Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят восьмий

Усі четверо членів родини на сніданку за одним столом — для нас рідкість.

Оскільки вчора діти не з’їли панкейки, сьогодні я готую те саме. Нічого особливого. Я купую майже готове тісто в продуктовому магазині, і все, що мені потрібно зробити, це додати води та перемішати. Потім виливаю маленькі кружечки на пательню з великою кількістю олії. Панкейки можна смажити й не використовуючи дуже багато олії. Та діти обожнюють, коли вони немов із фритюру. Власне, Ензо також.

І останнім кроком йде шоколадна крихта. Кладу по вісім-дев’ять шматочків шоколаду в кожний кружечок. Я викладаю крихту у формі щасливого обличчя. Частина виходить круто.

— Смачно пахне, Міллі, — каже Ензо. У нього життєрадісний голос, але всередині, він, мабуть, трохи наляканий після розмови із Сесілією.

Зрештою я розкладаю на стіл чотири тарілки з панкейками. Діти накинулися з більшим запалом, ніж учора. Для них історія з поліцією закінчилася.

— Зараз падає дощ, але після обіду вже припиниться, — розповідає Ензо. — Ніко, пограємо знову в бейсбол, коли я прийду з роботи?

— Думаєш, вони візьмуть мене до Малої ліги наступного року? — запитує Ніко з повним ротом панкейків.

Не зовсім знаю правила, та після того, як він вдарив хлопчика в живіт, Ніко могли вигнати без права на повернення.

— Не впевнений, — каже Ензо, — але, можливо, замість цього влітку ми потренуємося у футболі. Ти будеш хорошим гравцем, як і в бейсболі. Гаразд?

Ніко киває.

— Домовились!

Саме про цей прекрасний спокійний сімейний момент я мріяла, коли вперше побачила цей будинок. Ми вчотирьох снідаємо панкейками за одним столом. Якби я робила сімейне фото, то це був би саме цей момент.

А потім усе зіпсував дзвінок у двері.

— Я відчиню, — Ензо так швидко схоплюється на ноги, що мені страшно від того, що він знає хто за дверима. — Зараз повернуся.

Звісно, я йду за ним. Хто б там не був, я хочу знати, що їм потрібно. У цей момент я чомусь впевнена, що по той бік дверей на мене не чекає нічого доброго.

Я виходжу в передпокій, а Ензо вже відчинив вхідні двері. За ними стоїть Сесілія, одягнена в мокрий брючний костюм. Її біляве волосся від дощу прилипло до голови. Якби на її обличчі був макіяж, він би потік.

— Заходь, — запрошує її Ензо. — Ти змокла!

Хоча Сесілія змокла до нитки, вона, здається, не звертає на це уваги, проходячи повз нас всередину будинку.

— Я рада, що встигла. Нам треба поговорити.

Я озираюся на кухню, щоб перевірити, чи діти не стоять біля дверей та не підслуховують. Відчуваю, які б новини не принесла Сесілія, я не хочу, щоб це чули діти.

— Хочеш присісти? — запитую її. — Можу принести тобі рушник або…

— Поліція вже їде сюди, щоб заарештувати тебе, Ензо, — перебиває мене Сесілія.

Попри те, що вона вчора мене про це попереджала, повідомлення збиває мене з ніг. Ензо теж шокований.

— Поліцейські з ввічливості повідомили мене сьогодні вранці. — Вона відкидає з обличчя кілька пасм мокрого волосся. — Вони готують ордер на твій арешт, і думаю, незабаром будуть тут. Я приїхала щойно змогла, щоб ми поговорили до того, як це станеться.

— За що? — скрикує він. — Що в них є? Нічого.

— Беніто поділився зі мною новою інформацією, — розповідає вона. — Ми розмовляли, поки я їхала до вас. Як і казала вчора, під час обшуку вони щось знайшли. І тепер це знаряддя вбивства.

— Безглуздя! — бурчить Ензо. — Знаряддя вбивства? Наш кухонний ніж?

— Ні, складаний ніж, — каже вона. На ньому твої ініціали «ЕА». Вони знайшли його в шухляді.

Я повертаю голову до свого чоловіка. Я знаю, про який ніж йдеться. Його Ензо подарував батько. Він завжди носить його при собі.

— І, — додає вона, — на вигляд його наче намагалися витерти дочиста, але деякі сліди крові таки залишилися. Вони зробили експрес-аналіз ДНК. Сьогодні вранці прийшли результати. Кров належить Джонатану Ловеллу.

Ензо роззявляє рота. Він хилиться до стіни, і, здається, що його ноги ось-ось підкосяться. З усіх доказів, які вони мали проти нього, цей, безумовно, доводить все. Але він повинен мати пояснення. Має бути причина, чому на його ножі кров Джонатана. Я хочу почути, що він мені скаже.

Я хочу почути це просто зараз.

— Ензо? — шепочу я.

— Я… — Він кліпає кілька разів. — Я думав, що все витер.

Що?

Він підводиться й нервово вдихає повітря.

— Вибач, Міллі, — починає він. — Я збрехав. Це я вбив Джонатана.