Служниця спостерігає

Роздiл п’ятдесят п’ятий

Закинувши дітей до школи, дорогою додому я зупиняюся.

Частково тому, що не хочу застати обшук. А частково — бо є дещо, що мені потрібно дізнатися. Воно не дає мені спокою і сиділо в голові, поки я зупинилася, щоб все обдумати.

Знаходжу потрібну адресу у своїй поштовій скриньці. Це приблизно за два міста, у районі, де ми з Ензо дивилися будинки. Там знайшлося досить гарне помешкання, навіть ближче до нашого цінового діапазону, ніж те, куди врешті вирішили переїхати, але це був жахливий район. Принаймні вдень у нас безпечно. Здебільшого.

Я паркуюся перед білим будинком, який із вигляду вкрай потребує ремонту. Виходжу з машини та думаю, чи безпечно залишати її на вулиці. Але все гаразд. Я швидко повернуся.

Підходжу до парадного входу, озираючись, чи не вибіжить на мене якийсь вартовий собака. Чомусь цей будинок має такий вигляд, наче його мусить охороняти страшний пес. І, можливо, чоловік зі страйкбольним дробовиком.

Ну, краще б я повернулася додому, де купа поліцейських.

Підіймаюся сходами до вхідних дверей. Натискаю на дверний дзвінок, але чомусь впевнена, що він зламаний. Тож замість цього грюкаю кулаком у двері. Ніхто не відповідає, тож я додаю сили. Біля будинку припаркований Pinto, тож припускаю, що вдома точно хтось є.

Врешті-решт за дверима лунають кроки. Пронизливий голос каже:

— Ну, ну, заждіть трохи.

За секунду чоловік шістдесяти років відчиняє мені двері. У нього рідке сиве волосся й павутиння із судин на носі, схожому на картоплю. Хоча зараз ще досить рано, від нього тхне віскі.

— Гм, доброго ранку, — усміхаюся я. — Мені потрібно… Марта вдома?

Чоловік примружує свої червоні очі.

— Звідки ви знаєте мою дружину?

На мить я згадую порядну, працьовиту жінку, яку зустріла у своєму будинку. І ось це — її чоловік. Здається, це не найкращий приклад, але я зрозуміла, що після «Так» люди сильно змінюються. Як вона щовечора поверталася додому до цього чоловіка?

Мені стає шкода жінку, яку я звинуватила в крадіжці. Хоча насправді вони таки крала.

— Вона… вона працювала в нас покоївкою, — тихо лаюся про себе через те, що не придумала належної історії. — Марта залишила своє пальто, я б хотіла повернути їй.

Байдуже, що в мене немає із собою пальта. Покладаюся на те, що чоловік надто заклопотаний і не помітить цього. Я просто хочу, щоб Марта підтвердила слова Ензо. Мені потрібно знати, чи говорив він правду.

— Можете залишити пальто собі, — каже цей чоловік. — Бо кілька днів тому ця сучка кинула мене. Після всього, що я для неї зробив…

Він хрипко кашляє, і я роблю крок назад.

— Ви хочете сказати, що вона з’їхала?

— А ви десь її тут бачите? — бурчить він. — Якщо зустрінете, то передайте, що коли прилізе сюди, вона ще проситиме мене дозволити їй повернутися.

Сподіваюся, що, куди б Ензо її не відправив, вона ніколи не повернеться до цього чоловіка. Хоч би вона поїхала назавжди.

Чоловік грюкає дверима перед моїм обличчям. Я повертаюся до своєї машини, яку дивом не викрали за ті хвилини, поки мене не було. Та тепер крокую з полегшенням. Я не зовсім вірила в історію Ензо про Марту, але тепер, схоже, все підтвердилося. Якщо він прийшов сюди, то точно почав би хвилюватися. І якщо вона відчинила двері із синцями на обличчі, Ензо не пішов би, не спробувавши їй допомогти. Адже він картає себе вже десять років через те, що не врятував сестру. Його бажання допомагати жінкам, які потрапили в халепу, — це те, що завжди мені в ньому подобалося. І це пристрасть, яку я поділяла.

Хочу вірити йому. Я так хочу йому вірити.