Буря Мечів

Санса

Того ранку, коли мала бути готова сукня, служниці наповнили Сансі купіль гарячою, аж паруючою водою і терли її з голови до ніг, поки вона, рожева, не заблищала. Особиста покоївка Серсі підстригла їй нігті та звила золотисто-каштанові коси, щоб вони спадали на спину м’якими кучерями. Ще вона принесла з собою дюжину улюблених парфумів королеви. Санса обрала різкий солодкий аромат, квітковий, з домішкою лимону. Намочивши пальця, покоївка провела ним Сансі за вухами, під підборіддям, а потім легенько по пипках.

З кравчинею прийшла сама Серсі — спостерігала, як Сансу вдягають у нове вбрання. Білизна вся була шовкова, а от сукня — парчева, кольору слонової кості, зі сріблотканими вставками, облямована сріблястим атласом. Довгі манжети прорізних рукавів мало не торкалися землі, коли Санса опускала руки. Понад усякий сумнів, це була жіноча сукня, а не дівчача. Викот на грудях — глибокий, майже до пояса — затулявся вставкою з пишного мирського мережива димчастої барви. Спідниця — довга й пишна, а талія така вузенька, що Санса, коли її зашнуровували, заледве дихати могла. Ще їй принесли нові черевички — капці з м’якої сірої замші, що обіймали ніжки, як два коханці.

— Ви прегарна, міледі,— мовила кравчиня, цілком одягнувши Сансу.

— Справді? — хихикнула Санса й покрутилася, розмаявши спідниці.— Ох, і справді.

Вона дочекатися не могла, коли її побачить Віллас. «Він мене покохає, обов’язково... забуде про Вічнозим, побачивши мене, я про це потурбуюся».

Королева Серсі окинула її критичним поглядом.

— Трохи прикрас, гадаю. Місячне каміння, подароване Джофрі.

— Я миттю, ваша світлосте,— озвалася покоївка.

Коли місячні камінці вже звисали з Сансиних вушок і з шиї, королева кивнула.

— Так. Боги тебе обдарували, Сансо. Ти гарненька. Просто непристойно марнувати таку милу невинність на цю химеру.

— Яку химеру? — не зрозуміла Санса. Це королева про Вілласа? «Звідки вона знає?» Не знав-бо ніхто, крім неї самої, Марджері й королеви колючок... а, і Донтоса, але він не рахується.

Серсі Ланістер проігнорувала запитання.

— Плащ,— звеліла вона, і жінки винесли плащ: довгий, з білого оксамиту, важкий від перлів. На ньому срібною ниткою був вигаптуваний лютий деривовк. Санса глянула на нього з наглим острахом.— Кольори твого батька,— сказала Серсі, поки плащ застібали на шиї витонченим срібним ланцюжком.

«Плащ нареченої». Санса вхопилася рукою за шию. Якби наважилася, зірвала б той плащ із плечей.

— Зі стуленим ротом тобі краще, Сансо,— мовила Серсі.— Ходімо, септон чекає. І весільні гості також.

— Ні,— випалила Санса.— Ні!

— Так. Ти — годованка корони. Брат твій — позбавлений усіх прав зрадник, тож за батька тобі тепер король. А це значить, що він має право пропонувати твою руку. Ти виходиш за мого брата Тиріона.

«Моє спадкоємство»,— аж зле стало Сансі. Зрештою, блазень Донтос виявився не таким уже й блазнем: усе він правильно здогадався. Санса позадкувала від королеви.

— Не піду.

«Я вийду за Вілласа, стану леді Небосаду, будь ласка...»

— Розумію твою нехіть. Поплач, якщо хочеш. Я б на твоєму місці собі все волосся повисмикувала. Він, без сумніву, бридкий куць, але ти все одно за нього вийдеш.

— Ви не змусите мене.

— Змусимо. Вибирай: або йдеш тихо й промовляєш обітницю, як і належиться леді, або ж можеш борсатися, верещати й улаштувати виставу, щоб повеселити конюших, але все одно закінчиться це шлюбом і ліжком,— королева відчинила двері. За ними чекали сер Мірин Трант і сер Озмунд Кетлблек у білих лускатих обладунках королівської варти.— Проведіть леді Сансу в септ,— сказала до них королева.— Якщо доведеться, можете віднести, тільки постарайтеся сукню не подерти — вона дорожезна.

