Служниця спостерігає

Роздiл другий

Ензо заносить останні коробки в будинок, поки я стою на нашому занедбаному газоні з небажанням розпаковувати речі та фантазуючи про вигляд газону після того, як мій чоловік про нього подбає. Ензо — неперевершений професіонал, коли йдеться про газони, — саме так ми й познайомилися. Наш газон здається пропащим, він вкритий листям і ґрунтом із грудочками, але я знаю, що через рік ми матимемо найдоглянутіший газон на весь наш закуток.

Я поринаю у свої мрії, коли відчиняються сусідські двері будинку 12 на Локуст-стріт. Звідти виходить жінка з густим каре карамельного кольору, вбрана в приталену білу блузку, червону спідницю та туфлі на шпильках, якими, здається, можна виколоти комусь око. (Чому в мене постійно такі думки?)

Та коли порівняти із сусідом навпроти, ця жінка на вигляд приязніша. Вона енергійно підіймає руку, щоб привітатися, і перетинає викладений бруківкою короткий тротуар, що розділяє наші будинки.

— Привіт! — вигукує вона. — Мені так приємно нарешті познайомитися з нашими новими сусідами! Я — Сюзетта Ловелл.

Коли я тягнуся й беру її руку з манікюром у свою, у відповідь отримую напрочуд болісне, як для жінки, рукостискання.

— Міллі Аккарді, — кажу я.

— Приємно познайомитися, Міллі, — відповідає вона. — Вам тут сподобається.

— Мені вже подобається, — кажу щиро. — Це неймовірний будинок.

— О, так і є. — Сюзетта хитає головою. — Деякий час він стояв без діла, адже мало хто хоче купувати такий маленький будинок. Та я знала, що колись таки знайдеться хороша сім’я.

Маленький? Вона зараз хоче виставити наш улюблений дім посміховиськом?

— Ну, мені він подобається.

— Звісно. Він такий затишний, еге ж? І… — Її погляд ковзає нашими парадними сходами, які трохи розхиталися, та Ензо присягається, що полагодить їх. Це один із пунктів у нашому довгому списку, що потрібно поремонтувати. — Простенький. Такий простенький.

Вона таки бере на кпини наш будинок.

Та мені байдуже. Цей будинок і досі в моєму серденьку. Мені байдуже на думку зарозумілої сусідки.

— Міллі, то ви працюєте? — запитує Сюзетта, її блакитно-зелені очі прикуті до мене.

— Я — соціальний працівник, — з гордістю вимовляю я. Навіть попри те, що я вже купу років працюю, та все ще пишаюся своєю діяльністю. Так, іноді це виснажує, ятрить душу, і зарплата не тішить. Та я все одно люблю свою роботу. — А ви?

— Я — агентка з нерухомості, — каже вона з не меншою гордістю. А, тепер зрозуміло, чому вона так професійно критикувала наш будинок. — Ринок зараз нестабільний.

Так, це правда. І тепер я задумалася про те, що Сюзетта не була залучена при продажу нашого будинку. Якщо вона справді працює агенткою з нерухомості, тоді чому сусіди не звернулися із цього приводу до неї?

Ензо з’являється з вантажівки з коробками в руках, його футболка досі прилипла до грудей, а шевелюра на голові змокріла. Я пам’ятаю, як в одну з коробок складала книжки, і дуже переймаюся, щоб вона не виявилася занадто важкою. І ось він узяв ще одну коробку поверх попередньої. Коли я дивлюся на Ензо, у мене починає нити спина.

Сюзетта також дивиться на нього. Поки Ензо йде до парадних дверей, її погляд прикутий до чоловіка, а обличчя розпливається в посмішці.

— Цей вантажник такий сексуальний, — помічає вона.

— Взагалі-то, — кажу я, — це мій чоловік.

У неї відвисає щелепа. Схоже, її більше зацікавив він, ніж наш будинок.

— Справді?

— Угу. — Ензо заніс коробки до вітальні й виходить із будинку, щоб захопити наступну партію. Де в ньому береться стільки енергії? Не встиг він дійти до вантажівки, коли я махаю йому рукою. — Ензо, познайомся з нашою новою сусідкою — Сюзеттою.

Сюзетта швидко смикає свою блузку й заправляє за вухо пасмо карамельного волосся. Якби могла, я впевнена, вона б глянула на свій вигляд у маленьке дзеркальце й підфарбувала б губи. Та не встигла.

— Привіт! — вигукнула вона й простягнула руку. — Дуже приємно з вами познайомитися! Ензо, так?

Він бере її за руку й осяює широкою посмішкою так, що навколо його очей утворюються зморшки.

— Так, я — Ензо. А ви… Сюзетта?

