Буря Мечів

Давос

У камері було тепло — навіть на таке він не заслуговував.

Темно, так. Крізь старовинні залізні ґрати падало мерехтливе жовтогаряче світло від смолоскипа в держаку на стіні, але дальній кінець камери тонув у сутінках. Тут було вогко — а чого ще чекати від такого острова, як Драконстон, де всюди море? А ще тут водилися щурі — стільки, як в усіх підземеллях, і ще трошки.

Але на холод Давос нарікати не міг. У гладеньких кам’яних переходах попід масивною брилою Драконстону завжди було тепло, й Давос неодноразово чув: що глибше спускаєшся, то тепліше стає. Наскільки він міг судити, зараз він глибоко під замком, тож коли він притуляв долоню до стіни, та частенько виявлялася теплою. Може, старі легенди не брешуть і Драконстон і справді збудований з пекельного каміння.

Коли Давоса тільки привели сюди, він був зовсім хворий. Кашель, який допався його з самого дня битви, тільки погіршувався, а ще його накрила гарячка. На вустах тріскалися криваві болячки, і навіть у теплій камері били дрижаки. «Довго я не протримаюся,— думав Давос.— Скоро я помру тут, у темряві».

Але дуже швидко він зрозумів, що помилявся — як і багато в чому іншому. Він смутно пригадував лагідні руки, твердий голос і погляд, з яким мейстер Пілос дивився на нього. Давоса поїли гарячою часниковою юшкою і маковим молочком, щоб угамувати біль і дрижаки. Від молочка він весь час спав, і вві сні його обкладали п’явками, щоб відсмоктати дурну кров. Принаймні так він вирішив, побачивши сліди від п’явок на руках, коли прокинувся. Небавом і кашель припинився, і болячки загоїлися, а в юшці почали траплятися шматочки білої риби, а ще морква й цибуля. А одного дня він відчув, що так добре він не почувався з того самого дня, коли «Чорна чайка» тріснула під ним і викинула його в ріку.

Про нього дбали два тюремники. Один — дебелий і приземкуватий, з широкими плечима й величезними дужими руками. Він носив шкіряний панцир з залізними заклепками й раз на день приносив Давосу миску кулешу. Іноді він підсолоджував його медом і підливав трохи молока. Другий тюремник був старший, згорблений і хворобливий на вигляд, з масною немитою чуприною і рябою шкірою. Він носив білий оксамитовий камзол, на грудях якого золотою ниткою було вигаптуване коло зірок. Пасував йому цей камзол, закороткий і заширокий, погано, до того ж він був брудний і подертий. Цей тюремник приносив Давосу тарілку м’яса з пюре, або риб’яче рагу, а одного разу навіть пиріг з вугром. Вугор був такий масний, що Давоса аж знудило, та все одно це був просто бенкет для в’язня в підземеллі.

В темницю не проникало ні сонячне світло, ні місячне: у товстих мурах не було пробито вікон. Відрізнити день від ночі можна було хіба що завдяки тюремникам. Жоден з них з Давосом не розмовляв, хоча, він точно знав, вони не німі: іноді він чув, як вони при зміні варти обмінюються кількома грубими словами. Навіть своїх імен вони не сказали, тож він їх сам поназивав. Міцного коротуна — Кулішем, а хворобливого горбаня — Вугром (за пиріг). Дні Давос рахував відповідно до обідів, які ці двоє приносили, а ще по зміні смолоскипів у держаках за гратами його камери.

В темряві людині стає самотньо, вона виголоджується за людським голосом. Давос заговорював до своїх тюремників, щойно вони з’являлися в камері — чи то їсти йому принести, чи то викинути цебро з нечистотами. Він усвідомлював, що вони залишаться глухі до його благань звільнити його чи змилуватися, тож просто ставив їм запитання, щоразу сподіваючись, що одного дня вони таки дадуть відповідь. «Які новини з війни?» — питав він, або: «З королем усе добре?» Він питав про свого сина Девана, і про королівну Ширін, і про Саладора Саана. «А як там погода?» — питав він, або: «Осінні шторми ще не почалися? З вузького моря ще припливають кораблі?»

