Буря Мечів

Арія

Чоловік на даху загинув перший. Він присів коло димаря ген за двісті ярдів звідси — нечітка тінь у передсвітанковій темряві, та коли небо посвітліло, він ворухнувся, потягнувся, підвівся. Ангаєва стріла поцілила йому в груди. Обм’якнувши, він покотився крутим лупаковим дахом і впав під дверима септиря.

Лицедії там виставили двох чатових, але ті далі своїх смолоскипів не бачили, тож беззаконники підкралися зовсім близько. Кайл і Наконечник випустили стріли водночас. Один з чатових упав з прошитим стрілою горлом, другий — з протятим животом. Одяг на ньому спалахнув, і він заверещав — і скрадатися вже не було сенсу. Торос крикнув команду — і розбійники напали по-справжньому.

Арія спостерігала, сидячи на коні на верхівці лісистого гребеня, з якого відкривався краєвид на септир, млин, броварню і стайню, а ще на порослу бур’яном пустку, спалені дерева й витоптану землю довкола них. Дерева переважно вже стояли голі; подекуди на гілках ще трималося сухе коричневе листя, але воно бачити особливо не заважало. Лорд Берик за вартових тут поставив Безбородого Дика й Маджа. Арію дратувало, що її тут лишили, наче якусь дурнувату дитину, та принаймні хоч Гендрі зоставили разом з нею. Вона й не думала сперечатися. Це ж бо бій, а в бою слід слухняно виконувати накази.

Обрій на сході світився золотим і рожевим, а над головою прозирав крізь низькі хмари, що прудко бігли по небу, серпик місяця. Віяв холодний вітер, і долинало шепотіння води й порипування великого дерев’яного колеса на млині. В передсвітанковому повітрі пахло дощем, але перші краплі ще не впали. Крізь раковий туман літали стріли, і зовсім скоро з розбитих віконниць почали підійматися тонкі цівки диму.

З септиря біч-о-біч вискочило двоє лицедіїв з топорами в руках. На них уже чекали Ангай з іншими лучниками. Один із сокирників помер одразу. Другий примудрився присісти, тож стріла йому тільки плече розпорола. Він зробив кілька непевних кроків, але його наздогнало ще дві стріли — майже водночас, важко навіть було сказати, яка з них поцілила перша. Довгі стрижні прошили нагрудник, наче то камка, а не криця. Чатовий важко гримнувся на землю. Ангаєві стріли мали гостряки як тонкі, так і широкі. Тонкий гостряк-шило прохромлював навіть важку кірасу. «Обов’язково навчуся стріляти з лука»,— подумала Арія. Вона обожнювала битися на мечах, але останнім часом пересвідчилася, що від стріл теж буває користь.

Полум’я вже поповзло західною стіною септиря, і крізь розбиту шибку клубочився густий дим. З іншого вікна вистромив голову мирський арбалетник, спустив стрілу та сховався, щоб перезарядити зброю. Зі стайні теж долинали звуки бою, крики змішувалися з іржанням коней і брязкотом криці. «Вбивайте всіх,— люто подумала Арія. Вона до крові закусила губу.— Вирізайте всіх до ноги».

Арбалетник знову випірнув, та не встиг він вистрілити, як мимо його голови просвистіло три стріли. Одна зачепила шолом. Чоловік щез разом з арбалетом. У кількох вікнах на другому поверсі Арія побачила полум’я. Повите димом і ранковим туманом небо було чорно-біле, мінливе. Ангай з іншими стрільцями скрадався ближче, щоб краще було цілитися.