Санса спробувала втекти, але ще й кроку не встигла ступити, як її піймала покоївка Серсі. Сер Мірин Трант кинув на неї погляд, від якого вона скулилася, а от Кетлблек, торкнувшись її майже лагідно, мовив:

— Робіть, як сказано, люба, все не так погано. Вовки ж хоробрі, правда?

«Хоробрі». Санса глибоко зітхнула. «Я зі Старків, я хоробра». Всі дивилися на неї, як дивилися тоді у дворі, коли сер Борос Блаунт роздер на ній сукню. Саме Куць урятував її від побиття того дня — той самий чоловік, який зараз чекає на неї. «Він не такий поганий, як решта»,— сказала вона собі.

— Я піду.

— Я так і знала,— посміхнулася Серсі.

Згодом Санса не могла пригадати, як виходила з кімнати, як спускалася сходами й перетинала двір. Здавалося, завдання просто переставляти ноги забирало всю її увагу. Поряд з нею йшли сер Мірин і сер Озмунд у плащах білих, як її власний,— їм бракувало тільки перлів і батькового деривовка. На сходах у замковий септ на неї чекав сам Джофрі. Король просто сяяв у золоті й кармазині, з короною на голові.

— Сьогодні я твій батько,— оголосив він.

— Ні,— спалахнула Санса.— І ніколи не будете.

Його обличчя спохмурніло.

— Ні, я твій батько, і я можу віддати тебе, за кого схочу. За кого завгодно. Якщо скажу, вийдеш за свинаря і спатимеш з ним у свинарнику,— його зелені очі зблиснули.— А може, віддати тебе за Іліна Пейна — тобі він більше сподобається?

У неї впало серце.

— Будь ласка, ваша світлосте,— заблагала вона,— якщо ви колись бодай трішки мене любили, не змушуйте мене виходити за вашого...

— ...дядька? — у двері септу ступив Тиріон Ланістер.— Ваша світлосте,— звернувся він до Джофрі.— Дайте мені хвилинку наодинці з леді Сансою, якщо ваша ласка.

Король уже збирався відмовити, але мати кинула на нього гострий погляд. Вони відійшли на кілька футів.

Тиріон був одягнений у чорний оксамитовий камзол, гаптований золотими завитками, високі — до стегон — чоботи, які додавали йому три дюйми, а на грудях мав оздоблений рубінами ланцюг з лев’ячих голів. Але шрам через усе обличчя був ще свіжий і червоний, а від носа лишився жахливий обрубок.

— Ви прегарна, Сансо,— сказав Тиріон до дівчини.

— Ви дуже добрі, мілорде,— мовила вона, бо нічого іншого не спадало на думку. «Сказати і йому, що він гарний? Подумає, що я дурепа чи брехуха». Опустивши очі, вона притримала язика.

— Міледі, зле отак тягнути вас під вінець. Мені страшенно прикро. Тим більше за те, що це робиться так несподівано і так таємно. Та лорд-батько вважав це за необхідне з державних міркувань. В іншому разі я б вас повідомив раніше,— він покульгав ближче до неї.— Знаю, ви не хотіли цього шлюбу. Я теж. Однак, якби я від вас відмовився, вас би видали за мого кузена Ланселя. Мабуть, це б вам сподобалося більше. Він вам ближчий за віком, та й зовні привабливіший. Якщо вам так краще, тільки скажіть, і ми цьому фарсу покладемо край.

«Не хочу я нікого з Ланістерів,— хотілося сказати їй.— Хочу Вілласа, цуценят і барку, хочу синів, яких я назву Едардом, Браном і Риконом». А тоді вона пригадала те, що їй сказав у богопралісі Донтос. «Тайрел чи Ланістер — байдуже, їм потрібна не я, а моє спадкоємство».

— Ви дуже добрі, мілорде,— мовила переможена Санса.— Я — годованка трону, мій обов’язок — вийти за того, за кого звелить король.

Він роздивлявся її своїми різнобарвними очима.

— Я знаю, Сансо, що про такого чоловіка, як я, дівчата не мріють,— сказав він тихо,— але я й не Джофрі.

— Ні,— озвалася вона.— Ви були добрі до мене, я пам’ятаю.

