Буря Мечів

Джеймі

Джеймі перший помітив заїзд. Центральна будівля з півдня тулилася до берега, де ріка робила вигин, і два довгі й невисокі крила заїзду тягнулися вздовж води, немов хотіли обійняти подорожніх, що пливуть униз за течією. Перший поверх був із сірого каменю; над другим, дерев’яним і побіленим, виднівся лупаковий дах. Видно було і стайню, і обвиту лозою альтанку.

— Дим з коминів не підіймається,— зауважив Джеймі.— Й у вікнах не світиться.

— Коли я пропливав тут минулого разу, заїзд іще працював,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут варили чудовий ель. Може, в пивницях ще трохи лишилося.

— Там можуть ховатися люди,— мовила Брієнна.— А можуть виявитися трупи.

— Злякалася кількох мертвяків, дівко? — зронив Джеймі.

Вона обпекла його поглядом.

— Мене звати...

— Брієнна, так-так. Не хочеш бодай нічку переспати в ліжку, Брієнно? Там буде безпечніше, ніж посеред ріки, та й незайве дізнатися, що тут сталося.

Вона не відповіла, але за мить штовхнула румпель, повертаючи ялик до побитого вітром дерев’яного причалу. Сер Клеос поліз спускати вітрило. Коли ялик м’яко вдарився у причал, сер Клеос вистрибнув на берег, щоб прив’язати кінці. Джеймі в своїх ланцях незграбно поліз за ним.

В кінці причалу на залізному стовпі висіла облущена вивіска, на якій мальований король, стоячи навколішках, склав перед собою руки в благальному жесті. Джеймі тільки кинув на неї погляд — і розсміявся.

— Кращого заїзду нам не знайти!

— Це якесь особливе місце? — підозріливо запитала дівчина.

Відповів сер Клеос.

— Це заїзд «Уклінний король», міледі. Розташований на тому самому місці, де останній король на Півночі, скорившись, прихилив коліно перед Ейгоном Завойовником. Це він на вивісці, думаю.

— Торен відвів свої сили на південь після падіння двох королів на Полум’яному полі,— сказав Джеймі,— але, побачивши Ейгонового дракона й розміри його війська, прийняв мудре рішення та прихилив свої закостенілі від морозу коліна...— він не договорив, почувши іржання.— У стайні — коні. Щонайменше один...— («І одного досить, щоб відчепитися від дівки»).— Поглянемо, хто вдома?

Не чекаючи на відповідь, Джеймі, брязкаючи ланцями, перетнув причал, штовхнув двері...

Й опинився віч-на-віч з зарядженим арбалетом. Його тримав кремезний хлопчина років п’ятнадцятьох.

— Лев, пструг чи вовк? — суворо запитав хлопчина.

— Ми сподівалися на курочку,— Джеймі чув, як позаду нього підтягуються його компаньйони.— Арбалет — зброя боягузів.

— Я тобі все одно серце прострелю.

— Можливо. Та поки ти перезаряджатимеш, мій кузен твої нутрощі по землі розмаже.

— Не лякай хлопця! — мовив сер Клеос.

— Ми не збираємося нікого кривдити,— сказала дівчина.— І маємо гроші, щоб заплатити на харчі й напої,— вона витягнула з гаманця срібняк.

Хлопець підозріливо зиркнув спершу на срібняк, а тоді на ланцюги Джеймі.

— А чому цей закутий?

— Та вбив кількох арбалетників,— сказав Джеймі.— У вас ель є?

— Так,— хлопчина на дюйм опустив арбалет.— Розстебніть пояси з мечами й кидайте на землю, і тоді ми, можливо, вас погодуємо.

Він пересунувся трішки вбік і визирнув крізь товсту ромбовидну шибку — подивитися, чи немає надворі ще людей.

— Це ж вітрило Таллі!

— Ми з Річкорину,— Брієнна відклацнула застібку на ремені та з брязкотом впустила його на підлогу. Сер Клеос вчинив так само.

З дверей у підвал випірнув виснажений чоловік з блідим обрезклим обличчям, стискаючи в руках важкий різницький сікач.

— Вас троє, так? На трьох у нас буде конина. Шкапа була стара, м’ясо тверде, але свіже.

