Служниця спостерігає

Роздiл чотирнадцятий

— Мамо.

Я помішую томатний соус у каструлі, а на пательні смажаться баклажани. Вгадайте, що я готую? Пасту alla Norma. В Інтернеті я знайшла купу рецептів і вибрала один із найкращими відгуками. Потім пішла купувати всі інгредієнти. А пішла я до хорошого супермаркету — того, що на іншому кінці міста. Я дуже стараюся над приготуванням цієї страви. Якщо вона не викличе в Ензо хоча б одну сльозу, я дуже засмучуся.

— Мамо, мамо, мамо, мамо, мамо. Мамо.

Відкладаю ложку, якою помішую томатний соус, і дивлюся на Ніко, якому дуже не терпиться.

Він одягнений у ті самі джинси та футболку з тренування Молодшої ліги, хоча, коли ми повернулися додому, я просила його переодягнутися, бо речі були надто забрудненими. Та іноді доводиться заплющувати на це очі. Він грає в команді вже два тижні, і тренер сказав мені, що він один із найкращих гравців. А ще мені дуже сподобалося, як інші діти підтримували Ніко, коли той виходив на поле.

— Мамо, — розпатлане волосся Ніко лізе йому в очі, — а де тато? Він казав, що ввечері потренується зі мною.

— Можливо, він хотів зробити це після вечері?

Він випинає нижню губу.

— Але я хочу зараз. Тато казав, що покаже мені кручену подачу.

Я здіймаю брови.

— А він сам знає, як це робиться?

— Так! Це так круто. Ти собі думаєш, що м’яч полетить праворуч, але він летить ліворуч, потім підіймається вгору, опускається й тоді знову летить праворуч!

Не впевнена, що така непідвладна гравітації кручена подача взагалі існує. Для Ніко його батько — герой, і я впевнена, що він уявляє, як Ензо за бажанням може змусити м’яч у польоті повернутися до нього. Ада така ж. Діти думають, що Ензо ледь не по воді ходить. А я — просто мама, яка готує посередню їжу італійської кухні. Та не біда. Я щаслива, що зараз можу бути простою. Це завжди для мене було нездійсненою мрією. Якщо мої діти вважають мене не такою вже й цікавою, то це чудово.

— Він от-от має прийти, — кажу я. — А за пів години ми підемо вечеряти.

Ніко морщить носа.

— Ти щось приготувала?

— Ага. Пасту alla Norma — улюблена паста твого татка.

— А можна мені просто макарони із сиром?

Якби Ніко мав вибір, всі його вживання їжі, і навіть сніданок, складалися б із макаронів із сиром. Ада така сама.

— Я відкладу для тебе трохи спагеті й окремо додам туди сиру та масла.

Ніко щасливий, що ми знайшли компроміс.

— Тоді можна до вечері я потренуюся на подвір’ї?

Я киваю, а всередині відчуваю радість за те, що йому подобається тренуватися на подвір’ї навіть без мене та Ензо. Ніко з посмішкою на обличчі вибігає на задній двір, щоб якомога більше забруднитися до вечері.

А тепер мене чекає паста alla Norma.

За рецептом баклажани потрібно обсмажити до коричневого кольору, та вони не темніють. Натомість вони просто перетворюються в кашу й розпадаються. Не розумію, що я роблю не так, адже я вмію готувати. Ніяк не можу придумати, що саме приготувати Ензо. Ну, я і не зобов’язана, але…

Йому ніби подобаються всі мої страви. Коли ми сідаємо за стіл і перед ним з’являється тарілка з їжею, він щоразу нахиляється й цілує мене в щоку. Це його прояв подяки за те, що я приготувала йому вечерю, навіть якщо це проста курка з рисом. Та я вперше побачила таку реакцію на вечерю, як вчора в Сюзетти.

Що я роблю не так? Чому ці ідіотські баклажани не темніють?

Удар!

Я відскакую від плити, коли чую звук розбитого скла. Мій син — абсолютний експерт, коли щось стосується трощення речей, тож я вже добре знаю цей звук. І коли він вбігає до будинку, стискаючи в руках бейсбольну биту, мені добре знайомий його переляканий вираз обличчя в цей момент.

— Мамо, — каже він. — Біда.

Та. Ти. Що.

Я йду за ним на задній двір і очікую побачити розбите вікно в нашій спальні, але насправді все куди гірше. Вікно справді розбите, але не в нас. А в сусідньому будинку.

Він розбив вікно в домі Сюзетти. Клас. Ніко понурив голову.

— Вибач, мамо.

— Мені це можеш не казати, — відповідаю я йому. — Ти це скажеш пані Ловелл.

Мені, мабуть, теж доведеться просити вибачення. Здається, Сюзетта з тих людей, хто так просто не забуде про розбите вікно.

Кепські справи. Дуже-дуже кепські. Я не знаю, як ми будемо розплачуватися за це.

