Буря Мечів

Арія

Щоранку, прокидаючись, Арія відчувала в грудях пустку. Це був не голод, хоча й голод частенько теж. Це була порожнеча, діра, де колись билося серце, де колись жили її брати і батьки. Ще й голова боліла. Не так жахливо, як перше, але й досі сильно. Проте до цього Арія вже звикла, і шишка нарешті почала зменшуватися. А от діра в грудях нікуди не дівалася. «І ніколи ця діра нікуди не подінеться»,— казала собі Арія, лягаючи спати.

Були ранки, коли взагалі не хотілося прокидатися. Арія, зіщулившись під плащем і міцно заплющивши очі, намагалася знову заснути. Якби Гончак не чіпав її, вона би день і ніч тільки спала.

І снила. Це було найприємніше — сни. Їй майже щоночі снилися вовки. Велика вовча зграя з нею самою на чолі. Вона була більша за всіх, дужча, спритніша, швидша. Здатна обігнати коня і здолати лева. Коли вона щирила зуби, люди розбігалися; черево в неї рідко бувало порожнє, а хутро добре зігрівало, навіть коли віяв холодний вітер. З нею були брати й сестри — численні, люті, жахливі, вони належали їй. Вони її ніколи не покинуть.

Та якщо ночі вона проводила з вовками, то всі дні її належали псові. Щоранку Сандор Кліган змушував її вставати — хотіла вона того чи ні. Лаяв її своїм хрипким голосом або ж силоміць ставив на ноги і трусив. Одного разу вилив їй на голову цілий шолом холодної води. Арія підстрибнула, відпльовуючись і обтрушуючись, і спробувала його копнути, але він тільки розреготався. «Сушися, а потім нагодуєш клятих коней»,— звелів він, і довелося слухатися.

Коней тепер було двоє: Невідомець і ще гніда кобила, яку Арія назвала Боягузкою, бо Сандор сказав, що вона, певно, втекла з Близнючок так само, як і вони. На кобилу вони натрапили на ранок після різанини: та блукала в полях без вершника. Гарна була коняка, але Арія терпіти не може боягузів. «Невідомець би не тікав, а бився». Проте Арія ходила за нею, як уміла. Все-таки краще, ніж їхати в одному сідлі з Гончаком. І нехай Боягузка й була боягузкою, зате молодою і дужою. Арія навіть подумала, що кобила, може, ще й обжене Невідомця, якщо до цього дійде.

Гончак більше вже не стежив за дівчинкою так пильно, як раніше. Іноді, здавалося, йому взагалі було байдуже, тут вона чи вже втекла, і вночі він більше не зав’язував її у плащ. «Одної ночі я просто заріжу його уві сні»,— запевняла себе Арія, але так і не зробила цього. «Одного дня я просто втечу на Боягузці, й він мене не впіймає»,— казала вона собі, але й цього теж не зробила. Бо куди їй іти? Вічнозиму більше немає. У Річкорині — брат її дідуся, але він її не знає, так само як і вона його. Може, леді Смолвуд прийняла б її в Жолудевому Палаці, а може, й ні. Та Арія і не була певна, що зможе тепер знайти цей Жолудевий Палац. Іноді вона думала повернутися до Шарни в заїзд, якщо його ще не змило повінню. Лишилась би з Пиріжком, а може, її б там розшукав лорд Берик. Ангай навчив би її стріляти з лука, вона б їздила разом з Гендрі, як справжня беззаконниця — як Венда Біла Олениця з балад.

Та все це були дурнуваті мрії — отак би хіба Санса могла мріяти. Пиріжок і Гендрі кинули Арію, щойно дістали нагоду, а лорд Берик з беззаконниками тільки викуп за неї хотіли отримати, точно як і Гончак. Нікому вона не потрібна. «Ніколи вони не були з моєї зграї, навіть Пиріжок і Гендрі. Дурна я була, що так думала,— дурне дівчисько, а ніяка не вовчиця».