— А хліб є? — запитала Брієнна.

— Сухі плескачі й вівсяники.

— Який чесний хазяїн! — широко посміхнувся Джеймі.— Вони всі завжди подають черствий хліб і жилаве м’ясо, але не всі так легко в цьому зізнаються.

— Я не хазяїн. Я його отам у дворі поховав, разом з його жінками.

— То ти його вбив?

— Думаєте, я б вам сказав? — сплюнув чоловік.— Швидше за все, це робота вовків, або ж левів, хіба не байдуже? Ми з жінкою знайшли їх уже мертвих. І вважаємо, що тепер це — наша власність.

— А де ця твоя жінка? — запитав сер Клеос.

Чоловік підозріливо примружився.

— А вам для чого знати? Вона не тут... і вас тут не буде, якщо мені не сподобається смак вашого срібла.

Брієнна кинула йому срібняк. Він піймав його на льоту, куснув — і заховав.

— У неї ще є,— оголосив хлопець з арбалетом.

— Є. Хлопче, спускайся вниз і пошукай цибулі.

Хлопець завдав арбалет собі на плече, кинув на гостей останній похмурий погляд і зник у підвалі.

— Син? — запитав сер Клеос.

— Ні, ми з жінкою просто взяли його до себе. У нас було двоє синів, але одного вбили леви, а другий помер від різачки. А цей хлопець лишився без матері через кривавих лицедіїв. Цими днями людині потрібен хтось, хто пильнував би, поки вона спить,— мовив чоловік і махнув сікачем на стіл.— Можете присісти.

В коминку не палилося, але Джеймі вибрав крісло поближче до залишків жару й витягнув під столом довгі ноги. Кожен рух його супроводжувався брязкотом ланців. «Як дратує цей звук! Кінець кінцем я ці ланцюги дівці на шию намотаю — побачимо, як вони їй сподобаються».

Чоловік, який виявився не хазяїном заїзду, підсмажив три величезні кінські відбивні й на салі пришкварив цибулі, компенсувавши черстві вівсяники. Джеймі з Клеосом випили елю, а Брієнна — кухлик сидру. Хлопець тримався оддалік: присів на діжку елю, поклавши заряджений арбалет на коліна. Кухар, наливши собі кухоль елю, підсів до гостей.

— Які новини з Річкорину? — запитав він сера Клеоса, прийнявши його за головного.

Перш ніж відповісти, сер Клеос глянув на Брієнну.

— Лорд Гостер дуже хворий, але його син тримає броди на Червоному Зубці, не пускаючи Ланістерів. Були бої.

— Всюди бої. Ви куди прямуєте, сер?

— На Королівський Причал,— сер Клеос обтер сало з губ.

— Тоді ви — три дурні,— пирхнув господар.— Я чув, що під мурами міста стоїть король Станіс. Подейкують, у нього сто тисяч війська й чарівний меч.

Джеймі, стиснувши ланцюг, який скував йому зап’ястки, туго напнув його, шкодуючи, що не має сили порвати. «Тоді я покажу тому Станісу, куди ввіткнути його чарівний меч».

— На вашому місці я б тримався подалі від королівського гостинцю,— вів далі чоловік.— Я чув, там зараз — гірше не буває. І вовки, і леви, і банди злидарів, які полюють на всіх підряд.

— Набрід! — презирливо оголосив сер Клеос.— Такі не наважаться напасти на озброєних вояків.

— Перепрошую, сер, але я бачу тільки одного озброєного вояка, який подорожує з жінкою і бранцем у ланцях.

Брієнна кинула на кухаря похмурий погляд. «А дівка не любить, коли їй нагадуюсь, що вона дівка»,— подумав Джеймі, знов натягуючи ланцюг. Тверді холодні ланки, це непіддатливе залізо, уп’ялися у шкіру. Кайданки натерли зап’ястки вже до крові.

— Я збираюся плисти Тризубом до самого моря,— пояснила дівчина господарю.— У Дівоставі візьмемо коней і поскачемо на Сутінь-діл і Розбі. Так ми триматимемося подалі від основних боїв.

