Служниця спостерігає

Роздiл сорок третiй

За наступних двадцять хвилин до будинку Ловеллів прибувало все більше й більше машин. Ми наказуємо дітям не виходити з кімнати, бо не хочемо, щоб вони бачили, що відбувається на вулиці. Пізніше вони дізнаються, що нашого сусіда вбили, але я хочу відтягнути цей момент якомога довше. Тому готую в мікрохвильовці дві маленькі піци у формі круглих булочок і дозволяю їм поїсти в кімнатах.

Через вікно я спостерігаю за всіма подіями. За пів години після поліції приїжджає Сюзетта, і я бачу, як чоловік, схожий на детектива, розповідає їй, що трапилося. Вона затуляє очі та починає ридати, хоча, на мій погляд, це дуже нещиро.

Її зовсім не засмутили новини про смерть чоловіка.

У якийсь момент до нас додому прийде поліція, щоб допитати. Не зараз. Але от коли це станеться, я не знаю, що їм відповідати.

Ми з Ензо сидимо за кухонним столом, втупившись у піцу, яку я для нас приготувала. За кращих обставин вона б вважалася зовсім неапетитною. З одного боку не розплавився сир, а з іншого — чомусь занадто припікся. Але навіть якщо це була б вишукана їжа для гурманів, мені б не вдалося з’їсти навіть і шматка.

— Не розумію, — кажу я Ензо. — Що там сталося? Ти був у їхньому будинку?

— Ні! — вигукує він. — Я взагалі не заходив всередину. Я був на вулиці. Працював.

— І ти нічого не чув?

— Ні, але ж ти знаєш, як гучно в мене працює обладнання. Я взагалі не чую, що відбувається всередині будинку.

Я дивлюся на перехрещені на столі руки Ензо.

— Де ти порізався?

— Ти про що?

— Ти ж казав, що порізав руку, — нагадую. — Тому в тебе була кров, пам’ятаєш? Тож де той поріз?

Він простягає ліву руку. Я не одразу помічаю, але придивившись, бачу поріз на його долоні.

Просто хочу сказати, що з такого порізу не може бути стільки крові.

— Якщо поранити руку, вона буде сильно кровоточити, — каже він, захищаючись. — Там багато кровоносних судин.

— Зараз крові немає.

— Ну, зупинилася.

Не знаю, що й сказати. Хочу вірити йому. Чесно, дуже хочу. Адже коли згадую Джонатана Ловелла, який лежить у своїй вітальні на підлозі з перерізаним горлом, я не хочу думати, що до цього причетний мій чоловік.

Якщо Ензо це зробив, то він зовсім інша людина, ніж я собі думала.

Дзвінок у двері відриває мене від думок про наступне запитання. Хоча ми обоє знали, що так буде, але все одно здригнулися. Коли Ензо бере мене за руку, він на вигляд дуже наляканий.

— Міллі, — прохрипів він. — Не кажи їм про кров на моїй футболці. Добре?

Я вириваю свою руку і встаю, щоб відчинити двері. Не планую їм розповідати про його футболку. Хіба не я просила його переодягнутися?

Той самий детектив, який розповів Сюзетті новини, стоїть за нашими дверима. Йому близько сорока, з охайно підстриженим сивим волосся, одягнений у бежевий плащ поверх білої сорочки та темно-червону краватку. За минулі роки я зустрічала багато слідчих, і щось у глибині душі підказує, що цьому довіряти не варто. З іншого боку, у мене частенько з’являється таке відчуття, коли поруч поліція.

— Пані Аккарді? — Акцент слідчого більше схожий на мешканця Квінс, а не Лонг-Айленду. — Я — детектив Віллард. У вас знайдеться хвилинка?

Я мовчки киваю.

— Так.

— Я можу зайти? — запитує Віллард.

Я вже зуби з’їла на таких ситуаціях, і саме тому я знаю, що не варто впускати поліцейського у свій дім. Щойно дозволю йому зайти, він почне роззиратися. Та коли я думаю про закривавлену футболку, яку щойно скинув мій чоловік, то воліла б, щоб він не озирався.

— Знаєте, — кажу я. — У мене зараз діти вдома. Тому я б хотіла залишитися тут, на ґанку.

— Як забажаєте, — відповідає Віллард.

