Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят восьмий

Відтоді, як Тато накричав на Ґейба, він більше не чіплявся до мене. І не запрошував піти з ним на побачення. Він навіть не дихав на мене.

На жаль, тепер з’явився Хантер.

Тричі на тиждень у нас є урок, який називається «Бібліотека». Це одне з моїх улюблених занять, тому що ми йдемо до шкільної бібліотеки, обираємо книжку й цілий урок її читаємо. Я навіть не розумію, чому це називають уроком, адже для мене це немов розвага. Та більшість однокласників не в захваті від цього.

Сьогодні обираю книгу Луї Сашара. Він — мій улюблений автор, якщо не брати до уваги письменницю Лоїс Дункан. Я прочитала кожну його роботу й зараз перечитую все вдруге, тому що так навіть цікавіше. За другим разом ти помічаєш більше деталей. Особливо в серії книг «Придорожня школа». Це, мабуть, моя найулюбленіша серія, навіть крутіша за «Гаррі Поттер». Перші дві частини дуже хороші. Третя теж непогана, але мені вона не дуже сподобалась. Зазвичай третя книга в серії не така вдала, тож це не його провина.

Зараз я читаю «Одного дня Анджеліна». Це хороша книжка, хоча й викликає сльози. Але таке відбувається дуже часто. Я прочитую половину, коли за стіл навпроти мене сідає Хантер.

— Привіт, Адо, — каже він.

Не відриваючись від книги, я вітаюся з ним.

— Адо-о-о, — звертається він, — підеш зі мною на побачення?

Його друзі сидять за сусіднім столом і підслуховують. До мене долинає їхнє хихикання. Не розумію, чому їм так смішно.

— Ні, дякую.

— Як так?

— Я не хочу йти на побачення.

— Якщо ти не ходиш на побачення, — каже він, — то що ти робитимеш? Вийдеш заміж за свої книжки?

Хлопцям за сусіднім столом це здалося смішним.

Відтоді, як у нас з’явився урок у бібліотеці, Хантер підходить до мене й запрошує на побачення. Не думаю, що він насправді хоче цього — він просто знущається з мене. А може, і те, і інше.

У попередній школі, де я навчалася, ніхто нікого не запрошував на побачення, але тут, здається, це звичне явище.

— Я хочу просто почитати, — благаю його.

— Це всі твої захоплення? — зауважує Хантер. — Читати? Знаєш, якщо ти й надалі сидітимеш у книжках, ти скоро не зможеш нічого бачити.

— Це неправда.

— Правда. Коли людина надто багато читає, у неї випадають очі.

Це безглуздя. Моя Мама любить книжки, і в неї не випали очі. Хоча вона, як і більшість, читає не так багато, як я. Іноді мені здається, що все, що я б хотіла робити у своєму житті — сидіти з хорошою книжкою в руках. І просто хочу, щоб Хантер дав мені спокій, і я могла це зробити.

Згадую про складаний ніж, який подарував мені Тато. Зараз він лежить у моєму рюкзаку на самому дні, там, де його ніхто не знайде. Якби хтось із вчителів дізнався про те, що я ношу із собою ніж, у мене були б великі неприємності. Треба було залишити його вдома у своєму столі. Але Тато сказав постійно мати його при собі, і, чесно кажучи, я і сама не проти цього.

Утім, я ніколи ним не скористаюся. Навіть не можу уявити, як це.

Але от зараз є таке бажання. Б’юся об заклад, якби я дістала цього ножа, Хантера б і слід здимів.

— Адо, — каже Хантер, — ти вийдеш за мене заміж?

Хлопці знову сміються. Мені вже це набридло. Тож я беру свою сумку і йду до туалету, де до кінця уроку ховаюся, читаючи книгу на унітазі.