Вона хихикає і завзято хитає головою. Сюзетта трохи перегинає, але, чесно кажучи, він неабияк зачаровує її. Вже двадцять років мій чоловік живе в цій країні, і коли ми говоримо за обіднім столом, то вже й не помічаємо його акценту. Та коли Ензо хоче продемонструвати свою чарівність, то починає говорити, ніби щойно ступив на цю землю. Або, як би він сам сказав: «щойно ступити на цю землю».

— Вам неодмінно тут сподобається, — запевняє нас Сюзетта. — Такий тихий маленький провулок.

— Нам уже подобається, — кажу я.

— У вас милий будинок, — додає вона, оригінально ще раз підкресливши, що наш дім значно менший, ніж її. — Це ідеальне місце для вас та ваших діток, зокрема, для ще одного малюка, який найближчим часом побачить світ.

При цьому вона пильно дивиться на мій живіт, у якому точно немає малюка, який міг би найближчим часом побачити світ. Минуло дев’ять років, відколи я востаннє відчувала когось під серцем.

Та найгірше в цій ситуації те, що Ензо повернув голову в мій бік, і на секунду на його обличчі промайнуло легке хвилювання, хоча він напевне знає, що під час екстреного кесаревого розтину з Ніко мені перев’язали маткові труби. Я опускаю очі на свій живіт і бачу, як моя сорочка невдало випинає. Всередині все перевертається.

— Я не вагітна, — кажу я, щоб заспокоїти Сюзетту й, напевно, свого чоловіка.

Сюзетта торкається рукою червоної помади на її вустах.

— О, люба, мені так шкода! Я просто подумала…

— Усе гаразд, — різко обриваю я, щоб не дозволити їй ще більше погіршити ситуацію. Щиро кажучи, я люблю своє тіло. У свої двадцять я була худорлявою, але зараз у мене нарешті з’явилися жіночні вигини, якими можу похизуватися, і, здається, моєму чоловікові це теж до вподоби.

Проте, я викину цю сорочку.

— У нас двоє дітей. — Ензо обіймає мене за плечі, ігноруючи образи Сюзетти. — Син Ніко й дочка Ада.

Ензо неймовірно пишається нашими дітьми. Він чудовий батько й волів би мати ще п’ятьох діток, якби я ледь Богу душу не віддала при народженні Ніко. Ми з радістю б усиновили дитинку або стали патронатною родиною для когось, але з моїм минулим про це не могло бути й мови.

— А у вас є діти, Сюзетто? — питаю я.

Вона хитає головою, а на обличчі застигає переляк.

— У жодному разі. Я не з тієї категорії жінок, які прагнуть стати матерями. Ми із чоловіком, Джонатаном, живемо тільки вдвох. Нас усе влаштовує і без дітей.

Чудово. У неї є чоловік. Нехай тримається якомога далі від мого.

— Але в будинку навпроти живе маленький хлопчик, — каже вона. — Він у третьому класі.

— Ніко теж зараз у третьому класі, — із цікавістю каже Ензо. — Може, познайомимо їх?

Коли ми переїжджали, нам довелося забирати дітей зі школи просто посеред навчального року. Повірте мені: останнє, що вам би хотілося зараз зробити — це вирвати дітей зі школи посеред березня. Це гнітило мене, але нам було не під силу виплачувати іпотеку й орендну плату поки не закінчиться навчальний рік, тож ми не мали вибору.

Ніко такий же товариський, як і його батько, здається, він навіть не взяв це близько до серця. Для нього повна кімната незнайомих дітей, яких він буде шокувати своїми витівками, стане веселою пригодою. Ада спокійно поставилася до цієї новини, та потім я помітила її у своїй кімнаті, всю в сльозах через те, що вона розлучається зі своїми двома найкращими подругами. Я сподіваюся, що до осені вони обоє призвичаються й потрясіння від переїзду посеред навчального року відійде на задній план.

— Можете спробувати познайомитися з ними. — Сюзетта стенає плечима. — Але жінка, з того будинку, Дженіс, не дуже привітна. Вона майже ніколи не виходить із дому, хіба що коли потрібно провести сина до автобусної зупинки. Здебільшого, я лише бачу, як вона з вікна визирає на вулицю. Вона — така пліткарка.

— Ой, — відповідаю я і дивуюся, як Дженіс, яка майже ніколи не виходить на люди, може бути надто допитливою.

Я дивлюся через дорогу на Локуст-стріт, 13. Вікна всі зашторені, навіть не зважаючи на те, що зараз полудень і, здається, що мешканці цього будинку зараз вдома.

— Сподіваюся, у вас є щільні жалюзі на вікнах, — каже вона мені. — Бо в неї доволі хороший зір.

Ми з Ензо одночасно повертаємо голови на наш новенький будинок, усвідомлюючи, що на жодному з наших вікон немає ні жалюзі, ні навіть штор. Як ми цього не зауважили? Ніхто нас про це не попереджав! Усюди, куди ми заселялися, вже були жалюзі або штори!

— Я куплю їх, — шепоче Ензо мені на вухо.

— Дякую.