— Рікою ви до Дівоставу не дістанетеся,— похитав головою господар.— Менш як за тридцять миль звідси згоріло й затонуло кілька кораблів, і вода в тому місці замулилася. Там засіли беззаконники, чатуючи, хто пропливе повз, а ще більше їх нижче за течією біля Порогів і острова Рудий Олень. Та й лорда Лискавку в тих краях бачили. Він переходить ріку, де схоче, їздить туди-сюди — не сидить на місці.

— А хто цей лорд Лискавка? — поцікавився сер Клеос Фрей.

— Лорд Берик, якщо ваша ласка, сер. Його так прозвали, бо він завжди падає зненацька, як лискавка з ясного неба. Кажуть, його неможливо вбити.

«Будь-кого можна вбити, якщо прошити мечем»,— подумав Джеймі.

— А Торос Мирський і досі з ним?

— Ага. Червоний чаклун. Я чув, він має дивовижну силу.

«Ну, він і справді мав дивовижну силу: міг перепити самого Роберта Баратеона, а таких людей небагато». Джеймі якось чув, як Торос сказав королю, що став червоним жерцем, бо його мантія дуже добре приховує винні плями. Роберт так реготав, що обляпав елем шовкову накидку Серсі.

— Звісно, я не збираюся втручатися,— мовив Джеймі,— але, схоже, Тризуб — не найбезпечніший шлях.

— Я теж кажу,— погодився кухар.— Навіть якщо вам удасться проминути Рудого Оленя й не зустрітися з лордом Бериком і червоним чаклуном, попереду ще рубіновий брід. Я чув, хоча й давненько, що його тримають вовки лорда П’явки. Може, тепер там знову леви, чи лорд Берик, чи хто завгодно.

— Або нікого,— припустила Брієнна.

— Якщо міледі хоче на це свою шкуру поставити, я її не зупинятиму... але, на вашім місці, я б з тої річки тікав і йшов суходолом. Як бу’ триматися подалі від доріг і ночувати під деревами, ховаючись, ясна річ... ну, я б усе одно з вами не пішов, але крихітний шанс у вас є.

Здоров’ячка вагалася.

— Нам знадобляться коні.

— Тут є коні,— зауважив Джеймі.— Одного я чув у стайні.

— Ага, є-є,— сказав хазяїн, який не був насправді хазяїном.— Трійко, але вони не на продаж.

— Та певна річ,— не стримав сміху Джеймі.— Але ви все одно їх нам покажіть.

Брієнна нахмурилася, але не-хазяїн заїзду, не моргнувши, стрівся з нею очима — і за мить вона неохоче мовила:

— Показуйте,— і всі підвелися з-за столу.

Якщо судити зі смороду, стайні не чистили вже давненько. Серед соломи кружляли тисячі жирних чорних мух, з дзижчанням перелітаючи від стійла до стійла і повзаючи по горах навалених повсюди кінських кізяків, а от коней було тільки троє. Трійця була ще та: незграбний гнідий возовик, древній білий мерин, сліпий на одне око, а ще лицарська верхова кобила, сіра в яблуках і норовиста.

— Не продам за жодні гроші,— сказав їхній господар-не-господар.

— А як вам дісталися ці коні? — хотіла знати Брієнна.

— Коли ми з жінкою прийшли в заїзд, тягловик був тут, у стайні,— пояснив чоловік,— разом з тою шкапою, яку ви щойно з’їли. Мерин з’явився якось уночі, а ступака, під сідлом і загнузданого, піймав хлопець. Ось, я вам покажу.

Сідло, яке він показав, було оздоблене срібною інкрустацією. Чапрак колись був картатий, рожево-чорний, але нині — переважно брунатний. Джеймі не впізнав початкових кольорів, а от криваві плями впізнав миттєво.

— Ну, власник по цю кобилку найближчим часом сюди точно не прийде,— мовив він, оглядаючи ноги й зазираючи кобилі в зуби.— Дайте йому золотий за сіру в яблуках кобилу, і нехай ще й сідло віддасть,— порадив він Брієнні.— За возовика — срібняк. А за те, що спекається білого, нехай ще сам приплачує.

— Не варто так зневажливо говорити про свого коня, сер,— дівчина розв’язала гаманця, якого їй вручила леді Кетлін, і дістала звідти три золоті.— За кожного коня я заплачу вам по дракону.