Я вмикаю світло на ґанку, і ми виходимо на вулицю. Навколо кружляють комарі, і шкодую, що не побризкалася якимось засобом, та все одно я не збираюся кликати цього чоловіка у свій дім. Краще хай мене з’їдять живцем.

— Отже, не знаю, чи ви в курсі, що трапилося, — починає він.

Віллард уважно спостерігає за моїм виразом обличчя. Ще можу сказати, що цей слідчий видається кмітливим. Тож вирішую розповісти про все, що трапилося.

— Я, е-е-е… здогадуюсь. — Я прокашлялась. — Я прийшла до Сюзетти, щоб поговорити, та побачила Джонатана, який лежав на підлозі. Він був… — Мені доводиться заплющити очі, щоб відігнати спогад. — Я повернулася додому, щоб взяти телефон і зателефонувати 911, але потім почулися поліцейські сирени.

Віллард киває.

— Ваша сусідка, Дженіс Арчер. Це вона зателефонувала. Каже, що чула крики в будинку.

Звісно, це була Дженіс. Вона за всім спостерігає. І їй відкривається чудовий вид на фасад 12-го будинку на Локуст-стріт.

— Вона казала, що бачила, як ви заходили в будинок, і тоді подзвонила в поліцію, — розповідає він. — А після цього ви спішно покинули дім.

Слава Богу, що я вирішила розповісти правду. Дженіс усе бачила, а це підтверджує мою історію. Було б добре, якби хоча б цього разу мене не підозрювали у вбивстві.

— Вона ще розповідала, — продовжує Віллард, — що ваш чоловік увійшов через парадні двері приблизно за дві години до сутички. Але вона не бачила, як він виходив, тож це означає, що ваш чоловік вийшов через задні двері, які не в її полі зору.

— Мій чоловік — ландшафтний дизайнер, — кажу я. — Він багато часу проводив на їхньому подвір’ї. Мій чоловік працює в них.

— Пані Арчер каже, що він частенько буває в будинку Ловеллів, — каже він. — А особливо, коли пана Ловелла немає вдома.

Ага. Нічого собі.

— Це не… — Я опановую свої емоції, пригадуючи, що слідчий чекає моєї реакції. Але він її не отримає. Він же не поставив мені прямого запитання, тож і я не зобов’язана йому відповідати. — Пані Арчер — звичайна пліткарка. Між ними нічого немає.

— Точно? Ви в цьому впевнені?

— Так, — твердо кажу я.

Віллард поправляє червону краватку.

— Ви знаєте, хто б міг зашкодити Джонатану Ловеллу?

— Ми тісно не спілкувалися.

— А ваш чоловік?

— Мій чоловік ніколи б не зробив нічого подібного! — вигукнула я. — Це найбезглуздіша нісенітниця, яку я коли-небудь чула!

Тонкі вуста слідчого здригаються в похмурій усмішці.

— Я мав на увазі, чи ваш чоловік був добре знайомим із паном Ловеллом?

— Ой. — Мої щоки запалали. — Ні. Я… я не думаю.

— А з пані Ловелл? — Підтекст у його словах очевидний. — Її він добре знав?

— Ну, не зовсім.

— Навіть попри те, що він постійно бував у їхньому домі?

— Він працював.

Я серджуся на себе, що дозволила слідчому вивести мене на емоції. Десять років тому я б цього не допустила. Після здобуття нового статусу дружини та матері я пом’якшала.

— Ну, — каже Віллард. — Може, краще тоді я поговорю з вашим чоловіком? Ви не могли б покликати його?

Я вдихаю повітря, щоб трохи заспокоїтись.

— Звісно. Секунду.

Заходжу всередину будинку й зачиняю за собою двері. Слідчий залишається на ґанку. Я спираюся на двері, повільно вдихаючи та видихаючи. Слідчий Віллард налякав мене. Я дивлюся на свої руки, а вони тремтять.

Врешті-решт я опановую себе та заходжу на кухню. Ензо досі сидить там, а перед ним лежить незачеплена купка піци. Коли я заходжу, він переводить погляд на мене.

— І що? — запитує він.

— З тобою хоче поговорити слідчий, — відповідаю я.

Страх змінює його привабливі риси обличчя. Він дивиться на мене так, ніби я сказала, що його ведуть на розстріл. Але Ензо зводиться на ноги та прямує до вхідних дверей, щоб поговорити зі слідчим.