Служниця спостерігає

Роздiл сорок п’ятий

Вранці наступного дня нас розбудив дзвінок телефона Ензо, йому хтось телефонує.

Я протираю очі, а він навпомацки шукає телефон на тумбочці. Чую його сонне:

— Алло. — Після цього він застигає.

— Так, — каже він у слухавку. — Я приїду до відділка. Просто… просто мені треба дещо перенести, і… Так, вона теж може приїхати. Треба тільки зібрати до школи дітей, але… Так, добре. Скоро буду. — Ензо кладе слухавку. Таким бадьорим у цей час я його ще не бачила. — Телефонував детектив Віллард, — каже Ензо. — Він просить нас обох прийти у відділок. На допит.

Ну, тепер і в мене сон немов рукою зняло.

— Що ще він казав тобі?

— Більше нічого.

Знову ж таки, з власного досвіду я знаю, що коли просять прийти у відділок, це не віщує нічого хорошого. Детектив хоче записати наші свідчення.

Цікаво, що вони ще могли дізнатися.

— Думаю, — кажу я, — нам варто зателефонувати Рамірезу.

Ензо зітхає.

— Я б не хотів його турбувати. Та й він уже вийшов на пенсію, хіба ні?

— Минулого разу, як ми розмовляли, він казав, що планує виходити на пенсію. Та можу закластися, що Рамірез і досі працює.

Ензо вагається й майже одразу відповідає:

— Згоден. Тоді телефонуємо йому.

У нас із Ензо не так вже й багато хороших друзів, але є один найкращий друг — Беніто Рамірез, слідчий поліції Нью-Йорка. Я познайомилася з ним під час важкого періоду в житті, коли мене звинуватили в дуже жахливих вчинках, яких я не робила. Рамірез доклав чимало зусиль, щоб зняти з мене всі звинувачення. Відтоді ми подружилися й допомагаємо одне одному. Він хрещений батько нашої доньки. Рамірез найзапекліший трудоголік з усіх, кого я знаю, — навіть Ензо не такий, — але вже купу років ми знаходимо час одне на одного, і він завжди дарує подарунки на свята, на дні народження своєї хрещениці.

Також він єдина людина, яка буде рада почути мій голос такої ранньої пори.

Я шукаю контакт Раміреза у своїй телефонній книзі. Поки телефоную, Ензо не відводить від мене своїх темних очей. Проходить два гудки, а потім знайомий хрипкий голос слідчого лунає в моїй голові.

— Міллі? — запитує він таким же бадьорим голосом, як і в мене. — Міллі Келловей, це ти?

Він єдиний, хто і досі називає мене дошлюбним прізвищем, хоч я вже понад десять років як Міллі Аккарді.

— Так, це я.

— Отже, гадаю, у тебе якісь неприємності, — каже він, але без злості в голосі. Навпаки, зі здивуванням.

— Така ситуація, — зізнаюся я. Хоча в кімнаті є лише Ензо, я продовжую тихіше. — Пам’ятаєш, коли ми востаннє спілкувалися, я розказувала тобі, щоб ми збираємося переїжджати на Лонг-Айленд. Так от ми переїхали.

— Круто! То тебе тепер можна називати мешканкою Лонг-Айленду! Мабуть, постійно слухаєш Біллі Джоела2. А щовечора ходиш по забігайлівках?

— Щойно мого сусіда знайшли вбитим, Бенні.

Мої слова перебивають його.

— Господи, Міллі. Мені так шкода це чути. А що сталося?

Я описую йому всі подробиці, як вчора знайшла тіло Джонатана в його будинку. Також про слідчого Вілларда, і про те, що сьогодні вранці мене попросили приїхати у відділок. Починаю розповідати про кров на руках Ензо, але тут мій чоловік кидає на мене погляд, і я замовкаю. Він довіряє Рамірезу, але… той же поліцейський.

Після моєї розповіді Рамірез тихо підсвистує.

— Ого. Це якесь божевілля. А в них є серйозні підстави підозрювати тебе або Ензо?

— Та ні…

— Тоді їдьте у відділок і поговоріть з ними, — радить він. — Якщо почнуть щось підозрювати, мовчіть та не кажіть їм ні слова. Тоді візьміть собі кваліфікованого адвоката.

Кваліфікований адвокат. Але це, напевно, купа грошей.

— Бенні, я не думаю, що ми можемо дозволити собі хорошого спеціаліста.

— Добре, але в такому випадку вони повинні надати його вам. Поліцейські не можуть продовжити допит, якщо ти скажеш, що хочеш спілкуватися лише через адвоката.

Це може бути якийсь державний представник, який і гадки не має про що ця справа. Востаннє, коли я мала досвід із державними адвокатами, мене запроторили до в’язниці на десять років. Та все ж краще, ніж без нього. Я так думаю.

— А поки, — каже він, — я попитаю знайомих, щоб дізнатися більше.

— Ти досі працюєш в поліції Нью-Йорка? — запитую я. — Бо ти якось казав, що хочеш виходити на пенсію.

Він пирхає.

— Так, ще працюю. Мав би я дружину, вона б сказилася.

Я показую Ензо великий палець. Він киває головою і йде до ванної кімнати. Чую звук увімкненого душу й лише тоді випалюю:

— Бенні, коли Ензо повернувся вчора додому, його руки були в крові.

На іншому боці слухавки нависає мертва тиша.

— Його руки були в крові?

— Ензо каже, що порізався.

— Може, і так.

Я хитаю головою.

— Навіть не знаю…

— Міллі, — каже він, — одне я знаю точно: Ензо Аккарді — хороша людина. Не думаю, що він міг би когось убити. Проте навіть якщо так, то на це була б до біса вагома причина.

Не можу не погодитися.

— Не бери це собі до голови, — радить він мені. — Твого сусіда щойно знайшли мертвим. Ясна річ, що вони хочуть тебе допитати. Що швидше вони знайдуть вбивцю, то швидше все закінчиться. — Він робить паузу. — Та про кров на руках Ензо їм не розповідай.

Якби за кожну брехню, сказану представниками поліції, мені платили десять центів, мене б вже не турбувала виплата іпотеки.

2 Біллі Джоел — американський композитор і піаніст, що працював у різних сферах музичного мистецтва: рок-, поп- і сучасній академічній музиці.