От і лишилася вона з Гончаком. Цілі дні вони їхали, ніколи не ночуючи в одному й тому самому місці, по можливості уникаючи містечок і сіл і замків. Одного разу Арія поцікавилась у Сандора Клігана, куди вони прямують. «Геть звідси,— відгукнувся він.— А більше тобі знати не треба. Ти для мене й плювка не варта, не хочу слухати твоє скиглення. Слід було дозволити тобі побігти в той клятий замок».

«Слід було»,— погодилась Арія, думаючи про матір.

«Якби я так вчинив, ти б уже мертва була. Ти б мені подякувати мала. Заспівати для мене гарну пісеньку, як твоя сестричка».

«Її ви теж бардою влупили?»

«Я тебе плазом влупив, ти, дурна мала сучко! Якби я тебе влупив по-справжньому, в Зеленому Зубці б тепер тільки шматочки твої плавали. А тепер стули свою кляту пельку. Мав би я голову на плечах, віддав би тебе німотним сестрам. Вони таким балакучим дівчаткам язика втинають». А це були несправедливі слова. Якщо не рахувати того разу, Арія майже взагалі не розмовляла. Цілі дні минали, а вони з Гончаком і словом не обмінювалися. Арія була занадто спустошена, щоб розмовляти. А Гончак — надто сердитий. Вона відчувала в ньому цю лють: бачила в його обличчі, й у тому, як стискалися і сіпалися в нього губи, й у тих поглядах, які він на неї кидав. Щоразу, беручи до рук сокиру, щоб нацюкати дров на багаття, він скаженів і рубав дерева, бурелом і гілки з таким шаленством, що зрештою дров виявлялося вдвадцятеро більше, ніж потрібно. Іноді потому в нього все так боліло від утоми, що він просто лягав і засинав, так і не розпаливши багаття. Арія ненавиділа такі моменти, ненавиділа і його. Саме в такі ночі вона довго витріщалася на сокиру. «На вигляд страшенно тяжка, але замахнутися я точно зможу». І плазом Арія не битиме.

Іноді дорогою вони бачили інших людей — селян у полях, свинопасів зі свинями, молочарку з коровою, зброєносця, що доправляв якесь повідомлення поритою коліями дорогою. Заговорювати до них Арії зовсім не хотілося. Так наче жили вони в якомусь далекому краю і розмовляли якоюсь дивною чужинською мовою; їм немає діла до неї, а їй — до них.

Крім того, потрапляти на очі було небезпечно. Час до часу звивистими сільськими шляхами проїздили кавалькади з вежами-близнючками Фреїв на прапорах. «Полюють на поодиноких північан,— пояснив Гончак, пропускаючи одних таких вершників.— Щойно чуєш тупіт копит — схиляй голову: навряд чи це друг їде».

Одного дня в земляній норі, попід корінням поваленого дуба, натрапили на ще одного мандрівника, який вижив у Близнючках. На гербі в нього на грудях танцювала рожева панна у вирі шовку; чоловік розповів, що він з вояків сера Марка Пайпера: лучник, тільки лук свій загубив. Ліве плече в тому місці, де приєднується рука, було все вивернуте й набрякле; це від удару булавою, пояснив він: булава проломила плече і вдавила кольчугу глибоко в м’ясо. «І зробив це північанин,— плакав чоловік.— Із закривавленим чоловіком на гербі, і коли він побачив мій герб, то ще пожартував: червоний чоловік і рожева дівка, може, їм варто зійтися. Я випив за його лорда Болтона, а він випив за сера Марка, а потім ми разом випили за лорда Едмура й леді Рослій і за короля на Півночі. А тоді він убив мене». Плече в нього просто роздулося, й увесь лівий бік був у крові та гною. І смердів. «Він тхне, як труп». Чоловік попросив у них вина.

— Було б у мене вино, я б його сам випив,— сказав до нього Гончак.— Можу тобі води дати й зробити останню послугу.

Лучник подивився на нього довгим поглядом і нарешті мовив:

— Ти — пес Джофрі.

— Тепер я пес, який бігає сам по собі. То будеш воду?

— Ага,— ковтнув чоловік.— І послугу. Будь ласка.