Тиріон простягнув їй дебелу короткопалу руку.

— Тоді ходімо. Виконаємо свій обов’язок.

І вона вклала свою долоню в його, і він повів її до олтаря, де між Матір’ю і Отцем уже чекав септон, щоб поєднати їхні життя. Санса побачила Донтоса у блазенському костюмі — він дивився на неї великими круглими очима. Були тут сер Балон Свон і сер Борос Блаунт у білому вбранні королівської варти, а от сер Лорас — ні. «Нема нікого з Тайрелів»,— зненацька збагнула Санса. Але інших свідків не бракувало: євнух Вейрис, сер Адам Марбранд, лорд Філіп Фут, сер Брон, Джалабар Ксо і ще дюжина інших. Лорд Гайлз покашлював, леді Ермісанда лежала на руках, вагітна дочка леді Танди без причини схлипувала. «Нехай плаче,— подумала Санса.— Може, я ще теж поплачу, ще не вечір».

Церемонія минула, мов уві сні. Санса виконала все, що від неї вимагалося. Звучали молитви, обітниці та співи, і горіли високі свічки, і танцювали сотні вогнів, а через сльози в очах здавалося, що їх тисячі. На щастя, ніхто, схоже, не помічав, що Санса плаче, горнучись у батькові кольори, а якщо люди й помічали, вдавали, що ні. Час пролетів, і от уже треба й плащі міняти.

Як батько королівства, Джофрі зайняв місце лорда Едарда Старка. Санса наструнчилася як спис, коли його руки торкнулися її плечей, вовтузячись із застібкою плаща. Одна з них провела по грудях і навіть затрималася, легенько стиснувши. А тоді застібка нарешті розстебнулася, і Джофрі з королівським розмахом і з посмішкою кинув плащ нареченої геть.

З дядьком вийшло не так добре. Плащ нареченого, що на нього вдягнули, був величезний і важкий — малиновий оксамит, пишно розшитий левами й облямований атласом і рубінами. Ніхто не здогадався принести стільчик, а Тиріон був на фут з половиною нижчий за свою наречену. Він підійшов ззаду, і Санса відчула, як її посмикали за спідницю. «Він хоче, щоб я стала навколішки»,— збагнула вона, спалахнувши. Вона помертвіла. Ні, не так це мало відбуватися! Вона тисячі разів мріяла про своє весілля, і завжди їй уявлялося, як суджений стане позаду неї, високий і дужий, і накине на неї свій плащ їй на захист, і, нахилившись уперед, щоб застебнути його, ніжно поцілує її в щоку.

Санса відчула, що її ще раз посмикали — наполегливіше. «Ні. Чого я маю берегти його почуття, якщо усім байдуже до моїх?»

Карлик посмикав її втретє. Але вона уперто стиснула вуста, вдаючи, що не помітила. Хтось позаду них захихотів. «Королева»,— подумала вона, але це не мало значення. На той час реготали вже всі, і Джофрі найгучніше.

— Донтосе, ставай рачки,— звелів король.— Дядькові, щоб на свою молоду вилізти, допомога потрібна.

І так лорд-чоловік одягнув на неї плащ у кольорах дому Ланістерів, стоячи на спині блазня.

Коли Санса розвернулася, маленький чоловік дивився на неї знизу вгору, стиснувши вуста, червоний, як її плащ. Зненацька їй стало соромно за свою впертість. Вона розправила спідниці й опустилася перед ним навколішки, і їхні голови опинилися на одному рівні.

— Цим поцілунком я засвідчую свою любов і беру вас за свого лорда і чоловіка.

— Цим поцілунком я засвідчую свою любов,— хрипко мовив карлик,— і беру вас за свою леді та дружину.

Він гойднувся вперед, і їхні губи на коротку мить торкнулися.

«Який він потворний,— подумала Санса, коли його обличчя опинилося поряд з її.— Потворніший навіть за Гончака».

Септон високо підніс свій кристал — і на них розсипалося веселкове сяйво.

— Тут, перед очима богів і людей,— мовив він,— урочисто оголошую Тиріона з дому Ланістерів і Сансу з дому Старків чоловіком і дружиною — одним тілом, одним серцем, однією душею віднині й довіку, і хай упаде прокляття на того, хто стане поміж ними.