І тут септир вибухнув, вивергаючи лицедіїв, як сердитих мурах. Двоє ібенців вискочили з дверей, тримаючи високо перед собою обдерті коричневі щити; за ними вибіг дотрак з великим кривим арахом і дзвіночками у волоссі, а за ним — троє волантиських перекупних мечів, усі в грізних татуюваннях. Інші вистрибували з вікон. В Арії на очах один з чоловіків, який уже перекинув ногу через підвіконня, отримав у груди стрілу та з криком полетів униз. Дим густішав. Туди-сюди літали арбалетні й лучні стріли. Зі стогоном упав Вотті, випустивши з рук лука. Кайл саме намагався вставити чергову стрілу, коли йому в живіт поцілив списом вояк у чорній кольчузі. Щось крикнув лорд Берик. З ровів і з-за дерев з крицею в руці висипала решта його загону. Арія бачила розмаяний ясно-жовтий плащ за спиною Лима, який своїм конем просто переїхав вояка, що вбив Кайла. Торос із лордом Бериком були всюди й водночас, розмахуючи вогненними мечами. Червоний жрець рубав і рубав шкуратяний щит, доки той не розлетівся на друзки, і тоді його кінь хвицнув ворога в обличчя. Дотрак, заверещавши, кинувся на лорда Лискавку, і вогненний меч зустрівся з арахом. Клинки поцілувалися, крутнулися, знов поцілувалися. Аж тут у дотрака спалахнула чуприна — і за мить він уже був мертвий. Бачила Арія і Неда, який бився пліч-о-пліч з лордом Лискавкою. «Це несправедливо, він хіба трошечки старший за мене, вони й мені мали дозволити битися!»

Бій тривав недовго. Браві компанійці, які ще трималися на ногах, швидко гинули або кидали мечі. Двоє дотраків спромоглися забрати коней і втекти — і то лише тому, що лорд Берик їм і не думав заважати.

— Нехай донесуть звістку в Гаренхол,— кинув він, стискаючи в руці полум’яного меча.— Може, лорд П’явка зі своїм цапом кілька ночей не посплять.

Джек-Щасливець, Гарвін і Меріт Місяцеградський сміливо кинулись у септир у пошуках бранців. З диму й полум’я вони повернулися за кілька хвилин з вісьмома брунатними братами; один з полонених був такий слабкий, що Меріту довелося тягнути його на плечі. З ними був і септон — лисуватий, з похиленими плечима, та на сіру мантію в нього була вдягнута чорна кольчуга.

— Ховався в підвалі під сходами,— кашляючи, пояснив Джек.

— Ви — Ат,— посміхнувся до чоловіка Торос.

— Септон Ат. Божа людина.

— Якому богу треба такі, як ви? — буркнув Лим.

— Грішний я,— зарюмсав септон.— Знаю, знаю. Прости мені, Отче. Ох, багато нагрішив я...

Арія пам’ятала септона Ата ще зі свого перебування в Гаренхолі. Шагвел Блазень казав, що той завжди плакав і молився, коли вбивав чергового свого хлопчика. Іноді навіть велів лицедіям відбатожити себе. Всі це вважали страшенно кумедним.

Лорд Берик загнав меча в піхви, згасивши полум’я.

— Присмертним даруйте останню милість, а решту зв’яжіть по руках і ногах — на них чекає суд,— наказав він, і так і було зроблено.

Суди були короткі. Виходили різні беззаконники й повідомляли про злочини бравих компанійців: про сплюндровані містечка й села, про спалені врожаї, про зґвалтованих і вбитих жінок, про скалічених і замучених чоловіків. Деякі розповіли про хлопчиків, яких забрав септон Ат. Сам септон весь цей час плакав і молився.

— Я — слабка очеретина,— казав він лорду Берику.— Я молюся до Воїна, щоб дав мені сили, але боги насилають на мене слабкість. Змилуйтеся над моєю слабкістю! Хлопчики, солоденькі хлопчики... я не хотів їх кривдити...

Незабаром септон Ат у чому мати народила уже висів на високому в’язі, повільно погойдуючись у зашморзі. До нього один по одному приєдналися й інші браві компанійці. Кілька з них спробували опиратися, хвицаючи ногами й хапаючись за зашморг, який стискався на шиї. Один з арбалетників з сильним мирським акцентом усе кричав: «Я солдат, я солдат!» Інший пообіцяв своїм полонителям показати дорогу до золота; ще один запевняв, що з нього вийде чудовий беззаконник. Але всіх їх роздягнули, зв’язали й по черзі повісили. Том Семиструнець заграв їм плач на своїй лірі, а Торос помолився Царю світла, щоб їхні душі горіли повік віків.