Не так давно вони проїхали невеличкий ставок. Сандор дав Арії свій шолом, велівши наповнити його, тож вона подибала назад до води. Під носаками черевиків хлюпало болото. За відро правила собача голова. Вода виливалася крізь прорізи для очей, але на дні шолома лишалося чимало.

Коли дівчинка повернулася, лучник підвів голову, й Арія вилила воду йому в рот. Він ковтав швидше, ніж вона лила, а що проливалося мимо, стікало по щоках на бакенбарди, склеєні засохлою кров’ю, і скоро з його бороди почали скрапувати рожеві сльози. Коли вода закінчилася, чоловік, стискаючи шолом, облизав крицю.

— Добре,— сказав він.— Шкода, що не вино. Я хотів вина.

— Я теж.

Гончак майже ніжно застромив чингал чоловікові в груди, налягаючи всім тілом, пробиваючи кінчиком леза сюрко, кольчугу й м’яку підбивку спіднизу. Нарешті витягнувши клинок і обтерши його об мертвого, Гончак поглянув на Арію.

— Ось тут серце, дівчинко. Так треба вбивати людину.

«Це один зі способів».

— Ми його поховаємо?

— Навіщо? — сказав Сандор.— Йому вже байдуже, а в нас лопати немає. Лиши його вовкам і диким собакам. Твоїм і моїм братам,— він кинув на неї важкий погляд.— Але спершу ми його пограбуємо.

В гаманці лучника знайшлося два срібні олені й майже тридцять мідяків. На руків’ї кинджала красувався гарний рожевий камінець. Гончак зважив клинок у руці, тоді шпурнув його Арії. Вона зловила його за руків’я, застромила за пояс — і тепер почувалася трохи краще. Це не Голка, але все-таки криця. В мертвого був ще сагайдак зі стрілами, та кому потрібні стріли без лука? Черевики виявилися завеликі на Арію і замалі на Гончака, тож і їх залишили. Арія ще взяла шолом-капелюх, хоч він і падав їй майже на ніс і доводилося його поправляти, щоб бачити.

— У нього, мабуть, і кінь був, бо як би він інакше втік? — зронив Кліган, роззираючись.— Але, бачу, далеченько він відбіг. Хто його знає, скільки цей тут пролежав.

На той час, коли заїхали в передгір’я Місячних гір, дощі майже припинилися. Арія бачила над головою сонце, місяць і зорі, і їй здавалося, що прямують вони з Гончаком на схід.

— Куди ми їдемо? — знову запитала вона.

Цього разу Гончак зволив відповісти.

— У тебе тітка в Гнізді. Може, захоче дати викуп за твій кощавий зад, правда, хіба що боги знають навіщо. Тільки-но виїдемо на високий гостинець, там уже пряма дорога до Кривавої брами.

Тітка Лайса. Думка про неї не заповнила порожнечі. Арії хотілося маму, а не мамину сестру. Материну сестру вона знала не краще, ніж двоюрідного діда Чорнопструга. «Треба було все-таки зайти в замок». Вони ж не знають напевне, що матір загинула, що Роб загинув. Не бачили ж на власні очі, як вони помирали. Може, лорд Фрей просто взяв їх у заручники. Може, вони сидять у ланцюгах у підземеллі, а може, Фреї везуть їх на Королівський Причал, де їм Джофрі голови відрубає. Вони з Гончаком цього не знають.

— Нам треба повернутися,— зненацька вирішила Арія.— Повернутись у Близнючки і забрати маму. Вона не могла померти. Ми повинні їй допомогти.

— Я гадав, то в тебе в сестри тільки голова піснями забита,— прогарчав Гончак.— Фреї могли взяти твою матір у заручники заради викупу, це правда. Але ж, сьоме пекло, самому мені в житті не вдасться в біса витягнути її звідти!

— Не самому. Я теж поїду.

Він так пирхнув, що це можна було сприйняти за смішок.

— Оце старий зо страху обісцеться.

— Та ви просто померти боїтеся! — презирливо кинула Арія.

Тут Кліган по-справжньому засміявся.

— Смерть не лякає мене. Тільки вогонь. А тепер тихо, бо я тобі язика сам втну — позбавлю німотних сестер клопоту. Нас чекає Видол.

