Служниця спостерігає

Роздiл двадцять дев’ятий

Не можу повірити, що забула свій телефон удома.

Це свідчить про те, яка я останнім часом виснажена. Мій телефон, можна сказати, зрісся з рукою, але лише дійшовши до роботи, я зрозуміла, що забула його вдома. Я сама вражена, як так сталося. Це все одно, що забути одягнути сорочку.

Кілька хвилин я думаю, чи варто повертатися за ним. Цього тижня в Ніко знову починається навчання, і якщо в мене не буде телефона, я цілий день сидітиму в невідомості, хвилюючись. Тому розвертаюся і їду додому, щоб узяти мобільний. На щастя, до десятої в мене нічого не заплановано, а на дорогах немає заторів.

За рекордні двадцять хвилин я приїжджаю додому й заходжу в будинок через гараж. Сьогодні прийшла Марта, а це означає, що весь будинок наповнений ароматами цитрусів від її засобів для прибирання. Тепер вона приносить свої мийні засоби. Мені дуже подобається цей запах. На майбутнє мені слід поцікавитися, де вона їх купила.

Мушу визнати, Марта вражає. Я і досі задумуюся, чи вона не кіборг, але я вдячна Ензо за те, що він наполіг, щоб ми її найняли. І ще вдячна йому за те, що він відговорив мене від її звільнення.

Я проходжу кухню та вітальню, але мого телефону ніде не видно. Якби тут був Ензо, він міг би зателефонувати мені, але, здається, що вдома, крім Марти, нікого немає. Я чую, як вона прибирає пилососом на другому поверсі. Раптом пригадую, що коли одягалася, то поставила телефон на зарядну станцію. Він — точно там.

Підіймаюся сходами й щойно виходжу, звук пилососа стихає. Мої кроки на килимі в коридорі майже не чутні. Я ледве вловлюю звук шухляди, що відчиняється. Завмираю, дивуючись, чому Марта висуває шухляду. Пранням займаюся я, тож це її не стосується. Що їй потрібно в тій шухляді?

Я пришвидшуюся, але намагаюся не ступати на ті місця, де скриплять дошки. Якомога тихіше я підбираюся до спальні та заглядаю всередину.

Як я і думала, Марта в спальні. Одна шухляда в комоді висунута, і вона туди зазирає. Затамувавши подих, дивлюся, як вона дістає скриньку з прикрасами, яка завжди стоїть у шухляді. Вона відкриває її і на моїх очах дістає намисто та кидає його собі в кишеню штанів.

Ого. Напевно, якби я не побачила це на власні очі, ніколи б не повірила.

— Перепрошую! — вигукую я.

Марта відсахнулася від комода, скринька з коштовностями падає назад і гучно захлопується.

— Ой! Добрий день, Міллі. Я… Я думала, що ви вже поїхали!

Невже вона вдаватиме, що не крала намиста з моєї шухляди?

— Я бачила, що ви зробили, — кажу я. — Я бачила, що ви взяли моє намисто.

Марта завжди здається такою крутою та серйозною. Але зараз вона не така. Її сіро-блакитні очі, як вода у водоймі, бігають.

— Не розумію, про що ви. Я просто складала ваші речі. Хотіла прибрати у ваших шухлядах.

Ага, звісно.

— Вивертайте кишені.

— Міллі, — каже вона, — пригадайте ситуацію з вазою. Тоді ви помилялися. Я б ніколи…

— Вивертайте кишені.

Марта розпрямляє плечі.

— Я не терпітиму такого тону. Можете вважати, що я пішла за власним бажанням.

Вона поспішає пройти повз мене з високо піднятою головою. Та не так швидко. Перш ніж вона встигає вийти з кімнати, я стаю на її шляху.

— Марто, клянуся Богом, — кажу я. — Я бачила, як ви поклали собі в кишеню моє намисто. І поки ви не повернете його, я не відступлю.

Марта вища за мене приблизно на п’ять сантиметрів, а важить щонайменше на тридцять кілограмів більше. Та я молодша й спритніша, а головне — за потреби ладна битися до кінця. Не лише мій син вміє битися. Так чи інакше, але я поверну своє намисто.

Вона пронизує мене поглядом і лише через хвилину розуміє, що я серйозно налаштована. Мовчки вона тягнеться до кишені й дістає намисто з крихітними діамантами, яке Ензо подарував мені на день народження два роки тому. Насправді це фіаніти, й, окрім сентиментальної, він не має жодної цінності, але й це важливо для мене.

— Вибачте, — бурмоче вона. — Я просто взяла це, щоб…

— Забирайтеся звідси.

Вона витирає тремтячі руки об спідницю із цупкого матеріалу. Зблизька я бачу, що зморшки на її обличчі насправді набагато глибші, ніж я думала, і вперше в житті сиве волосся вибивається з її витонченого пучка.

— Ви… Ви розкажете про це Сюзетті?

— Можливо.

Думка про те, щоб розказати Сюзетті, що її покоївка — злодійка, приносить мені задоволення. Бог його знає, чому Марта вирішила красти в мене, коли все, що в мене є, у рази гірше, ніж у Сюзетти.

Вона збирає думки до купи і починає говорити, але вже не тремтячим голосом.

— Якщо ви розкажете їй про мене, — каже Марта, — я розкажу їй про вас.

У мене пульсує в скронях.

— Про мене?

— Думаю, Сюзетті буде цікаво дізнатися, що її нова сусідка — зечка.

Я роблю крок назад, а серце вистрибує з грудей. Здається, що тиск зараз злетить до космосу. Виявляється, мені таки не примарився її наголос на слові «злочинниця». Якимось чином Марта знає все про моє минуле.

— Звідки ви дізналися? — запитую я.

— Не хвилюйтеся, — неймовірно спокійно каже Марта. — Окрім мене, ніхто не дізнається про ваш секрет. Ну, поки ви не розкажете Сюзетті про мене.

Мені страшенно не подобається її шантаж, але що мені робити? Хіба в мене є вибір? Якщо Сюзетта дізнається про моє минуле, вона рознесе це по всьому світу. Навіть не можу уявити, як мені буде ніяково на батьківських зборах.

А якщо діти про це дізнаються? Це буде крах усьому. Я не хочу, щоб вони знали, яке в їхньої мами було минуле. Або хоча б доти, поки вони не подорослішають, щоб усе зрозуміти.

— Добре, — прошипіла я. — Я не скажу Сюзетті.

— Рада, що ми порозумілися, — твердо каже Марта.

Моя покоївка проходить повз мене, штовхаючи в плече, і прямує до сходів. Я йду за нею вниз до вхідних дверей, щоб вона більше нічого не вкрала й не пошкодила. Лише коли вона повертає ключ, щоб вийти, я помічаю, що в неї тремтять руки.