«За компанію лицедій повісився»,— подумала Арія, роздивляючись повісельників: у відблисках охопленого полум’ям септиря біла шкіра відсвічувала червоним. Де й не взялися почали злітатися ворони. Арія слухала, як вони крякають і кавчать одне на одного, й думала: про що вони перемовляються? Септона Ата вона не боялася так, як Рорджа, Куслія і ще декого, хто лишився в Гаренхолі, та все одно раділа, що він помер. «Гончака теж треба було повісити або голову йому відрубати». Натомість розбійники, на її обурення, полікували йому обгорілу руку, повернули меча, коня й обладунки та за кілька миль від печеристого пагорба відпустили його. Забрали в нього тільки золото.

За деякий час септир у вирі диму й полум’я завалився: стіни вже не могли втримати важкого лупакового даху. На це смиренно дивилися восьмеро брунатних братів. Це всі, що залишилися, пояснив найстарший, який на шиї на мотузочці носив залізний молоточок на знак свого служіння Ковалю.

— До війни нас було сорок чотири, ми процвітали. Мали дюжину корів і бика, сотню вуликів, виноградник і яблуневий садок. Та прийшли леви й позабирали вино, молоко й мед, порізали корів, а виноградник спалили. А потім... я вже й лік утратив непроханим гостям. Оцей липовий септон — він з останніх. До нього приходило таке чудовисько... ми йому все срібло віддали, та він усе одно був переконаний, що ми десь золото ховаємо, отож його люди вбивали нас одного по одному, щоб розговорити старшого брата.

— А як ви восьмеро вижили? — запитав Ангай Лучник.

— Яка ганьба! — озвався старий.— Це я. Коли прийшла моя черга вмирати, я розповів, де сховане золото.

— Брате,— мовив Торос Мирський,— ганьба була не сказати їм з самого початку.

Заночували беззаконники у броварні біля маленької річечки. У господарів було заховано трохи харчів під підлогою в стайні, тож вони розділили з гостями просту вечерю: вівсяний хліб, цибулю і ріденький капусняк, який злегка віддавав часником. Арії пощастило: у себе в мисці вона знайшла кружальце моркви. Брати не питали в беззаконників їхніх імен. «І так знають»,— подумала Арія. Та й як не знати? Лорд Берик і на нагруднику, і на щиті, і на плащі мав блискавку, а Торос Мирський був у червоній мантії — точніше, в тому, що від неї залишилося. Один з братів, юний новачок, навіть наважився просити червоного жерця не молитися своєму облудному богу, поки він під їхнім дахом.

— Чорта лисого,— мовив на це Лим Лимонний Плащ.— Це й наш бог, а ви нам своїми клятими життями завдячуєте. Та й що в ньому облудного? Може, ваш Коваль і здатен зламаного меча направити, та чи направить він зломлену людину?

— Досить, Лиме,— звелів лорд Берик.— Під їхньою покрівлею ми шануватимемо їхні порядки.

— Сонце не погасне, якщо ми пропустимо одну-дві молитви,— м’яко погодився Торос.— Кому як не мені знати.

Сам лорд Берик нічого не їв. Арія взагалі ніколи не бачила, щоб він їв, хоча він час від часу випивав кубок вина. Він і не спав, здається. Здорове око часто заплющувалося, наче від утоми, та коли хтось заговорював до лорда, воно миттю розплющувалося. Лорд Прикордоння і досі був одягнений у жалюгідний чорний плащ і пом’ятий нагрудник з пощербленою емалевою блискавкою. Він так і спати вкладався в нагруднику. Тьмяна чорна криця ховала жахливу рану, якої завдав йому Гончак, точно як товстий вовняний шарф ховав чорну смугу навколо шиї. Але ніщо не могло приховати ні його розбитої голови з проламаною, увігнутою скронею, ні кривавого червоного провалля, де коли було його око, ні гострих обрисів черепа, які проступали під шкірою.

Арія сторожко роздивлялася його, пригадуючи легенди, які про нього переказували в Гаренхолі. Лорд Берик, здалося, відчув її страх. Обернувши голову, він підкликав дівчинку жестом.

— Я тебе лякаю, дитино?

— Ні,— закусила вона губу.— Тільки... ну... Я думала, Гончак вас убив, а ви...

— Просто ранив,— втрутився Лим Лимонний Плащ.— Жахлива була рана, але Торос її зцілив. Кращого цілителя на світі немає.

Лорд Берик кинув на Лима дивний погляд — одним здоровим оком, бо на місці другого були тільки шрами й засохла кров.