Чоловік, моргнувши, потягнувся по золото, але завагався й відсмикнув руку.

— Ну, не знаю. На золотому драконі, якщо доведеться вшиватися, я не поїду. Та й у голод його не з’їси.

— Можете собі й наш ялик забирати,— сказала дівчина.— І пливіть на ньому вгору чи вниз за течією — як схочете.

— Дайте-но я кусну те ваше золото,— чоловік, забравши золотий у неї з долоні, попробував його на зуб.— Гм. Наче справжнє. Три дракони і ялик?

— Та це чистий грабунок, дівко,— приязно мовив Джеймі.

— Ще мені потрібні харчі,— сказала Брієнна до господаря, ігноруючи Джеймі.— Все, чим можете поділитися.

— Є трохи вівсяників,— чоловік згріб інші два дракони в неї з долоні й потрусив їх у кулаці, всміхнувшись на їхній дзвін.— А, і ще копчена риба, але за неї доведеться приплатити срібняк. І за нічліг у ліжку теж. Ви ж захочете лишитися на ніч.

— Ні,— заперечила Брієнна.

— Жінко,— нахмурився господар,— не хотів би я їхати поночі незнайомою місцевістю на конях, яких ви зовсім не знаєте. Бо точно загрузнете у трясовині чи коняка ногу поламає.

— Місяць сьогодні світитиме ясно,— сказала Брієнна.— Дорогу я знайду без проблем.

Господар поміркував.

— Ну, якщо не маєте срібняка, може, якісь мідяки знайдете за постіль і покривало, щоб зігрітися. Я не розкидаюся пожильцями, якщо ви розумієте, про що я.

— Справедлива пропозиція,— мовив сер Клеос.

— І покривала випрані, ага. Моя жінка випрала, перш ніж пішла у справах. І вошей немає, слово даю,— господар, усміхаючись, знову побрязкав монетами.

Сера Клеоса вельми спокушала така перспектива.

— Ніч у ліжку піде нам усім на користь, міледі,— мовив він до Брієнни.— Відпочивши, ми завтра зможемо рухатися швидше,— він глянув на кузена, шукаючи підтримки.

— Ні, брате, дівка має рацію. Нам треба виконати обіцянку, а попереду ще багато льє. Слід їхати далі.

— Але ж,— мовив Клеос,— ти ж сам казав...

— Тоді казав...— («Коли думав, що заїзд порожній»).— А тепер у мене черево набите, тож прогулянка під місяцем йому не завадить,— Джеймі посміхнувся до дівчини.— Якщо ви не збираєтеся перекинути мене через спину отого возовика, як мішок борошна, то комусь уже час подбати про ці кайдани. Важкувато їхати верхи з закутими ногами.

Брієнна, глянувши на ланцюг, нахмурилася. Не-хазяїн заїзду потер підборіддя.

— Отам позаду стайні є кузня.

— Показуйте,— сказала Брієнна.

— Так,— підхопив Джеймі,— і що швидше, то краще. Бо тут, як на мій смак, лайна щось забагато. Не хочу вступити,— він кинув на дівчину гострий погляд, міркуючи: стане їй клепки вичитати підтекст чи ні.

Він сподівався, що Брієнна розіб’є йому кайдани й на зап’ястках, але її підозріливість нікуди не поділася. Ланцюг на ногах вона розрізала посередині, приставивши до нього зубило й ударивши з півдюжини разів по ньому ковальським молотом. Та коли Джеймі запропонував їй розрізати й ланцюг на руках, вона його проігнорувала.

— За шість миль звідси, якщо їхати вниз за течією, побачите спалене село,— розповідав господар, допомагаючи сідлати коней і вантажити пожитки. Цього разу свої поради він давав Брієнні.— Там дорога розбігається надвоє. Якщо поїдете на південь, там буде мурована вежка сера Ворена. Сер Ворен поїхав на війну й загинув, тож я не знаю, кому вона тепер належить, але краще триматися від неї подалі. Вам ліпше їхати через ліс, на південний схід.

— Так і зробимо,— відгукнулася дівчина.— Дякую вам.

