Служниця спостерігає

Роздiл десятий

Ранок четверга — мій вихідний.

Діти самі йдуть на автобусну зупинку, як і вчора. Я впевнена, що в Дженіс буде психологічна травма, коли вона побачить їх удвох, але я не надто цим переймаюся. Спостерігаю за ними з одного з вікон у передній частині будинку (на якому тепер є жалюзі — дякую, Ензо), і бачу, як автобус підбирає і відвозить їх до школи.

З ними все гаразд. Материнство — це стан постійного підсвідомого занепокоєння, але я відмовляюся ставати жінкою, яка тримає свою дитину на повідці. У якийсь момент їх треба відпустити, навіть якщо це доводить до божевілля.

Щойно вони пішли, у будинку стало дуже тихо. Ада зазвичай небагатослівна, а от Ніко — це завжди вихор енергії. Коли він покидає дім, здається, нависає мертва тиша. У маленькій квартирі було доволі тихо, але тепер, коли ми живемо у великому будинку (хоч і затишному), стало ще тихіше. Здається, у нашому домі є відлуння. Відлуння.

Не знаю, що мені самій робити. Може, приготую собі сніданок і почитаю книжку.

Я йду на кухню й дістаю картонний лоток з яйцями. Подорослішавши, я вчиняла спроби правильно харчуватися, і чула, якщо не смажити яйця на олії або вершковому маслі, то вони досить корисні. (Це абсолютно несправедливо, адже саме смажені вони смакують найкраще.) Тож я вже закип’ятила воду для готування яєць без олії та вершкового масла, коли у двері подзвонили.

Я підбігаю до вхідних дверей і рвучко відчиняю їх, не перевіряючи, хто там, бо тепер я живу в такому районі. Коли ми жили в Бронксі, я ніколи не відчиняла дверей, попередньо не перевіривши, хто стоїть по той бік. Якщо це був незнайомець, я вимагала піднести свої документи до вічка. Та в цьому районі безпечно. Мені більше не треба ні про що хвилюватися.

Та з подивом на обличчі я зустрічаю Марту — покоївку Сюзетти — вбрану в одну з її суконь із квітковим візерунком та білий фартух, із парою гумових рукавичок в одній руці і якоюсь навороченою шваброю в іншій.

— Вітаю, — кажу я, бо не знаю, що ще можна сказати.

Марта витріщається на мене тим самим проникливим поглядом, її широке обличчя нагадує маску.

— Сьогодні четвер. Я прийшла, щоб прибирати.

Що? Пам’ятаю, як вона казала, що вільна в четвер, та не пригадую, щоб погоджувалася на її пропозицію. Насправді я чітко пригадую, як намагалася придумати тактовний спосіб сказати їй, що ми не зацікавлені в її послугах, перш ніж відволіктися на образливі відгуки Сюзетти про мій пиріг. Невже вона просто з’явилася б тут, не узгодивши подальші плани?

Сюзетта намовила її?

— Гм, — кажу я. — Дякую… дякую, що ви прийшли та все таке, але, як я вже казала вчора ввечері, ми не зацікавлені…

Марта стоїть, як укопана. Вона не розуміє, що я їй кажу.

— Дивіться, — кажу я, — ми не… маю на увазі, я й сама можу прибрати будинок. Вам не має потреби приходити…

— Ваш чоловік просив мене прийти, — перебиває мене Марта.

Що?

— Він… Що він зробив?

Вона ледь помітно киває.

— Він мені телефонував.

— Гм, — повторюю я. — Вибачте, я на секунду.

Сьогодні Ензо пізніше йде на роботу, тож зараз він ще в ліжку. Я вибігаю сходами нагору й, побачивши, що він лежить на ліжку зі свого боку, смикаю його за плече. Його вії здригаються, але він не розплющує очей. Вдруге я сильніше смикаю його, і він нарешті зводить на мене свої сонні очі.

— Міллі? — бурмоче він.

— Ензо, — кажу я, — ти телефонував тій жінці, яку нам радила Сюзетта?

Він повільно сідає на ліжко, протираючи очі. Вранці я інколи бачила, як він миттєво прокидався й схоплювався з ліжка, одразу збираючи думки до купи. Та я не бачила його таким вже дуже давно. Можливо, навіть відтоді, як народилися діти. А тепер, щоб привести його до тями й почати розмову, потрібно п’ять хвилин.

— Так, — нарешті каже він. — Я телефонував їй.

— Для чого ти це зробив? Ми не можемо дозволити собі покоївку! Я здатна й сама прибирати наш дім.

Він позіхає.

— Все гаразд. Це не так уже й дорого.

— Ензо…

Йому потрібно ще кілька хвилин, перш ніж прокинуться. Він закидає ноги на край ліжка.

— Міллі, ти вічно прибираєш для когось. Відколи я тебе знаю. Тож цього разу хтось може зробити це для тебе.

Я заламую руки.

— Але…

— Жодних «але», — каже він. — Вона приходитиме лише двічі на місяць. Не так вже й багато грошей. Крім того, Ніко виноситиме сміття, а Ада митиме посуд. Я з ними про це поговорив.