— Кращого цілителя немає,— втомлено погодився він.— Лиме, думаю, давно пора варту поміняти. Будь ласка, подбай про це.

— Ага, мілорде,— Лим довгими кроками вийшов у вітряну ніч, розмаявши широкий жовтий плащ.

— Навіть сміливці воліють заплющувати очі на те, чого не хочуть бачити,— сказав лорд Берик, щойно Лим вийшов.— Торосе, скільки разів ти мене вже оживляв?

— Вас оживляє Р’глор, мілорде,— схилив голову червоний жрець.— Цар світла. А я — всього-на-всього його знаряддя.

— То скільки разів? — повторив лорд Берик.

— Шість,— неохоче відповів Торос.— І щоразу це стає важче. Ви робитеся занадто безрозсудні. Невже смерть така солодка?

— Солодка? Ні, друже. Зовсім не солодка.

— То не спокушайте її. Лорд Тайвін командує з задніх рядів. І лорд Станіс також. І вам би мудро було чинити так само. Бо сьома смерть може стати кінцем для нас обох.

Лорд Берик торкнувся того місця над лівим вухом, де в нього була провалена скроня.

— Ось тут сер Бертон Крейкгол пробив мені шолом і голову ударом булави,— мовив він, а тоді розповив шарф, показуючи чорний синець навколо шиї.— А цей слід лишила ота мантикора, Лорч, на Бурхоспаді. Він схопив бідолашного бджоляра з дружиною, вважаючи, що це мої люди, і по всіх усюдах кричав, що повісить їх, якщо я не здамся. Я здався, але він усе одно їх повісив, ще й мене на шибениці поміж них... А сюди,— вказав він пальцем на червону дірку замість ока,— поцілив чингалом крізь забороло Гора-на-коні,— на його вустах майнула втомлена посмішка.— Тричі помирав я від рук дому Кліганів. Можна було би подумати, що я затямлю урок...

Це був жарт, зрозуміла Арія, але Торос не засміявся. Натомість він поклав руку лорду Берику на плече.

— Ліпше не застановляйся на цьому.

— Як можу я застановлятися на чомусь, що заледве пам’ятаю? Колись у Прикордонні в мене був замок, була і жінка, яку я мав пошлюбити, але нині я вже ні замку того не знайду, ні якого кольору в жінки були коси не пригадаю. Хто висвятив мене в лицарі, старий друже? Яка в мене була улюблена страва? Все блякне. Іноді мені здається, що я народився на закривавленій траві в тому спопелілому гаю, з присмаком вогню в роті та з дірою в грудях. Ти — моя мати, Торосе?

Арія втупилась у мирського жерця з його розкошланою чуприною, в рожевому лахмітті й розрізнених старих обладунках. Щоки й обвислу шкіру під його підборіддям вкривала сива щетина. Не дуже він був схожий на чарівників з казок старої Нан, і все-таки...

— А могли б ви оживити людину без голови? — запитала Арія.— Одненький раз, не треба шість. Могли б?

— Я не знаю чарів, дитино. Тільки молитви. Першого разу, коли в його милості з’явилася наскрізна діра, коли з рота в нього бігла кров, я усвідомлював, що надії немає. Тож коли його бідолашні розтерзані груди припинили здійматися, я божим цілунком хотів провести його в останню путь. Набравши в рота вогню, я вдихнув полум’я йому в груди — через горло в легені, в серце й у душу. Це називається «останній поцілунок», і я багато разів бачив, як старі жерці дарують його померлим слугам Царя світла. Я й сам раз чи двічі робив це, бо всі жерці мають це вміти. Та ще ніколи я не бачив, щоб померлий здригнувся, коли його наповнювало полум’я, і щоб його очі розплющилися. Це не я його оживив, міледі. Це був Цар світла. Р’глор ще має для нього роботу. Життя — це тепло, а тепло — це вогонь, а вогонь належить Богу й тільки Богу.

Арія відчула, як очі в неї наливаються сльозами. Торос отак багатослівно сказав одне: ні, і вона це зрозуміла.

— Твій батько був гарною людиною,— заговорив лорд Берик.— Гарвін багато розповідав мені про нього. З огляду на нього я б радо відмовився від викупу за тебе, але нам конче потрібне золото.