Поки я веду Ніко до нашої сусідки, він поводиться так, ніби я веду його на електричний стілець. Мені теж це не дуже подобається, але він таки занадто драматизує. Здавалося б, після стількох разів, коли він щось ламав, до вибачень міг би вже й звикнути.

Та коли ми підходимо до будинку, я чую голоси, що доносяться ззаду. Жіночий і чоловічий. І це не Сюзетта з Джонатаном. Я впізнаю цей акцент з тисячі. Мій чоловік на задньому дворі Сюзетти. Знову.

Що Ензо забув у Сюзетти ввечері? Особливо тоді, як пообіцяв мені попереджати про свої візити.

Я вже ледь полум’ям не дихаю, тому йду по газону Сюзетти просто до дверей. Оскільки робота Ензо полягає в обслуговуванні подвір’їв, я ніколи не ходжу по газонах, щоб не псувати траву. Та зараз мені байдуже. Я хочу рвати й метати. Тисну великим пальцем на дверний дзвінок і, не очікуючи відповіді, тисну ще раз. Потім ще раз, для повної картини.

— А можна мені натиснути? — запитує Ніко, щоб долучитися до розваги.

— Давай.

Поки Сюзетта відчиняє двері з дещо заклопотаним виглядом, ми встигаємо натиснути на дверний дзвінок щонайменше сім разів. Та коли я бачу її в коротесеньких шортиках і майці, яка зав’язана, щоб підкреслити її живіт, мені вже байдуже, що ми її потурбували.

І навіть, що Ніко розбив вікно.

— Міллі. — Вона обурено дивиться на мене, а коли бачить Ніко, роздратування на її обличчі стає дедалі помітнішим. — Я чула, що ви дзвонили. Та одного разу достатньо.

— Ензо тут?

Роздратування на її обличчі зникає, і натомість з’являється усмішка.

— Так. Він якраз на задньому дворі. Допомагає мені.

У цей момент із закутка виходить Ензо, у джинсах та брудній білій футболці, його руки вкриті здоровезним шаром бруду.

— Можу я помити руки в кухні? — питає він, а коли бачить мене, завмирає. — Міллі?

Сюзетта в захваті від цієї драми, але, як би мені не хотілося її розчарувати, я не прийшла ловити свого чоловіка на гарячому. У нас є нагальніші справи. Я кладу руку на плече Ніко й стискаю її.

— Я розбив ваше вікно, — каже він. — Вибачте мені, будь ласка.

— О Боже. — Сюзетта стискає руку на грудях. — А я то думаю, що чула, як б’ється скло!

— Ніко! — Ензо хмуриться. — Я казав тобі обережніше поводитися з м’ячем на подвір’ї?

Я здіймаю брови й дивлюся на Ензо.

— Ну, він думав, що ти потренуєшся з ним.

Тепер винним виглядає Ензо. Він мав би це знати. Коли ви обіцяєте своєму дев’ятирічному сину пограти з ним у бейсбол, то краще дотримати слова. Інакше станеться щось погане. Як от побиті вікна.

— А яке вікно? — запитує Сюзетта.

— На другому поверсі, — кажу я. — Центральне збоку.

— Ох. — Вона постукує нафарбованим нігтем по підборіддю. — Це було вікно з вітражами.

Вітражне вікно? Боже, звучить вкрай дорого. Ензо округлює очі, він явно думає про те ж, що і я. Ми ніяк не потягнемо нове вікно з вітражами.

— А якщо… — продовжую я невпевнено. — Ніко допомагатиме вам у хатніх справах, доки не розплатиться за вікно?

Сюзетта явно не в захваті від цього задуму. Вона завмерла.

— Ну, навіть не знаю.

Я повинна змусити її погодитися, бо ми просто не потягнемо купівлю нового вікна.

— Для нього це єдиний спосіб навчитися нести відповідальність за свої вчинки.

Я шукаю в Ензо підтримки. Він повільно киває головою.

— Погоджуюся. Сюзетто, думаю, допомога по господарству піде моєму сину лише на користь.

— У мене вже є кому займатися хатніми справами. — Сюзетта перехрещує руки на грудях. — Марта приходить двічі на тиждень!

— Тоді ще п’ять днів приходитиме Ніко, — зауважую я.

Ензо насуплює брови, його темні очі примружуються, і я практично впевнена, що Сюзетта відмовиться.

— Чи є причина чому ви не хочете бачити мого сина у своєму домі?

Зрештою, вона сплескує руками.

— Добре! Нехай Ніко допомагає мені.

Вперше відтоді, як Сюзетта запропонувала Ензо навчити її садівництва, з мене спадає напруга. Вона взагалі не згадала про гроші. Нам не доведеться платити за вітраж, а Ніко усвідомить відповідальність за свої ж вчинки.

Я розв’язала всі свої проблеми. А кисла міна Сюзетти долучається як приємний подарунок.