Служниця спостерігає

Роздiл четвертий

Якщо відкрию ще одну коробку, мене знудить.

За сьогодні я розпакувала вже мільярди цих коробок. І це ще м’яко кажучи. А зараз я стою посеред власної ванної кімнати, дивлюся на картонну коробку, на якій сама написала універсальним перманентним маркером «ВАННА КІМНАТА», і розумію, що не маю жодного бажання її відкривати. Навіть попри те, що в ній є вкрай необхідні речі. Можливо, сьогодні ввечері мені вдасться почистити зуби пальцем.

Кроки за дверима гучнішають, і за секунду до ванної кімнати зазирає голова Ензо. Він посміхається, коли помічає, що я стою з коробкою «ВАННА КІМНАТА» в руках.

— Що робиш? — запитує він.

— Розпаковую речі, — стенаю плечима.

— Ти вже цілий вечір це робиш, — зауважує він. — Годі. Решту розпакуємо завтра.

— Але нам потрібні ці речі. Тут все для ванної кімнати.

Схоже, Ензо хоче мені щось відповісти, але потім вирішує обдумати свої слова. Натомість він тягнеться за чимось у кишеню своїх голубих джинсів та витягає кишеньковий ніж, який завжди при ньому. Його батько віддав йому цей ніж, коли Ензо ще був хлопчиськом, і на ножі є гравіювання його ініціалів: «ЕА». Ножу майже сорок років, але Ензо завжди гострить його, щоб той був немов лезо бритви, тож він легко розрізає скотч на коробці, де зберігаються всі наші дрібниці для ванної кімнати.

Ми разом розкладаємо все по місцях. Коли я вперше зустріла цього чоловіка, від якого в мене тремтять коліна, ніколи й не уявляла майбутнього, в якому ми разом стоятимемо у ванній кімнаті, копирсаючись серед шматків мила та липких пляшечок з-під шампуню. Проте, як не дивно, Ензо з радістю узявся за побут.

Ми прожили разом менш як рік, коли в мене сталася затримка, всупереч тому, що я регулярно пила протизаплідні пігулки. Мені було дуже страшно розповідати йому цю новину, та він був на сьомому небі від щастя після почутого. «Тепер ми станемо сім’єю!» — казав Ензо. Його батьки та сестра померли, і я навіть не усвідомлювала, наскільки йому було важливо створити власну родинну. За місяць ми одружилися.

Зараз же, більш як десять років потому, я живу таким сімейним життям у передмісті, про яке навіть і не мріяла. І йдеться навіть не про життя саме з Ензо, а хоча б із кимось. Багато хто назвав би це нудним, та мені подобається. Все, чого я коли-небудь прагнула, — це просто та спокійно проживати свої роки. Мені знадобилося на це більше часу, ніж іншим.

Ензо дістає бритви з коробки, і тепер вона нарешті порожня. Ми це зробили. Так, у нас вдома залишилося ще п’ять мільярдів коробок, але принаймні одна вже спорожніла, тож тепер це п’ять мільярдів мінус одна. Гадаю, через тридцять-сорок років ми закінчимо розпаковуватися.

— Добре, — каже Ензо. — На сьогодні ми вільні.

— Ага, — погоджуюся я.

Через плече він зиркає на величезне двоспальне ліжко із застеленим свіжим простирадлом, а тоді повертається до мене з посмішкою на обличчі.

— Що? — дражню я його. — Хочеш освятити ліжко?

— Ні, — каже він. — Я хочу його осквернити.

Я сміюся, але раптом замовкаю, коли він бере мене на руки й несе через поріг до ліжка в нашій прекрасній спальні. Мені б хотілося попросити його бути обережним зі спиною, та зважаючи, що він підіймав коробки вдвічі важчі за мене (я сподіваюся на це), припускаю, він знає, що робить. Ензо вгамовується лише тоді, коли ми підходимо до ліжка, і він кладе мене на простирадла.

Він розриває на собі футболку й вилазить на мене, цілуючи в шию, та як би я не відверталася, мою увагу привертають два панорамні вікна біля нашого ліжка. Чому ми не вмонтували жалюзі? Який ідіот в’їжджає в будинок, не дізнавшись, чи є щось на вікнах?

З ліжка, де я лежу, мені відкривається прекрасний вигляд на будинок навпроти. У кімнатах темно, та в одній з них нагорі я помічаю миготіння від руху. Принаймні так мені здається.

Ензо помічає, що я заклякла, і відсторонюється.

— Що сталося?

— Ці вікна, — бурмочу я. — Крізь них усе видно.

Він підводить голову, вдивляючись крізь наше вікно на будинок 13 на Локуст-стріт.

— Там темно. Вони сплять.

Виглядаю у вікно, але більше нічого не бачу. Та там точно щось було. Секунду тому. Я впевнена.

— Не думаю, що вони сплять.

— Так покажімо їм справжнє шоу, — підморгує він мені.

Я витріщаюся на нього.

— Гаразд, — бурчить він. — Може, вимкнемо світло?

— Слушно.

Ензо злазить із мене, щоб клацнути вимикачем, занурюючи кімнату в темряву.

Я скручуюсь на простирадлах, намагаючись відірвати погляд від голого вікна.

— Ти коли-небудь замислювався над тим, чому нам так дешево дістався цей будинок?

— Дешево? — вибухнув Ензо. — Нам довелося витратити всі наші заощадження, щоб виплатити внесок! А ще іпотека…

— Та нам навіть зробили знижку, — вказую я. — Жоден будинок не продавали зі знижкою.

— Йому потрібен ремонт.

— Як і всім іншим. — Я спираюся на руки. — І нам не вдалося виграти жоден із них на аукціоні.

Ензо роздратовано позирає на мене.

— Ми купили будинок твоєї мрії, і зараз тобі щось не подобається? Нам страшенно поталанило! Чому ти не можеш у це просто повірити?

Дивімося правді у вічі — мені ніколи не щастить.

— Міллі… — каже Ензо своїм хриплуватим голосом, перед яким, він знає, я не можу встояти. — Ну ж-бо насолоджуватися першою ночівлею в будинку нашої мрії. Гаразд?

Він знову вмощується в ліжко поруч зі мною, і я більше не можу опиратися його чарам. Та мені вдається востаннє поглянути у вікно будинку навпроти, і хоча воно розташоване аж через дорогу, присягаюся, що відчуваю чиїсь очі на собі.

За нами спостерігають.