Вона закусила губу. «Мабуть, що так». Вона знала: Гончакове золото він віддав Зеленобородому й Мисливцю, щоб купили харчі на південь від Мандера. «Попередній врожай згорів, цей залило водою, а зима насувається,— казав він, відсилаючи їх.— Простолюду потрібне зерно на хліб і на посів, а нам потрібні мечі й коні. Надто вже багато наших змушені їздити на шкапах, возовиках і мулах, у той час як вороги мають рисаків і дестрієрів».

Арія не була певна, скільки Роб заплатить за неї. Він тепер король, а не хлопець зі снігом у волоссі, якого вона лишила у Вічнозимі. І якби він знав про все, що сестра накоїла: про конюшого, і про чатового в Гаренхолі, і про все інше...

— А що як брат не захоче давати за мене викуп?

— Чому ти так думаєш? — запитав лорд Берик.

— Ну,— мовила Арія,— в мене волосся розпатлане, нігті брудні, а ноги загрубіли.

Робові до цього буде байдуже, а от матері — ні. Леді Кетлін завжди хотіла, щоб Арія була як Санса — співала, танцювала, шила й гарно поводилася. На саму думку про це Арія заходилася пальцями розчісувати коси, але вони були такі сплутані, в ковтунах, що їй вдалося хіба що повидирати трохи.

— Я зіпсувала сукню, яку дала мені леді Смолвуд, і шию я чортзна-як,— закусила вона губу.— Ну, тобто шию я не дуже добре. Септа Мордейн казала, що руки в мене — як у коваля.

Гендрі пирхнув.

— Оці маленькі м’які ручки? — вигукнув він.— Та ти б і молоток не змогла втримати!

— Змогла б, якби захтіла! — відтяла Арія.

Торос хихикнув.

— Брат заплатить, дитинко. За це точно можеш не боятися.

— Ні, а як справді не заплатить? — не здавалася вона.

— Тоді,— зітхнув лорд Берик,— я відішлю тебе на деякий час до леді Смолвуд, а може, у мій власний замок — Чорногавань. Але до цього не дійде, я певен. Влади повернути тебе батькові я не маю, як не має її і Торос, та я можу подбати, щоб ти ціла й неушкоджена повернулася в материні руки.

— Присягаєтеся? — запитала вона. Йорен теж обіцяв повернути її додому, а натомість дався себе вбити.

— Своєю лицарською честю,— урочисто озвався лорд Лискавка.

Коли з броварні повернувся Лим, бурмочучи прокльони, падав дощ, і з Лимового плаща на підлогу набігла ціла калюжа. Ангай і Джек-Щасливець сиділи біля дверей і грали в кості; хай яку гру вони починали, одноокому Джекові ніколи не щастило. Том Семиструнець, замінивши струну на лірі, заспівав «Материні сльози», і «Молодка Менні мокла», і «Лорд Гарт поїхав під дощем», а тоді ще й «У Кастамері дощ».

Нарешті в Тома закінчилися дощові пісні, й він відклав ліру. Лишився тільки шум зливи, яка стукотіла по лупаковому даху броварні. Добігла кінця гра в кості; Арія, стоячи то на одній нозі, то на другій, слухала, як Меріт жаліється, що кінь у нього загубив підкову.

— Можу підкувати,— зненацька мовив Гендрі.— Я лише підмайстром був, але майстер казав, що в мене руки створені для молотка. Вмію і коня підкувати, і кольчугу підлатати, і вм’ятини на кірасі вирівняти. Певен, що й меча міг би викувати.

— Що ти там кажеш, хлопче? — перепитав Гарвін.

— Я у вас ковалюватиму,— опустився Гендрі на одне коліно перед лордом Бериком,— тільки візьміть мене до себе, мілорде, я вам обов’язково згоджуся. Я робив і знаряддя, і ножі, а одного разу викував непоганого шолома. Коли нас полонили, його забрав один з людей Гори.

Арія закусила губу. «І цей мене хоче покинути».

— Іди ліпше на службу лорду Таллі в Річкорин,— мовив лорд Берик.— Я тобі за роботу платити не зможу.

— А мені зроду ніхто не платив. Мені тільки потрібна кузня, їжа й постіль. І цього досить, мілорде.