Арія не вірила, що він і справді їй язика втне: він каже так само, як колись Каправий лякав її, що поб’є до крові. Але випробовувати його вона не збиралася. Сандор Кліган не Каправий. Каправий не рубав людей надвоє і не лупив бардою. Навіть плазом.

Уночі вона лягла спати, думаючи про матір і міркуючи: може, варто зарізати Гончака уві сні й самій рятувати леді Кетлін. Заплющивши очі, вона мов навіч побачила мамине обличчя. «Вона так близько, я майже чую її запах...»

...і тут вона таки почула її запах. Ледве вловимий серед інших запахів — моху, болота й води, а ще смороду гнилого очерету та гниючих тіл. По м’якій землі вона повільно підійшла до річкового берега, похлебтала води, тоді підвела голову, принюхуючись. Сіре небо затягнули хмари, а зелена ріка була забита різним мотлохом. На мілині застрягли трупи людей; одні ворушилися, коли їх штовхала вода, а інших уже й на берег викинуло. Навколо них скупчилися її брати й сестри, шарпаючи соковите спріле м’ясо.

Злетілися й ворони — крукали на вовків і розсипали в повітрі пір’я. Кров у них була гаряча, й одна з сестер клацнула на ворону зубами, не встигла та злетіти, і піймала за крило. Їй і самій закортіло ворони. Кортіло відчути смак крові, почути хрускіт кісток на зубах, заповнити живіт м’ясом теплим, а не холодним. Вона була голодна, кругом валялося м’ясо, але їсти його вона не могла.

Запах посилився. Вона нашорошила вуха, дослухаючись до гарчання своєї зграї, крику сердитих ворон, шелесту крил і плюскоту води. Десь далеко іржали коні й перегукувалися живі люди, але вони зараз не цікавили. Цікавив тільки запах. Вона знову понюхала повітря. Ось воно, вона вже й бачить його: вниз за течією в ріці пливе щось біле, перевертаючись, коли наскакує на корч. Під ним вгинається очерет.

Гучно хляпаючи по мілині, вона кинулась у глибоку воду, молотячи лапами. Течія тут сильна, але вона сильніша. Вона пливла на запах. Пахло насиченою річковою вологою, але не ці запахи вабили її. Вона гребла до гострого червоного духу холодної крові, до солодкавого задушливого смороду смерті. Гналася за ним, як за оленем у лісі, й таки наздогнала, і її щелепи стиснули бліду руку. Вона поторсала, щоб розворушити тіло, та в роті відчувалася тільки кров і смерть. Вона вже трохи стомилася, тож спромоглася хіба що витягнути тіло на берег. Коли вона тягла його мулистим берегом, підбіг один з менших братів, він нишпорив, звісивши язика. Довелося рикнути, щоб відігнати його, бо він хотів куснути від тіла. Тільки тоді вона зупинилася обтрусити воду з хутра. Біле тіло долілиць лежало в болоті, мертва шкіра зморщилась і зблідла, а з шиї цебеніла холодна кров. «Вставай,— подумала вона.— Вставай, поїж і побігай з нами».

Іржання коней змусило її смикнути головою. Люди! Вони наближалися з підвітряного боку, ось чому вона їх не занюхала, а вони вже зовсім поряд. Люди на конях, виляскують чорними, жовтими й рожевими крилами за плечима, стискають у руках довгі блискучі пазурі. Дехто з молодших її братів ощирив зуби, захищаючи свою мертвеччину, але вона, клацаючи зубами, розігнала їх. Це закон дикого світу. Олені, зайці й ворони тікають від вовків, а вовки тікають від людей. Покинувши свою білу холодну здобич у болоті, куди затягнула її, вона побігла геть, не відчуваючи сорому...

Коли прийшов ранок, Гончакові не довелося кричати на Арію й розштовхувати її. Вона вперше прокинулася раніше за нього й навіть устигла напоїти коней. Поснідали мовчки, а потім Сандор сказав:

— Щодо твоєї матері...

— Це вже не має значення,— пригнічено мовила Арія.— Я знаю, що вона мертва. Я бачила її уві сні.