Але байдуже, про що він запитував,— йому ніколи не відповідали, хоча іноді Куліш кидав на нього погляд — і на якусь мить Давосу здавалося, що він от-от заговорить. З Вугром навіть на таке не варто було сподіватися. «Для нього я взагалі не людина,— думав Давос,— а камінь, який їсть, сере й розмовляє». Тож за деякий час він вирішив, що Куліш йому подобається більше. Той бодай усвідомлює, що Давос — жива істота, а ще в цій людині була якась дивна доброта. Давос підозрював, що він підгодовує щурів,— саме тому їх розплодилося так багато. Одного разу йому привиділося, що тюремник з ними розмовляє, як з дітьми,— а може, це йому просто наснилося.

«Заморити вони мене не збираються,— збагнув Давос.— Тримають живим для якихось своїх цілей». Лорда Сангласа теж утримували деякий час у камері під Драконстоном, так само як і синів сера Габарда Рембтона, і всі вони закінчили на вогнищі. «Краще б я в морі втопився,— думав Давос, сидячи й витріщаючись на смолоскип за ґратами.— Або дозволив вітрилу проплисти повз, а сам загинув на тій скелі. Ліпше вже крабів годувати, ніж полум’я».

Аж одного вечора, коли він саме доїдав вечерю, він відчув, як його наче накрило якимось дивним сяйвом. Звівши очі, він глянув крізь ґрати — й побачив її: вона стояла у мерехтливих шарлатах, з великим рубіном на шиї, а червоні очі сяяли ясно, як смолоскип, чиє світло омивало її.

— Мелісандро,— поздоровкався Давос зі спокоєм, якого насправді не відчував.

— Цибулевий лицарю,— озвалася вона так само спокійно, так наче вони двоє зустрілися на сходах у дворі й обмінялися ввічливими вітаннями.— Як ви?

— Вже краще.

— Щось потрібно?

— Король. Син. Вони мені потрібні,— відсунувши миску, він підвівся.— Ви прийшли мене спалити?

Ті дивні червоні очі пильно вивчали його крізь ґрати.

— Кепське місце, правда? Темне й лихе. Ні добре сонце тут не світить, ні ясний місяць,— мовила вона й піднесла руку, показуючи на смолоскип у держаку на стіні.— Ось і все, що стоїть між вами й темрявою, цибулевий лицарю. Оце маленьке полум’я, цей дар Р’глора. Може, загасити?

— Ні,— він зробив крок до ґрат.— Будь ласка.

Він цього не витримає — лишитися в цілковитій темряві в товаристві самих тільки щурів!

Червона жінка вигнула в посмішці кутики вуст.

— То ви, схоже, полюбили вогонь.

— Цей смолоскип мені потрібен,— він розтиснув і стиснув кулаки. «Я її не благатиму. Ні».

— Я — як той смолоскип, пане Давосе. Обоє ми — знаряддя в руках Р’глора. І створені були з єдиною метою — стримувати темряву. Вірите мені?

— Ні,— сказав Давос. Мабуть, слід було збрехати, сказати їй те, що вона хоче почути, але Давос занадто звик говорити правду.— Ви — мати темряви. Бачив я вас під Штормокраєм — ви там родили просто в мене на очах.

— А хоробрий сер Цибуля так налякався зникомої тіні? То піднесіться духом. Тіні живуть, тільки народжені світлом, а вогонь у королі горить так слабенько, що я не наважуся забрати в нього бодай трішки, щоб народити ще одного сина. Це його може просто вбити,— Мелісандра підійшла ближче.— А от від іншого чоловіка... чоловіка, в кому вогонь горить палко й потужно... якщо ви і справді хочете прислужитися королівській справі, приходьте якось поночі до мене в покої. Отримаєте задоволення, якого в житті не знали, а від вашого життєвого вогню я зможу народити...

— ...жах,— Давос позадкував від неї.— Не хочу мати з вами нічого спільного, міледі. Ні з вами, ні з вашим богом. Хай боронять мене Семеро!

