Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят п’ятий

Сьогодні Тато забирає мене зі школи на морозиво.

Він завжди так робив, коли ми ще жили в попередній квартирі. Ніко привертає багато уваги, тож Тато сказав, що нам варто провести час удвох. Я хвилювалася, бо думала, що після переїзду Тато більше не захоче цього робити, а особливо тому, що він будує в нашому новому місті свій бізнес. Але вчора він сказав про свої наміри. Тепер я стою і чекаю на нього біля школи.

Звідси мене Тато ще не забирав, адже я завжди їхала шкільним автобусом, тож не зовсім розумію, де мені чекати. Зрештою я стаю за школою, бо там є місце для зупинки автомобіля. Але згодом всі роз’їжджаються, розливається тиша, а всі мої думки заповнені Брейденом Ланді. Хлопцем, який зник.

Ці думки лякають мене. Бо що відбувається з людиною, коли та зникає? Тобто він же не просто так зник із лиця землі. Не розчинився. Його хтось викрав.

— Адо?

Спершу я рада, що чую дитячий голос у себе за спиною. Але обернувшись, бачу, що це Ґейб. Ледь не остання людина, яку б я хотіла зустріти.

Відколи я почала тут навчатися, вже минуло кілька тижнів, та Ґейб постійно хвостиком ходить за мною. Під час обідньої перерви я познайомилася з новими дівчатами. Він не підсідає до нас, але завжди стає в чергу за мною в їдальні, а потім виходить на перерву. Я з ним майже не розмовляю, тому не розумію, чому він тиняється біля мене.

— Що ти тут робиш? — запитує він мене. — Думав, ти поїдеш шкільним автобусом.

— Сьогодні мене заберуть машиною, — відповідаю. — От тільки я не знаю, де мій Тато.

І тепер, озираючись навколо, розумію, що на цю вулицю немає заїзду з головної дороги. Все перекрито. Тож Тато мене тут точно не знайде. Треба роздивитися навколо й знайти його. А тоді сказати, що мені варто купити мобільний телефон. Він мені дуже потрібен.

— Слухай, Адо, — каже Ґейб. — Хотів про дещо тебе запитати.

А я не хочу, щоб він зараз про щось у мене запитував.

— Вибач, мені потрібно знайти свого Тата.

— Добре, але я просто мушу тебе це запитати. — Ґейб трохи не розуміє, що означає «ні». Це дратує мене. — Ти не хотіла б піти зі мною на побачення?

— Мені не можна ходити на побачення.

Це ніколи не проговорювалося вголос, але відчуваю, що коли запитаю, відповідь буде саме такою. Але мені навіть не треба питати, тому що я не хочу йти на побачення ні з Ґейбом, ні з кимось іншим.

— Нічого, якщо я потримаю тебе за руку?

Я навіть не встигаю сказати «ні», як Ґейб тягнеться до мене, щоб схопити. Його долоня спітніла й гаряча. На дотик вона огидна. Я вириваю руку, але замість того, щоб відсторонитися, він хапає мене за зап’ястя.

— Не хочу триматися з тобою за руки, — кажу я. Хоча так це не назвеш — він стиснув моє зап’ястя.

Ґейб досі не розуміє, що я йому кажу. Його довгі пальці обхоплюють і тиснуть мою руку.

— Дві хвилини, Адо. Будь ласка.

— Ти робиш мені боляче, — крізь зуби кажу я.

— Ні, це не боляче, — наполягає він.

Я намагаюся вирватися, але він занадто міцно мене схопив. Згадую, як Мама мені розповідала, що в хлопців вразливе місце між ногами, і якщо вдарити ногою, вони відчепляться від тебе. Та перш ніж я встигаю це випробувати, нас перериває низка гнівних італійських слів. А за ними лунає голос мого батька:

— ЩО ТИ РОБИШ ІЗ МОЄЮ ДОНЬКОЮ?

Ґейб миттєво відпускає мою руку. Тато підбігає до нас. Таким розлюченим я його ще ніколи не бачила. На його шиї проступає величезна вена, а права рука стиснута в кулак. Здається, він хоче схопити Ґейба й розірвати навпіл. І я впевнена, що він це може. Адже мій Тато дуже сильний.

— В… Вибачте, — виривається у Ґейба.

— Ні! — Тато вказує рукою на мене. — Ти в неї маєш просити вибачення.

Ґейб ось-ось обмочиться.

— Вибач, Адо! Вибач мені, будь ласка, Адо!

