Служниця спостерігає

Роздiл тринадцятий

Посеред ночі я розплющую очі.

Знову цей скрегіт.

На кілька ночей він зник. Я думала, що будинок більше не «осідає» або щось, хай що це було, більше не видає такого жахливого звуку. Та я зараз знову чую такий же гучний скрегіт, як і раніше.

Я повертаю голову на тумбочку біля ліжка, щоб подивитися котра година. Зараз друга ночі. Чому, бляха, о другій годині ночі в нашому будинку чути скрегіт?

Затамувавши подих, що є сил намагаюся прислухатися.

Не думаю, що це якийсь звір. Не схоже, щоб у наших стінах бігали щури. Тобто, я на це сподіваюся. Це звучить, немов…

Немов хтось потрапив у пастку й намагається вибратися звідти.

Слова Дженіс не дають мені спокою. Отже, щось є в будинку. З ним щось не так. Щось всередині. Щось, що відлякувало всіх покупців.

Усі мої думки постійно зайняті цим, що зводить мене з розуму.

Ензо міцно спить поруч зі мною. Цей звук не розбудив його. Та якщо чесно, якби я біля нього грала на тубі, він би все одно спав.

Якщо я розбуджу його, не думаю, що він буде в захваті. Він казав мені, що йому вранці на роботу, яка на відстані сорока хвилин їзди звідси. Та з іншого боку, він удає, що я вигадала цей скрегіт. Здається, лише я чую його.

Нарешті вилізаю з ліжка. Мені точно не вдасться заснути із цим скреготінням. Треба перевірити.

У коридорі за дверима спальні темно. Я вагаюся, чи вмикати світло, а мої пальці застигають на вимикачі. Не хочу всіх розбудити, але звалитися зі сходів теж немає бажання. Як би мені не подобався цей просторий будинок, та все ж відчуваю щемливу тугу за маленькою квартирою в Бронксі, де я розверталася на триста шістдесят градусів і могла все бачити. У цьому будинку так багато потаємних закутків.

Достатньо місця, щоб хтось зміг сховатися.

Мої очі вже звикли до темряви, тож я вирішую не вмикати світла. Обережно прокрадаюся коридором до сходів. Шум доноситься знизу. Я впевнена в цьому.

— Агов? — гукаю я зі сходів.

Тиша. Звісно.

Я озираюся на нашу спальню.

Отже, о другій годині ночі з першого поверху нашого будинку доноситься скрегіт, який звучить так, ніби це справа людських рук. Я точно хочу сама це з’ясувати? Навіть якщо Ензо розгнівається, чи не розумніше розбудити його й покликати із собою?

Та я й раніше скаржилася йому на скрегіт. Він неодноразово заперечував це й казав, що я придурююсь. Усе, що він скаже, це те, що будинок осідає, перевернеться на інший бік і засне. До того ж мені не потрібен чоловік, щоб обстежити перший поверх мого ж будинку. Зі мною все буде гаразд.

Хай там як, він на відстані окрику.

Я хапаюся за поруччя сходів. На мить скрегіт стає таким гучним, що по моїй спині пробігають мурашки. Ніби те, що видає цей звук, йде просто до мене.

Ні, все. Я повертаюся. Ензо час прокидатися. Якщо він не чує цього, йому варто сходити до лора.

Та перш ніж я розвертаюся в напрямку спальні…

Звук обривається.

Я стою і чекаю, щоб почути знову. Але у відповідь нічого. У будинку запала тиша.

Не розумію, чи мені полегшало, чи навпаки це розчарувало мене. Я рада, що цей жахливий звук стих, але тепер неможливо дізнатися, що це було.

Я все одно спускаюся вниз. Повільно долаю сходинку за сходинкою, поки не опиняюся на першому поверсі. Перший поверх нашого будинку напрочуд тихий. Примружуючись, я вдивляюся в обриси наших меблів, що занурені в темряву. Мої очі бігають із кутка в куток у пошуках джерела цього звуку.

Нарешті я тягнуся рукою до вимикача й вмикаю світло.

Нікого. Перший поверх абсолютно порожній. Це не мало б мене здивувати. І все ж…

Щось шуміло. Звук доносився з першого поверху цього будинку. Я не вигадала це. І щойно я почала спускатися сходами, все стихло. Чи, може, той, хто створював цей шум, почув, що я йду, і затих?

Та ні, це вже смішно. Як Ензо казав, це, мабуть, просто будинок осідає. Що б це не означало.