— Гансера Сангласа вони не вборонили,— зітхнула Мелісандра.— Він молився тричі на день, носив на щиті семикутну зірку, та коли Р’глор простягнув до нього руку, молитви його зірвалися на крик, а сам він згорів. Навіщо чіплятися за цих олживих богів?

— Я поклонявся їм усе своє життя.

— Усе своє життя, Давосе Сіворт? Може, ще вчора так і було,— вона сумно похитала головою.— Ви ніколи не боялися казати правду королям, навіщо ви брешете собі? Розплющте очі, пане лицарю!

— І що ж ви хочете, щоб я побачив?

— Як створений світ. Правда кругом, вона на видноті. Ніч темна і повна жахіть, а день ясний, чарівний і повний надії. Вона чорна, а він білий. Є лід і полум’я. Ненависть і любов. Гірке й солодке. Чоловік і жінка. Біль і задоволення. Зима й літо. Зло й добро,— вона ступила крок до нього.— Смерть і життя. Всюди протилежності. Всюди війна.

— Війна? — перепитав Давос.

— Війна,— потвердила вона.— Є два боки, цибулевий лицарю. Не сім, не один, не сто і не тисяча. Два! Чи ви гадаєте, я перетнула півсвіту, щоб піднести чергового марнославного короля на черговий порожній трон? Війна заповідалася з початку часів, і поки вона не закінчиться, всі люди мають для себе вирішити, на чиєму вони боці. З одного боку — Р’глор, Цар світла, Серце вогню, Бог полум’я й тіні. Проти нього виступає Великий чужий, чиє ім’я не можна називати, Цар темряви, Дух льоду, Бог ночі й жахіть. І наш вибір — не між Баратеоном і Ланістером, Грейджоєм і Старком. Ми обираємо смерть — або життя. Темряву — або світло,— вона стиснула штаби ґрат своїми тонкими білими руками. Великий рубін у неї на шиї, здавалося, пульсує власним сяйвом.— То скажіть мені, пане Давосе Сіворт, скажіть по правді, ваше серце палає ясним вогнем Р’глора? Чи воно чорне, холодне й переповнене червами? — вона, потягнувшись крізь ґрати, поклала три пальці йому на груди, так наче хотіла відчути правду крізь тіло, вовну й шкіру.

— Моє серце,— відгукнувся Давос,— переповнене сумнівами.

— Ах, Давосе,— зітхнула Мелісандра.— Добрий лицар чесний до останнього, навіть у свій чорний день. Добре, що ви мені не збрехали. Я б усе одно дізналася. Слуги Чужого часто ховають чорні серця за яскравим світлом, тому Р’глор дає своїм жерцям силу бачити олжу наскрізь,— вона легко відійшла від камери.— Чому ви хотіли мене вбити?

— Я скажу,— сказав Давос,— якщо ви скажете, хто мене зрадив.

Зробити це міг тільки Саладор Саан, але Давос і досі молився, щоб це виявився не він.

— Ніхто вас не зраджував, цибулевий лицарю,— розсміялася червона жінка.— Ваші наміри я побачила в полум’ї.

В полум’ї!

— Якщо ви бачите в цьому полум’ї майбутнє, як могло статися, що ми згоріли на Чорноводді? Це ви віддали моїх синів вогню... моїх синів, мій корабель, моїх солдатів — усі вони згоріли...

— Ви мене ображаєте, цибулевий лицарю,— похитала головою Мелісандра.— То був не мій вогонь. Якби я була з вами, битва закінчилася б зовсім інакше. Але його світлість оточив себе невіруючими, а його власна віра програла його гордості. Кара була жахлива, але він дечого навчився на власних помилках.

«То мої сини — всього-на-всього урок для короля?» Давос відчув, як у нього стиснулися губи.

