Служниця спостерігає

Роздiл п’ятнадцятий

Мені довірили відвезти пані Грін додому.

Це все, що мені сказали. У пані Грін стався легкий серцевий напад, але зараз усе добре. Тобто, у принципі так, як і було раніше. Та я сумніваюся, що й раніше з нею все було гаразд, тому що під час госпіталізації вона здалась дуже спантеличеною. Її родичі розповідали мені, що вона дуже часто падала. Відколи я почала працювати в лікарні, то зрозуміла, що, напевно, таки не варто залишати літніх людей жити наодинці.

А от справді жахлива реальність: це кількість таких самих людей, які досі їздять за кермом.

Закінчивши навчання на соціального працівника, де я тільки не працювала. Все починалося з роботи з дітьми. Але в той час, коли в мене з’явилася власна дитина, мені довелося боротися з жахливими вчинками проти дітей, скоєними людьми, яким ті повинні були довіряти. Щовечора, тримаючи Аду на колінах, я плакала й розповідала про звірства, з якими стикнулася того дня. Це було нестерпно боляче.

Саме Ензо помітив, як ця робота впливає на мене, і довідався про вакансію соціального працівника в лікарні. Я погодилася, і це виявилося найкращим, що могло зі мною статися. Працюю я переважно з людьми похилого віку, вони так само потребують моєї допомоги, як і діти, але дорогою додому я більше не плачу.

Пані Грін лежить на лікарняному ліжку. Цій тендітній жінці з кучмою пористого білого волосся дев’яносто один рік. Акуратно заправленим під пахви покривалом вона прикриває свою нічну сорочку, яку їй із дому принесли родичі.

— Пані Грін, добрий день, — кажу я. — Пригадуєте мене? Я Міллі, соціальний працівник.

Вона посміхається.

— Ви прийшли винести сміття? Там повний сміттєвий бак.

— Ні, я прийшла до вас. Я соціальний працівник. — Підходжу ближче й показую нагрудний бейджик. Потім продовжую голосніше, бо, думаю, що проблема може бути саме в цьому. В її амбулаторній картці записані дані про вади слуху. — Я — СОЦІАЛЬНИЙ ПРАЦІВНИК.

Вона з розумінням киває.

— А ви могли б ще й помити підлогу?

— Ні. — Я хитаю головою та енергійніше вказую на свій бейджик. — Я — СОЦІАЛЬНА ПРАЦІВНИЦЯ. І ПРИЙШЛА, ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, ЯК ДОПОМОГТИ ВАМ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ!

Вона вказує пальцем на купу одягу в маленькій лікарняній шафці.

— А ви можете скласти мій одяг?

Я не прийшла, щоб прибирати в палаті пані Грін чи складати її речі, але, з іншого боку, бачу, як вона турбується про чистоту. Може, коли я складу її речі, вона довіриться мені. Та й чесно кажучи, купа брудних речей мені теж не дуже подобається. Уявляю, як мені колись буде дев’яносто один рік і лежатиму в лікарні, а мене непокоїтиме брудна підлога та купа одягу (Ензо й тоді носитиме дивани).

Я не брала із собою швабри, тож починаю складати її одяг. На жаль, у неї лише купа нічних сорочок. Вона з тих жінок, які носять нічні сорочки у всіх випадках життя. Знову ж таки, мені здається, я буду такою ж. З нетерпінням чекаю моменту, коли зможу ходити в піжамі всі двадцять чотири години, сім днів на тиждень, без осуду у свій бік.

— Агов! — кричить вона. — Ви що робите?

— Складаю ваш одяг, пані Грін! — якомога голосніше стараюся відповісти я.

— Ви ж обкрадаєте мене! — задихається вона. Пані Грін тисне великим пальцем на червону кнопку, щоб викликати медсестру. — Злодійка! Злодійка! Хто-небудь, викликайте поліцію!

Я розумію, що пані Грін старенька розгублена жіночка, та моє серце калатає в грудях. Як вона може називати мене злодійкою? Я ж просто хочу допомогти їй і скласти речі. Вона сама просила мене про це!

За мить до кімнати забігає старша медсестра відділення, кремезна жінка, на ім’я Донна. У цей час пані Грін кричить на все горло, називаючи мене злодійкою, і просить викликати поліцію. Я кидаю її одяг і підіймаю руки догори, щоб дати зрозуміти, що нічого я в неї не краду.

— Міллі, що тут відбувається? — запитує мене Донна зі своїм сильним лонг-айлендівським акцентом.

— Я… — важко ковтаю. — Я нічого не крала. Просто допомагала скласти їй одяг. Клянуся.

— БРЕХУХА! — кричить пані Грін. — Вона хотіла мене обікрасти. Негайно викликайте поліцію!

Я стою в кутку кімнати, стиснувши руки, поки Донна намагається заспокоїти пані Грін. Кілька хвилин їй нічого не вдається, але після того, як Донна увімкнула на телевізорі якусь передачу про різдвяні колядки (хоча зараз весна) пані Грін нарешті заспокоюється.