Гончак на довгу мить затримав на ній погляд, тоді кивнув. Більше про це не говорили. Рушили далі в гори. Вище в узгір’ях натрапили на крихітне ізольоване село, оточене сіро-зеленими чатовими деревами й високими блакитними соснами-солдатами, і Кліган вирішив ризикнути заїхати.

— Нам потрібна їжа,— сказав він,— і дах над головою. Тут навряд чи знають про те, що трапилося під Близнючками, а якщо пощастить, і мене ніхто не впізнає.

Селяни саме будували дерев’яний частокіл навколо своїх домівок, а коли побачили ширину Гончакових плечей, то запропонували і харчів, і дах над головою, і навіть грошей за роботу.

— Якщо буде ще й вино, я згоден,— прогарчав Сандор. Зрештою він задовольнився елем і щовечора перед сном напивався.

Але в горах розтанула його мрія продати Арію леді Арин.

— Далі за нами на гірських переходах крига і сніг,— сказав сільський старійшина.— Якщо не замерзнете й не помрете з голоду, попадетеся тінь-котам або печерним ведмедям. А ще ж там гірські клани. Відтоді як Тимет Одноокий повернувся з війни, обпечені взагалі нічого не бояться. Півроку тому Гантор, син Гурна, повів кам’яних воронів у селище миль за вісім звідси. Забрали всіх жінок і все зерно, половину чоловіків повбивали. Тепер у них є криця, добрі мечі й кольчуги, вони чатують на високому гостинці — і кам’яні ворони, і молочні змії, і сини туману — всі. Може, вам кількох і вдасться з собою забрати, та врешті-решт вони вас таки вб’ють, а дочку вашу заберуть.

«Я йому не дочка!» — могла би крикнути Арія, якби так не втомилася. Нічия вона дочка. І сама ніхто. Не Арія, не Ласка, не Нан, не Арі, не Жовторотик, навіть не Ковтюх. Просто дівчинка, яка вдень бігає з псом, а вночі снить вовками.

У селі було тихо. Солом’яники не дуже кишіли вошами, їжу давали просту, але поживну, а в повітрі пахло глицею. І все одно незабаром Арія вирішила, що їй тут не подобається. Селяни всі боягузи. Ніхто з них навіть в обличчя Гончаку дивитися не міг, принаймні довший час. Дехто з жінок хотів перевдягнути Арію в сукню та всадовити за шиття, але вони — це не леді Смолвуд, тож вона такого терпіти не збиралася. А ще там була дівчинка, дочка сільського старійшини, яка всюди тягалася за Арією. Була вона одного віку з Арією, але насправді ще зовсім дитина: плакала, якщо обдере коліно, й повсюди за собою носила дурнувату ганчір’яну ляльку. То був іграшковий солдатик, тільки мало схожий, і дівчинка називала його «сер Солдат» і похвалялася, що він її захищає.

— Забирайся,— півсотні разів проганяла її Арія.— Облиш мене.

Але дівчинка не слухалась, і врешті Арія відібрала в неї ляльку, роздерла їй живіт і пальцем виколупала звідти ганчірку, яка надавала їй форму.

— Отепер він більше схожий на солдата! — сказала вона, перш ніж пожбурити ляльку в струмок. Відтоді дівчинка припинила їй набридати, й Арія цілі дні чистила й чесала Боягузку й Невідомця або гуляла в лісі. Іноді знаходила там який-небудь дрючок і «працювала голкою», та тут пригадувала все, що трапилось у Близнючках,— і починала з такою силою бити дрючком об дерево, що той ламався.

— Може, нам варто залишитися тут на деякий час,— сказав до неї Гончак за два тижні. Він сп’янів од елю, але був не так сонний, як задумливий.— До Гнізда нам не доїхати, а Фреї і далі полюють на виживанців у приріччі. А тут, з тими нальотчиками з кланів, потрібні мечі. Трохи тут відпочинемо і, може, знайдемо можливість дістатися до твоєї тітки.

Арія, почувши це, потемніла з обличчя. Лишатися їй не хотілось, але й іти не було куди. Наступного ранку, коли Гончак пішов рубати дерева й тягати палі, вона знов залізла в ліжко.