— У Сімох Королівствах запала ніч,— провадила червона жінка,— але скоро знову зійде сонце. Війна триває, Давосе Сіворт, і скоро дехто пересвідчиться, що навіть одна жарина в попелі здатна розпалити велике полум’я. Старий мейстер, дивлячись на Станіса, бачив у ньому просту людину. Ви бачите короля. Але ви обидва помиляєтеся. Він — воїн вогню, обраний Царем. Я бачила, як він веде боротьбу проти темряви, бачила це в полум’ї. А полум’я не бреше, бо вас би тут не було. І в пророцтві так сказано. Коли закривавиться зоря і збереться темрява, знову народиться з диму й солі Азор Агай, щоб збудити з каміння драконів. Закривавлена Зірка прийшла й пішла, а Драконстон — це дім диму й солі. Станіс Баратеон — це друге пришестя Азора Агая! — Її червоні очі засяяли, як два багаття, та, здавалося, зазирнули просто в душу.— Ви мені не вірите. Навіть зараз ви сумніваєтеся в тій правді, яку несе Р’глор... та все одно ви йому вже прислужилися і прислужитеся ще. Залишаю вас тут — поміркуйте про все, що я вам сказала. А оскільки Р’глор — джерело добра, то і смолоскип я теж залишаю.

Усміхнувшись і змахнувши шарлатними спідницями, вона пішла. Затримався тільки її аромат. І ще зостався смолоскип. Давос опустився на підлогу камери та сплів руки на колінах. Його омивало мінливе світло смолоскипа. Вдалині затихли Мелісандрині кроки, і тепер чулося тільки шкрябання щурів. «Лід і полум’я,— думав він.— Чорне й біле. Темрява і світло». Давос не заперечував божої могутності. Він-бо бачив, як з Мелісандриного лона випірнула тінь, та й жриця знала такі речі, про які знати просто не могла. «Мої наміри вона побачила в полум’ї». Приємно було дізнатися, що Саладор його не продавав, але думка про те, що червона жінка зі своїм вогнем здатна вивідати всі його секрети, розхвилювала його більше, ніж він міг подумати. «І що вона мала на увазі, кажучи, що я вже прислужився її богу і прислужуся ще?» Це йому теж не подобалося.

Він звів очі на смолоскип. Довший час дивився незмигно, спостерігаючи, як миготить і міниться полум’я. Хотів побачити крізь його язики — зазирнути за вогняну завісу й розгледіти те, що там живе... але там нічого не було, тільки вогонь, і за деякий час очі Давосу засльозилися.

Засліплений і втомлений, Давос скрутився на соломі й віддався сну.

А за три дні (ну, Куліш приходив тричі, а Вугор — двічі), Давос почув з того боку камери голоси. Він миттю сів, притулившися спиною до кам’яної стіни, дослухаючись до звуків боротьби. Це було щось новеньке — переміна в його незмінному світі. Шум долинав зліва, де сходи вели на денне світло. Чувся чоловічий голос — він благав і кричав.

— ...божевілля! — долетіло до Давоса, і тут у полі зору з’явився чоловік, якого тягнули двоє гвардійців з вогненними серцями на грудях. Перед ними сунув Куліш, брякаючи кільцем з ключами, а позаду йшов сер Аксель Флорент.

— Акселю,— відчайдушно заблагав в’язень,— в ім’я твоєї любові до мене, відпусти мене! Я не можу, я не зрадник.

Був це старший чоловік, високий і стрункий, зі сріблясто-сивою чуприною, гострою борідкою і довгим витонченим обличчям, яке кривилося від переляку.

— Де Селіза, де королева? Вимагаю зустрічі з нею! Чужі б вас усіх взяли! Пустіть мене!

Гвардійці не звертали уваги на його гнівні протести.

— Сюди? — запитав Куліш, зупиняючись перед Давосовою камерою. Давос звівся на ноги. У нього навіть майнула думка, чи не кинутися бігти, коли відчиняться двері, але ж це божевілля! Їх там забагато, у гвардійців — мечі, а Куліш дужий як бугай.

Сер Аксель коротко кивнув до тюремника.

— Нехай зрадники потішаться товариству один одного.