Здається, Тато ледве стримується, щоб не зламати йому ніс. Він наближається до Ґейба й свердлить його моторошним поглядом своїх чорних очей. У мене теж чорні очі, але погляд не такий, як у нього.

— Якщо ти ще раз доторкнешся до моєї доньки, — шипить на Ґейба Тато, — на своїй шкурі зрозумієш, що таке «вибач». Ти почув мене?

— Так! — скрикує Ґейб. — Тобто ні! Тобто…

Він дивиться на нас двох, а тоді, не сказавши жодного слова, щосили починає тікати.

Тато на вигляд дуже засмучений. Не знаю, чи коли-небудь я бачила його таким лютим. Спершу він важко дихає, але потім заспокоюється, і на обличчі з’являється зажурливий вираз.

— Ходімо, Адо, — звертається він до мене. — Нам треба поговорити. У вантажівці.

Він на мене сердиться? Я ж не зробила нічого поганого. Хіба ні? Мені не хотілося триматися за руки з Ґейбом. Але, можливо, він не бачив, що я намагалася вирватися. Тільки ось не схоже, щоб він сердився на мене. Просто здається… засмутився. Через ці події.

Нам доводиться йти пішки до вантажівки, яку Тато залишив на шкільній стоянці. Він, мабуть, припаркувався, а тоді ходив і шукав мене. Тато каже мені сідати в машину, а коли я відчиняю задні двері, він просить пересісти наперед.

Та коли ми опиняємося в машині, він не заводить двигуна. Тато просто сидить на водійському місці й мовчить. Дивиться на моє зап’ястя, за яке мене схопив Ґейб. Тепер на місці його пальців видніються темно-червоні плями. Цікаво, чи з’явиться в мене синець.

— Адо, — починає він, — я дуже злякався за тебе.

Я киваю.

— Але все гаразд. Бо ти був поруч зі мною.

— От це й страшно, — каже він. — Зараз я був біля тебе. Але чи буду наступного разу — не знаю. Я ж не зможу завжди бути поруч із тобою.

Мабуть, він має рацію, але мені іноді здається, що він завжди біля мене. Кожного разу, коли мені потрібна його допомога, Тато опиняється поруч. Навіть важко уявити, що настане час, коли мені буде потрібен мій Тато, а його не буде поруч. От Ґейб чіплявся до мене, а він зненацька з’явився, щоб прогнати його й врятувати мене.

— Я казав своїй сестрі, що завжди буду її оберігати, — нерозбірливо бурмоче він собі під ніс, — але згодом…

Мене назвали на честь моєї тітки Антонії, вона померла ще до мого народження. Тато іноді розповідає про неї і про те, як сильно її любив, але ніколи не ділиться зі мною, як вона померла. Мабуть, сталося щось страшне, адже вона була дуже молодою.

— Якщо до тебе чіпляється якийсь хлопець, — каже він, — скажи йому припинити. Будь рішучою. Нехай він це зрозуміє.

Я ствердно киваю.

— Але може статися так, що він не зупиниться. — Тато насуплює свої чорні брови, і між ними з’являється глибока морщинка. — І коли таке трапляється…

Він на секунду замовкає, щось обдумуючи. Врешті-решт, тягнеться до кишені та дістає складаний ніж, який постійно носить із собою. Той самий ніж, який колись йому подарував його тато, з вигравіюваними його ініціалами.

— Коли я був такий, як ти, мій батько подарував його мені, — каже Тато. — Тепер — він твій.

— Тату! — вигукую. — Я не можу носити при собі ножа! У мене будуть неприємності!

— У тебе будуть неприємності, лише якщо хтось дізнається, — каже Тато.

Дивлюся на цей ніж у його руках. Хоча я не мала б цього робити, але мені дуже кортить взяти його. Він завжди мені подобався, бо це згадка про мого батька. Я думала, що колись Тато подарує його Ніко, але натомість він віддає мені.

— А що мені з ним робити? — запитую я.

— Нічого, — відповідає він. — Носи із собою, але використовуй лише за нагальної потреби.

— Але… — Я витріщаюся на ніж, який досі тримає Тато. Лезо складене, та, можу закластися, він дуже гострий. — Ти справді думаєш, що я можу…

— Лише за нагальної потреби, Адо, — повторює він. Тато вказує праворуч від центру свого живота. — Встромляєш лезо просто сюди. А потім… — він різко смикає зап’ястя. — Прокручуєш.

Я дивлюся на нього.

— Ти коли-небудь таке робив?

— Я? — Його брови підіймаються. — О, ні. Це просто… застережний захід.

Він ще раз простягає мені ніж. І той опиняється в моїх руках.