— Коваля всюди зустрінуть радо. А вправного зброяра — тим паче. Навіщо тобі лишатися з нами?

Арія бачила, як Гендрі, замислившись, скривив своє дурнувате обличчя.

— У печеристому пагорбі ви там казали про те, що ви служите королю Роберту, що ви — брати, і мені це сподобалося. І ще сподобалося, як ви судили Гончака. Лорд Болтон людей просто вішав або голови їм стинав, і лорд Тайвін з сером Ейморі були такі самі. Тому краще я ковалюватиму для вас.

— У нас тут доволі кольчуг, які давно пора полагодити, мілорде,— нагадав Джек лорду Берику.— Ми їх здебільшого з мерців знімали, і в них полишалися діри в тих місцях, куди прокралася смерть.

— Тобі точно клепки бракує, хлопче,— сказав Лим.— Ми — беззаконники. Низькородний набрід здебільшого, за винятком його милості. І не думай, що все буде, як у Томових дурнуватих пісеньках. Королівен тобі не цілувати, і на турніри в крадених обладунках не виїжджати. Приєднаєшся до нас — зрештою опиниться голова твоя в зашморгу або на палі понад брамою якого-небудь замку.

— Ну, і ваша теж,— озвався Гендрі.

— Так і є,— радісно погодився Джек-Щасливець.— Нас усіх уже зачекалися ворони. Мілорде, хлопець, здається, хоробрий, і нам і справді придадуться його вміння. Беріть його, радить вам Джек.

— І то швидко,— хихикнув Гарвін,— поки гарячка не минулася й малий не отямився.

На вустах лорда Берика майнула слабенька усмішка.

— Мого меча, Торосе.

Цього разу лорд Лискавка клинка не підпалював, а просто легко поклав його Гендрі на плече.

— Гендрі, чи присягаєшся ти перед очима богів і людей захищати тих, хто сам не здатен захиститися, боронити жінок і дітей, слухатися своїх капітанів, свого сюзерена та свого короля, битися мужньо, коли доведеться, й виконувати всі покладені на тебе завдання, хай які вони будуть важкі, скромні чи небезпечні?

— Присягаюся, мілорде.

Лорд Прикордоння переклав меча з правого плеча на ліве й мовив:

— Підведіться, сер Гендрі, лицар печеристого пагорба, і ласкаво просимо до нашого братства.

Від дверей почувся хрипкий грубий сміх.

З прибульця стікав дощ. Попечена рука була обгорнута листям, обмотана бинтами й міцно трималася на грудях на грубій мотузяній перев’язі, а от старі опіки на обличчі чорніли, волого зблискуючи у світлі невеличкого вогнища.

— Ще собі лицарів робиш, Дондаріоне? — прогарчав непроханий гість.— Мав би тебе за це вдруге вбити.

Лорд Берик прохолодно глянув на нього.

— Сподіваюся, ми вас бачимо востаннє, Клігане. Як ви нас знайшли?

— Було неважко. Ви тут стільки надиміли, що у Старгороді видно.

— А що сталося з чатовими, яких я виставив?

— З отими двома сліпцями? — скривив рота Кліган.— Може, я їх обох повбивав. І що ви мені зробите?

Ангай приготував лук. Наконечник зробив те саме.

— Ти аж так хочеш померти, Сандоре? — поцікавився Торос.— Та ти п’яний чи божевільний, щоб припхатися за нами сюди!

— П’яний від дощу? Та ви, сучі діти, не лишили мені золота, щоб вина купити.

Ангай натягнув тятиву.

— Ми — беззаконники. А беззаконники грабують. Так в усіх піснях співається, можете Тома попросити, він вам заграє. Дякую скажіть, що ми вас не вбили.

— Ти ще попробуй, Лучнику. Я в тебе скорше сагайдак відберу й запхну тобі всі твої стріли в твою веснянкувату дупцю.

Ангай націлив лука, та не встиг він спустити стрілу, як лорд Берик підніс руку.

— Навіщо ви сюди прийшли, Клігане?

— Забрати своє.

— Своє золото?

— А що ще? Вже точно не для того, щоб помилуватися твоїм обличчям, Дондаріоне, можу тебе запевнити. Ти тепер потворніший за мене. Ще й розбійний лицар, я бачу.