Сансі довелося закусити губу, щоб не схлипувати.

Весільну учту влаштували в малій залі. Гостей було з півсотні: до присутніх на самому обряді приєдналися здебільшого піддані й союзники Ланістерів. Тут Санса й побачила Тайрелів. Марджері послала їй страшенно сумний погляд, а королева колючок, яка шкандибала між Лівим і Правим, узагалі на неї не подивилася. Елінор, Алла й Меґа наполегливо вдавали, що взагалі з нею не знайомі. «Отакі подруги»,— гірко подумала Санса.

Чоловік її багато пив, а от їв зовсім мало. Слухав, коли хтось підводився сказати тост, іноді коротко кивав на схвалення, та в іншому його обличчя було мов з каменя вирізьблене. Бенкет, здавалося, тривав вічно, але їжі Санса так і не торкнулася. Хотіла, щоб усе чимшвидше закінчилося, і водночас цього жахалася. Адже після бенкету прийде час постелі. Чоловіки понесуть її нагору у шлюбну постіль, дорогою роздягаючи й сиплючи брудними жартиками про те, що її очікує на простирадлах, а жінки в цей час шануватимуть Тиріона. Й тільки по тому, як їх двох голих вкладуть у ліжко, їх облишать у спокої, та й усе одно гості стоятимуть під дверима весільної спальні, викрикуючи крізь двері непристойні підказки. Коли Санса була ще зовсім дівчинкою, такі традиції здавалися їй захопливими пустощами, але нині, коли мить ця прийшла, її опанував страх. Вона не витримає, щоб з неї зривали одяг, і, напевно, розридається вже на перший грубий жартик.

Заграли музики, й Санса боязко поклала долоню на Тиріонову руку, мовивши:

— Мілорде, наш танець?

У нього сіпнувся рот.

— Як на один день, то ми вже й так їх непогано розважили, вам не здається?

— Як зволите, мілорде,— вона забрала руку.

Замість них танок повели Джофрі з Марджері. «Як може таке чудовисько так гарно танцювати?» — чудувалася Санса. Вона часто мріяла, як затанцює на своєму весіллі, а очі всіх присутніх не відриватимуться від неї та її красеня-лорда. У мріях усі завжди всміхалися. «А тепер навіть мій чоловік не всміхається».

Скоро до короля і його судженої в танку приєдналися інші гості. Елінор танцювала зі своїм юним зброєносцем, а Меґа — з королевичем Томеном. Леді Мерівезер, чорнокоса красуня-мирсянка з великими темними очима, крутилася так виклично, що незабаром на неї витріщалися вже всі чоловіки в залі. Лорд і леді Тайрели рухалися статечніше. Сер Кеван Ланістер попросив честі танцювати з леді Джанною. Фосовей — з сестрою лорда Тайрела. Мері Крейн вийшла до танцю з королевичем-вигнанцем Джалабаром Ксо, пишним у своєму вишуканому пір’ї. Серсі Ланістер спершу пішла в парі з лордом Редвином, тоді з лордом Рованом і нарешті зі своїм батьком, який, не усміхаючись, танцював зі спокійною грацією.

Санса сиділа, згорнувши руки на колінах, спостерігаючи за королевою, яка в танці сміялася й відкидала біляві кучері. «Всіх причаровує,— тупо думала вона.— Як я її ненавиджу!» Вона перевела погляд на Сновиду, який кружляв з Донтосом.

— Леді Сансо,— опинився перед нею сер Гарлан Тайрел.— Можна просити вашої честі? З дозволу вашого лорда...

Куць звузив різнобарвні очі.

— Міледі вільна танцювати, з ким схоче.

Можливо, слід було лишитися біля чоловіка, але Сансі так кортіло танцювати... та й сер Гарлан — брат Марджері, Вілласа і її лицаря квітів.

— Тепер розумію, чому вас називають Гарланом Галантним, сер,— сказала вона, даючи йому руку.

— Ви така люб’язна, міледі! Справа в тому, що так прозвав мене мій брат Віллас — для захисту.

— Для захисту? — спантеличено глянула на нього Санса.

Сер Гарлан розсміявся.