Та коли врешті робота була зроблена й високий дерев’яний частокіл закінчений, сільський старійшина дав зрозуміти, що їм тут не місце.

— Прийде зима, нам самим не буде чого їсти,— пояснив він.— А ви... такий чоловік, як ви, з собою приносить кров.

Сандор стиснув губи.

— То ви знаєте, хто я такий?

— Ага. Подорожні до нас сюди не заходять, але самі ж ми виїжджаємо і на ринок, і на ярмарки. І знаємо про пса короля Джофрі.

— Коли до вас завітають оті кам’яні ворони, може, ви ще зрадієте, що у вас є пес.

— Може,— завагався чоловік, а тоді набрався мужності й мовив: — Кажуть, ви після битви на Чорноводді геть втратили бойовий дух. Кажуть...

— Знаю я, що кажуть,— голос Сандора більше нагадував скреготіння двох пилок одна об одну.— Заплатіть мені, й ми підемо.

Отож на дорогу Гончак отримав повний мідяків гаманець, бурдюк кислого елю й новий меч. Якщо по правді, меч був дуже старий, але ж для нього — новий. Він обміняв його на барду, яку забрав у Близнючках,— ту, з чиєї вини на голові в Арії вискочила ґуля. Ель закінчився вже першого ж дня, а от меча Кліган гострив щовечора, проклинаючи чоловіка, з яким помінявся, за кожну пощербину та плямку іржі. «Якщо він втратив бойовий дух, чого ж він так нагострює меча?» Цього питання Арія поставити не наважувалася, але багато над ним міркувала. Може, саме тому Гончак і втік з Близнючок, прихопивши її з собою?

У приріччі з’ясувалося, що дощі вщухли й повінь почала спадати. Гончак повернув на південь, назад на Тризуб.

— Поїдемо в Річкорин,— сказав він Арії, підсмажуючи зайця, якого вполював.— Може, Чорнопструг захоче купити собі вовчицю.

— Він мене не знає. Звідки йому знати, що я — це я?

Арія вже втомилася їхати у Річкорин. Вона вже, здається, роками їде в той Річкорин, а все ніяк не може доїхати. Щоразу як вона їхала в Річкорин, то опинялася в місці гіршому й гіршому.

— І викупу він вам не заплатить. Либонь, просто повісить вас.

— Хай спробує,— одвернувшись, сплюнув Гончак.

«Говорить він так, наче зовсім і не втратив бойового духу».

— А я знаю, куди нам можна поїхати,— сказала Арія. У неї-бо ще лишився один брат. «Джон точно захоче мене забрати, навіть якщо ніхто більше не захоче. Він називатиме мене сестричкою й куйовдитиме мені волосся». От тільки дорога туди далека, і самотужки Арія туди навряд чи зможе дістатися. Вона ж бо навіть у Річкорин не спромоглася заїхати.— Можемо вирушити на Стіну.

Сандор зареготав-заричав.

— Маленька вовчиця хоче приєднатися до Нічної варти, отакої?

— У мене брат на Стіні,— уперто мовила Арія.

У Гончака сіпнувся рот.

— Стіна за тисячу льє звідси. Нам, щоб тільки Перешийку дістатися, доведеться пробиватися через клятих Фреїв. А в тих болотах водяться ящірколеви, які вовків щодня на сніданок лопають. Та якщо ми таки доб’ємося до півночі цілі й неушкоджені, там у половині замків засіли залізні, та й кругом будуть тисячі клятих виродків-північан.

— Ви їх боїтеся? — поцікавилась Арія.— Справді втратили бойовий дух?

На мить їй здалося, що він її зараз ударить. Але тут виявилося, що заєць уже зарум’янився, шкоринка хрумтіла, а сало сичало, скрапуючи в багаття. Сандор зняв зайця з кілочка, великими долонями розірвав навпіл і жбурнув половинку Арії на коліна.

— З моїм духом усе гаразд,— сказав він, відриваючи ніжку,— але в дупі я мав тебе і твого брата. У мене теж є брат.