Служниця спостерігає

Роздiл сорок другий

Треба набирати 911. Негайно.

Звісно, Джонатана Ловелла вже не врятувати. Він — мертвий. Та мене лякає те, що з його горла досі сочиться кров. Це означає, що хтось убив його зовсім недавно.

Чи, можливо, вони все ще десь тут у будинку?

Я чую, як десь всередині грюкають двері. Здається, що це задній вхід. Це хтось виходить із дому? Чи повертається, щоб позбутися свідків?

Я нишпорю по своїх кишенях, щоб знайти телефон. Знаходжу лише ключі від будинку. І тут я пригадую, як дзвонила, сидячи в машині, а тоді кинула телефон у сумочку, яка зараз у моєму будинку. Не знаю, чи в Джонатана в кишенях є телефон, яким могла б скористатися, але я нізащо не збираюся його чіпати. Мені потрібно повернутися додому й зателефонувати в поліцію.

Я намагаюся відкинути думки про те, що вбивця міг втекти до сусідського будинку, до моїх дітей, і біжу до вхідних дверей, навіть не озираючись. Я вибігаю з будинку Ловеллів, поспішаю до свого дому. І зачиняю за собою двері.

Опинившись всередині, перше, що чую, — це звук води на кухні. Потім до мене доноситься лайка італійською мовою — мій чоловік вдома. Принаймні він знатиме, що робити в такій ситуації.

Мені вже доводилося бувати в подібних ситуаціях, і він один із небагатьох, кому я можу довіритися.

Коли я заходжу на кухню, Ензо схилився над раковиною і миє руки. Та знову під ніс лається італійською. Коли я підходжу ближче, мені на очі потрапляє темно-червона рідина, яка кружляє навколо зливу.

Що він змиває з рук?

— Ензо? — озиваюся я.

Він повертається до мене через плече.

— Міллі, секунду. Я послизнувся й порізав руку садовими ножицями. — Stupido.

Але я не бачу порізу на його руці. Переді мною лише багато крові, що стікає в каналізацію.

— Щось не так? — питає він.

Я розтулюю рот, щоб розповісти йому про жахливу картину, яку щойно побачила.

У сусідському будинку лежить мертве тіло Джонатана Ловелла. Та коли він повертається, я бачу кров на його білій футболці. У мене з’являється жахливе відчуття, що він уже все знає.

— Міллі? — запитує він.

Десь вдалині звук сирен стає дедалі гучнішим. От тільки я так і не викликала поліції. Яким чином вони дізналися? Чому вони їдуть сюди?

Він насуплює свої темні брови:

— Міллі? Що відбувається?

— Джонатан Ловелл — мертвий, — задихаюся я. — Йому перерізали горло.

— Що?

Два дні тому, коли він посеред ночі кудись зник, я не знала, чи він точно каже правду. Та зараз Ензо щиро здивувався. Я можу заприсягтися життям, що він шокований новиною.

Тобто майже.

Він опускає очі на свою заплямовану ще свіжою кров’ю футболку. Коли Ензо знову дивиться на мене й помічає мій вираз обличчя, він робить крок назад.

— Я казав тобі, що порізався. Це — моя кров. Моя кров.

Сирени стали ще голоснішими. Поліція приїде в будь-який момент.

— Переодягни футболку, — кажу я.

Ензо на мить застигає, але потім киває. Він біжить нагору, щоб позбутися закривавленої футболки. І всього іншого, чого йому варто позбутися.