— В дитинстві, боюся, я був товстуном, а у нас же ще є дядько на прізвисько Гарт Грубий. От Віллас і вирішив діяти на випередження, хоча спершу трішки полякав мене прізвиськами Гарлан Гладун, Гарлан Гавкун і Гарлан Горгуля.

Це було так мило й кумедно, що Санса, незважаючи ні на що, не змогла стримати сміху. І була Гарлану страшенно вдячна. Чомусь цей сміх вселив у неї надію, хай і ненадовго. Всміхаючись, вона дозволила музиці підхопити себе, розчиняючись у танцювальних па, у звуках флейти, волинки й ліри, в ритмі барабана... а іноді й в обіймах сера Гарлана, коли танець зближував їх.

— Моя леді-дружина страшенно за вас непокоїться,— заговорив він одного такого разу.

— Дуже мило з боку леді Ліонетти. Перекажіть їй, що в мене все гаразд.

— Гаразд — це замало для молодої в день весілля,— сказав він не без лагідності в голосі.— Ви от-от розплачетеся.

— Це з радості, сер.

— Язик бреше, а очі — ні,— сер Гарлан крутнув її і притягнув ближче до себе.— Міледі, я бачив, як ви дивитеся на мого брата. Лорас — відважний і вродливий, ми всі його ніжно любимо... але з вашого Куця чоловік буде кращий. Підозрюю, хто-хто, а він справжній мужчина.

Санса не встигла відповісти — музика розвела їх. Перед Сансою опинився Мейс Тайрел — червонопикий і впрілий, а тоді лорд Мерівезер, а тоді королевич Томен.

— Я теж хочу женитися,— сказав маленький товстун-королевич, якому всього-на-всього було дев’ять років.— Я вищий за дядька!

— Так і є,— встигла сказати Санса, поки партнери знов не помінялися. Сер Кеван сказав їй, що вона прегарна; Джалабар Ксо зронив щось мовою Літніх островів, але вона не зрозуміла; лорд Редвин побажав їй багато пухкеньких діток і довгих років радості. А тоді танець звів її віч-на-віч із Джофрі.

Коли його рука торкнулася її, Санса закам’яніла, але король міцніше стиснув долоню й потягнув дівчину до себе.

— Чого це ти така сумна? Дядько мій — бридкий недоросток. Але ж у тебе буду я!

— Ви одружитеся з Марджері!

— У короля може бути багато жінок. Повій. У батька було. І в одного з Ейгонів теж. У Третього чи в Четвертого. В нього було повно хвойд і повно байстрюків,— Джофрі, крутнувши її під музику, слиняво її поцілував.— Коли звелю, дядько підкладатиме тебе до мене в ліжко.

— Він цього не зробить,— похитала головою Санса.

— Зробить, бо я йому голову відрубаю. А той король Ейгон, він будь-яку жінку отримував, якщо хотів, одружену чи ні.

На щастя, прийшов час знову міняти партнерів. Але в Санси ноги мов задерев’яніли, тож лорд Рован, сер Толад і зброєносець Елінор, мабуть, подумали, що танцюристка з неї незграбна. А тоді вона знов повернулася до сера Гарлана, а там, слава богам, і танок закінчився.

Але полегшення було недовге. Не встигла затихнути музика, як пролунав голос Джофрі:

— Час вкладати їх у ліжко! Знімаймо з неї одяг — поглянемо, що ця вовчиця може запропонувати моєму дядькові!

Чоловіки гучно підхопили його крик.

Сансин карлик-чоловік повільно звів очі від свого келиха.

— Ліжка не буде.

Джофрі схопив Сансу за руку.

— Буде, якщо я наказую.

Куць з розгону загнав у стіл свій кинджал, і той застряг, вібруючи.

— Тоді свою молоду тобі доведеться розважати дерев’яним дрючком. Бо я тебе каструю, присягаюся.

Запала тиша — всі були вражені. Санса хотіла вирватися від Джофрі, та він тримав її міцно, аж у неї тріснув рукав. Але цього, здається, ніхто не помітив. Королева Серсі обернулася до батька.

— Ви його чули?

Лорд Тайвін підвівся зі свого крісла.

— Гадаю, з ліжком можна не квапитися. Тиріоне, я певен, ти ж не збирався залякувати найяснішу королівську особу?

