Служниця спостерігає

Роздiл дев’ятий

—Ти збожеволіла, — зауважує Ензо.

Не знаю, що перше наштовхнуло його на такі думки. Можливо, те, що дорогою додому від сусідського будинку я майже не промовила жодного слова, несучи яблучний пиріг, бо навіть після мого прохання подати десерт Сюзетта доручила своєму кухареві приготувати смачне шоколадне суфле. Можливо, те, що я грюкнула дверцятами холодильника, коли засовувала всередину навіть непочатий пиріг. Або, можливо, те, що я протупотіла сходами до нашої спальні й зачинила за собою двері, вийшовши лише для того, щоб побажати дітям добраніч.

— Я з’їм яблучний пиріг, — каже він, заповзаючи до мене в ліжко. — Люблю яблучний пиріг. І мені байдуже, що ти впустила його на підлогу.

— Я не впускала його на підлогу.

— Ні?

Зітхаю. Той факт, що Ензо навіть не розуміє, що саме мене засмучує, тільки заважає мені гніватися. До того ж на ньому немає сорочки, а це ще більше стримує мій гнів.

— Ти справді мусиш працювати над заднім двором Сюзетти? — кажу я.

Він спирається на подушки й зітхає.

— А. Ти про це.

— Ну? Це справді необхідно?

— А чому ти так розпитуєш?

— Бо розпитую.

— Бо розпитую — це не відповідь, — каже він слова, які я постійно говорю дітям, і цим дратує мене.

— Просто в мене таке відчуття, що Сюзетта щось планує.

— Планує?

Я перехрещую руки на грудях.

— Ну, ти знаєш.

— Не знаю.

— О, Боже, — я підстрибую в ліжку. — Ензо, ця жінка безсоромно вилася навколо тебе весь вечір! Вона ні на секунду не відходила від тебе.

Він удає подив та хапається за груди.

— Жінка залицяється до мене? Ma va’! Як я можу встояти перед цим?

Я закочую очі.

— Гаразд, гаразд…

— Ми, либонь, втечемо разом.

— Гаразд.

Він хитро посміхається до мене.

— Мене тішать твої хвилювання. Але, Міллі, ти ж знаєш, що я ніколи не подивлюся на іншу жінку.

— Чесно?

— Чесно, — каже він. — Збрехавши тобі, я був би дурнем.

— Хіба?

— О, так. — Він перевертається на бік, підперши голову рукою. — Ти — моя дружина. Мати моїх дітей. Я тебе неймовірно кохаю.

— Добре…

— І ще, — додає він. — Я знаю, що тебе не варто обманювати. Я б ще хотів пожити.

Я фиркаю.

— Ну так, звичайно.

— Як ти можеш казати, що хвилюєшся через Сюзетту? — обурюється він. — Сюзетта… це їй треба хвилюватися.

— Ха-ха, дуже смішно.

— Я не жартую, — каже він, та його губи смикаються. — Я боюся тебе, Міллі Аккарді.

Я роблю гримасу.

— Ага. Наче ти Містер Хороший Хлопець.

Щиро кажучи, ми вдвох накоїли багатенько дуже поганих вчинків. Жахливих вчинків. Хоча мені хотілося б думати, що це все було заради здійснення правосуддя. Але так чи інакше, якщо підбити підсумки, то я набагато випередила свого чоловіка. Я робила набагато гірші речі, ніж він. Зрештою, Ензо ніколи не сидів за ґратами.

Та, звісно, це лише те, про що я в курсі. У мене таке відчуття, що в Ензо за кордоном було бурхливе життя. Одного разу я наважилася запитати його, чи вбивав він когось, а він розсміявся, ніби я жартувала, але не сказав «ні». А тоді швидко змінив тему розмови.

Я запитувала лише раз. Тому що після цього вже була не впевнена, чи хочу щось знати.

Ензо повільно проводить пальцем по лінії мого підборіддя.

— Міллі… — шепоче він.

Через плече я дивлюся на вікно, крізь яке в нашу спальню проникає місячне світло.

— Коли ти встановиш жалюзі?

— Завтра. Обіцяю.

Я заплющую очі, намагаючись насолодитися відчуттям дотику свого чоловіка, а потім його губ на моїй шиї. Але із заплющеними очима я усвідомлюю дещо інше. Звук, що доноситься звідкись у будинку.

Мої очі розширяються.

— Ти це чуєш? — запитую я.

Він підіймає свою голову з моєї шиї.

— Що чую?

— Звук. Схоже на те, що… щось шкребеться.

Цей звук бентежить мене. Наче цвяхи по дошці. Знову і знову, і знову.

Він доноситься зсередини будинку.

Ензо посміхається до мене.

— Може, це чоловік на даху з гаком замість руки?

Я б’ю його по маківці.

— Я серйозно! Що це таке?

Ми обоє лежимо якусь мить, прислухаючись. І, звісно ж, саме тоді звук затихає.

— Не чую, — каже Ензо.

— Все стихло.

— Ой.

— Але що це було?

— Напевно, будинок просідає.

— Будинок просідає? — Я скривилася. — Нічого подібного. Ти щойно це вигадав.

— Це правда. І взагалі, ти в нас спеціаліст із будівництва? Кожний будинок має свій власний звук. Це звичайний побутовий шум. Нічого страшного.

Я не зовсім впевнена в цьому, але водночас не можу сперечатися після того, як шум припинився.

Він насуплює брови.

— Тож… можемо продовжити?

Після того, як почула цей скрегіт, що долинає зсередини будинку, та ще й через голе вікно у мене вже немає романтичного настрою. Але Ензо знову цілує мене в шию, і мушу визнати, що мені дуже важко відмовити йому.