— Я вам дав розписку за ваше золото,— спокійно відгукнувся лорд Берик.— Зобов’язання відшкодувати все по війні.

— Твоєю розпискою я підтерся. Мені потрібне золото.

— У нас його немає. Поїхало на південь разом із Зеленобородим і Мисливцем — на нього на тому боці Мандера куплять зерно на хліб і на посів.

— Щоб годувати тих, чиї поля ви попалили,— сказав Гендрі.

— Оце така легенда? — розреготався Сандор Кліган.— А я, між іншим, саме це і збирався з тим золотом зробити. Нагодувати цілу купу бридких селюків і їхніх вилупків.

— Брешете! — не втримався Гендрі.

— А хлопчак не забагато розтуляє рота? Чому ви вірите комусь, а не мені? Може, це все через моє обличчя? — Кліган зиркнув на Арію.— Її ти теж у лицарі висвятиш, Дондаріоне? І буде перша восьмирічна лицарка?

— Мені дванадцять,— голосно збрехала Арія,— і якби я захотіла, могла би стати і лицаркою. І вас могла б убити, якби Лим у мене ножа не відібрав.

На саму згадку про це вона аж розсердилася.

— Жалійся Лимові, а не мені. А тоді, підібгавши хвоста, мерщій тікай. Знаєш, як чинять собаки з вовками?

— Наступного разу я вас уб’ю. І брата вашого уб’ю також!

— Ні,— звузив він темні очі,— цього тобі точно не вдасться.

Він обернувся до лорда Берика.

— Може, мого коня в лицарі висвятиш? Він у залах ніколи не сере, та й не хвицається більше за інших — він заслужив на лицарство. Чи, може, ти і його зібрався поцупити?

— Залазили б ви вже на того коня і їхали собі,— застеріг його Лим.

— Поїду зі своїм золотом. Ваш бог сам сказав, що я не винен...

— Цар світла повернув тобі життя,— заговорив Торос Мирський,— але не оголошував тебе Бейлором Благословенним-другим.

Червоний жрець витягнув з піхов меча, й тут Арія побачила, що і Джек з Мерітом зробили те саме. Лорд Берик і досі тримав у руці клинок, яким висвячував Гендрі. «Може, цього разу він таки його вб’є».

У Гончака знову сіпнулися вуста.

— Та ви звичайнісінькі злодії.

Лим кинув на нього сердитий погляд.

— Ваші друзяки леви заїжджають у село, забирають харч і гроші, які тільки знайдуть, і називають це «реквізицією». Вовки чинять так само, а нам не можна? Ніхто вас не грабував, псе. У вас просто реквізували майно.

Сандор Кліган обвів поглядом усі обличчя одне по одному, немов хотів їх добре запам’ятати. А тоді, не кажучи більше ні слова, рушив назад у темряву та зливу — туди, звідки прийшов. Розбійники здивовано чекали...

— Піду я ліпше подивлюся, що він з нашими чатовими зробив,— мовив Гарвін; перш ніж виходити, він обережно визирнув за двері — пересвідчитися, що Гончак не зачаївся за порогом.

— Як той клятий покидьок узагалі стільки золота дістав? — зронив Лим Лимонний Плащ, щоб зняти напругу.

— Переміг на правициному турнірі,— знизав плечима Ангай.— На Королівському Причалі,— лучник широко посміхнувся.— Я сам ціле багатство там виграв, але потім зустрів Тансі, Жаду й Алаяю. Від них я дізнався, як смакує смажений лебідь і як воно — скупатися в арборському вині.

— Усе прохукав, так? — засміявся Гарвін.

— Не все. Ось чоботи собі купив, і ще оцей чудовий кинджал.

— А слід було землі купити й зробити з когось із тих дівчат, які смажених лебедів полюбляють, порядну жінку,— мовив Джек-Щасливець.— І ростив би собі ріпу і синів.

— Люблю ріпу,— зізнався Джек, засмутившись.— Зараз би товченої ріпи!

Торос Мирський не долучився до жартів.

— Гончак не просто кілька мішечків золота втратив,— міркував він уголос.— Він втратив господаря та свою псарню. До Ланістерів він повернутися не може, Юний Вовк його не візьме, та й брат навряд чи вітатиме його появу. Схоже, оте золото — все, що в нього лишалося.