Санса бачила, як обличчя її чоловіка сіпнулося від люті.

— Я неправильно висловився,— сказав він.— То був кепський жарт, сір.

— Ти погрожував мене каструвати! — вереснув Джофрі.

— Так, ваша світлосте,— мовив Тиріон,— та це тому, що я позаздрив вашій королівській чоловічій силі. В мене-бо тільки маленький обрубочок,— його обличчя перекосилося.— А якщо ви мені язика втнете, мені не буде чим задовольняти чарівну дружину, яку ви мені віддали.

З вуст сера Озмунда Кетлблека зірвався сміх. Хтось хихикнув. Але не сміялися ні Джоф, ні лорд Тайвін.

— Ваша світлосте,— сказав останній,— мій син напився, самі ж бачите.

— Напився,— зізнався Куць,— але не настільки, щоб самому з ліжком ради не дати,— він зістрибнув з помосту й грубо підхопив Сансу.— Ходімо, жіночко, будемо твої ґрати пробивати. Хочу погратись у «приходь до мене в замок».

Санса, почервонівши, рушила за ним з малої зали. «А який у мене вибір?» Тиріон ішов перевальцем, особливо коли пришвидшував крок, як-от зараз. Але боги милостиві: ні Джофрі, ні гості за ними не попрямували.

Для шлюбної ночі їм відвели простору спальню нагорі у Вежі правиці. Тиріон, увійшовши, захряснув двері.

— На тумбочці стоїть карафа чудового арборського золотого, Сансо. Не наллєш мені кубок?

— А це мудро, мілорде?

— Мудріше не буває. Бо я, бач, насправді не впився. Проте збираюся.

Санса наповнила два кубки. «Якщо нап’юся, мені теж буде легше». Вона присіла на краєчок великого заслоненого ліжка й перехилила півкубка за три ковтки. Вино, без сумніву, було вишукане, але вона так нервувалася, що нічого не відчула. Голова попливла.

— Мені роздягнутися, мілорде?

— «Тиріоне»,— схилив він голову набік.— Мене звати Тиріон, Сансо.

— Тиріоне. Мілорде. Мені зняти сукню, чи ви самі мене роздягнете? — вона зробила ще ковток вина.

Куць відвернувся.

— На першому моєму весіллі було нас двоє, п’яний септон і кілька свиней за свідків. Одного з цих свідків ми з’їли на весільній учті. Моя Тиша годувала мене шкварками, і я облизував сало з її пальців, а потім, сміючись, ми впали у ліжко.

— Ви вже були одружені? Я... я забула.

— Нічого ти не забула. Бо ніколи цього не знала.

— Хто вона була, мілорде? — Сансі, попри все, стало цікаво.

— Леді Тиша,— у нього сіпнувся рот.— З дому Срібляків. На гербі в них золота монета і сотня срібних, на закривавленому простирадлі. Шлюб наш був зовсім короткий... як і належиться такому коротуну, гадаю.

Санса, втупившись у руки, мовчала.

— Скільки тобі років, Сансо? — за мить поцікавився Тиріон.

— Тринадцять,— відповіла вона,— буде за місяць.

— Боги праведні! — карлик зробив іще ковток вина.— Ну, від розмов ти старшою не станеш. То як, почнімо, міледі? Якщо хочете...

— Я хочу того, чого хоче мій лорд-чоловік.

Це його, схоже, розсердило.

— Своєю вихованістю ти обгородилася, як замковими мурами.

— Жіноча зброя — гарні манери,— сказала Санса. Так її завжди вчила септа.

— Я — твій чоловік. Можеш роззброюватися.

— Одяг знімати?

— Так,— він помахав кубком.— Лорд-батько велів мені закріпити цей шлюб.

Вона тремтячими руками почала вовтузитися з сукнею. Пальці не гнулися й не слухалися. Але вона якось упоралася зі шнурівкою і ґудзиками, і плащ, сукня, корсет і шовкова сорочка ковзнули на підлогу, й нарешті Санса скинула і білизну. Руки й ноги вкрилися сиротами. Санса не підводила погляду від підлоги, соромлячись поглянути на Тиріона, але, роздягнувшись, таки зиркнула на нього — й побачила, що він її роздивляється. Їй здалося, що в його зеленому оці горить жага. А в чорному — лють. Санса не знала, що її лякає більше.