«Взагалі-то він од тебе золото отримав»,— подумав Джеймі, але не сказав уголос. Йому набридло вже, як його ігнорує ця бридка корова.

Собі вона взяла возовика, а верхову кобилу віддала серу Клеосу. Як і попереджали, Джеймі дістався одноокий мерин, тож можна було забути про ідею добре приострожити коня й лишити дівку пилюку ковтати.

Провести гостей господар вийшов разом з хлопцем. Чоловік, побажавши їм щастя на прощання, запросив повертатися за кращих часів, а от хлопець стояв мовчки, тримаючи арбалет під пахвою.

— Візьми собі ліпше спис чи обушок,— порадив йому Джеймі,— прислужаться краще.

Хлопець недовірливо втупився в нього. «От тобі й дружня порада». Знизавши плечима, Джеймі розвернув коня й поїхав, не озираючись.

Сер Клеос, виїжджаючи, безперестанку буркотів, досі жалкуючи за периною. Рушили на схід, уздовж підсвіченого місяцем берега ріки. Тут Червоний Зубець був дуже широкий, але мілкий, а мулисті береги поросли очеретом. Кінь Джеймі спокійно тягнувся вперед, от тільки бідолашна стара шкапа повсякчас норовила звернути туди, куди дивилося її єдине зряче око. Приємно було знову їхати верхи. Джеймі не сидів на коні відтоді, як лучники Роба Старка в Лопотючому лісі застрелили під ним дестрієра.

Нарешті доїхали до спаленого села, і перед ними постав вибір між двома дорогами, жодна з яких не обіцяла нічого доброго: вузькі колії, глибоко прорізані селянськими возами, які тягали зерно до річки. Один рукав відігнувся на південний схід, гублячись серед дерев, які виднілися оддалік, а другий, пряміший і кам’янистий, націлився на південь. Брієнна швидко оглянула обидві дороги, а тоді рвучко розвернула коня до південної. Джеймі був приємно здивований: він би й сам учинив так.

— Але ж хазяїн заїзду застерігав нас проти цієї дороги,— повстав сер Клеос.

— Ніякий він не хазяїн,— дівчина некрасиво згорбилась у сідлі, але сиділа впевнено.— Чоловік цей щось занадто цікавився, куди ми прямуємо, а ці ліси... такі місця сумнозвісні зграями беззаконників. Може, він підштовхував нас у пастку.

— Мудра дівка,— посміхнувся Джеймі до кузена.— У нашого господаря, підозрюю, на тій дорозі приятелі ховаються. Ті самі, які лишили в стайні отой незабутній аромат.

— Може, і про ріку він збрехав, щоб пересадити нас на коней,— сказала дівчина,— але я ризикувати не могла. І на рубіновому броді, і на перехрестях будуть солдати.

«Що ж, вона, може, й потворна, але не зовсім уже дурна». Джеймі подарував їй скупу усмішку.

Червонувате світло з верхніх вікон мурованої вежки стало застережним сигналом ще здалеку, тож Брієнна повела загін у лани. Тільки коли тверджа лишилася далеко позаду, вони повернулися назад на дорогу.

Минула половина ночі, перш ніж дівчина вирішила, що вже безпечно зупинятися. На той час усі троє вже дрімали в сідлах. Прихисток собі знайшли в дубово-ясеновому гайку, поряд з млявим струмком. Розпалити багаття дівчина не дозволила, тож повечеряли опівночі черствими вівсяниками і копченою рибою. Ніч була на диво мирна. Над головою в чорному повстяному небі висів півмісяць в оточенні зірок. Десь удалині вили вовки. Один з коней нервово заіржав. Та ніяких інших звуків не чулося. «Війна цих місць не торкнулася»,— подумав Джеймі. Він радів тому, що він тут, що він живий, радів, що повертається до Серсі.

— Першу варту беру на себе,— сказала Брієнна серу Клеосу, й незабаром Фрей уже стиха похропував.

Джеймі сидів, відкинувшись на стовбур дуба та міркуючи, що зараз роблять Серсі з Тиріоном.

— А у вас є брати чи сестри, міледі? — поцікавився він.

Брієнна підозріливо скосила на нього оком.

— Ні. Я у батька єдина дитина.

