив не казати цього вголос. Пиха злетіла з сера Лораса, щойно він заговорив про Ренлі. Відповідав він щиро. «Він гоноровий, безрозсудний, з шилом у дупі, але він не облудник. Поки що ні».

— Як скажете. Ще останнє, і ви можете повертатися до своїх обов’язків.

— Так, мілорде?

— Брієнна Тартська досі ув’язнена у вежі.

— Ліпше б у чорній камері,— стиснув губи хлопець.

— А ви певні, що вона саме на це заслуговує?

— Вона заслуговує на смерть. Я казав Ренлі, що жінці не місце у веселковій варті. У рукопашній вона перемогла хитрістю.

— Пригадую я іншого лицаря, який теж полюбляв хитрощі. Одного разу виїхав на кобилі, в якої була тічка, проти норовливого жеребця... То яку хитрість використала Брієнна?

— Вона стрибнула...— сер Лорас спалахнув.— Це не має значення. Вона перемогла, я визнаю. Його світлість одягнув їй на плечі веселкового плаща. А вона його вбила... Чи дозволила йому померти.

— А це вже велика різниця.

«Різниця між моїм злочином і ганьбою Бороса Блаунта».

— Вона присягалася боронити його. Сер Емон Кай, сер Робар Ройс, сер Пармен Крейн, вони всі також присягалися. Як міг його хтось ранити, коли в наметі була вона, а вони стояли знадвору? Якщо тільки вони були не в змові.

— Вас було п’ятеро на весільному бенкеті,— зауважив Джеймі.— Як же міг померти Джофрі? Якщо тільки ви були не в змові?

Сер Лорас виструнчився.

— Ми не могли нічого вдіяти.

— І дівчина те саме каже. Горює за Ренлі, точно як ви. А я, запевняю вас, за Ейрисом не горював. Брієнна потворна, гонорова й уперта. Але їй бракує клепки на вправну брехню, а ще вона віддана просто на межі здорового глузду. Вона дала обітницю доправити мене на Королівський Причал — і ось я тут. А руку я втратив... ну, в цьому моєї провини не менше, ніж її. Враховуючи все, на що вона пішла заради мого захисту, я не маю сумнівів, що вона б кинулася обороняти Ренлі, якби було проти кого обороняти. Але битися з тінню? — Джеймі похитав головою.— Витягніть меча, пане Лораса. Покажіть мені, як битися з тінню. Хочу побачити.

Сер Лорас і не ворухнувся.

— Вона втекла,— сказав він.— Разом з Кетлін Старк вони покинули його в калюжі крові й утекли. Чому вони так вчинили, якщо то не їхня була робота? — він втупився в стіл.— Ренлі віддав під моє командування авангард. Якби не це, того дня на нього обладунки вдягав би я. Він часто доручав мені це завдання. Ми... ми з ним молилися разом тої ночі. Я лишив його з нею. Сер Пармен і сер Емон охороняли намет, і сер Робар Ройс теж там був. Сер Емон присягався, що Брієнна... хоча...

— Так? — перепитав Джеймі, відчувши в його голосі сумнів.

— Латний комір був прорізаний. Одним ударом розрізати латний комір? Лати в Ренлі були з найкращої, найякіснішої криці. Як вона могла це зробити? Я сам так спробував — і нічого не вийшло. Вона страшенно дужа як на жінку, але навіть Горі-на-коні для такого знадобився б важкий топір. Та й для чого спершу вдягнути на нього обладунки — і тільки тоді різати йому горлянку? — він кинув на Джеймі збентежений погляд.— Але якщо це не вона... як це могла бути тінь?

— Запитайте Брієнну,— прийняв рішення Джеймі.— Ідіть до неї в камеру. Поставте свої запитання і вислухайте її відповіді. Якщо ви й далі будете переконані, що це вона вбила лорда Ренлі, я подбаю, щоб вона за це відповіла. Вибір за вами. Ви можете її звинуватити чи звільнити. Я тільки прошу судити її справедливо, покляніться своєю лицарською честю.

— Клянуся,— підвівся сер Лорас.— Своєю лицарською честю.

— Тоді ми закінчили.

Юнак рушив до дверей. Аж тут він обернувся.

— Ренлі вважав її кумедною. Жінка, яка вдягається в чоловічу кольчугу, вдаючи лицаря.

— Якби він бодай раз побачив її у рожевій сукні й мирському мереживі, він би так не говорив.

— Я питав його, навіщо він її наблизив до себе, якщо вважав її такою недоладною. А він сказав, що решта лицарів чогось хочуть від нього — замків, почестей, багатства, а Брієнна хотіла одного — померти за нього. А коли я побачив його у крові, а вона втекла, і ті троє взагалі не ушкоджені... якщо вона не винна, то Робар і Емон...— він, схоже, не міг продовжувати.

Джеймі про це навіть не подумав.

— Я б учинив так само, сер,— сказав він. Брехня далася йому легко, і сер Лорас, здавалося, був вдячний за неї.

Коли він пішов, лорд-командувач довго сидів самотою у білій кімнаті, міркуючи. Лицар квітів збожеволів од горя й зарубав двох своїх побратимів, а от Джеймі навіть не спало на думку вчинити так само з п’ятьма, які не захистили Джофрі. «Він був моїм сином, моїм таємним сином... Хто ж я такий, якщо й не ворухнув рукою, яка мені лишилася, щоб помстити свою рідну кров і своє сім’я?» Йому слід було вбити бодай сера Бороса, щоб позбутися його.

Джеймі глянув на свій обрубок і скривився. «З цим щось треба робити». Якщо покійний сер Джейслін Байвотер міг ходити з залізною рукою, то Джеймі повинен зробити собі золоту. «Серсі це сподобається. Золота рука, щоб гладити її золоті коси й міцно притискати її до себе».

Але рука почекає. Спершу слід вирішити інші справи. Сплатити інші борги.