— Ти ще зовсім дитина,— сказав він.

Вона затулила руками груди.

— Моя жіночність уже розквітла.

— Дитина,— повторив він,— але я тебе хочу. Це тебе лякає, Сансо?

— Так.

— І мене теж. Знаю, я потворний...

— Ні, міл...

Він звівся на ноги.

— Не бреши, Сансо. Я покруч, пошрамований і малий, але...— він підшукував слова,— але в ліжку, якщо згасити свічки, я не гірший за інших чоловіків. У темряві і я — лицар квітів,— він ковтнув вина.— Я щедрий. Вірний тим, хто вірний мені. Я довів, що не боягуз. І я, без сумніву, розумніший за більшість, якщо кебета щось важить. Іноді я навіть добрий. Доброта не характерна для Ланістерів, боюся, але в мені її трохи є. Я... я зможу зробити тобі добре.

«Він боїться не менше за мене»,— збагнула Санса. Мабуть, від цього її ставлення до нього мало би поліпшитися, але не поліпшилося. Вона-бо відчувала тільки жалість, а жалість — смерть для жадання. Він дивився на неї, чекав на її відповідь, але ніяких слів вона підшукати не могла. Просто стояла і тремтіла.

Коли Тиріон Ланістер нарешті усвідомив, що вона нічого не відповість, він допив вино.

— Зрозуміло,— сказав він гірко.— Іди в ліжко, Сансо. Маємо виконати свій обов’язок.

Вона, відчуваючи на собі його погляд, залізла на перину. На столику біля ліжка горіла ароматична воскова свічка, а під простирадла насипали трояндових пелюсток. Санса хотіла була натягнути на себе покривало, але Тиріон мовив:

— Ні.

Вона тремтіла від холоду, проте послухалася. Заплющивши очі, чекала. За якусь мить почула, як чоловік стягує чоботи, тоді зашурхотів одяг: Тиріон розбирався. Коли він застрибнув на ліжко й поклав руку їй на груди, вона не могла з собою нічого вдіяти — здригнулася. Лежала з заплющеними очима, напруживши кожен м’яз, жахаючись того, що зараз станеться. Він знову її торкнеться? Поцілує? Може, їй ноги розсунути? Вона гадки не мала, що від неї очікується.

— Сансо,— забрав він руку.— Розплющ очі.

Вона обіцяла слухатися, тож розплющила очі. Він, голий, сидів у неї в ногах. Між стегон у нього з жорсткого рудуватого волосся стирчало його затвердле чоловіче багатство — єдина рівна в нього частина тіла.

— Міледі,— сказав Тиріон,— ви прегарна, не сумнівайтеся, але... я не можу. Чорти б ухопили мого батька! Ми почекаємо. Місяць, рік, сезон — скільки доведеться. Поки ви не взнаєте мене краще, поки не довірятимете мені.

Усмішка, якою він її обдарував, мала бути заспокійлива, та через відсутність носа вигляд він мав гротескний і лихий.

«Поглянь на нього,— сказала собі Санса,— подивись на свого чоловіка, побач його в цілому, септа Мордейн казала, що всі чоловіки красиві, знайди в ньому красу, постарайся». Вона роздивилася короткі ноги, мавпяче нависле чоло, одне зелене око, а друге — чорне, заледве загоєний обрубок носа і нерівний рожевий шрам, сплутаний клубок жорсткого рудого з чорним волосся, який у нього був за бороду. Навіть його прутень був потворний, товстий і жилавий, з опуклою фіолетовою голівкою. «Це неправильно, це несправедливо, як я стільки нагрішила, що боги так зі мною вчинили, як?»

— Присягаюся честю Ланістера,— сказав Куць,— я тебе не торкнуся, поки ти сама не захочеш.

Їй довелося зібрати всю мужність, щоб подивитися в його різнобарвні очі й мовити:

— А якщо я ніколи не захочу, мілорде?

У нього сіпнулися вуста, наче вона дала йому ляпаса.

— Ніколи?

Шия в неї так заклякла, що вона заледве змогла кивнути.

— Що ж,— озвався він,— саме тому для таких куцих, як я, боги створили повій.

Стиснувши короткі пальці-обрубки в кулак, він зліз із ліжка.