Служниця спостерігає

Роздiл двадцять восьмий

Не хочу, щоб Ніко просто байдикував удома. Він під домашнім арештом, але я все одно хотіла б, щоб він міг із кимось комунікувати. А не лише ходити з Ензо на роботу або весь день сидіти зі мною в лікарні. Тому вранці наступного дня, поки Ніко у своїй кімнаті, я проводжаю Аду на автобусну зупинку, щоб домовитися про зустріч зі Спенсером.

Як я і думала, Дженіс стоїть на автобусній зупинці зі Спенсером, а з його рюкзака висить повідець. Вона привітно киває мені, хоча я розумію, що не дуже їй подобаюсь. Та зрештою наші хлопчики поладнали між собою.

Після того, як діти сідають на автобус і рушають, я відкашлююся та демонструю свою найкращу посмішку:

— Привіт, як щодо того, щоб наші діти сьогодні погралися разом?

Вона пирхає.

— Погралися? Ви що, жартуєте, Міллі?

Судячи з її бурхливої відповіді, мені, напевно, варто було б відмовитися від цього наміру. Та я нічого не можу із собою вдіяти.

— А чому б і ні?

— Ніко відсторонили від занять. — На ній халат поверх довгої нічної сорочки. Вона міцніше обгортає свою кістляву статуру халатом. — За бійку.

— Він захищав дівчинку, яку ображали. — Це нібито сказав Ензо, але він таки говорив правильні речі.

— Навіть не сумніваюся, — насміхається Дженіс. — Щиро кажучи, Міллі, навіть якби не ця історія з бійкою, я б все одно не дозволила вашому сину приходити до мого дому.

— Чому? Спенсер же так до нього прикипів.

— Спенсер — дитина. — Вона зсуває окуляри в роговій оправі на перенісся. — Мені не сподобалось, як Ніко поводив себе в моєму домі. Він був дуже грубим. І як мені здалося — агресивним. Я анітрохи не здивована, що він вдарив іншого хлопчика.

Як би мені не було неприємно вислуховувати такі речі про свого сина, я також більше про це хочу дізнатися. Що такого робив Ніко, що їй це здалося неприпустимим? Чи є в мене причини для хвилювання? Дженіс — дивачка, але вона дуже спостережлива: треба віддати їй належне.

— Мені ніяково про це говорити, — додає вона, — але це все через те, що ви йдете на роботу й залишаєте дітей самих на цілий день. Це ціна, яку доводиться платити, щоб будувати кар’єру й водночас бути матір’ю.

— Ніко — хороший хлопчик, — крізь зуби кажу я. — Йому просто важко дається переїзд.

— Я так не думаю, — заперечує вона. — Його поведінка була просто неприпустимою. І, щиро кажучи, я не схвалюю також поведінки вашого чоловіка.

— Ензо? — запитую я. — А що він зробив не так?

— Ви не задумувались, що часті походеньки вашого чоловіка до Сюзетти — це трохи дивно? — Ми обмінюємося поглядами через оправу її окулярів. — Підозрюю, там щось більше, ніж ви собі думаєте.

Моє обличчя вже палає. Як вона посміла говорити, що мій чоловік мене зраджує?

— Він працює на її подвір’ї, щоб та порекомендувала його новим сусідам. Нічого серйозного.

— Він усередині її будинку впорядковує подвір’я? Коли її чоловіка немає вдома?

Ненавиджу цю усмішку Дженіс, коли вона розуміє, що її слова зачепили мене.

— Помиляєтеся, — нарешті кажу я.

— Ні, — відповідає Дженіс. — Це — правда. Я все бачу крізь вікна, Міллі.

Я мигцем дивлюся на Локуст-стріт, 12. Зі свого будинку виходить Сюзетта, на ній простенький халатик. Здається, я єдина з них вирішила сьогодні вранці одягнутися. Сюзетта дістає листи з поштової скриньки, встановленої біля вхідних дверей, і махає нам рукою. Дженіс махає у відповідь, і я змушую себе зробити це саме. Затамувавши подих, я чекаю, поки Сюзетта повернеться у свій будинок.

Коли дивлюся на Дженіс, на її обличчі насмішка. Так і кортить їй врізати.

— Тож… що? — кажу я. — Ви просто цілий день стежите за нашою вулицею?

— Ну, хтось ж має це робити, — огризається вона у відповідь. — Вам теж варто бути трохи уважнішою.

Я простежую за поглядом Дженіс, який спрямований на фасад мого будинку. Вхідні двері відчиняються, і мій чоловік виходить перевірити поштову скриньку. На ньому все ще піжамні штани, але нема сорочки. Він щиро посміхається й махає нам рукою, а я собі думаю: «Він що, розсиплеться, якщо одягне сорочку?»

— Зрештою, — каже мені Дженіс, — вона теж частенько стежить за всім.