— Єдиний син, ви хотіли сказати,— хихикнув Джеймі.— Він вас і вважає сином? Бо дочка з вас дуже дивна, це точно.

Вона без слів відвернулася, міцно стиснувши руків’я меча. «От жалюгідна істота!» Дивним чином вона йому нагадала Тиріона, хоча, на перший погляд, немає на світі двох людей, які б відрізнялися більше. Можливо, саме думкою про брата були продиктовані його наступні слова:

— Я не хотів вас образити, Брієнно. Пробачте.

— Ваші злочини вже не пробачити, Царевбивце.

— Знову це прізвисько! — Джеймі марно смикнув ланці.— Чому я вас так дратую? Я вас нічим не скривдив, наскільки знаю!

— Але декого ви скривдили. Того, кого присягалися захищати. Слабкого, невинного...

— ...короля? — (Завжди все зводилося до Ейриса!) — Не тобі судити про те, на чому ти не тямишся, дівко.

— Мене звати...

— Брієнна, так. Тобі ніхто не казав, що ти така ж нудна, як і потворна?

— Вам не вдасться мене розсердити, Царевбивце.

— Якби я дуже постарався, вдалося б.

— Навіщо ви давали обітницю? — вимогливо запитала вона.— Навіщо вдягати білий плащ, якщо збираєшся зрадити все, що він означає?

Навіщо? Як можна це пояснити, щоб вона зрозуміла?

— Я був хлопчаком. П’ятнадцять років! Для такого юного хлопця це — велика честь.

— Це не відповідь,— презирливо мовила вона.

«Правда тобі не сподобається». До королівської варти він приєднався через кохання, звісна річ.

Батько забрав Серсі до двору, коли їй було дванадцять, сподіваючись на її шлюб з королевичем. Він відкидав будь-які пропозиції руки й серця, тримаючи її біля себе у Вежі правиці, поки вона не підросте й не стане справжньою жінкою, ще вродливішою, ніж була. Без сумніву, він чекав, поки подорослішає королевич Вісерис, або ж поки помре на родиві Рейгарова дружина. Елія Дорська не могла похвалитися міцним здоров’ям.

Тим часом Джеймі прослужив чотири роки зброєносцем у сера Самнера Крейкгола й заробив собі остроги за боротьбу з братством королівського лісу. Та коли він дорогою в Кичеру Кастерлі ненадовго навідався на Королівський Причал, здебільшого щоб побачитися з сестрою, Серсі відвела його вбік і шепнула, що лорд Тайвін збирається одружити його з Лайсою Таллі, навіть уже запросив лорда Гостера в місто — обговорити посаг. Та якщо Джеймі вбереться в біле, він зможе назавжди лишитися біля Серсі. Старий сер Гарлан Грандисон переставився уві сні — чим не смерть для людини, в якої на гербі сплячий лев? Ейрису знадобиться юнак на його місце, то чого ж не взяти ревучого лева замість сплячого?

«Батько ніколи не погодиться»,— заперечив Джеймі.

«Король його не питатиме. А коли все закінчиться, батько не зможе чинити спротив — не відкрито. Ейрис он серу Іліну Пейну втяв язика тільки за те, що той хвалився, буцімто насправді Сімома Королівствами керує правиця. Він був капітаном правициної варти, але батько не наважився втрутитися! І тут не втручатиметься».

«Але,— сказав Джеймі,— Кичера Кастерлі...»

«Тобі якась кичера потрібна? Чи я?»

Він пам’ятав ту ніч, так наче все було вчора. Вони провели її в старому заїзді у В’юнкому провулку, подалі від допитливих очей. Серсі прийшла до брата, вдягнувшись як проста служниця, і це чомусь ще більше розпалило його. Джеймі ще не бачив її такою пристрасною. Щоразу як він засинав, вона його будила. На ранок Кичера Кастерлі здавалася невеликою ціною за можливість завжди бути поряд з сестрою. Джеймі погодився, і Серсі обіцяла все влаштувати.

За місяць у Кичеру Кастерлі прилетів королівський крук з повідомленням, що Джеймі обрано в королівську варту. Йому наказувалося з’явитися перед королем під час великого турніру в Гаренхолі, щоб дати обітницю й одягнути плащ.