— Я не зрадник! — вереснув в’язень, поки Куліш відмикав двері. Хоча вдягнений він був просто — у сірий вовняний камзол і чорні бриджі, з мови можна було зробити висновок, що він високого роду. «Але тут йому походження не допоможе»,— подумав Давос.

Куліш відкинув засув, сер Аксель кивнув, і гвардійці сторчголов штурхонули свого підопічного в камеру. Чоловік спіткнувся і був би впав, якби Давос його не підхопив. Той одразу ж виборсався й покульгав до дверей, та вони захряснулися просто перед його блідим зніженим обличчям.

— Ні,— закричав він,— Ні!!!

Ноги в нього враз підкосилися, і він повільно з’їхав на підлогу, вчепившись у залізні штаби. Сер Аксель, Куліш і гвардійці вже повернулися йти.

— Ви не можете! — крикнув бранець їм у спину.— Я — королівський правиця!

Тільки тоді Давос його упізнав.

— Ви — Алестер Флорент.

Чоловік обернув голову.

— Хто ви та...

— Сер Давос Сіворт.

— Сіворт... цибулевий лицар,— кліпнув лорд Алестер.— Ви хотіли вбити Мелісандру.

Давос цього не заперечував.

— У Штормокраї ви були в червоно-золотих обладунках, з інкрустованими лазуритом квіточками на нагруднику.

Він простягнув руку, щоб допомогти чоловікові підвестися.

Лорд Алестер обтрусив брудну солому з одягу.

— Я... маю вибачитися за свій вигляд, сер. Втратив усі скрині, коли Ланістери спустошили наш табір. Я вирвався в самій кольчузі та з перснями на пальцях.

«Він і зараз у цих перснях»,— зауважив Давос, у якого навіть не всі пальці були цілі.

— І зараз, без сумніву, який-небудь кухарчук чи грум походжає Королівським Причалом у моєму оксамитовому камзолі з прорізами й у розшитому самоцвітами плащі,— провадив лорд Алестер, нічого не помічаючи.— Але ж усі знають, на війні без жахіть не буває. Ви теж, без сумніву, зазнали втрат.

— Я втратив корабель,— сказав Давос.— Усіх своїх моряків. І чотирьох синів.

— Най бо... най Цар світла проведе їх з темряви у кращий світ,— мовив чоловік.

«Най Отець судить їх по справедливості, а Мати змилостивиться над ними»,— подумав Давос, але не вимовив слів молитви вголос. У Драконстоні тепер немає місця Сімом.

— Мій власний син у безпеці, у Ясноводді,— вів далі лорд,— але на «Фурії» я втратив племінника. Сера Імрі, сина мого брата Ріяма.

Саме сер Імрі сліпо, на всіх веслах повів флот угору Чорноводим Бурчаком, не звернувши уваги на невеличкі муровані башточки, які виросли в гирлі річки. Його Давос точно не забуде.

— Мій син Марик був веслярським зверхником у вашого небожа,— сказав він, пригадуючи, як востаннє бачив «Фурію», охоплену дикополум’ям.— Там ніхто не врятувався?

— «Фурія» згоріла й потонула з усіма матросами,— сказав його милість.— Згинули і ваш син, і мій племінник, а з ними ще стільки добрих людей, що й не порахувати. Того дня ми програли війну, сер.

«Він прийняв поразку». Давос пригадав слова Мелісандри про жарину в попелі, здатну розпалити велике огнище. Не дивно, що цей чоловік закінчив тут.

— Його світлість ніколи не здасться, мілорде.

— Дурість, чиста дурість,— лорд Алестср знову всівся на підлогу, так наче йому важко було стояти.— Станісу Баратеону ніколи не сидіти на Залізному троні. Невже казати правду — зрада? Так, це гірка правда, але від цього вона менш правдивою не стає. Флот його розбитий, якщо не рахувати лісянців, а Саладор Саан втече, щойно забачивши ланістерівське вітрило. Більшість лордів, які Станіса підтримували, переметнулися на бік Джофрі або загинули...

— Навіть лорди вузького моря? Лорди, які присягали Драконстону?

Лорд Алестер мляво помахав рукою.

