Служниця спостерігає

Роздiл двадцять третiй

Після тієї жахливої пригоди Ензо ні на секунду не відходив від дітей. Дві години він грав із Ніко в бейсбол і навіть вмовив Аду побути ловцем. До того часу вони вже обоє втомлені, але Ензо, здається, сповнений енергії, коли знімає свою футболку й робочі штани.

— Ти міряла тиск увечері? — запитує він мене.

Знаєте що? Мене вже нудить від його постійних перевірок щодо мого тиску.

— Так, — брешу я.

Міряла сьогодні вранці. Після такого емоційного вечора навіть не хочу знати, який у мене зараз тиск. Я пройшла повне обстеження, як казала мені лікарка. І нічого не підтвердилося. Чи то мені просто не пощастило, чи я просто якась неповноцінна.

— Ти пробувала медитувати? — запитує він мене.

Він знайшов багато методів для розслаблення, які мали б знизити тиск, і ще видрукував купу статей. Медитація була на першому місці, тож він купив мені книгу, яка зараз припадає пилом в одній із наших книжкових шаф.

— А ти медитував? — відбиваюся я. — Це так нудно.

Він сміється.

— Ну добре, зробімо це разом?

— Давай іншим разом.

— Домовились. Хочеш масаж?

Мені смішно від того, як він ворушить бровами. Ензо так класно вміє робити масаж. Якщо він справді цього хоче, то це дуже гарна ідея, але я так втомилася. А масаж ніколи не закінчується просто масажем. Не з ним.

— Може, в інший день, — кажу я.

Він вмощується в ліжко до мене й залазить під ковдру.

— Не віриться, що в нас з’явилася ще одна вільна таємна кімната, — дивується він.

— Це не вільна кімната. Це суцільна небезпека.

— Ну, зараз можу погодитися з тобою, — каже він. — Але я впевнений, якщо трохи попрацювати там, ми зможемо привести її до ладу.

— Ми не будемо цього робити, Ензо.

— Чому?

Я розводжу руками.

— Ти справді ще мене перепитуєш? Ти ж знаєш, як я ставлюся до таких тісних закритих приміщень.

Він знає. Він знає, що я пережила в минулому, і як я не могла вибратися із замкненої кімнати. Після такого мене постійно переслідувала клаустрофобія.

Це доволі гарний момент, щоб припинити цю розмову, особливо, якщо він так хвилюється про мій тиск. Але з невідомих причин він не замовкає.

— Ми можемо там все відремонтувати, — наполягає він. — Сюзетта каже, що…

— Ох? Що каже Сюзетта? Будь ласка, розкажи мені все, що думає Сюзетта.

Він стискає губи.

— Тобі відомо, що вона агентка з нерухомості. Це її покликання. Вона ділиться з нами своїми знаннями.

— Знаєш, — кажу я, — можливо, тобі вдалося б заробляти більше, якби ти менше часу проводив у неї на подвір’ї.

— Та я і так мало часу працюю там. Всього кілька разів бував.

— Та ти постійно там! — випалюю я. — Пізніми вечорами я знаходжу тебе в неї, подумаєш!

Я ще не встигла розказати йому, що застала його на подвір’ї Сюзетти о десятій вечора. Та зараз не найкращий час, особливо, коли я вже й так розгнівалася.

Він кліпає.

— Не розумію, про що ти говориш.

— Кілька тижнів тому я побачила тебе й Сюзетту на її подвір’ї, коли вкладала дітей спати, — кажу я. — Що ви робили?

— Не пам’ятаю. — З його вигляду я розумію, що він каже правду. — Її щось цікавило. Здається… вона хотіла трояндовий кущ.

— О десятій вечора?

Він стенає плечима.

— Ну це не так вже й пізно.

Можливо, для Ензо це так, коли він дуже пізно лягає спати.

— Слухай, — каже він. — Справа не в Сюзетті. Це я придумав зробити ремонт у цій кімнаті. Я подумав, що нам не завадить ще одна кімната.

— Ще одна кімната? — вибухнула я. — Ензо, раніше ми жили у двокімнатній квартирі в Бронксі. Це місце й досі нагадує мені справжній палац.

— Ну, просто… наш будинок менший, ніж у Сюзетти й Джонатана. — Він хмуриться. — Ти не хочеш, щоб у нас була ще одна кімната?

— Я не хочу заходити в цю кімнату. Ніколи. — Лише від думки про це в мене волосся стає дибки. — А я думала, що ти, як ніхто інший, знаєш мене, і не будеш навіть просити про таке. Якщо тобі так кортить щось зробити з тією кімнатою, можеш купити нові шпалери й заклеїти її так, щоб вона мені навіть на очі не потрапляла. Гаразд?

Він розтулює рота, ніби хоче щось сказати, але передумує. Ензо занадто добре мене знає, щоб зрозуміти, що я не відступлюся від своєї думки. Та водночас я бачу, що він таки хоче цього. Він хоче перетворити цю крихітну жахливу кімнату на щось на кшталт ігрової чи кабінету.

— Добре, — каже він. — Повернімося до цієї розмови пізніше.

Або ніколи.