Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесятий

АДА

Мене звуть Ада Аккарді, і мені одинадцять років.

У мене чорняве волосся та карі очі, хоча люди іноді кажуть, що вони таки чорні. У мене є брат, якого звуть Ніколас. Йому дев’ять. Я вільно розмовляю двома мовами: англійською та італійською. Моя улюблена страва — це макарони із сиром, особливо у виконанні моєї мами. Моя улюблена книга — «Дочки Єви» Лоїс Дункан. Моє улюблене морозиво — зі шматочками печива.

Також я вбила свого сусіда Джонатана Ловелла.

І ще одне:

Я не шкодую про це.

ЯК ВБИТИ СВОГО МОТОРОШНОГО СУСІДА — ПОСІБНИК АДИ АККАРДІ, П’ЯТИЙ КЛАС.

КРОК ПЕРШИЙ: ПОКИНЬТЕ СВІЙ ДІМ І ВСЕ, ЩО ВАМ ПОДОБАЄТЬСЯ.

Завтра ми переїжджаємо.

Батьки дуже раді із цього приводу. Особливо Тато. Він постійно твердить про те, як ми будемо жити в цьому чудовому новому будинку і як нам там сподобається. Вони поводяться так, ніби роблять для нас щось неймовірне, але я не хочу переїжджати. Мені подобається жити в Бронксі. Всі мої друзі тут. Мені навіть подобається ця квартира, яка для них «затісна».

Та коли вам одинадцять років, вибирати не доводиться. Якщо ваші мама й тато кажуть, що вам потрібно переїхати, ви повинні переїхати.

Загалом, саме тому я не можу заснути.

Уже годину я лежу у своєму ліжку й дивлюся в стелю. Мені подобається моя стеля. Вона в тріщинах від фарби, але це мої тріщини. До прикладу, ця, прямо по центру, схожа на обличчя. Я назвала її Констансою.

Коли ми переїдемо, я сумуватиму за Констансою.

— Ніко? — шепочу я крізь темряву.

Батькам також не подобається, що в цьому домі в нас із Ніко одна кімната на двох. А оскільки він хлопчик, а я дівчинка, ми не повинні жити разом. Але Тато повісив посередині кімнати штору, тож усе гаразд. Я не проти жити з Ніко. Мені подобається думка, що коли я засинаю, він перебуває зі мною в кімнаті, по той бік штори.

— Так? — у відповідь шепоче Ніко.

Він не спить. Слава Богу.

— Не можу заснути.

— Я теж.

— Я б не хотіла переїжджати.

Матрац Ніко голосно скрипить, як і завжди, коли він крутиться.

— Знаю. Це несправедливо.

Чомусь, коли Ніко каже, що теж не хоче їхати, мені стає краще. Мама з Татом дуже радіють. Можна подумати, що ми переїжджаємо в Діснейленд.

Але йому від цього не так погано, як мені. Ніко завжди легше знаходив друзів, ніж я. Всі одразу в захваті від нього. Але в мене є двоє найкращих подруг — Інара та Триніті — з якими ми дружимо ще з дитячого садка. До того ж через три місяці в мене буде випускний із початкової школи, і я його пропущу. Натомість піду на випускний із купою дітей, яких навіть не знаю.

— Може, там буде жахливо, — каже Ніко, — і Мама з Татом захочуть повернутися.

— Не знаю. Але, думаю, цей будинок дуже дорогий.

— Це так. Вони казали, що навіть не можуть дозволити собі якусь теку.

— Ти маєш на увазі іпотеку?

— А яка різниця?

Не зовсім розумію, що таке іпотека, але знаю, що це точно не має нічого спільного з текою. Я впевнена в цьому.

— Ми житимемо в тому будинку, аж поки не вступимо в коледжі.

По той бік штори тиша.

— Ну, може, все буде не так вже й погано. Може, нам навіть сподобається.

Навіть не можу собі цього уявити. Як заводити нових друзів та звикати до великого страшного будинку.

— Ніко?

— Угу?

— Можна я розсуну штору?

Штора, що розділяє дві сторони кімнати, насправді була для мене. Коли Тато її повісив, Мама сказала мені: «Ти тепер юна дівчина й тобі потрібен особистий простір». Та вночі мені завжди хочеться розсунути штори.

— Гаразд, — погоджується Ніко.

Я підводжуся з ліжка й розсуваю штори. Ніко лежить під покривалом із намальованими братами Супер-Маріо, а його волосся розкуйовджене. Він махає мені, і я роблю те саме у відповідь.

Пам’ятаю той день, коли Мама з Татом принесли Ніко з лікарні. Мама каже, що я не можу цього пам’ятати, бо мені було лише два роки, і мій мозок ще не був здатен запам’ятовувати, але присягаюся, що всі ті моменти в мене в голові. Мама принесла його додому в маленькому дитячому візочку. Він був дуже крихітний. Я не могла зрозуміти, як діти можуть бути такими маленькими. Він був навіть меншим за моїх ляльок.

Я запитала, чи можу його потримати, і Мама дозволила, але дуже обережно. Я сіла на диван, а Мама поклала його мені на коліна. Вона казала підтримувати йому голову, і я все робила. Йому дуже подобалося бути на руках, хоча здебільшого маленький Ніко скидався на старезного дідуся. Потім я поклала до його маленького ротика палець, а він почав смоктати його. І сказала: «Я люблю тебе, Ніко».

Мені не вистачатиме мого брата й сусіда по кімнаті.