— Лорд Сельтигар потрапив у полон і прихилив коліно. Монфорд Веларіон загинув зі своїм кораблем, Сангласа спалила червона жінка. А лорду Бар-Емону всього п’ятнадцять, він кабанкуватий і кволий. Ось вам і всі лорди вузького моря. Станісу лишилася тільки міць дому Флорентів проти сили Небосаду, Сонцеспису й Кичери Кастерлі, а тепер ще й більшості лордів штормових земель. Єдина надія — спробувати бодай щось урятувати, уклавши мир. Тільки цього я і хотів. Боги праведні, як це можна було назвати зрадою?

Давос стояв, нахмурившись.

— Мілорде, а що ви зробили?

— Я не зраджував! Ніколи! Я люблю його світлість не менше, ніж інші. Та моя небога — королева, я лишався відданим йому, коли люди мудріші всі повтікали. Я — правиця, королівський правиця, як я можу бути зрадником? Я просто хотів нам життя врятувати і... честь... так,— він облизав вуста.— Я склав листа. Саладор Саан запевняв, що в нього є людина, яка може доправити його на Королівський Причал, лорду Тайвіну. Його милість... людина поміркована, а мої умови... умови справедливі... більш ніж справедливі.

— І які ж це умови, мілорде?

— Тут так брудно,— зненацька мовив лорд Алестер.— І запах... що це за запах?

— Гноївка,— сказав Давос.— Виходку тут немає. То які умови?

Його милість нажахано витріщився на цебро.

— Лорд Станіс відмовляється від претензій на Залізний трон і забирає назад усі звинувачення, нібито Джофрі — байстрюк, за умови, що йому повертається королівський мир і що підтверджуються його права на Драконстон і Штормокрай. Я присягнувся зробити те саме в обмін на повернення Ясноводої фортеці та всіх моїх земель. Я думав... лорду Тайвіну моя пропозиція видасться цілком резонною. Йому ще зі Старками питання вирішувати, і з залізними. Я пропонував закріпити угоду, одруживши Ширін з братом Джофрі — Томеном,— він похитав головою.— Умови... кращих нам усе одно не запропонують. Навіть ви це розумієте, правда ж?

— Так,— сказав Давос,— навіть я.

Якщо в Станіса не народиться син, такий шлюб означатиме, що одного дня Драконстон і Штормокрай перейдуть Томену, а це, звісно, має порадувати лорда Тайвіна. А Ширін тим часом стане для Ланістерів заручницею, щоб Станіс не зміг підняти повстання.

— І що сказав його світлість, коли ви запропонували ці умови йому?

— Він всякчас з червоною жінкою, і він... боюся, він не при собі. Ці розмови про кам’яного дракона... це божевілля, кажу вам, чисте божевілля. Невже ми нічого не навчилися на прикладі Ейріона Полум’яного, дев’ятьох чаклунів, алхіміків? Невже ми нічого не навчилися на прикладі Літнього Палацу? З тих мрій про драконів ніколи нічого доброго не виходило, я так Акселю і сказав. Моя пропозиція краща. Надійніша. Та й Станіс дав мені свою печатку, дав мені дозвіл правити. Правиця говорить від імені короля.

— Тільки не в цьому питанні,— мовив Давос. Він ніколи не відзначався коректністю, а тут навіть не намагався згладити свої слова.— Станіс не здасться, поки знає, що його претензії справедливі. Так само не зможе він і забрати назад свої слова про Джофрі, якщо вірить, що це правда. Що ж до шлюбу, Томен — таке саме дитя інцесту, як і Джофрі, і його світлість радше покладе Ширін у могилу, ніж у ліжко до такого.

У Флорента на чолі запульсувала жилка.

— У нього немає вибору.

— Ви помиляєтеся, мілорде. Є вибір: померти королем.

— І щоб ми померли разом з ним? Ви цього хочете, цибулевий лицарю?

— Ні. Але я служу королю, і на замирення без його згоди я не піду.

Довгу мить лорд Флорент безпомічно витріщався на нього, а тоді розплакався.