Я знову обурююся, але насправді для різноманітності було б непогано іноді не займатися прибиранням. Він має рацію — я постійно робила це. З прибирання в чужих людей я перейшла до прибирання за своїми дітьми. Не можу сказати, що Ензо ніколи не допомагав, але прибирати будинок, в якому живуть четверо людей, — це важка праця.

— Це не так вже й дорого, — повторює він. — Ти гідна цього.

Можливо, його правда. Можливо, я таки гідна цього. Так чи інакше, він, здається, вже все вирішив.

Але чому це має бути Марта?

Я повертаюся до вітальні, де Марта спритно розклала наші мийні засоби й взялася до роботи. Гаразд, вона дещо витріщається на мене, але багато людей не є соціально пристосованими, а вона, схоже, доволі кваліфікована покоївка. Більшість сімей, у яких я працювала, виговорювали мені нескінченні настанови, як вони хочуть, щоб все було зроблено, але я поклялася, що якби в мене коли-небудь з’явилася можливість найняти подібну допомогу, я б не поводилася так нестерпно.

— Ензо не проти, — інформую я Марту.

Вона різко киває мені. Ця жінка майже не розмовляє. Вона трішки схожа на тих гвардійців біля королівського палацу в Англії, які не можуть ні розмовляти, ні посміхатися.

Я намагаюся приготувати яєчню на кухні, але важко готувати, коли Марта нависає над душею, старанно натираючи стільницю і щосекунди поглядаючи на мене. Хоча наша кухня набагато більша, ніж та, що була в нас у місті, дивно перебувати тут, коли вона прибирає. Мені ніяково, ніби я якась вибаглива багачка, яка наймає слуг, що насправді просто смішно, зважаючи… що ми ледве змогли придбати собі цей будинок, навіть зі знижкою в десять відсотків. Будинок, який, можливо, колись був домівкою для свійських тварин. (Та я в це не вірю. Точніше, я майже впевнена, що це неправда.)

Я незграбно відсуваюся вбік, щоб Марта змогла продовжити прибирання.

— Вибачте, — бурмочу я.

Більшість людей, на яких я працювала, зазвичай ішли з дому, і я це дуже цінувала. Навіть якщо господарі не втручалися в те, як мені прибирати, а деякі з них це робили, коли ми були під одним дахом, я відчувала, що вони мовчки засуджували мене. Або спостерігали, щоб переконатися, чи я нічого не вкрала. І навіть коли вони нічого із цього не робили, то все одно заважали мені.

Зрештою, я відкидаю ідею про сніданок з яєчнею. Натомість беру банан, бо це єдине, що спадає мені думку, коли не потрібно нічого готувати. Я несу свій злегка потемнілий банан до вітальні й з телефоном в іншій руці звалююся на диван.

Можливо, замість сьогодні я візьму собі вихідний уранці середи.

Я перебираю свої електронні листи, намагаючись розібратись, із чим можу впоратися. Діти ходять у нову школу менш як тиждень, і вже встигли назбиратися десятки електронних листів. Директор, мабуть, змушений щодня писати всім батькам. Це суттєво відрізняє цю школу від попередньої державної школи в Бронксі. Нехай ми й не платимо за навчання тут, але в батьків великі очікування. Як-от щоденні електронні листи.

Зрештою, я видаляю майже всі листи зі школи. Тобто, скільки можна читати про майбутній книжковий ярмарок або щось під назвою Lego Lunch?

Банан не надто ситний, але він втамовує голод. Я вирішую піти поробити щось на вулиці, поки Марта прибирає. Та коли я встаю з дивана й обертаюся, у мене ледь кров не застигла в жилах.

На порозі кухні непорушно стоїть Марта.

Вона застигла. Стоїть як робот — чи правильно сказати, як «кіборг»? Так чи інакше — це налякало мене. Я думала, вона порається на кухні, але раптом бачу, як вона непорушно стоїть і дивиться на мене вже бозна-скільки часу. І коли я застаю її за цим, вона не відводить погляду. Марта безцеремонно витріщається на мене.

— Що? — кажу я.

— Не хотіла вас турбувати, — каже вона.

— Та нічого. Що ви хотіли?

На секунду вона вагається, ніби ретельно добираючи слова. І нарешті вигукує:

— Де у вас засіб для чищення духовки?

То це вона тому так на мене дивилася? Вона просто не знала, де стоїть засіб для чищення духовки? Це точно все?

— Він у шафі біля плити, — де ж йому ще бути?

На мою відповідь Марта киває і повертається до кухні. Та мені все ще неспокійно на душі. Навіть якщо Ензо хоче, щоб у нас була покоївка, це не означає, що це має бути саме Марта. Мені б не хотілося мати покоївку, яка постійно на мене витріщається. Та з іншого боку, вона вже тут працює. Якщо ми знайдемо когось іншого, мені доведеться її звільнити. Я ніколи в житті не звільняла людей і не планую цього робити.

Можливо, все буде добре. Зрештою, Марта тепер знає, де стоїть засіб для чищення духовки, і, за словами Ензо, ціна на її послуги доволі адекватна. Будинок Сюзетти сяє від чистоти, тож вона, вочевидь, добре робить свою справу.

І, як казав Ензо, я на це заслуговую.