Інвеститура звільнила Джеймі від Лайси Таллі. Що ж до решти, все пішло шкереберть. Батько ще ніколи так не лютував. Він не міг виступати відкрито (щодо цього Серсі не помилилася), але звільнився з посади правиці під якимсь незначним приводом і повернувся в Кичеру Кастерлі, забравши з собою дочку. Замість бути разом, Серсі з Джеймі помінялися місцями, й він опинився сам-один при дворі, вартуючи божевільного короля, поки четверо маломожних лордів по черзі зміняли на посаді його батька, ходячи по лезу ножа. Правиці так швидко вивищувалися й падали, що їхні герби Джеймі пам’ятав краще за їхні обличчя. Правицю з рогом достатку й правицю з танцюючим грифоном вислали у вигнання, а от правицю з булавою і кинджалом, скупавши в дикополум’ї, спалили живцем. Останнім був лорд Росарт. На гербі в нього красувався запалений смолоскип; невдалий вибір, якщо зважати на долю його попередника, та алхімік серйозно піднісся, адже розділяв пристрасть короля до вогню. «Слід було втопити Росарта, а не живіт йому розпорювати».

Брієнна й досі чекала на його відповідь.

— Ви,— заговорив Джеймі,— ще юна й не могли знати Ейриса Таргарієна...

Цього вона й чути не хотіла.

— Ейрис був божевільний і жорстокий, ніхто ніколи цього не заперечував. Алє ж він лишався королем, коронованим і помазаним. А ви присяглися його захищати.

— Знаю я, в чому я присягався.

— І що зробили...— вона нависала над ним — шість футів рябого, хмурого, кінськозубого осуду.

— І що зробили ви. Ми тут обоє царевбивці, якщо чутки правдиві.

— Я не чіпала Ренлі. І вб’ю кожного, хто таке каже.

— То починайте з Клеоса. А з того, через які руки він цю історію переказує, вам ще довго доведеться убивати.

— Брехня! Коли його світлість загинув, там була леді Кетлін, вона все бачила. Там була тінь. Свічки затріпотіли, повіяло холодом, а тоді хлянула кров...

— Ой, чудово,— розреготався Джеймі.— Зізнаюся, ти кмітливіша за мене. Коли мене побачили над мертвим королем, я й не подумав сказати: «Ні-ні, то не я, то тінь, жахлива холодна тінь!» — він знову розсміявся.— Скажи-но мені правду, як царевбивця царевбивці, тобі за перерізану горлянку заплатили Старки чи Станіс? Чи тебе Ренлі зневажив, ось як усе було? А може, в тебе просто було місячне. Не давайте дівці в руки меча, коли в неї місячне.

На мить Джеймі здалося, що Брієнна його вдарить. «Ще один крок — і я висмикну в неї того кинджала з піхов і застромлю в живіт». Він підтягнув ногу, готовий до стрибка, але дівчина не ворухнулася.

— Бути лицарем — рідкісний і цінний дарунок,— сказала вона,— а тим більше — лицарем королівської варти. Цей дарунок отримує мало хто, а ви його зневажили й заплямували.

«Дарунок, якого ти так жадаєш і якого ніколи не отримаєш».

— Своє лицарство я заслужив. Нічого мені не дарували. В тринадцять я виграв на турнірі в рукопашній, тоді я ще був простим зброєносцем. У п’ятнадцять я виїхав з сером Артуром Дейном проти братства королівського лісу, й він помазав мене просто на полі бою. Це білий плащ мене заплямував, а не навпаки. Тож не варто мені заздрити. Це боги не дали тобі прутня, а не я.

Брієнна кинула на нього повний ненависті погляд. «Вона б мене залюбки на кавалки порубала, якби не ця її дорогоцінна присяга,— подумав Джеймі.— От і добре. Досить з мене туманної риторики й бабського осуду». Дівчина без слова пішла геть. Джеймі скрутився під плащем, сподіваючись, що йому насниться Серсі.

