Служниця спостерігає

Роздiл двадцятий

Уже вечір, а я тільки-но повертаюся додому з роботи.

Зазвичай я звільняюся близько п’ятої, і, залежно від заторів, переступаю поріг дому о п’ятій тридцять. Та сьогодні один із таких днів, коли все пішло не за планом. У нас була пацієнтка, яка сьогодні мала виписуватися, але дочка цієї жіночки раптом вирішила, що не може доглядати за матір’ю. Цілий день я накидувала нові варіанти.

Намагалася переконати доньку, що вона впорається, але нічого не вийшло. Тоді я зателефонувала трьом її родичам, сподіваючись, що хтось зможе допомогти моїй пацієнтці після інфаркту. Звернулася в реабілітаційне відділення, вони скасували її страховий поліс. Наразі я не знаю, що далі буде із цією бідолашною жіночкою.

Вона дуже мила. Якби я могла, то забрала б її до себе. Я так кажу завжди. Якби моя воля, весь мій дім був би заповнений пацієнтами, від яких відмовилися рідні.

Та коли я заїжджаю в гараж, на годиннику вже майже шоста. Ензо припаркував свою вантажівку перед будинком, тож він точно вдома з дітьми. Навіть попри те, що в Дженіс справжня параноя щодо своєї дитини, я ненавиджу, коли мої діти залишаються самі вдома довше, ніж на годину чи максимум дві.

Я відмикаю вхідні двері будинку й намагаюся скинути із себе напругу робочого дня. Заходжу в передпокій і одразу помічаю тишу. Коли вдома діти, а особливо Ніко, так тихо ніколи не буває.

— Агов? — гукаю я.

У відповідь тиша.

Я оглядаю перший поверх будинку. На обхід кожної кімнати пішла приблизно хвилина, всупереч тому, що наш будинок не такий великий, як сусідський. Заходжу на кухню, яка зовсім не змінилася відтоді, коли я готувала дітям на сніданок кашу. (Дженіс нещодавно жахнулася через те, що я приготувала дітям сніданок без тваринного білка).

На першому поверсі нікого немає. Це точно.

Я виходжу на задній двір, припускаючи, що Ніко бавиться з бейсбольним м’ячем у спробах розбити друге вікно. Та коли я виходжу на подвір’я, бачу лише охайно підстрижену яскраво-зелену траву.

Дітей на задньому подвір’ї теж немає.

Я підіймаюся сходами на другий поверх. Коли діти йдуть до школи, зазвичай залишають двері зачиненими. Хоча двері до нашої спальні відчинені, кімната порожня. Тоді я стукаю до Ади.

У відповідь нічого. У кімнаті тиша.

Повертаю ручку й відчиняю двері. Як завжди, ідеально застелене ліжко. Мені не потрібно про це їй нагадувати. Щиро кажучи, думаю, їй самій не давало б спокою незастелене ліжко. На її книжковій полиці стоять книжки в м’яких і твердих обкладинках. А ще є одна полиця для кількох її трофеїв: із наукового фестивалю і з математичного, чи щось у цьому роді. Але Ади немає.

Може, вони разом граються в Ніко.

Кімната мого сина — останнє місце, де вони можуть бути. Я стукаю у двері, всередині все стискається, коли очікую почути його дитячий голос, який дозволяє мені зайти. (Або ні.)

Та знову у відповідь тиша.

Я так різко відчиняю двері, що ледь не влітаю до цієї кімнати. На відміну від кімнати моєї доньки, тут панує безлад. Ковдри згорнуті у велику брудну купу посеред ліжка, а повсюди розкиданий брудний одяг. Той жахливий богомол все ще у вольєрі поруч із синовим ліжком. Малюк Ківі тут, а Ніко — ні.

Де вони?