Служниця спостерігає

Роздiл сорок дев’ятий

Щойно ми заїхали в наш провулок, перед будинком помітили припаркований чорний Dodge Charger. Не дивлячись через лобове скло зі сторони водія, я впізнаю, що це машина Беніто Раміреза. Звісно, коли він помічає, як ми заїжджаємо додому, виходить із машини, тримаючи в руках стаканчик кави.

Коли я виходжу з машини, Рамірез махає мені рукою. Хоча на вулиці спекотно, він одягнений у чорний піджак і має на шиї вільно зав’язану краватку. Понад десять років тому, коли ми вперше зустрілися, його коротке волосся було кольору перцю та солі, але тепер переважає сіль.

— Міллі, — він підходить до мене, щоб, звісно ж, обійняти й поцілувати, — радий тебе бачити. Маєш гарний вигляд.

— Дякую, — кажу я, та впевнена, що по мені видно, як я стомилася.

Коли Ензо виходить із машини, Рамірез звертається до нього:

— А в тебе паскудний вигляд, друже.

— Дякую, — каже Ензо. — Почуваюся так само.

Рамірез рукою показує в бік нашого будинку.

— Ходімо. Ходімо всередину. Маю ще кілька припущень, чому ти паскудно почуваєшся. Ви маєте це почути.

О Боже. Що ще?

Слідом за Рамірезом ми заходимо в будинок. За інших обставин я б провела йому справжню екскурсію, але зараз нам не до цього. Проте він роззирається довкола й схвально киває.

— У вас так гарно. Краще, ніж було в Бронксі.

— Я вже шкодую про наш переїзд, — кажу я.

— Як ваші діти?

— Усе добре, — відповідає Ензо, що, гадаю, частково правда.

Ми сідаємо у вітальні. Все тіло тремтить, і я не можу це стримати, гадаючи, що, у біса, Рамірез збирається нам розповісти. Я пропоную йому каву, хоча в нього в руках вже є одна порція. Він доброзичливо мені посміхається.

— Гаразд, перейдімо до справи. — Він ставить стаканчик кави на журнальний столик і нахиляється вперед, спираючись на лікті. — На щастя, у мене є зв’язки на острові, тож я трохи поцікавився. Ви правильно робили, що хвилювалися. Віллард — досвідчений слідчий, і він підозрює тебе у вбивстві Джонатана Ловелла, Ензо. Тепер він відкриває на тебе справу.

— На якій підставі? — питаю я.

— Ну, — продовжує Рамірез. — Не хочу прозвучати грубо, Ензо, але він думає, що ти спав із Сюзеттою Ловелл. Він думає, що ви вдвох змовилися вбити її чоловіка заради грошей із його страхового полісу. Нещодавно вона збільшила страхову виплату, і зараз вже йдеться про дуже велику суму.

— Це безглуздя, — бурмоче Ензо.

— Ваша сусідка через дорогу, — каже Рамірез, — щебече перед поліцейськими, як пташка. Мало того, у неї ще й фотографії є.

— Фотографії? — задихаюся я.

— Ага. Нічого кримінального, але більшість зроблена в різний час. На деяких ви дуже близько стоїте одне біля одного. Якщо ви розумієте, про що я.

Сюзетта мала рацію. Дженіс справді така пліткарка.

Ензо простогнав.

— Ми просто розмовляли.

Рамірез вигинає брову.

— Про що?

— Та нічого такого. Просто про садівництво. Неприємності з покоївкою. Погоду. Нічого такого — але вона завжди знаходила причину, щоб я залишився. У мене таке відчуття… Не знаю… Здалося, що вона не дуже щаслива у своєму шлюбі.

— Думаєш, її бив чоловік?

— Ні. Мені так не здалося.

— Вона залицялася до тебе?

Ензо схвильовано дивиться на мене, а тоді розводить руками.

— Так. Звісно. Але нічого серйозного. Це було зовсім безвинно.