Та коли він заплющив очі, перед його внутрішнім зором постав Ейрис Таргарієн, який сам-один міряв кроками тронну залу, смокчучи вкриті струпами й закривавлені долоні. Дурень повсякчас різав руки об клинки та клюги Залізного трону. Джеймі прослизнув у королівські двері, вбраний у свої золоті обладунки, з мечем у руці. Золоті обладунки, не білі, але цього вже ніхто не пам’ятає. «Шкода, що я і того клятого плаща не скинув».

Ейрис, побачивши кров на його мечі, поцікавився, чи належить вона лорду Тайвіну. «Він мусить померти, цей зрадник. Мені потрібна його голова, і ти цю голову принесеш, а то згориш разом з усіма. Всі зрадники! Росарт каже, вони навіть тут, у цих стінах! Він пішов їх гостинно зустріти. Чия це кров? Чия?»

«Росартова»,— відповів Джеймі.

В ту мить фіалкові очі розширилися, а королівський рот вражено роззявився. В Ейриса мимоволі спорожнився кишківник, а сам він, розвернувшись, побіг до Залізного трону. Під поглядами порожніх очниць драконових черепів, розвішаних на стінах, Джеймі стягнув зі східців останнього короля-дракона, який верещав, як різана свиня, і смердів лайном. Щоб покласти цьому край, виявилося досить один раз рубонути по шиї. «Як легко,— пригадалося, тоді подумав він.— Король не мав би так легко вмерти». Принаймні Росарт намагався чинити опір, але, якщо по правді, бився він, як справжній алхімік. «Дивно, що ніхто не поцікавився, хто ж убив Росарта... але ж, звісно, він був ніхто — низькородний правиця-на-годину, ще одна божевільна забавка Божевільного Короля».

Сер Еліс Вестерлінг і лорд Крейкгол разом з іншими батьковими лицарями ввірвались у залу саме вчасно, щоб заскочити кінець, тож Джеймі ніяк не міг зникнути, щоб слава чи осуд впали на якого-небудь хвалька. А що це буде осуд, він здогадався з поглядів, які були звернені до нього... хоча, можливо, в них читався страх. Хай він і Ланістер, але ж він був з Ейрисових сімох!

«Замок наш, сер, і місто теж»,— сказав до нього Роланд Крейкгол, але це було правдою тільки наполовину. Вірні Таргарієнам люди й досі вмирали на гвинтових сходах і у зброярні, Грегор Кліган з Ейморі Лорчем штурмували мури Мейгорової тверджі, а Нед Старк ще вів своїх північан крізь Королівську браму, але Крейкгол знати цього не міг. Здавалося, він не здивувався, побачивши Ейриса зарубаним: сином лорда Тайвіна Джеймі був задовго до того, як його призначили в королівську варту.

«Перекажіть усім, що Божевільний Король мертвий,— звелів Джеймі.— Хто здасться, не вбивайте, а беріть під варту».

«А нового короля проголошувати?» — запитав Крейкгол, і Джеймі прочитав між рядків: ним стане ваш батько? чи Роберт Баратеон? чи, може, ви підтримаєте нового короля-дракона? Якусь мить Джеймі поміркував: є Вісерис, що утік на Драконстон, і є Рейгарів син-немовля, що разом з матір’ю тут, у Мейгоровій тверджі. «Новий король з Таргаріенів, а при ньому за правицю — мій батько. Вовки завиють, а лорд штормових земель вдавиться люттю!» Це було страшенно спокусливо, аж тут він глянув униз, на тіло на підлозі, під яким розповзалася калюжа крові. «В них обох тече його кров»— подумав він. «Оголошуйте, кого в біса схочете»,— сказав він Крейкголу. А тоді видерся на Залізний трон і всівся, поклавши меча на коліна,— хотів побачити, хто прийде брати царство. Як виявилося, то був Едард Старк.

«Ти теж не мав права мене судити, Старку».

Уві сні з’явилися охоплені полум’ям мерці, вдягнуті в завихрене зелене полум’я. Джеймі з золотим мечем у руці кружляв навколо них, але на місці кожного, якого він убивав, поставало двоє.

...Його збудила Брієнна, буцнувши черевиком під ребра. Навколо було ще чорно, почався дощ. Поснідали вівсяниками, копченою рибою і ожиною, якої назбирав сер Клеос, і ще до сходу сонця посідали в сідла.