Служниця спостерігає

Роздiл тридцять третiй

Я повертаюся додому з автобусної зупинки, коли Сюзетта виходить із парадного входу, щоб перевірити поштову скриньку.

Думаю, у неї призначений показ будинку, бо вона вбрана, як на весілля. На ній костюм зі спідницею і червоні підбори, такі високі, що я б голову розбила, якби спробувала в них походити. У неї настільки ідеальна зачіска, що, здається, ніби все штучне. Вона махає мені рукою, мені важко посміхатися у відповідь, але я змушую себе. Я не в настрої, тому, коли вона спускається сходами, щоб поговорити зі мною, мені хочеться тікати. Але не встигаю я дійти до вхідних дверей, як вона наздоганяє мене.

— Міллі! — каже вона. — Як ви?

— Нормально. А у вас як справи?

Коли Сюзетта поправляє волосся, навколо її зап’ястя я помічаю браслет із діамантами, який виблискує на сонці. Він трохи схожий на моє намисто, яке хотіла вкрасти Марта, але, думаю, її браслет інкрустований справжніми діамантами. Сподіваюся, Сюзетта зберігає цей браслет десь у надійному місці.

— Гарний браслет, — відзначаю я.

— Дякую. — Вона дивиться на браслет. — Це подарунок від дуже особливої для мене людини. І мені так подобається ваше… — Вона переводить погляд на мене, намагаючись знайти щось у мені, щоб зробити комплімент. — Ви схудли? У вас вже не таке пухке обличчя.

Мабуть, це в неї виходить робити найкраще. Та й мені здається, що я не схудла. У мене таке ж пухке обличчя, як і завжди.

— Напевно, — кажу я.

— Ну, так чи інакше, — говорить Сюзетта. — Я б хотіла з вами поговорити.

— Так, звичайно. Щось сталося?

Вона посміхається своєю яскравою білосніжною усмішкою. Цікаво, вона носить капи?

— Річ ось у чому, — каже вона. — За день до вивезення сміття, чи не могли б ви виносити сміття трохи пізніше?

Я дивлюся на неї.

— Ви про що? Ніко завжди виносить сміття після вечері.

— Так, — каже вона. — І попрошу вас вечеряти раніше. Бо коли ми сідаємо за стіл, то бачимо ваше сміття перед будинком. І впродовж вечора воно лежить на тротуарі десь із сьомої години аж до ранку. — Вона шморгає носом. — Знаєте, Міллі, це жахливо.

— Ви казали це Ензо? — запитую я. Здається, вона з ним розмовляє про все й постійно, тому я не розумію, чому вона обговорює ситуацію зі мною.

— Мені здається, він постійно дуже зайнятий. Я б не хотіла турбувати його такими дурницями.

— Зрозуміло.

— До того ж Ніко виносить сміття, хіба ні? Я думала, що за дітей більше відповідаєте ви.

Сюзетта чомусь вважає, що я типова домогосподарка 1950-х років. Та не маю бажання з нею сперечатися.

— Добре, — воркочу я. — О котрій йому виносити сміття?

— Ну, точно не раніше одинадцятої.

— Він о десятій вже лягає спати, — кажу я крізь зуби. — Йому дев’ять років.

— Ой. — Вона стукає по підборіддю. — Тоді, можливо, цим займетеся ви?

Вона, мабуть, жартує зараз. Мені кортить розповісти, куди їй варто запхати собі цей сміттєвий бак, але в цей момент перед будинком зупиняється вантажівка. Звідти вилазить чоловік із густими пишними вусами, пузом та кислим виразом на обличчі. Я одразу впізнаю в ньому сантехніка, який кілька днів тому приходив до нас. Я викликала його полагодити наш туалет на першому поверсі, адже злив міг працювати цілу годину. Ензо наполягав, що сам зможе полагодити й нам не потрібно кликати спеціаліста. Але коли він спробував полагодити його, здалося, що туалет почав змивати ще на десять хвилин довше. Я не казала Ензо, що викликала сантехніка. Він думав, що унітаз магічним чином полагодився сам.

— Агов! — Сантехнік спускається по доріжці до нас із Сюзеттою. Не можу пригадати, як його звуть. — Я приходив до вас кілька днів тому, а ви так і не оплатили рахунка!

Що?

— Я… я? — заїкаюся. Не знаю, як таке можливо. Я відстежую кожну копійку, що находить і знімається з нашого рахунку. Там було небагато грошей, але точно достатньо, щоб покрити чек на триста доларів, який я виписала сантехніку.

Сантехнік — здоровий чоловік. На зріст він близько ста вісімдесяти п’яти сантиметрів і височіє наді мною. Коли він підходить ближче, я роблю крок назад.

— Так, пані. Ви! — гарчить він.

Здається, Сюзетті весело від цієї вистави. Чому вона не йде додому? Мені так соромно.

— Вибачте, — кажу я. — Я думала, на рахунку є гроші, щоб виплатити це. Можу я… Ви приймаєте кредитні картки?

— Ні, — відмахується він. — Я ж казав вам, коли ремонтував унітаз: готівка або чек. А тепер — лише готівка.

А тут проблема. У мене під рукою немає трьохсот доларів готівкою. Якщо пощастить, у гаманці знайдеться сорок доларів. Ензо не буде вдома цілий день, та й він теж не носить із собою багато грошей.

— Гм, — кажу я, — якщо ви зачекаєте, я можу піти до банкомата…

Сантехнік підтягує штани та сідає просто на тротуар перед моїм будинком.

— Я не зрушу з місця, поки не отримаю грошей.

— Знаєте, — втручається Сюзетта. — Можливо, у мене вдома знайдеться трохи готівки. Хвилинку.

Вона забігає до будинку, напрочуд вправно, зважаючи на її десятисантиметрові підбори. За хвилину Сюзетта вискакує з вхідних дверей із пачкою грошей. Вона простягає її сантехніку, який одразу починає перераховувати.

— Тут уся сума, — запевняє його Сюзетта.

Перерахувавши гроші, сантехнік киває їй.

— Маєш рацію, красуне. — Він повертається своєю брудною бейсболкою до Сюзетти. — Дуже вам дякую.

Він востаннє зиркає на мене, а тоді залазить у свою вантажівку. Упевнена, що в цієї сантехнічної служби я тепер у чорному списку. Сподіваюся, Ензо вміє лагодити труби.

Сюзетта дивиться, як від’їжджає сантехнік, а тоді повертається до мене. Вона чогось очікує від мене. А я знаю, чого вона хоче, і повинна це зробити.

— Сюзетто, дуже вам дякую, — кажу я. — Обіцяю… що поверну все до останньої копійки.

— Ой, мені не терміново. — Вона грається зі своїм діамантовим браслетом, який виблискує на сонці. — Щиро кажучи, ми з Джонатаном вже не знаємо, що робити із цими грошима. Ви навіть не уявляєте, скільки ми платимо податків!

Ага, щоб кидати мені цим в обличчя. Не хочу, щоб Сюзетта думала, що я живу в злиднях і набираю боргів по всьому місту. А особливо мені не подобається відчуття того, що я їй щось винна. Технічно, ми так і не заплатили їй за розбите вікно, але тоді був інший випадок, адже Ніко погодився допомагати їм по господарству. Я сьогодні ж віддам їй гроші. Якщо зможу.

Але… чи зможу я? Мені здавалося, у нас є більша сума на рахунку, щоб оплатити послуги сантехніка. Але, виявляється, ні. Де ділися гроші? Ми з Ензо завжди обговорюємо серйозні покупки. Він не міг зняти гроші, не попередивши мене.

Чи міг?