Служниця спостерігає

Роздiл двадцять шостий

Усю дорогу до школи я не відпускала педаль газу. Немов у тумані я ледь не проїхала на червоне світло. За ці роки мені неодноразово доводилося спілкуватися з директорами шкіл, де навчаються мої діти, але мене ще ніколи не просили приїхати, навіть нічого не пояснивши. Та директорка сказала, що з Ніко все гаразд. Він живий, і його не забрали до лікарні. Вона сказала, що з ним усе гаразд.

Та якщо погане сталося з кимось іншим? Ця думка не дає мені спокою.

На під’їзді до школи мене заспокоює той факт, що на вулиці немає купи пожежних машин чи швидкої допомоги, які вишикувалися одна за одною. Мене просять розписатися на стійці реєстрації, а потім цілу вічність наклеюють мені на груди тимчасовий пропуск із моїми даними. За вказівками я йду до кабінету директорки й бачу Ензо, який сидить зовні на одному з тих незручних пластикових стільців. Він підводиться, коли помічає мене.

— Вони сказали почекати на тебе, — каже він.

— Ти знаєш, що сталося? — запитую я.

Він хитає головою. Попри те, що Ензо, так само як і я, нічого не розуміє, все одно рада, що він тут. Ензо вміє зачаровувати, і якщо Ніко потрапив в якусь халепу, це стане в пригоді. Та мені ще хотілося б, щоб його черевики були чистішими. За ним простягаються сліди бруду, які ведуть до кабінету.

Ми вмощуємося на пластикові стільці. Ензо знову починає тупотіти ногою по підлозі, а за хвилину тягнеться до моєї руки. Ми нервово поглядаємо одне на одного.

— Упевнена, що нічого серйозного не сталося, — кажу я, хоча це не зовсім правда.

— Ну, швидкої немає, — погоджується Ензо, ніби читаючи мої думки. — Нічого страшного.

— Це така престижна школа, — кажу я. — Напевно, на його голубих джинсах просто забагато дірок.

— У нього справді дуже подерті штани, — погоджується він.

Він стискає мою руку. Та насправді ніхто з нас так не думає.

Врешті-решт директорка відчиняє двері до кабінету. Вона має саме такий вигляд, як і минулого разу. На ній зараз така ж подовжена сорочка та коричневі класичні штани, як під час мого першого візиту до школи. Але зараз вона вже не посміхається.

— Будь ласка, заходьте, — каже вона нам.

Ензо востаннє стискає мою руку, і ми заходимо до кабінету. Ніко вже сидить там, і коли я бачу його обличчя, мене накриває справжній шок. Під оком у нього синець, а комір сорочки розірваний. Таке враження, ніби він валявся в багнюці.

— Як можете побачити, сьогодні під час перерви Ніколас побився, — говорить вона.

Ніко на нас навіть не дивиться. Він сидить з опущеною головою, у принципі, як і мав би.

Не можу повірити, що він побився. Як Ніко міг таке утнути? Він багато разів потрапляв у неприємності, але це ніколи не стосувалося насилля.

— Хто почав перший? — запитує Ензо.

Директорка Коркум стискає губи.

— Ніколас.

— Ніко! — кричу я. — Як ти міг?!

— Вибачте, — бурмоче він у порвану сорочку.

— Чому? — Ензо звертається до директорки. — Чому вони побилися?

— Інший хлопчик насміхався над дівчинкою на дитячому майданчику, — розповідає пані Коркум. — Звісно, цей хлопчик себе погано повів. Та реакція Ніко була абсолютно неадекватною. Він міг би розповісти вчителю, або, якщо не хотів привертати увагу вчителів, міг би розібратися за допомогою слів. Замість цього він вдарив хлопчика в ніс.

— Отже, — коротко каже Ензо, — мій син заступився за дівчинку й через це у нього проблеми?

— Пане Аккарді, — суворо відповідає вона, — ваш син потрапив у неприємності через бійку на території школи. Того хлопчика забрала швидка допомога, у нього, можливо, зламаний ніс.

— Я теж ламав ніс. — Він махає рукою, наче це нічого страшного, а мене від цього аж вивертає. — Зараз я ж можу дихати.

Я думала, Ензо увімкне свій шарм, але він робить тільки гірше. Не знаю, про що він собі думає, але зараз ми повинні розкаюватися.

— Нам дуже шкода, що так сталося, — кажу я директорці. — Ми обов’язково його покараємо.

— Боюся, зважаючи на обставини, це не зовсім слушна думка, — каже Коркум. — Ми повинні відсторонити Ніколаса від навчання до кінця тижня.

Після того, як побачила обличчя Ніко, я саме цього й боялася, та зараз, коли вона вимовляє ці слова, мені хочеться розплакатися. Відсторонити? Як це так? Як це вплине на його подальше життя? Чи в коледжі знатимуть, що в третьому класі його відсторонили?

Ні, річ же не в цьому. Проблема в тім, що Ніко дозволив собі вдарити іншого хлопчика в ніс, хоча вже достатньо дорослий, щоб розуміти, як усе вирішується.

— Гаразд, — каже Ензо. — Тоді ми йдемо додому.

Ніко навіть не підіймає очей на нас, коли ми з ганьбою виходимо зі школи. Не скажу, що він вміє гарно опановувати емоції, але ніколи раніше подібного з ним не траплялося. Навіть немовлям Ніко ніколи не смикав мене за волосся. Він не агресивний.

Принаймні ніколи не був.

Щойно ми виходимо зі школи та спускаємося на паркувальний майданчик, Ензо кладе руку на плече Ніко.

— Що то за хлопець, з яким ти побився?

Ніко опускає плечі.

— Кейден Руда. Він придурок.

— Те, що він придурок, не покращує ситуації, — кажу я. — Не можна починати бійку.

— Знаю, — бурмоче Ніко.

— Твоя мама має рацію, — каже Ензо. І мовчить. — Та я також хочу тобі сказати, не думай, що непотрібно захищати тих, кого ображають.

Після батькових слів Ніко витріщає очі.

— Ензо, — зиркаю я на чоловіка. — У Ніко тепер серйозні проблеми. Він вдарив дитину в обличчя!

— Дитину, яка цілком на це заслуговувала.

— Цього ми не знаємо!

Він примружується.

— Я думав, що ти, як ніхто, маєш розуміти, як це важливо заступитися за того, хто потрапив у біду.

Він має рацію. Я завжди заступалася за людей, які потрапили в біду. А куди це мене привело? Я потрапила до в’язниці, бо заступилася за подругу, яка була в біді. Зберігши її від зґвалтування, я зайшла занадто далеко й віддала десять років свого життя. Ензо також захищає людей, які цього потребують, але в цьому плані він завжди був розумнішим. Зрештою, на відміну від мене, він ніколи не сидів у в’язниці.

Я сподіваюся, Ніко піде по шляху Ензо. Мені б не хотілося, щоб він повторив мою долю.

— Це було неправильно, — наголошую я. — Ніколасе, ти під домашнім арештом.

— Гаразд, — бурмоче він.

— І ти поїдеш зі мною, — додаю я. Не хочу, щоб Ензо знову сказав Ніко, що він герой, бо зламав тому хлопчику ніс.

Ненавиджу, коли Ніко не дивиться на мене й не розкаюється за свої дії. Це на нього несхоже. Ніко — не ідеальна дитина, але коли він щось утнув, то завжди швидко просить вибачення. Коли все змінилося?

Здається, мій син дорослішає, і я не можу сказати, що мені подобається той, ким він стає.