Служниця спостерігає

Роздiл сорок восьмий

Детектив вирішив, що питань до мене в нього більше немає.

Та це не стосується Ензо. Я чекаю на нього у відділку. Вони тримають його вже кілька годин. Сумніваюся, що весь цей час відбувається допит. Поліцейські просто хочуть знесилити його та вивести на чисту воду. Я впевнена, що він також попросив адвоката, а на це потрібен час.

Урешті-решт, за три години бачу перед собою виснаженого Ензо. Навколо його почервонілих очей темні кола. Його губи стиснуті, а сам він має такий вигляд, ніби його зараз знудить.

— Що сталося? — запитую я.

— Йдемо звідси, — відповідає він. — Вже. Прошу тебе.

Ми сідаємо в мою машину, яку я залишила біля відділка. Це виявилося хорошим рішенням, адже Ензо зараз явно не варто сідати за кермо (а я трохи боюся їхати за кермом його вантажівки через всі ці передачі). Ензо сідає на пасажирське сидіння біля мене й витріщається у вікно.

Цікаво, що вони йому говорили.

Перші п’ять хвилин промайнули в тиші. Ензо просто спостерігав за вулицями. Врешті-решт він каже:

— Міллі, ти ж знаєш, що я не зраджував тебе із Сюзеттою?

Я кривлюся. Не хочу зараз про це розмовляти, тому що, зважаючи на всі мої попередні підозри й те, що я почула з вуст слідчого Вілларда сьогодні, важко повірити, що Ензо мене не зраджував. А якщо він стверджує інше, це просто брехня.

— Я б ніколи цього не зробив. — Ензо повертається до мене. — Присягаюся.

Пригадую слова Раміреза, які він сказав мені сьогодні вранці:

— Одне я знаю точно: Ензо Аккарді хороша людина. Не думаю, що він міг би когось убити. Та навіть якщо так, то на це була б до біса вагома причина.

Мені так хочеться вірити в це. Але Ензо все ускладнює.

— Добре, то чому ти був із нею в мотелі? — запитую я.

— Я там не був!

— Детектив мені все розказав…

— Він збрехав, — наполягає Ензо.

— Ензо, — кажу я. — Від тебе несло її парфумами.

Він вкотре замовкає, обдумуючи почуте. Я кидаю погляд на Ензо й зупиняюся на узбіччі. Не вистачало нам ще розбитися під час цієї розмови. З вигляду, Ензо немов прокручує всі події у своїй голові. Він зараз зізнається?

А я хочу почути цю правду?

— Гаразд, — нарешті каже він. — Я був у мотелі тієї ночі. Це правда.

До цього моменту я ще не усвідомлювала, як мені насправді хотілося, що він усе заперечував.

— Ага…

— Але це була не Сюзетта. Присягаюся. Їм лише відомо, що зі мною була жінка. Про Сюзетту це було їхнє припущення.

Що?

— То з ким ти мене зраджуєш? — зриваюся я.

— Я не зраджую, — твердо каже він. — Я був… Я був із Мартою. Думаю, Сюзетта віддає їй залишок парфумів. Або… може, вона й сама їх бере.

— З Мартою? Нашою покоївкою?

Він повільно киває.

Зрозуміло…

У списку жінок, з якими Ензо міг мене зрадити, наша шістдесятирічна покоївка була останньою. Звісно, він каже, що не робив цього. Але якщо так, тоді що вони робили разом у мотелі?

— Я їздив до неї, щоб віддати їй останню зарплату, — починає він.

Я зціплюю зуби, пригадуючи, як просила не робити цього, але він все одно вирішив по-своєму.

— Гаразд…

— А на ній… — Він торкається свого обличчя. — Не було живого місця від синців. Я і раніше щось підозрював, але тоді всі побоювання підтвердилися. Її чоловік. Він відбирає в неї кожну копійку. Тому вона й крала речі, щоб хоч якось нашкребти грошей на втечу. Той чоловік вбив би її, Міллі. До того ж він розлютився, що її звільнили з роботи. Я повинен був допомогти їй втекти.

Ензо ніколи б не прикривався цим. Ніколи. Якщо він каже, що Марта терпіла насилля від свого чоловіка, отже, це таки правда. Або, у всякому разі, правда те, що він сам у це вірить.

— Може, вона маніпулювала тобою заради грошей.

— Ні, — каже він. — Це правда. Ба більше…

Він замовкає, ніби не впевнений, чи варто розказувати мені далі. Та назад дороги немає.

— Ба більше що?

— Вона хотіла поговорити з тобою, — зітхає він. — Марта знає про тебе.

— Вона… вона все знає?

Цікаво звідки? Хто їй міг це розповісти?

Чесно кажучи, у мене було трохи… досвіду з такими жінками, як Марта. З жінками, які опинилися в жахливих безвихідних ситуаціях. Наш спільний з Ензо досвід. Мушу сказати, що не зовсім пишаюся тим періодом свого життя. У свій час ми зробили багато хорошого.

І поганого теж.

— Так. І вона намагалася набратися сміливості попросити тебе про допомогу. Але ти звинуватила її в крадіжці та псуванні майна.

— Але ж вона таки крала!

— Я вже сказав тобі причину! — Він хитає головою. — Вона не так вже й багато взяла від нас. Сюзетта теж підозрювала, що Марта злодійка, і саме про це ми з нею розмовляли тієї ночі на задньому дворі. Мені довелося переконувати її, що це не правда, інакше Марту вигнали б із роботи.

Бачу по його темних очах, що кожне сказане слово, — правда. Мене пронизує почуття провини. Марта постійно витріщалася на мене не тому, що хотіла нашкодити. Вона думала, що я — її єдина надія на порятунок, вона набиралася сміливості попросити допомоги. Як я могла цього не помітити?

— І, — тихіше кажу я, — пістолет був для неї?

— Я дав їй його на час, поки шукатиму можливість влаштувати втечу. Та коли вона нарешті пішла від свого чоловіка, їй ще більше знадобився пістолет. Він шукав її, Міллі. Я мав допомогти. Зараз Марта за сотні кілометрів звідси, але він все одно може знайти її.

— Гаразд, гаразд. — Я міцніше стискаю кермо. — Я розумію. І, напевно, вчинила б так само… але чому ти мені не розказав? Ти ж знаєш, що можеш довіряти мені в цьому плані. Я про те, що ми ж були командою? Чи не так?

Ми постійно допомагали жінкам у біді. Так і познайомилися. І закохалися. Я могла допомогти — хотіла допомогти. Чому цього разу він зробив це без мене?

Він замовкає, обдумуючи свою наступну фразу.

— Я хвилювався за тебе.

— Хвилювався?

— Ти береш все близько до серця. А ще й тиск…

— Господи. — Я б’ю долонею по керму. — То прокидатися посеред ночі й думати, де ти, чорт забирай, пропав — це пішло моєму тиску на користь?

Він важко видихає, закидаючи голову на підголівник.

— Я заплутався. І наробив дурниць.

— Ага. Це правда.

— Але… ти мені віриш?

— Так, — кажу я. — Вірю.

Вперше, відколи Ензо вийшов із поліцейського відділка, він ледь помітно посміхається. Так, справи кепські. Свідчення Дженіс доводять, що Ензо був безпосередньо на місці злочину. Та Рамірез має рацію. Мій чоловік ніколи не вбив би людину. Якщо він каже, що не робив цього, я йому вірю.

Хоча в глибині душі досі здається, що він щось від мене приховує.