— Отже, ось у чому річ, — каже Рамірез. — Твоя сусідка зробила фото тебе й Сюзетти, а вони ну дуже наштовхують на певні роздуми. У мотелі, що за годину їзди звідси, є запис, де ти заселяєшся в номер до якоїсь жінки. За готівку купуєш пістолет. Сюзетта Ловелл збільшує поліс страхування життя свого чоловіка. Потім сусідка бачить, як ти заходиш у будинок Ловеллів, і наступне, що чуємо — Джонатан Ловелл — мертвий.

Ензо зціплює зуби.

— Я весь час був на задньому дворі. Сюзетта хотіла виростити сад, тож я займався ґрунтом.

— Тобто ти думаєш, я повірю, що ти не тільки не чув, що відбувається в будинку, але й того, як вбивця проходив через задні двері?

— Моя техніка створює багато шуму… Майже нічого не чути… І я ходив туди-сюди на своє подвір’я.

— Та ну, Ензо. — Рамірез переводить погляд на мого чоловіка. — Ти можеш бути зі мною відвертим. Ти його вбив?

Ензо закриває обличчя долонями.

— Ні. Присягаюся. Бенні, я б ніколи цього не зробив.

— Тоді тобі потрібно шукати хорошого адвоката.

Роздратувавшись, Ензо б’є кулаком у диван. Я навіть не реагую на це. Хорошого адвоката? У нас немає грошей. Ми взагалі не можемо дозволити собі адвоката, а тим паче — хорошого. Доведеться погодитися на державного. Призначений судом адвокат має бути досить кваліфікованим.

— У нас не так вже й багато грошей, — звертаюся я до Раміреза. — Тому ідея з хорошим адвокатом — відпадає.

— Я знав, що ти це скажеш, — каже він. — Тому наважився звернутися до державного захисника, який є одним із найкращих, із мені відомих. Вона працює в Бронксі, тобто не підпорядковується цій юрисдикції, але ми можемо потягнути за певні ниточки, щоб усе склалося. Вона — молода дівчина — два роки тому закінчила юридичний факультет, але дуже тямуща. У неї вже є перелік виграних справ, туди також входить кілька про вбивство. Коли я розповів їй про твою ситуацію, вона захотіла вам допомогти.

— Це добре, — кажу я.

— Вона вже виїхала. — Рамірез дивиться на годинник. — Скоро мала б бути, не враховуючи затори. Тоді ти зможеш їй розповісти все в деталях. — Він застережливо дивиться на Ензо. — Розкажи їй усе. Тільки без дурниць.

— Звісно, — киває Ензо.

Я хитаю головою.

— Так добре, що вона вирішила приїхати вже.

— Вона сказала, що має перевезти якісь речі.

Я примружую очі на Раміреза. Щось тут не чисто. Ця жінка, мабуть, чудовий державний правозахисник, але вона готова все кинути та зірватися з міста на Лонг-Айленд, щоб допомогти геть незнайомій парі? Хто так робить? Я дивлюся на Ензо. Він менш скептично налаштований.

Є щось таке, про що я не знаю.

Рамірез витягає з кишені телефон. Він читає повідомлення на екрані й повертає голову, щоб подивитися у вікно. Перед нашим будинком припаркувався синій седан.

— Ось і вона, — каже він.

Я нахиляюся вперед зі свого місця, щоб роздивитися жінку, яка виходить із машини. Її попелястий блонд, зібраний у мушлю, а тіло — дуже підтягнуте. У неї стомлений вигляд. Вона не схожа на людину, яка перетвориться на акулу в залі суду, але зовнішність може бути оманливою. Якщо Рамірез каже, що вона хороший фахівець, я йому вірю.

Рамірез зводиться на ноги, щоб зустріти її. Коли до вітальні, стискаючи в руках сумку для документів, заходить наша адвокатка, я роблю те ж саме, що й Рамірез. Ензо теж підводиться, і я чую, як він різко затамовує подих.

— Oddio! — вигукує він.

Наша адвокатка — не просто державна правозахисниця. Ензо знає цю жінку.

І за мить я теж впізнаю її.