Сюзетті, здається, подобається наша необізнаність.

— Ваш агент із нерухомості не нагадував вам про це?

— Виходить, що ні, — бурмочу я.

Думаю, Сюзетта мала на увазі, що от вона нагадала б нам, якби була нашою агенткою з нерухомості. Та вже пізно. Наразі в нас голі вікна.

— Можу порекомендувати хорошу фірму, яка встановить для вас жалюзі, — каже Сюзетта. — Минулого року ми викликали їх у свій будинок. На першому й другому поверсі вони встановили ці чудові жалюзі-плісе, а на горищі — розкішні дерев’яні віконниці.

Навіть не можу собі уявити, скільки це все коштуватиме. Впевнена, що набагато більше, аніж ми планували витратити.

— Ні, дякую за рекомендацію, — каже Ензо. — Я й сам умію це робити.

— Так, я впевнена, що ви це вмієте. — Вона підморгує йому.

Та ну? Мене вже нудить від цієї жінки, яка залицяється до мого чоловіка. Вона не перша, але, Господи, ми ж сусіди. Хіба вона не може поводитися більш стримано? Мені хочеться щось сказати, але немає бажання нажити собі ворога через п’ять хвилин після переїзду сюди.

— І ще, — каже вона. — Я б хотіла запросити вашу родину до нас на вечерю. Звісно, приходьте, і… дітей теж можете брати із собою. — Їй не дуже подобалася думка про дітей в її будинку. Та вона навіть не підозрює про вміння Ніко ламати все цінне, щойно мине п’ять хвилин у новому місці.

— Авжеж, чудова ідея, — каже Ензо.

— Прекрасно! — Вона сяє перед ним. — Завтра ввечері вам буде зручно? Вашу кухню точно не встигнуть встановити, тож це зменшить вам клопоти.

Ензо дивиться на мене, звівши брови. Його енергія на таких світських заходах невичерпна, але я — інтроверт, тому ціную, що він спочатку цікавиться моєю думкою, а вже потім відповідає. Щиро кажучи, мені неприємна сама думка про те, що потрібно провести вечір із цією жінкою. Її трохи забагато. Та якщо ми плануємо тут жити, хіба ми не зобов’язані дружити із сусідами? Хіба не так поводяться звичайні заміські сім’ї? Можливо, коли я познайомлюся з нею ближче, вона виявиться не такою вже й поганою?

— Звісно, — кажу я. — Думаю, буде круто. Ми майже нікого не знаємо в Лонг-Айленді.

— Ох, Міллі. — Сюзетта закидає голову назад і сміється, показуючи нижній ряд блискучих білосніжних зубів.

Я дивлюся на Ензо, який стенає плечима. Ніхто з нас не розуміє, що тут смішного.

— Що?

— Ви не знаєте, що сказали, — хихоче вона. — Ніхто не каже в Лонг-Айленді.

— Не… не кажуть?

— Ні! — Вона хитає головою, ніби я сказала щось абсурдне. — Треба — на Лонг-Айленді. Ви сказали в Лонг-Айленді, а це так по-невігласьки. Правильно казати на острові.

Ензо перебирає своє темне волосся. До речі, у нього зовсім немає сивини. Якби не фарба для волосся Clairol, кожна волосина на моїй голові була б сива, ще відтоді, як народився Ніко. В Ензо можна побачити лише кілька сивих волосинок на бороді, і то, коли він запускає її. Та коли я наголосила на цьому, він копирсався у своїй голові, аж поки не передивився кожну волосинку, і коли не знайшов жодної, похвалився переді мною, наче від цього йому стало легше.

— Не зовсім зрозуміла, — відповідаю я. — То це означає, що люди кажуть на Гаваях? І на Стейтен-Айленді?

— Ну, Стейтен-Айленд — зовсім інша історія, — з її обличчя зникає посмішка.

Я намагаюся зустрітися з Ензо очима, але його, здається, це лише розважає.

— Сюзетто, що ж, ми раді жити на Лонг-Айленді. І ми в приємному передчутті завтрашньої зустрічі.

— Не можу дочекатися, — відповідає вона.

— Мені щось принести із собою? — Я змушую себе посміхнутися.

— Ой. — Вона постукує вказівним пальцем по підборіддю. — Чому б вам не принести десерт?

Чудово. Тепер мені треба зрозуміти, який принести десерт, щоб він підійшов усім вимогам Сюзетти. Думаю, пачка Oreo — не дуже хороша ідея.

— Супер.

Щойно Сюзетта спускається стежкою до свого значно більшого будинку, а з кожним кроком по бруківці клацають її підбори, я відчуваю, як щось защемило внизу живота. Коли ми тільки-но купили цей будинок, мене переповнювало щастя. Ми дуже довго тіснилися в крихітних квартирах, і от, нарешті, у мене з’явився мій омріяний будинок.

Та зараз у мене вперше закралася думка, що переїхати сюди було страшною помилкою.