А я навпаки почуваюся жахливо.

Виходжу з кімнати слідом за Донною, та мої коліна досі тремтять. Донна ж після цього всього абсолютно спокійна. У високому пучку на її голові всі волоски стоять на своєму місці. Однак, коли я повертаюся на пост медсестри, відчуваю, як моя голова пульсує.

— Міллі, ти як? — запитує мене Донна.

— Я… Я нічого не крала.

— Звісно. — Вона знімає стетоскоп, що висів у неї на шиї. — Ти знаєш, що в неї деменція, так? Це було написано в медичній карті.

Це було написано в медичній карті. Хтось стенув би плечима, але не я. Не з таким минулим, як у мене.

Десять років у в’язниці за вбивство змінюють твій погляд на речі.

Швидше за все, Донна цього не знає, та і я не маю бажання розповідати їй цю історію.

Якщо коротко, ще в підлітковому віці хлопець намагався зґвалтувати мою найкращу подругу. Я увірвалася й вдарила його по голові прес-пап’є. Та, на жаль, це його не зупинило. Тому я вдарила ще раз. І ще раз. Зрештою, він перестав… дихати.

Батьки цього хлопця були дуже заможними, і вони не хотіли, щоб я вийшла сухою з води за вбивство їхньої гордості та радості, навіть якщо ця гордість та радість була ґвалтівником. Можливо, хороший адвокат зміг би мені допомогти, але мене захищав не дуже кваліфікований державний захисник. Мене визнали винною у ненавмисному вбивстві, і десять років я відсиділа в жіночій в’язниці.

Я не ходжу й не розповідаю про це всім. Хоча не шкодую, що допомогла своїй подрузі, але й не пишаюся своїм тюремним ув’язненням. Та коли мене взяли на роботу в цій лікарні за кілька місяців до переїзду на острів, мені довелось їм усе розповісти. Я не знала, чи після цього мене наймуть, але вони погодилися. Зараз дефіцит соціальних працівників.

Через це мене й досі переслідує параноя. Коли на минулій роботі почали зникати речі, на мене єдину викликали поліцію, щоб допитати. Мене не забрали у відділок, або й куди гірше, але стало зрозуміло, що через минуле за мною стежать пильніше, ніж за будь-ким іншим.

Донна саме так на мене дивиться? Вона підозрює мене в крадіжці? Вона щось знає?

— Міллі, — каже Донна.

Моє чоло вкрилося холодним потом.

— Так?

— Ти дуже бліда. Присядь трошки.

У мене підкошуються ноги, але Донна якраз встигає присунути мені стілець. Вона просить покласти голову між ногами, а потім починає огляд, хапаючи один з електронних тонометрів.

— Ти обідала? — запитує вона мене.

— Мг, угу, — відповідаю я.

— У тебе нездоровий вигляд. Виміряймо тиск.

Донна наполягає, щоб я поміряла тиск, хоча впевнена, що мій тиск у нормі. Проблема не в тиску. Я просто боюся, що вона знає про моє тюремне минуле вбивці. Ось і все.

Поки я сиджу, Донна уважно дивиться на мене. Манжета для вимірювання тиску затягується навколо моєї лівої руки, потім тиск послаблюється, знову посилюється, а потім все йде по другому колу. Донна лається собі під ніс, але нам нарешті вдається виміряти тиск.

— Ого, — каже вона.

Це не та відповідь, якої ти очікуєш при будь-якому медичному огляді.

— Що таке?

— У тебе високий тиск, — каже вона. — Дуже високий.

— Справді?

— Так. А коли ти востаннє відвідувала лікаря, який у тебе був тиск?

Чесно кажучи, я не так вже й часто ходжу до лікаря. Поки мені не зробили операцію на маткових трубах, я частенько ходила до гінеколога, але, оскільки в мене більше не функціонують дітородні органи, не бачу в цьому сенсу. Востаннє я ходила до лікарів три роки тому. Це така собі іронія долі, адже я працюю в лікарні, де повно різних лікарів.

— Ну, я трохи хвилююся, — кажу я, а від ситуації з тиском мені зовсім не стає легше. — Мабуть, через це.

— Але тиск дуже високий. Раджу тобі звернутися до лікаря.

Чудово. Ще одна проблема до букету.

— Це щось серйозне?

— Ні, — каже вона й, перш ніж я заспокоююсь, додає: — Я маю на увазі, якщо ти не попіклуєшся про це, у тебе може статися інфаркт або інсульт.

Та ну. Вона перебільшує. Я занадто молода для інфаркту та інсульту. Та і я в доволі гарній формі. Мені зараз не до проблем із тиском. Вочевидь, це все стрес після переїзду. До того ж минулої ночі я знову прокинулася від скреготу, що лунав у будинку, хоча, на щастя, все стихло ще до того, як я вирішила його дослідити.

Я впевнена, щойно все налагодиться, мій тиск теж прийде до норми.