— Чорт забирай,— вигукнув Вотті Мірошник,— та він повернеться і нас уві сні повбиває.

— Ні,— лорд Берик уклав меча в піхви.— Сандор Кліган радо нас повбивав би, але не уві сні. Ангаю, завтра ви з Безбородим Диком поїдете в ар’єргарді. Якщо побачите, що Сандор Кліган і далі по нашому сліду йде, зарубаєте його коня.

— Це ж добрий кінь! — запротестував Ангай.

— Ага,— підхопив Лим.— Це клятого вершника зарубати слід. А кінь би нам придався.

— Я з Лимом,— сказав Наконечник.— Дозвольте мені псові ні пуху, ні пера побажати.

Лорд Берик похитав головою.

— У печеристому пагорбі Кліган своє життя відвоював. І я цього життя в нього не забиратиму.

— Мудро каже мілорд,— мовив Торос до інших.— Браття, суд через двобій — священний. Ви чули, як я просив Р’глора втрутитися, ви бачили, як його вогненний перст переломив меч лорда Берика, коли той уже готовий був покінчити з суперником. Схоже, Цар світла ще має плани на пса Джофрі.

Незабаром у броварню повернувся Гарвін.

— Товстолап спав як бабак, але живий-здоровий.

— Доберусь я до нього! — пригрозив Лим.— З’явиться у нього одна зайва дірочка. Та через нього нас усіх могли повбивати!

Уночі ніхто не міг спокійно спати, знаючи, що десь у темряві, зовсім близько, шастає Сандор Кліган. Арія скрутилася клубочком неподалік вогнища, в теплі й затишку, але сон не йшов. Вона витягнула монетку, яку подарував їй Джакен Г’ґар, і, лежачи під плащем, стиснула її в пальцях. Просто тримаючи її, вона почувалася сильною, пригадуючи, як була колись привидом Гаренхолу. Тоді вона, шепнувши одне-єдине слово, могла вбити.

Але Джакен поїхав. Покинув її. «І Пиріжок мене покинув, а тепер кидає і Гендрі». Ломі помер, Йорен помер, Сиріо Форел помер, навіть батько помер, а Джакен подарував їй того дурнуватого залізняка — і зник.

— Валар моргуліс,— прошепотіла Арія ледве чутно, так стискаючи кулака, що краї монетки вп’ялись у долоню.— Сер Грегор, Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі.

Арія спробувала уявити їх після смерті, та було важко відновити в пам’яті їхні обличчя. Перед внутрішнім зором стояв Гончак, і його брат Гора-на-коні, та й обличчя ні Джофрі, ні його матері вона ніколи не забуде... а от лиця Рафа, Дансена й Полівера розпливалися, так само як Лоскотуна з його простецькою зовнішністю.

Нарешті її зморив сон, але глупої ночі Арія прокинулася тремтячи. Багаття перегоріло. Біля дверей стояв Мадж, а надворі походжав ще один чатовий. Дощ припинився, чулося вовче виття. «Як вони близько,— подумала вона,— як їх багато!» Здавалося, вони оточили стайню, їх дюжини, а може, й сотні. «Щоб вони Гончака з’їли!» їй пригадалися його слова про вовків і собак.

На ранок септон Ат так і гойдався на дереві, а от для решти повісельників брунатні брати з лопатами в руках копали під дощем неглибокі могили. Лорд Берик подякував їм за нічліг і за вечерю й видав їм гаман срібних оленів на відбудову. Гарвін, Ладний Люк і Вотті Мірошник пішли на розвідку, але не знайшли ні вовків, ні хортів.

Коли Арія натягувала попругу, підійшов Гендрі — перепросити. Поставивши ногу в стремено, вона стрибнула в сідло, щоб дивитися на нього згори вниз, а не навпаки. «Ти міг би в Річкорині для мого брата мечі кувати»,— подумала вона, але сказала зовсім інше:

— Якщо тобі заманулося стати дурнуватим розбійним лицарем і заробити собі зашморг на шию, мені яке діло? А за мене в Річкорині дадуть викуп, і я лишуся з братом.

На щастя, вдень дощ не падав, і вдалося проїхати чималий шмат дороги.